Рішення від 06 вересня 2026 р. у справі №160/10921/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2026 рокуСправа №160/10921/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Єфанової О.В.

розглянувши у спрощеному позовному провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу,-

УСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , у якій позивач просить:

визнати протиправним та скасувати наказ відповідача Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України (по стройовій частині), яким командира відділення управління командира дивізіону взводу управління 3 самохідного артилерійського дивізіону Військової частини НОМЕР_1 молодшого сержанта ОСОБА_1 вважати таким, що з 13.07.2025 самовільно залишив територію Військової частини НОМЕР_1 , та призупинення виплати грошового забезпечення;

зобов`язати відповідача Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити позивачу ОСОБА_1 грошове забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років, надбавку за особливості проходження військової служби, премію, інші додаткові види грошового забезпечення) та додаткову винагороду, яка передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», за липень 2025 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що з 30.04.2025 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , а в період з 16.05.2025 по 13.07.2025 брав безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, що підтверджується довідкою від 29.01.2026 № 408, і що перебування в районі виконання бойових завдань спричинило безсоння, тривогу та напруженість.

Позивач стверджує, що 13.07.2025 близько 01:00 години внаслідок тривалих проблем зі сном у нього різко погіршився психічний стан; усвідомлюючи можливу небезпеку власних дій, він добровільно здав особисту зброю до зброярні та втратив орієнтацію в подіях, а отямився лише вдень на межі з ІНФОРМАЦІЯ_1 . Оскільки стан не дозволяв приймати зважені рішення, а він потребував медичної допомоги, позивач вирушив до місця свого проживання.

Позивач посилається на те, що 14.07.2025 його дружина звернулася до сімейного лікаря, який визначив потребу в консультації психіатра; 15.07.2025 лікарем-психіатром комунального закладу за місцем проживання встановлено діагноз F43.2 «Порушення адаптації»; 16.07.2025 військовим психіатром військової частини НОМЕР_2 зазначено про потребу стаціонарного лікування, а 17.07.2025 відповідний заклад підтвердив готовність госпіталізувати позивача за умови надання направлення від військової частини. 21.07.2025 позивач у супроводі дружини прибув до розташування військової частини, з 29.07.2025 по 03.09.2025 перебував на стаціонарному лікуванні, а 10.10.2025 військово-лікарською комісією йому рекомендовано відпустку у зв`язку з хворобою на 30 календарних днів.

Протиправність оскаржуваного рішення позивач обґрунтовує порушенням процедури проведення службового розслідування: він не був обізнаний ані про наказ про призначення розслідування, ані про його проведення, не мав змоги надати пояснення та заперечення, не був проінформований про результати розслідування і не отримував наказ під особистий підпис. Доказів ознайомлення позивача з наказами, як і доказів відібрання пояснень чи відмови від їх надання, не надано, а відповідачем не вжито всіх заходів для всебічного, повного, своєчасного і об`єктивного розслідування обставин, у тому числі щодо наявності його вини, чим порушено пункти 1-3 розділу IV, пункти 5, 6 розділу V та пункт 2 розділу VI Порядку проведення службового розслідування у Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 21.11.2017 № 608, а також пункт 1 статті 11 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Позивач також посилається на те, що службове розслідування проведено недбало, з ігноруванням підтвердженого медичними висновками стану його здоров`я, а висновок про залишення частини «через особисту недисциплінованість» і про відсутність «без поважних причин» суперечить висновкам лікарів-психіатрів, психолога військової частини та військово-лікарської комісії. Крім того, після повернення з лікувальної відпустки він звертався з рапортами про направлення на військово-лікарську комісію та на консультацію психіатра, однак усупереч статті 248 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України ці звернення залишені без розгляду.

Обґрунтовуючи вимогу про виплату грошового забезпечення, позивач посилається на частину другу статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та зазначає, що початком призупинення військової служби є день внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, тоді як таких відомостей стосовно нього не вносилося, до правоохоронних органів він не викликався і про підозру йому не повідомлялося. Тому, на думку позивача, підстав для припинення виплати грошового забезпечення з 13.07.2025 на підставі наказу від 22.07.2025 № 334 та з 11.01.2026 на підставі наказу від 22.01.2026 № 31 не було. На підтвердження наведених обставин позивач долучив до позовної заяви копії медичних документів, довідки військово-лікарської комісії, витягів з наказів та інші докази.

Ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Відповідно до частини першої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності, а згідно з частиною п`ятою статті 262 цього Кодексу суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Відповідач зазначив, що 13.07.2025 від командира 3 самохідного артилерійського дивізіону надійшов рапорт про самовільне залишення місця служби позивачем, у зв`язку з чим наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 14.07.2025 № 565 призначено службове розслідування, під час якого відібрано пояснення у військовослужбовців, які перебували разом із позивачем у районі виконання завдань; з цих пояснень відомо, що вранці 13.07.2025 було виявлено відсутність позивача, його речей та автомобіля.

Відповідач наголошує, що 21.07.2025 об 11:00 позивач самостійно повернувся до військової частини, а в наданих письмових поясненнях особисто підтвердив факт правопорушення: визнав, що самовільно залишив район зосередження дивізіону та на власному автомобілі вирушив додому з метою вирішення особистих питань, дозволу ні в кого не запитував і нікого не повідомляв, а про погіршення стану здоров`я в поясненні не зазначав. Наявність цих пояснень, на думку відповідача, спростовує твердження про необізнаність позивача з проведенням розслідування; заперечень, заяв та клопотань від нього не надходило.

Відповідач також зазначив, що за медичною характеристикою, виданою у військовій частині НОМЕР_1 , позивач за медичною допомогою до медичного пункту дивізіону не звертався; його вина виражена у формі прямого умислу; своїми діями він порушив вимоги статей 11, 14, 16, 49 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України; обставиною, що обтяжує відповідальність, є вчинення правопорушення в умовах воєнного стану. З урахуванням цього командиром військової частини НОМЕР_1 22.07.2025 видано наказ № 334 про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності та накладення стягнення «сувора догана», а також про невиплату премії за липень 2025 року та грошового забезпечення за період з 13.07.2025 по 21.07.2025, невключення до наказу про виплату додаткової винагороди за липень 2025 року та незарахування до вислуги років часу відсутності на службі.

Правомірність невиплати грошового забезпечення відповідач обґрунтовує положеннями частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», за якими під час дії воєнного стану військова служба для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, не призупиняється, а період з дня самовільного залишення до дня повернення не зараховується до строку військової служби та до вислуги років, і впродовж цього періоду виплата грошового та інших видів забезпечення не здійснюється, а також пунктом 15 розділу I, пунктом 5 розділу IV, пунктом 5 розділу XVI та пунктом 15 розділу XXXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260. Крім того, відповідач заявив про пропуск позивачем місячного строку звернення до суду, встановленого частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України. На підтвердження своєї позиції відповідач долучив до відзиву акт службового розслідування з матеріалами, витяги з наказів від 22.07.2025 № 334 і від 22.01.2026 № 31 та витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.

У відповіді на відзив представник позивача зазначив, що позивач звертався до командування щодо ознайомлення з матеріалами службового розслідування, проте повної відповіді не отримав; після 12.07.2025 і до госпіталізації позивач перебував у стані, за якого погано сприймав реальність, а письмові пояснення надавав під психологічним тиском і фактично під диктовку старшого за званням, не будучи належним чином поінформованим про свої права, зокрема про право відмовитися від надання пояснень. Позивач також наголосив, що до липня 2025 року не мав дисциплінарних стягнень, та послався на статтю 78 Кодексу адміністративного судочинства України, статті 3 і 9 Закону України «Про психіатричну допомогу» та статтю 87 Кримінального процесуального кодексу України.

У запереченнях на відповідь на відзив відповідач зазначив, що в журналах вхідної кореспонденції та внутрішньої документації військової частини НОМЕР_1 жодних заяв, рапортів чи звернень від позивача щодо ознайомлення з матеріалами розслідування не зареєстровано; що в разі погіршення стану здоров`я позивач був зобов`язаний невідкладно звернутися до медичної служби підрозділу, однак цього не зробив і командування про свій стан не повідомив; що стан психоемоційного напруження не звільняє від обов`язку дотримуватися статутів Збройних Сил України.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , 1978 року народження, призваний на військову службу за мобілізацією 03.03.2022. Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30.04.2025 № 128 позивача зараховано на всі види забезпечення у зв`язку з прибуттям до цієї військової частини; наказом від 13.06.2025 № 178 призначено на посаду командира відділення управління командира дивізіону взводу управління 3 самохідного артилерійського дивізіону; наказом від 14.05.2025 № 146 з 15.05.2025 визнано таким, що вибув до району виконання завдань цього дивізіону.

