Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №638/13091/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 року

м. Харків

справа № 638/13091/26

провадження № 22-ц/818/2575/26

Харківській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді – Тичкової О.Ю.,

суддів – Маміної О.В., Пилипчук Н.П.,

сторони справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 22 грудня 2025 року в складі судді Гребенюка В.В.,-

ВСТАНОВИВ:

У липні 2025 року адвокат Скребець О.М., діючий в інтересах позивача ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя (після розірвання шлюбу) шляхом визнання за позивачем права власності на 3/8 частини квартири АДРЕСА_1 ( надалі Нерухоме майно). При цьому позивач просив не проводити розрахунок та розподіл судових витрат, вказуючи, що залишає судові витрати в частині сплати судового збору при подачі позовної заяви до суду за власний рахунок.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що сторони перебували з 01.09.1990 по 11.12.2023 у шлюбі, що розірваний рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова. В шлюбі на ім`я відповідачки було придбано частини спірної квартири, а отже позивач має право на 3/8 частини даної квартири, що зумовило звернення до суду.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Харкова від 22 грудня 2025 року позовні вимоги задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 3/8 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Рішення обґрунтовано тим, що матеріали справи не містять доказів на спростування презумпції права спільної сумісної власності подружжя на спірне Нерухоме майно, тому за позивачем належить визнати право власності на 3/8 частини цього майна в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя. Суд також дійшов висновку, що оскільки ціна позову – 210494 грн, тобто більша за визначену в договорі купівлі-продажу вартість спірної квартири - 166700 грн, то відсутні підстави вважати її такою, що вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить про скасування рішення Шевченківського районного суду м.Харкова від 22.12.2025 року та про ухвалення нового рішення, яким у задоволенні позовної заяви відмовити у повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивачем не було надано суду звіту про оцінку майна, натомість надано сумнівний документ під назвою «заключення спеціаліста». Вказане заключення не є оцінкою та не є належним документом у розумінні Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». Зазначена у ньому ціна є штучно заниженою і такою, що не відповідає дійсності. Суд навмисно не надав оцінку різниці в доходах сторін та в тексті судового рішення, поверхово вказав на доходи відповідача, цілковито приховуючи доходи позивача, вочевидь з тим розрахунком, щоб не порівнювати вказані показники і не надавати їм оцінку. Матеріали справи не містять жодного доказу на підтвердження факту забезпечення сім`ї позивачем. Проте судом зазначеній обставині належної оцінки не надано та як наслідок не застосовані до спірних правовідносин вимоги ст. 70 СК, що передбачають право суду в такому випадку відступити від рівності часток подружжя. Навпаки судом помилково зазначено: « Тож, згідно наявних у справі матеріалів з 1988 по січень 2010 сторони жили за рахунок доходів позивача». Окремо апелянт посилається на порушення судом норм процесуального права, а саме безпідставне повернення зустрічного позову, що був поданий на стадії підготовчого провадження.

02.03.2026 адвокат Скребець О.М., діючий в інтересах позивача ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін. Вважає що суд повно та всебічно встановив обставини у справі та ухвалив законне та обґрунтоване рішення. Відповідач не заперечує, що Нерухоме майно набуто сторонами у справі у шлюбі, тому є їхньою спільною сумісною власністю. Презумпція спільного майна та рівності часток подружжя у такому майні відповідачкою не спростована. Зазначає, що апелянт безпідставно посилається на те, що доходи відповідача ОСОБА_2 значно перевищують доходи позивача, враховуючи її статус фізичної особи підприємця. Так, аналізуючи відповідь ГУ ДПС у Харківській області, судом першої інстанції вірно констатовано, що ОСОБА_2 отримала доходи після 2010 року. Предметом же розгляду справи є квартира придбана за Договором купівлі-продажу від 09 травня 2006 року. Таким чином, вважає, що отримані Відповідачем (у майбутньому) доходи не мають значення для вирішення вказаної справи по суті. Оскільки предметом спору є майно в натурі, а не стягнення грошової компенсації за таке майно, визначення ціни позову у разі її неправильного визначення позивачем є компетенцією суду та має значення лише для правильного визначення розміру судового збору.

Відповідно до частин 1-3 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, поснення представиника апелянта дослідивши наявні у справі докази, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

У відповідності до частин 1-5 статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 01.09.1990 уклали шлюб, який було розірвано рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 11.12.2023.

