Постанова від 21 жовтня 2025 р. у справі №760/15910/22 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження: 22/-ц/824/6296/2025

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2025 року м. Київ

Справа № 760/15910/22

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,

за участю секретаря судового засідання Слив`юк С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 31 серпня 2023 року, ухвалене у складі судді Шереметьєвої Л.А.,

у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, фізична особа-підприємець ОСОБА_4 про стягнення коштів,

встановив:

У жовтні 2022 року позивач ОСОБА_3 звернулася до Солом`янського районного суду м. Києва з позовом до відповідача ОСОБА_1 , в якому просила стягнути суму забезпечувального платежу у розмірі 36 950 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 07 лютого 2022 року між позивачем, третьою особою та відповідачем було укладено договір про намір укласти угоду, за умовами якого відповідач і позивач зобов`язались в строк до 05 березня 2022 року укласти і нотаріально посвідчити договір відчуження, за яким відповідач передає у власність позивачу квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до умов договору про намір укласти угоду, позивач гарантувала придбання цієї квартири у власність в порядку, встановленому договором, і для забезпечення виконання зобов`язання за цим договором, відповідно до частини другої статті 546 Цивільного кодексу України, передала, а відповідач прийняв «забезпечувальний платіж», тобто грошову суму в гривнях, еквівалентну 1000 доларів США за офіційним курсом на день укладення цього договору.

З метою виконання взятих на себе зобов`язань, позивач намагалася оформити довгостроковий кредит для здійснення періодичних платежів за умовами основного договору в загальному розмірі 1 769 000 грн., з яких 530 700 грн. є авансом, а 13 800 грн. - щомісячні періодичні платежі, строком на 20 років.

18 лютого 2022 року позивач направила фінансову звітність працівнику ПАТ «Приватбанк», а 22 лютого 2022 року - решту необхідних документів для ухвалення банком рішення про надання чи відмову в наданні кредиту.

24 лютого 2022 року Указом Президента України №64/2022 на території України запроваджено правовий режим воєнного стану у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України, починаючи з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.

Зазначає, що через введення в дію правового режиму воєнного стану банки перестали функціонувати, а відновлення кредитування відбулося лише з 01 червня 2022 року, однак, яке не поширювалося на довгострокові кредити.

04 травня 2022 року позивач звернулася до третьої особи, повідомивши її про те, що вона готова укласти основний договір купівлі-продажу, якщо банки відновлять кредитування. Надалі, протягом червня 2022 року позивач вела листування з третьою особою стосовно отримання кредиту й оформлення основного договору, під час якого третя особа повідомила, що заявка позивача на отримання кредиту в процесі і рішення стосовно цього питання поки не ухвалено.

З огляду на те, що ні в червні, ні в липні 2022 року позивачу не надали кредиту, вона звернулася до відповідача і третьої особи з проханням повернути забезпечувальний платіж, оскільки не мала можливості виконати умови договору.

У відповідь на її звернення третя особа повідомила, що забезпечувальний платіж не повернуть, оскільки договір купівлі-продажу квартири не був укладений з її вини, а також через те, що в день укладення попереднього договору відповідач передав забезпечувальний платіж іншим продавцям для придбання будинку.

У свою чергу, відповідач повідомив, що не заперечує проти повернення забезпечувального платежу, але поверне його після сплати позивачем вартості квартири, адже власних коштів він не має наміру їй повертати.

Позивач вважала відмову відповідача у поверненні забезпечувального платежу протиправною, оскільки вона була позбавлена можливості укласти основний договір з об`єктивних причин - у зв`язку з непереборною силою, так як на території України було запроваджено правовий режим воєнного стану, через що банки припинили кредитування, у зв`язку з чим вона звернулася до суду.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 31 серпня 2023 року позовні вимоги про стягнення коштів - задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 кошти в розмірі 36 950 грн. та 992,40 грн. судового збору.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково, стягнувши з відповідача на користь позивача кошти в розмірі 18 665,70 грн.

Вказує, що суд ухвалив необґрунтоване рішення, оскільки неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, зокрема не з`ясував, що відповідач зобов`язання з повернення коштів виконав частково, а саме на суму 500 доларів США. В зв`язку з цим відповідач визнає, що позовні вимоги мають бути задоволені частково, а саме на суму 18 665,70 грн.

Правом на подання відзиву інший учасник справи не скористався.

Сторони та їх представники в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки не повідомили, тому відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегією суддів визнано за можливе розглянути справу за їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, керуючись такими міркуваннями.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції вважав доведеними обставини на підтвердження підстав для стягнення з відповідача суми забезпечувального платежу у повному обсязі, оскільки договір про наміри не є договірним зобов`язанням, не містить імперативного обов`язку для жодної із сторін і лише спрямований на виникнення договірних зобов`язань в майбутньому.

З висновком суду першої інстанції колегія суддів погоджується не у повному обсязі, оскільки він зроблений без повного з`ясування усіх обставин справи.