13.07.2025 під час перевірки особового складу о 08:00 у районі зосередження 3 самохідного артилерійського дивізіону поблизу населеного пункту Вири Сумської області було виявлено відсутність позивача. Особиста зброя позивача залишалася в кімнаті зберігання зброї підрозділу; на телефонні дзвінки він не відповідав; пошукові заходи результатів не дали. Командир дивізіону подав рапорт командирові військової частини НОМЕР_1 , а військовою частиною 13.07.2025 направлено довідку-доповідь № 980/2656 відповідним органам військового управління та Військової служби правопорядку, а також повідомлення про вчинення кримінального правопорушення до територіального управління Державного бюро розслідувань і спеціалізованої прокуратури у сфері оборони.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 13.07.2025 № 209 (пункт 4) позивача визнано таким, що 13.07.2025 самовільно залишив місце служби, призупинено виплату йому грошового забезпечення з 13.07.2025 та знято з котлового забезпечення зі сніданку 14.07.2025; підставою наказу зазначено довідку-доповідь від 13.07.2025 № 980/2656.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 14.07.2025 № 565 призначено службове розслідування з метою з`ясування обставин, причин і умов, що призвели до самовільного залишення місця служби позивачем, а також встановлення ступеня його вини; проведення розслідування доручено начальнику медичного пункту дивізіону артилерійської розвідки військової частини НОМЕР_1 - військовослужбовцю офіцерського складу у військовому званні капітана медичної служби.

21.07.2025 об 11 годині 00 хвилин позивач самостійно прибув до військової частини НОМЕР_1 , про що здійснено доповідь за підпорядкованістю командирові військової частини; того ж дня направлено довідку-доповідь № 980/2757 про повернення позивача на військову службу.

22.07.2025 у позивача відібрано письмові пояснення. З бланка отримання пояснення вбачається, що до позивача було доведено положення статті 63 Конституції України та роз`яснено, що він не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім`ї чи близьких родичів, а також роз`яснено права та обов`язки, визначені Порядком проведення службового розслідування у Збройних Силах України, і підстави проведення розслідування; бланк містить підписи як особи, у якої відбиралися пояснення, так і особи, яка їх відбирала.

У власноручних письмових поясненнях від 22.07.2025 позивач зазначив, що 13.07.2025 самовільно залишив район зосередження 3 самохідного артилерійського дивізіону в районі населеного пункту Вири Сумської області та на власному автомобілі вирушив додому за адресою свого проживання з метою вирішення особистих питань, дозволу на це ні в кого не запитував і нікого про це не повідомляв. Пояснення завершується зазначенням про відсутність доповнень і підписом позивача.

За результатами службового розслідування складено акт службового розслідування (датований 21.07.2025), у якому наведено підстави призначення розслідування, дані про військовослужбовця, опис обставин вчиненого правопорушення, зміст пояснень свідків, висновки про неправомірні дії позивача, причинний зв`язок між ними та подією, що трапилася, вину позивача у формі прямого умислу, порушені вимоги статей 11, 14, 16, 49 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, причини та умови, що сприяли правопорушенню, обставину, що обтяжує відповідальність, і відомості про відсутність обставин, що пом`якшують відповідальність. Акт містить пропозиції щодо притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, підписаний особою, яка проводила розслідування, перевірений помічником командира частини з правової роботи та містить резолюцію командира військової частини. До акта долучено, зокрема, пояснення трьох військовослужбовців та пояснення позивача, службову картку, службову і медичну характеристики позивача та витяги з наказів.

Відповідно до медичної характеристики, виданої у військовій частині НОМЕР_1 , позивач перебував під медичним наглядом у медичному пункті військової частини з 30.04.2025, за медичною допомогою до медичного пункту дивізіону не звертався і на стаціонарному лікуванні за період служби не перебував. У характеристиці зафіксовано період самовільного залишення частини з 13.07.2025 по 21.07.2025, результати психологічного обстеження 21.07.2025, прибуття позивача того ж дня до медичного пункту частини з медичною документацією (записом від 14.07.2025 та консультацією комунального закладу охорони здоров`я від 15.07.2025 з діагнозом F43.2), видачу 22.07.2025 довідки на консультацію до психіатра, проведення такої консультації 24.07.2025 та узгодження госпіталізації на 29.07.2025.

22.07.2025 командиром військової частини НОМЕР_1 видано наказ № 334, яким позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності та накладено дисциплінарне стягнення «сувора догана», а також вирішено не нараховувати і не виплачувати йому премію за липень 2025 року в повному розмірі та грошове забезпечення за період з 13.07.2025 по 21.07.2025, не включати його до наказу про виплату додаткової винагороди за липень 2025 року та не зараховувати до вислуги років час відсутності на військовій службі.

Судом також встановлено, що з 29.07.2025 по 03.09.2025 позивач перебував на стаціонарному лікуванні, 04.09.2025 повернувся на службу, 10.10.2025 військово-лікарською комісією видано довідку № 2025-1010-1349-5555-0 та рекомендовано відпустку у зв`язку з хворобою тривалістю 30 календарних днів, а наказом від 11.11.2025 № 340 оформлено прибуття позивача з лікувальної відпустки.