Згідно наданих суду копій свідоцтв про народженя, сторони мають трьох дітей: ОСОБА_4 , 2003 року народження, ОСОБА_5 , 1994 року народженя, та ОСОБА_5 , 1991 року народження, які на момент розгляду справи є повнолітніми.

19.05.2006 за договором купівлі-продажу номер в реєстрі: 3066, посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А., копія якого наявна в матеріалах справи, ОСОБА_6 придбала у власність квартири АДРЕСА_1 . Продаж квартири здійснено, згідно цього договору, за 166700 грн, що як визначено продавцями і покупцем еквівалентно було 33000 дол. США.

Право власності на вказану квартиру, як свідчить інформаційна довідка № 433772208 зареєстроване за відповідачкою в частці на підставі свідоцтва про спадщину, в частці на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу.

Згідно даних податкового органу ОСОБА_6 отримувала доходи в період з 01.01.2010 по 29.06.2017 як підприємець. Сума доходів складала від 152286,00 грн до 2633,00 грн за рік. Доходи позивача за період з 1998 року по 2023 рік складали від 91 грн до 30320,09 грн на місяць.

Сторонами не оспорюється, що вказана вище спірної квартири набуто ними під час шлюбу.

Згідно з частиною третьою статті 368 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Касаційний суд вже звертав увагу, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином:

по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України);

по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України).

При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року в справі № 565/495/18 (провадження № 61-1539св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 серпня 2021 року в справі № 438/1673/13-ц (провадження № 61-17441св20)).

Частиною першою статті 57 СК України встановлено перелік майна, яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям. Презумпція спільності права власності подружжя на спірне майно не спростована.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне спільне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (частина друга статті 70 СК України).

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (частина третя статті 70 СК України).

За змістом постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі № 206/4992/21 (провадження № 61-12735сво23):

« невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов`язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов`язаної особи.

СК України встановлює два винятки із загального правила щодо рівності часток подружжя у праві на майно. Суд може зменшити або збільшити частку одного з подружжя із відповідною зміною частки іншого з подружжя. У разі відступлення від засади рівності часток подружжя суд має вказати, які саме обставини стали підставою для збільшення чи зменшення частки одного з подружжя.

Обставини, які є підставою для збільшення чи зменшення частки одного з подружжя у праві на майно можна поділити на дві групи: негативні, тобто ті, що надають можливість суду зменшити розмір частки одного з подружжя (частина друга статті 70 СК України); позитивні, що дають змогу суду збільшити розмір частки одного з подружжя (частина третя статті 70 СК України).

Негативні обставини (частина друга статті 70 СК України) - законодавець на рівні СК України передбачив орієнтовний перелік таких обставин (зокрема, якщо один із подружжя не дбав про матеріальне спільне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї), за наявності яких суд може зменшити частку одного з подружжя. Такі обставини можуть застосовуватися як окремо, так і в сукупності. Тобто законодавець невичерпно виокремив випадки недобросовісної поведінки одного з подружжя як під час шлюбу, так і після його розірвання щодо виконання своїх сімейних обов`язків та майна і встановив наслідок такої недобросовісної поведінки - зменшення розміру частки одного з подружжя. Про недобросовісність одного із подружжя може свідчити, зокрема, приховання певних речей, передання їх на зберігання родичам, продаж спільного майна без згоди другого з подружжя.

Касаційний суд вже підкреслював, що: учасники сімейних правовідносин можуть мати особисті та майнові суб`єктивні сімейні обов`язки. Свої обов`язки учасники сімейних відносин здійснюють різними способами: здійснення активних дій; утримання від здійснення активних дій. Якщо невиконання особистих обов`язків учасників сімейних відносин у випадках, передбачених в законі, може припинятися або не зумовлювати відповідних наслідків, то невиконання сімейного обов`язку майнового характеру не допускається. Оскільки на відміну від особистих, майнові обов`язки можуть виконуватися незалежно від самого носія такого обов`язку за допомогою інших суб`єктів;

Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов`язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов`язаної особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року в справі № 711/679/21 (провадження № 61-18434св21)).