Як вбачається з матеріалів справи, 07 лютого 2022 року фізична особа - підприємець ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір про намір укласти угоду, згідно зі змістом якого ОСОБА_1 зобов`язувався у майбутньому укласти з ОСОБА_3 договір відчуження квартири, за яким ОСОБА_1 мав передати ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

Листом від 28 лютого 2024 року № 2024/02.0-7.1Торгово-промислова палата України посвідчила, що військова агресія російської федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, визнана форс-мажорною обставиною для всіх, кого стосується.

Звертаючись до суду з даним позовом про стягнення суми забезпечувального платежу, позивач посилалась безпідставність відмови відповідача у поверненні забезпечувального платежу, оскільки вона була позбавлена можливості укласти основний договір купівлі-продажу квартири з об`єктивних причин - з огляду на наявність непереборної сили, так як на території України було запроваджено правовий режим воєнного стану, через що банки припинили кредитування.

На підтвердження цих обставин подала скріншоти переписки із третьою особою щодо неможливості отримати кредит у банку після 24 лютого 2022 року та у зв`язку з цим - неможливості укласти договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_1 .

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Статтею 509 ЦК України встановлено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі (частина перша статті 635 ЦК України).

Відповідно до частини першої статі 657 ЦК України договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Згідно із частиною третьою статті 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).

Згідно з ч.4 ст.635 ЦК України договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Таким чином, договір про наміри та попередній договір є різними за своєю правовою природою та наслідками.

На відміну від попереднього договору, договір про наміри не здатен породжувати певні правові наслідки у разі не укладення основного договору в майбутньому.

Договір про наміри не є договірним зобов`язанням, оскільки відповідно до ст. 509 ЦК України не містить імперативного обов`язку для жодної зі сторін, і лише спрямований на виникнення договірних зобов`язань в майбутньому.

Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 15 лютого 2018 року у справі № 910/11358/16, положення ст. 635 ЦК України свідчать про те що для того, щоб договір про наміри мав обов`язковий характер, в ньому повинна бути прямо передбачена воля сторін щодо надання йому сили попереднього договору.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 26 лютого 2025 року у справі № 713/3486/23 , «положення частини другої статті 570 ЦК України встановлюють презумпцію авансу, оскільки, на відміну від завдатку, аванс є лише способом платежу, оскільки він не виконує забезпечувальної функції за нормами частини першої статті 546 ЦК України, а виконує функцію попередньої оплати.

Аванс - це визначена грошова сума (попередній платіж) або цінності, які покупець чи замовник передають продавцю чи виконавцю робіт у рахунок майбутніх платежів за передане майно, виконану роботу чи надані послуги (яка включається до загальної ціни товару).

Суттєва відмінність авансу від завдатку полягає в тому, що на аванс не покладено функцію забезпечувати взяте сторонами на себе зобов`язання. Тому, незалежно від того, яка сторона відповідальна за невиконання зобов`язання, той, хто отримав аванс, повинен його повернути.»

Зі змісту договору про намір укласти угоду від 07 лютого 2022 року вбачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 домовились укласти договір купівлі-продажу квартири в строк не пізніше 05 березня 2022 року згідно з пунктом 2.5 договору.

Відповідно до пункту 4.4 договору ОСОБА_3 гарантувала придбання спірної квартири у власність у порядку, встановленому цим договором, і для забезпечення виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 546 ЦК України передала, а ОСОБА_1 прийняв «забезпечувальний платіж» - грошову суму у національній валюті, яка еквівалентна сумі 1000 доларів США на день укладання цього договору.

У пункті 4.6 цього договору сторони погодили, що у разі, якщо невиконання зобов`язань сторонами викликане обставинами непереборної сили, що має офіційне підтвердження, сторони звільняються від відповідальності, передбаченої договором та чинним законодавством України, та повертаються у початкове положення.

Разом з тим, у пункті 5.3 договору від 07 лютого 2022 року сторони зазначили, що цей договір не є попереднім договором у розумінні ст. 635 ЦК України.

Враховуючи, що сторони обумовили у договорі про наміри укласти угоду, що цей договір не є попереднім, він не має для сторін обов`язкового характеру, та у зв`язку з неукладенням договору купівлі-продажу квартири сплачена позивачем сума є авансом та підлягає поверненню.

Зазначена обставина свідчить про обов`язок ОСОБА_1 як власника квартири та отримувача «забезпечувального платежу» на повернення цього платежу ОСОБА_3 у повному обсязі.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 просила суд стягнути на її користь суму грошових коштів у національній валюті у розмірі 36 950 грн, що еквівалентно 1 000 доларів США, в якості повернення «забезпечувального платежу» за договором.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов у цілому правильного висновку щодо наявності підстав для стягнення з отримувача забезпечувального платежу на користь ОСОБА_3 грошових коштів, однак неповно з`ясував обставини справи, внаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо стягнення всієї суми платежу.

