Рішення від 02 вересня 2026 р. у справі №420/13484/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/13484/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Харченко Ю.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України, в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні Державного кордону України №194 від 02.05.2026, прийняте ІПС 1 категорії групи ІПК (тип А) ВПС « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип В) НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України штаб-сержантом ОСОБА_2 , яким ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , відмовлено у перетинанні Державного кордону України.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що 02.05.2026 він супроводжував свою дружину ОСОБА_3 , яка є інвалідом 2 групи для проходження обстеження в м. Кишинів Р.Молдова, у зв`язку з погіршенням її стану здоров`я. Під час перетину державного кордону України через пункт пропуску «Табаки» Позивачем було надано всі належні документи, які дозволяють перетнути кордон, а саме: документи на підтвердження діючої відстрочки від призову на військову службу (Резерв+), паспорт громадянина України, закордонний паспорт позивача та його дружини, свідоцтво про одруження, медичні документи, які підтверджували, що дружина позивача є інвалідом 2 групи та потребує додаткових обстежень онколога та ендокрінолога. Однак, позивача та його дружину біля 5 годин протримали на пункті пропуску, необґрунтовано звинувачуючи в протиправному перетині кордону, при цьому, не зважали на те що дружина позивача хвора людина, що призвело до погіршення її стану здоров`я, в результаті чого прийшлось викликати швидку медичну допомогу, яка їй надала допомогу в приміщенні пункту пропуску. В підсумку, позивачу було вручене рішення про відмову в перетині державного кордону України №194 від 02.05.2026, прийняте ІПС 1 категорії групи ІПК (тип А) ВПС « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип В) штаб-сержантом ОСОБА_2 . При цьому, в рішенні не було зазначена яка сама підстава стала причиною відмови в перетину кордону України при наявності всіх необхідних документів на таке право.

Відповідач надав відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що основним аргументом позивача є твердження про те, що ним було подано документи, які підтверджували право на виїзд за межі України, а тому рішення про відмову у перетинанні державного кордону є протиправним. Однак такі доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм чинного законодавства. Сам факт подання особою певного переліку документів не означає автоматичного виникнення права на пропуск через державний кордон України. Метою прикордонного контролю є не лише перевірка наявності документів, а й встановлення законних підстав для перетинання державного кордону. За результатами проведених заходів у посадових осіб Державної прикордонної служби України виникли обґрунтовані підстави вважати, що заявлена підстава виїзду використовується позивачем не для забезпечення потреб особи з інвалідністю, а як спосіб отримання можливості виїзду за межі України в умовах воєнного стану.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 18 травня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі № 420/13484/25 за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України про визнання протиправним та скасування рішення.

Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в сукупності, та системно проаналізувавши приписи чинного законодавства, суд встановив наступне.

02.05.2026 до міжнародного пункту пропуску для автомобільного сполучення «Табаки» прибув громадянин України ОСОБА_1 , який заявив про намір виїхати за межі України як особа, що супроводжує свою дружину – ОСОБА_3 , котра є особою з інвалідністю ІІ групи.

Під час проходження прикордонного контролю позивачем було надано наступні документи: документи на підтвердження діючої відстрочки від призову на військову службу (Резерв+), паспорт громадянина України, закордонний паспорт Позивача та його дружини, свідоцтво про одруження, медичні документи, які підтверджували, що дружина Позивача є інвалідом 2 групи.

Під час здійснення прикордонного контролю та проведення додаткових перевірочних заходів у посадових осіб Державної прикордонної служби України виникли обґрунтовані сумніви щодо достовірності заявленої підстави виїзду за кордон.

Зокрема, було встановлено, що шлюб між позивачем та ОСОБА_3 укладено 17.04.2026, тобто менш ніж за три тижні до спроби перетину державного кордону.

У ході опитування встановлено, що позивач та особа, яку він супроводжував, не володіють належною інформацією один про одного, разом не проживають, спільного побуту не ведуть та познайомилися лише на початку березня 2026 року.

Крім того, в ході проведення перевірочних заходів позивач повідомив, що після прибуття до АДРЕСА_1 планує подальше слідування до місця працевлаштування на морському судні, тоді як його дружина після перетину державного кордону мала самостійно повернутися в Україну.