Позитивні обставини (частина третя статті 70 СК України) - суд може збільшити частку в праві на майно того з подружжя, із яким проживають діти до вісімнадцяти років або повнолітні непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Тобто законодавець пов`язує збільшення частки в праві на майно того з подружжя, з яким залишається дитина (діти), у разі, якщо недостатнім є розмір аліментів, які вона (вони) одержують. Таким чином, закон передбачає такий алгоритм: існує та виконується договір про сплату аліментів на дитину (дітей), рішення суду (судовий наказ) про стягнення аліментів на дитину (дітей); на дитину призначаються аліменти; розмір аліментів, які вона (вони) одержує (одержують), недостатній для забезпечення її фізичного, духовного розвитку та лікування; під час поділу майна подружжя частка в майні того з них, з ким проживає дитина (діти), за рішенням суду збільшується. Для застосування частини третьої статті 70 СК України щодо збільшення частки у спільному майні подружжя того з них, з яким проживає дитина з особливими потребами, необхідно встановити, зокрема, які саме потреби виникають у такої дитини та з чим вони пов`язані, як вони можуть забезпечуватися та чи покриває розмір сплачуваних аліментів понесені витрати та їх забезпечення та/або непонесені, але необхідні витрати».

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

У справі, що переглядається сторони у справі визнали факт придбання за час шлюбу у спільну сумісну власність 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 .

В супереч вимог ст.,ст 12,81 ЦПК України відповідач та його представник не надали належних та допустимих доказів на спростування презумпції рівності часток колишнього подружжя у справі спільної сумісної власності на Нерухоме майно та доказів для відступу від рівності таких часток.

Доказів прийняття судом або відмови у прийнятті ( поверненні) судом зустрічного позову ОСОБА_2 матеріали справи не містять, що позбавляє суд надати оцінку доводам апелянта про безпідставне повернення судом зустрічного позову.

Водночас суд належним чином перевірив доводи відповідача щодо наявності підстав для відступу від засад рівності подружжя, та обґрунтовано не врахував їх з тих підстав, що відповідачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, що мають істотне значення, зокрема того, що позивач не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дітей, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Аліменти, як встановлено судом, з позивача на користь відповідача не стягувалися.

При цьому суд правильно виходив з того, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 01.09.1990 по 11.12.2023. Відповідач доказів на підтвердження наявності доходів до 2010 року суду не надала, в той час як згідно наданих суду відомостей з Державного реєстру фізичних осіб – платників податків про джерела/суми нарахованого доходу від 29.09.2025 з січня 1998 року по грудень 2023 року ОСОБА_1 мав постійний дохід ( а.с. 97 – 110). Саме в цьому контексті судом зроблено висновок про те, що з 1998 по січень 2010 сторони жили за рахунок доходів позивача. Що не виключає участі відповідачки в матеріальному забезпеченні родини в цей період та жодним чином не впливає на правильність зробленого судом висновку про наявну у позивача можливість дбати про матеріальне забезпечення сім`ї з січня 1998 року по грудень 2023 року та не спростування відповідачкою презумпції спільного майна подружжя.

Тому судова колегія відхиляє доводи апелянта про відсутність належної мотивації та необгрунтований висновок суду про поділ Нерухомого майна в рівних частинах.

Доводи апеляційної скарги про неправильне визначення судом ціни позову належним чином не доведені.

Оскільки позивачем не пред`явлено позов про поділ Нерухомого майна в натурі, заявлена позивачем вартість спірного майна при вирішенні дійсної справи має значення лише для визначення розміру судового збору, що зроблено судом відповідно з наданим позивачем заключенням спеціаліста з оцінки майна складений оцінювачем – директором ТОВ «Аргумент-Експерт» Семенченком В.О., який має сертифікат суб`єкта оціночної діяльності за № 702/19 від 09.09.2019 року виданого Фондом державного майна України, кваліфікаційне свідоцтво оцінювача №3727 від 14.07.2005 року ( а.с. 9 – 12) та з урахуванням ціни Нерухомого майна зазначеного в договорі купівлі-продажу від 19.05.2006 року ( а.с. 18 )

Водночас інших доказів на підтвердження іншої дійсної вартості спірного майна відповідач суду не надала.

Отже, виходячи із засад змагальності та диспозитивності, суд першої інстанції правильно взяв до уваги заключення про оцінку майна, оскільки зазначений документ містить належне обґрунтування вартості майна, складений з урахуванням вимог законодавства у сфері оцінки майна та є належним і допустимим доказом у справі.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції і доводи апеляційної скарги не є підставою для скасування даного судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на зазначене апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – залишити без змін.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, питання щодо перерозподілу судових витрат відповідно до статті 141 ІІПК України та Закону України «Про судовий збір» не вирішувалося.

Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційній суд

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , – залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 22 грудня 2025 року, – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О. Ю. Тичкова

Судді О.В. Маміна

Н.П. Пилипчук