Згідно з доданою відповідачем до апеляційної скарги копією договору від 07 лютого 2022 року, ОСОБА_3 власноручно зазначила на екземплярі договору, який знаходився у відповідача, про отримання 03 січня 2023 року, тобто до ухвалення судом першої інстанції рішення по суті позовних вимог, від ОСОБА_1 500 доларів США в якості часткового повернення забезпечувального платежу.

Доказів визнання недійсною зазначеної розписки, будь-яких інших доказів на спростування зазначеної у розписці інформації матеріали справи не містять, а ОСОБА_3 не висуває з приводу цієї обставини жодних заперечень.

Колегія суддів враховує, що справа була розглянута судом першої інстанції у порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін. Провадження у справі було відкрито ухвалою суду від 16 грудня 2022 року, оскаржуване рішення ухвалене 31 серпня 2023 року, проте за час перебування справи у провадженні суду позивач не подала будь-яких заяв щодо отримання нею від відповідача частини забезпечувального платежу, який є предметом позовних вимог.

Отже, на час ухвалення рішення судом першої інстанції розмір повернутої відповідачем позивачу частини суми забезпечувального платежу становив 18 284,30 грн (з врахуванням курсу валют 36,5686 грн/1 дол. США), в зв`язку з чим визнає обґрунтованими позовні вимоги щодо стягнення решти суми, яка становить 18 665,70 грн (36 950 - 18 284,30), а тому позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

За таких обставин рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову та стягнення коштів у розмірі 18 665,70 грн з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 .

Відповідно до положень частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частиною першою статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За подання позову до суду першої інстанції ОСОБА_3 сплатила 992,40 грн судового збору. ОСОБА_1 за подання апеляційної скарги сплатив 1488,60 грн. судового збору.

Разом з тим, на думку колегії суддів, пропорційне зменшення відшкодування судових витрат зі сплати судового збору, понесених позивачем, застосоване бути не може, оскільки вимоги позивача були частково задоволені відповідачем після пред`явлення даного позову, тому відповідно до ч. 3 ст. 142 ЦПК України, такі витрати підлягають відшкодуванню відповідачем.

Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Враховуючи, що у зв`язку із задоволенням апеляційної скарги ОСОБА_1 з позивача на користь відповідача підлягає стягненню сума судових витрат відповідача по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1488 грн. 60 коп., а з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума судових витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви в сумі 992 грн. 40 коп., то відповідно до ч. 10 ст. 141 ЦПК України розподіл судових витрат здійснюється шляхом стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 різниці у витратах по сплаті судового збору : 1488 грн. 60 коп. - 992 грн. 40 коп. = 496 грн. 20 коп.

В апеляційній скарзі відповідач порушив також питання щодо стягнення витрат на правничу допомогу на суму 5000 грн. На підтвердження понесених витрат надав до суду копію договору про надання правової допомоги від 15 грудня 2024 року адвокатом Тарантаєвим І. А. ОСОБА_1 , копію завдань-доручень до договору про надання правової допомоги від 15 грудня 2024 року, згідно зі змістом яких ОСОБА_1 зобов`язувався сплатити авансування вартості послуг адвоката на суму 5000 грн, рахунок-фактуру про сплату наданих послуг та судових витрат, а також довідку № 1 про сплату наданих послуг щодо правничої допомоги на суму 5000 грн.

Відповідно до висновків Верховного Суду у постановах від 20 лютого 2024 року у cправі № 910/615/14 (№ 910/5042/22), від 26 вересня 2024 року у cправі № 910/11903/23, від 25 січня 2025 року у справі № 369/849/18, під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд:

- має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21);

- з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені у частинах третій-п`ятій, дев`ятій статті 141 ЦПК України (а саме: пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами тощо) (близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21).

Апеляційний суд враховує, що позивач не скористалася правом на подання обґрунтованого клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу, однак вбачає наявність підстав, визначених частиною 3 ст. 141 ЦПК України, для зменшення розміру витрат на правову допомогу з власної ініціативи , оскільки заявлений розмір витрат на правничу допомогу не є пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову та суми, яка оспорюється відповідачем у апеляційній скарзі.

З огляду на вимоги частини 3 статті 141 ЦПК України, доведеність витрат на правничу допомогу та наявність підстав для зменшення розміру таких витрат, керуючись принципом пропорційності розміру судових витрат до предмета позову з урахуванням його ціни, колегія суддів, дійшла висновку про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу у розмірі 3000 грн.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - задовольнити.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 31 серпня 2023 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення:

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, фізична особа-підприємець ОСОБА_4 про стягнення коштів - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суму коштів у розмірі 18 665 гривень 70 коп.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги - 496 гривень 20 коп. та витрати на правову допомогу в сумі 3000 гривень.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Повний текст постанови складено 07 вересня 2026 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Кирилюк Г.М.

Рейнарт І.М.