Вказані обставини, на думку відповідача, об`єктивно свідчили про відсутність реальної мети супроводу дружини з інвалідністю та про використання зазначеної підстави виключно для отримання можливості виїзду за межі України під час дії правового режиму воєнного стану, у зв`язку з чим відповідачем було прийнято рішення про відмову в перетинанні Державного кордону України №194 від 02.05.2026, прийняте ІПС 1 категорії групи ІПК (тип А) ВПС « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип В) НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України штаб-сержантом ОСОБА_2 , яким ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , відмовлено у перетинанні Державного кордону України.

Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Так, на думку суду, позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, з урахуванням наступного.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною першою статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до частин 1, 2 статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 року № 389-VIII (далі Закон №389-VIII), передбачено, що воєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Пунктом 5 частини 1 статті 6 Закону №389-VIII в указі Президента України про введення воєнного стану зазначаються: вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 8 Закону №389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.

За приписами частини другої статті 9 Закону №389-VIII Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, військове командування, військові адміністрації, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування здійснюють повноваження, надані їм Конституцією України, цим та іншими законами України.

Частинами першою, другою статті 20 Закону №389-VIII передбачено, що правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону. В умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», постановлено: ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (пункт 1); у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (пункт 3).

Указами Президента України строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався, правовий режим воєнного стану діяв станом на 15.09.2024 (день прийняття оскаржуваного рішення) та діє по цей час.

Аналіз нормативно-правових актів дає підстави дійти висновку про те, що передбачене частиною першою статті 33 Конституції України право кожного вільно залишати територію України може бути тимчасово обмежене в умовах воєнного стану, за умови, що в указі Президента України про введення воєнного стану таке конституційне право зазначено у вичерпному переліку конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, при цьому, особливий режим в`їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян встановлюються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 3 Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ, визначено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені, зокрема, статтею 33 Конституції України, тому з 24.02.2022 (дня введення в Україні воєнного стану) право кожного вільно залишати територію України, яке передбачене частиною першою статті 33 Конституції України, може бути тимчасово обмежене в умовах воєнного стану, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Частиною першою статті 2 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 №1710-VI (далі Закон №1710-VI) прикордонний контроль - державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.

За приписами частин 1, 3 та 4 статті 6 Закону №1710-VI перетинання особами, транспортними засобами державного кордону і переміщення через нього вантажів здійснюються лише за умови проходження прикордонного контролю та з дозволу уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України, а у випадках, визначених цим Законом, - посадових осіб Державної прикордонної служби України, якщо інше не передбачено цим Законом. Пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні. Прикордонний контроль вважається закінченим після надання уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України дозволу на перетинання державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем або після доведення до відома відповідної особи рішення про відмову у перетинанні державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем.

Частиною 1 статті 7 Закону № 1710-VI паспортні та інші документи громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України з метою встановлення їх дійсності та приналежності відповідній особі. При цьому з`ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасової відмови особі у перетинанні державного кордону.

За змістом частин 1 та 3 статті 14 Закону № 1710-VI іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

Згідно із частинами 1, 2 статті 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-ХІІ перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону. Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

За змістом статті 8 Закону №3857-ХІІ рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб з питань виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.

Відповідно до пункту 1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 передбачено, що ці Правила визначають порядок та умови перетинання громадянами України державного кордону.

Пунктом 2 Правил № 57 перетинання громадянами України державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю, якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: паспорт громадянина України для виїзду за кордон. У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.

Відповідно до пункту 2-6 Правил №57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також пункту 2-14 цих Правил.

Абзацом другим пункту 2-1 Правил №57 визначено, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право: особи, які мають дружину (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю і супроводжують таких дружину (чоловіка) для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв`язки, інвалідність.

Згідно із абзацом 12 пункту 2-1 Правил №57 виїзд за межі України громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначених в абзацах третьому - сьомому, дев`ятому і десятому цього пункту та пункті 2-2 цих Правил, може здійснюватися самостійно без осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, на підставі довідки про перебування таких осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, на консульському обліку, документів (їх нотаріально засвідчених копій), що дають право на виїзд, які передбачені відповідно в абзацах третьому - сьомому, дев`ятому і десятому цього пункту та пункті 2-2 цих Правил, та документів, зазначених у пункті 2 цих Правил.

За змістом пункту 12 Правил № 57 для здійснення прикордонного контролю громадяни подають уповноваженим службовим особам підрозділу охорони державного кордону паспортні, а у випадках, передбачених законодавством, і підтверджуючі документи без обкладинок і зайвих вкладень. У ході перевірки документів під час виїзду з України з`ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.

Отже, право позивача на перетин кордону як особи, яка має дружину з інвалідністю та спільно з нею проживає і супроводжує за кордон не заперечується, водночас зазначений факт у жодному разі не спростовує обов`язок позивача на пред`явлення в ході проведення паспортного контролю всіх необхідних для перетину кордону, у період проведення мобілізації, документів.

При цьому, необхідність заборони виїзду військовозобов`язаних осіб пов`язана також з проведенням комплексу заходів, здійснюваних, зокрема, з метою посилення обороноздатності держави та захисту її території від збройної агресії.

Так, законодавчо передбачено перелік військовозобов`язаних осіб, які мають право на відстрочку від призову на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, у тому числі і категорія осіб, до якої належить позивач.

Частиною 3 статті 6 Закону України «Про прикордонний контроль» від 5 листопада 2009 року № 1710-VI регламентовано, що пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні.

За приписами частин 1-2 статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

За приписами пункту 11 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (далі Закон №3543-ХІІ; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: які мають дружину (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи.

Верховний Суд у постановах від 17.07.2023 у справі №380/7792/22, від 31.08.2023 у справі №380/572/23, від 14.02.2024 у справі №380/18153/22, від 28.02.2024 у справі №240/29892/22, сформулював правові висновки наступного змісту:

- в умовах воєнного стану право вільно залишати територію України, гарантоване статтею 33 Конституції України, може бути обмежене;

- згідно з Указом №64/2022 (пункт 3) дозволено (встановлено) можливість обмежувати (на період воєнного стану) конституційне право вільно залишати територію України;

- обмеження на виїзд з України для громадян України, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації (віком від 18 до 60 років), зумовлені правовим режимом воєнного стану та конституційним обов`язком захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (стаття 64 Основного Закону України);

- Закон №3543-ХІІ визначає правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, але не регулює питань, які стосуються порядку здійснення права громадян України на перетин державного кордону України;

- мобілізація по суті є логічним продовженням обов`язкового призову на строкову військову службу, який під час дії воєнного стану не проводиться.

У Постанові Верховного Суду від 18.04.2024 у справі №260/2850/22, вказано, що право громадянина на перетин кордону має бути підтверджено певними документами, які дають уповноваженій службовій особі Держприкордонслужби прийняти обґрунтоване рішення.

Як вбачається із матеріалів позовної заяви позивач фактично посилається на пункт 2-1 Правил №57 як на правову підставу перетинання державного кордону України, оскільки супроводжував дружину, яка є особою з інвалідністю ІІ групи.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що у ході проведення прикордонного контролю та додаткових перевірочних заходів були встановлені численні обставини, які обґрунтовано поставили під сумнів достовірність заявленої позивачем підстави виїзду.

Зокрема, органом ДПСУ було встановлено наступне: шлюб між позивачем та ОСОБА_3 укладено 17.04.2026, тобто безпосередньо напередодні спроби перетину державного кордону; позивач та ОСОБА_3 познайомилися лише на початку березня 2026 року; зазначені особи не проживали спільно та не вели спільного господарства; під час опитування не володіли необхідною інформацією щодо особистих даних один одного; фактичні обставини їх взаємовідносин свідчили про відсутність усталених сімейних відносин; позивач повідомив про намір прямувати через аеропорт м. Кишинів для подальшого працевлаштування на морському судні; дружина позивача після перетину державного кордону планувала самостійно повернутися в Україну.

Наведені обставини були встановлені відповідачем безпосередньо під час здійснення прикордонного контролю та стали підставою для проведення додаткових перевірочних заходів.

При цьому, під час огляду добровільно наданого мобільного телефону позивача було встановлено, що його спілкування з ОСОБА_3 розпочалося лише з 10.03.2026 та здійснювалося у товариському форматі.

Також було встановлено обставини, які свідчили про підготовку позивача до працевлаштування за межами України та пошук способів організації виїзду за кордон.

За результатами проведених заходів у посадових осіб Державної прикордонної служби України виникли обґрунтовані підстави вважати, що заявлена підстава виїзду використовується позивачем не для забезпечення потреб особи з інвалідністю, а як спосіб отримання можливості виїзду за межі України в умовах воєнного стану.

Так, суд наголошує, що правова конструкція, передбачена пунктом 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, має соціальне призначення та спрямована на забезпечення реалізації прав осіб з інвалідністю.

Метою зазначеної норми є створення умов для супроводу особи з інвалідністю її близькими особами, та у жодному разі не створення окремого механізму для безумовного виїзду військовозобов`язаних чоловіків за межі України.

Разом з тим, в межах спірних правовідносин, сукупність встановлених обставин свідчила про наявність у відповідача обґрунтованих сумнівів щодо реального характеру сімейних відносин між позивачем та ОСОБА_3 , а також щодо справжньої мети виїзду позивача.

Фактично встановлено, що основною метою виїзду позивача було подальше працевлаштування за кордоном, тоді як супровід особи з інвалідністю використовувався як підстава для набуття права на виїзд під час дії воєнного стану.

За наведених обставин, посадова особа Державної прикордонної служби України мала право реагувати на виявлені ризики та забезпечити дотримання вимог законодавства про прикордонний контроль.

Між тим, суд вважає необґрунтованими доводи позивача, що рішення про відмову у перетинанні державного кордону не містить достатнього обґрунтування, не спростовує факту існування законних та фактичних підстав для його прийняття, оскільки матеріали прикордонного контролю, пояснення посадових осіб, результати проведених перевірочних заходів та встановлені під час контролю обставини, підтверджують, що рішення №194 від 02.05.2026 було прийнято не довільно, а на підставі конкретних фактів, встановлених у процесі здійснення прикордонного контролю.

Тобто, доводи позивача фактично зводяться до незгоди з результатами проведеної перевірки та правовою оцінкою встановлених обставин.

Окрім того, судом встановлено, що позивач власноруч повідомив, що 07.06.2026 року разом з ОСОБА_3 прибув до міжнародного пункту пропуску для автомобільного сполучення «Старокозаче» та знову подав аналогічний пакет документів для виїзду за межі України як особа, що супроводжує дружину з інвалідністю ІІ групи. За результатами проведення прикордонного контролю позивачу було повторно відмовлено у перетинанні державного кордону України.

Суд також звертає увагу на те, що Постановою від 26.10.2023 по справі №380/16096/22 Верховний Суд з аналізу положень Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі Закон № 2232-XII) зробив висновок, що: призовник і військовозобов`язаний - це різні категорії громадян у сфері військового обліку; строкова військова служба і військова служба за призовом під час мобілізації - це різні види військової служби. До строкової служби можуть бути призвані призовники, до військової служби за призовом під час мобілізації - військовозобов`язані; призовники можуть отримати відстрочку від строкової служби, військовозобов`язані - від служби за призовом під час мобілізації. Отже, мобілізація по своїй суті є логічним продовженням обов`язкового призову на строкову військову службу, яка під час дії воєнного стану не проводиться. При цьому правове регулювання військового обов`язку здійснюється відповідно до Закону № 3543-XII, а право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації визначається статтею 23 Закону № 3543-XII. Наявність відстрочки від призову на військову службу не звільняє позивача від виконання військового обов`язку в частині таких складових як-от приписка до призовних дільниць; виконання військового обов`язку в запасі; дотримання правил військового обліку, як і від вірогідності бути залученим до виконання робіт, які мають оборонний характер в особливий період під час правового режиму воєнного стану. Процедури надання відстрочки від призову на військову службу та надання права на перетин державного кордону в умовах воєнного стану є різними за змістом правовими процедурами, з огляду на нормативно-правове регулювання та компетенцію органів, які визначають наявність таких прав.

Вирішуючи даний спір суд також враховує, що постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 № 1487 затверджено Порядок організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

Пунктом 79 Порядку №1487, передбачено, що районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки: здійснюють взяття, зняття або виключення з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у випадках, передбачених законодавством; проставляють у військово-облікових документах призовників, військовозобов`язаних та резервістів відповідні відмітки про взяття їх на військовий облік, зняття та виключення з нього.

Таким чином, Порядок організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов`язаних свідчить про те, що законодавчі акти України вказують на відповідні військово-облікові документи з належними відмітками, які мають значення для прийняття відповідного рішення уповноваженою посадовою особою, яка здійснює прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України під час дії воєнного стану та проведення загальної мобілізації.

Як встановлено судом, підставою відмови у спірному рішенні зазначено відсутність підстав для перетинання ДКУ згідно ПКМУ № 57 від 27.01.1995 року.

Суд наголошує, що обмеження на виїзд з України для громадян України віком від 18 до 60 років, зумовлені правовим режимом воєнного стану та конституційним обов`язком захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України відповідно до статті 65 Конституції України.

Верховний Суд у постанові від 17.08.2023 у справі № 380/7792/22 дійшов висновку, що враховуючи першочерговий пріоритет публічного інтересу, обумовлений безпрецедентним масштабом загрози для суверенітету та незалежності України, спосіб реалізації державою у тих умовах прав, свобод та інтересів її громадян визначався потребою мобілізації оборонних людських та матеріальних ресурсів для забезпечення захисту державності, а тому є співмірним із застосованим до позивача обмеженням та не є свавільним.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що за результатами дослідження повноти та достатності наданих позивачем документів для виїзду за кордон в умовах воєнного стану, уповноважені особи органу Державної прикордонної служби обґрунтовано виходили з того, що їх сукупність не підтверджує право на перетин державного кордону позивача.

Застосовані щодо позивача підстави відмови у перетині держаного кордону є спеціальними обмеженнями, впровадженими в установленому Конституцією України порядку на період дії воєнного стану.

При цьому, варто зазначити, що обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час дії воєнного стану певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Однак, таке втручання у справі, що розглядається, прямо передбачено законом і має абсолютно легітимну мету, а відтак відсутні підстави для висновку щодо не забезпечення балансу між публічним інтересом суспільства та приватним інтересом Позивача.

За таких обставин оскаржуване рішення про відмову в перетині державного кордону України прийняті уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону в межах та на підставі наданих повноважень, відповідають визначеним у частині другій статті 2 КАС України критеріям, а тому є правомірними.

З урахуванням встановлених обставин, суд дійшов висновку, що рішення про відмову в перетинанні Державного кордону України №194 від 02.05.2026, прийняте ІПС 1 категорії групи ІПК (тип А) ВПС « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип В) НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України штаб-сержантом ОСОБА_2 , яким ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , відмовлено у перетинанні Державного кордону України, є правомірним, та, як наслідок, скасуванню не підлягає.

Крім того, суд наголошує, що оскаржуване рішення має разовий характер і вичерпало свою дію фактом його виконання, тому у разі пред`явлення особою документів, які надають право на перетин державного кордону на виїзд з України, оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для такого перетину за наявності відповідних законних підстав.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 р.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Статтю 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 74-76 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно зі ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відтак, беручи до уваги наведене, та оцінюючи надані сторонами по справі письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України про визнання протиправним та скасування рішення не обґрунтовані, документально не підтверджені, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, а отже задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст.72-77, 139, ст.ст.241-246, 250, 255, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України про визнання протиправним та скасування рішення – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст.ст.293,295 КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст.255 КАС України.

Рішення складено 03.09.2026 року, з урахуванням знаходження судді Харченко Ю.В. у відпустці, у період з 01.06.2026 року по 26.06.2026 року, включно.

Суддя Ю.В. Харченко

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України про визнання протиправним та скасування рішення – відмовити

03.09.2026.