Не погоджуючись із зазначеними рішеннями відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи справу по суті, надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються законами України, положеннями про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців та іншими нормативно-правовими актами (частина друга статті 3 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 548-XIV, далі - Статут внутрішньої служби).

Статтею 11 Статуту внутрішньої служби на військовослужбовців покладено обов`язки свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, сумлінно і чесно виконувати військовий обов`язок, бути дисциплінованим. Згідно зі статтею 12 цього Статуту про все, що сталося з військовослужбовцем і стосується виконання ним службових обов`язків, він зобов`язаний доповідати своєму безпосередньому начальникові. Відповідно до статті 14 Статуту із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо той не може їх вирішити - до наступного прямого начальника. За статтею 16 Статуту кожний військовослужбовець зобов`язаний виконувати службові обов`язки за посадою, а за статтею 49 - берегти військову честь.

Особливе значення для вирішення цього спору мають норми Статуту внутрішньої служби, що регулюють дії військовослужбовця в разі погіршення стану його здоров`я. Відповідно до статті 254 Статуту внутрішньої служби військовослужбовці зобов`язані негайно повідомити про захворювання безпосередньому начальникові, який зобов`язаний направити хворого до медичного пункту частини. Згідно зі статтею 255 цього Статуту військовослужбовці, які захворіли раптово або дістали травму, направляються до медичного пункту частини негайно, у будь-який час доби.

Спеціальним нормативним актом у сфері відносин щодо додержання військової дисципліни є Дисциплінарний статут Збройних Сил України, затверджений Законом України від 24.03.1999 № 551-XIV (далі - Дисциплінарний статут). За статтями 1, 2 Дисциплінарного статуту військова дисципліна - це бездоганне і неухильне додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених статутами Збройних Сил України та іншим законодавством України.

Частиною третьою статті 5 Дисциплінарного статуту в редакції, чинній на час спірних відносин, передбачено, що стосовно кожного випадку правопорушення командир зобов`язаний прийняти рішення щодо необхідності притягнення винного до відповідальності залежно від обставин скоєння правопорушення, ступеня вини, попередньої поведінки порушника та розміру завданих збитків, а також з урахуванням бойового імунітету, визначеного Законом України «Про оборону України». Згідно зі статтею 45 Дисциплінарного статуту в разі порушення військовослужбовцем військової дисципліни командир повинен нагадати йому про обов`язки служби, а за необхідності - накласти дисциплінарне стягнення. Пунктом «в» статті 48 Дисциплінарного статуту серед стягнень передбачено сувору догану.

Відповідно до статті 84 Дисциплінарного статуту прийняттю рішення командиром про накладення на підлеглого дисциплінарного стягнення може передувати службове розслідування, яке проводиться з метою уточнення причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушення, та ступеня вини. За статтею 85 Дисциплінарного статуту службове розслідування призначається письмовим наказом командира, який прийняв рішення притягти військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності; воно може бути проведено особисто командиром або доручено військовослужбовцю офіцерського складу і має бути завершене протягом одного місяця з дня його призначення; якщо правопорушення містить ознаки кримінального правопорушення, командир письмово повідомляє про це орган досудового розслідування.

Згідно зі статтею 86 Дисциплінарного статуту, якщо вину військовослужбовця повністю доведено, командир, який призначив службове розслідування, приймає рішення про притягнення військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності та визначає вид стягнення; при цьому враховується характер та обставини вчинення правопорушення, його наслідки, попередня поведінка військовослужбовця, тривалість військової служби та рівень знань про порядок служби. Відповідно до статті 87 Дисциплінарного статуту дисциплінарне стягнення має бути накладене не пізніше ніж за 10 діб від дня, коли командирові стало відомо про правопорушення, а у разі провадження службового розслідування - протягом місяця від дня його закінчення.

Механізм проведення службового розслідування визначено Порядком проведення службового розслідування у Збройних Силах України, затвердженим наказом Міністерства оборони України від 21.11.2017 № 608, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 13.12.2017 за № 1503/31371 (далі - Порядок № 608). Згідно з пунктом 3 розділу III Порядку № 608 днем початку розслідування вважається день видання наказу про його призначення, а днем закінчення - день надання командиру акта та матеріалів на розгляд; пунктом 13 цього розділу встановлено місячний строк проведення розслідування, а пунктом 5 - коло осіб, яким може бути доручено його проведення.

Пунктом 1 розділу IV Порядку № 608 на осіб, які проводять службове розслідування, покладено обов`язки вживати всіх передбачених законодавством заходів для всебічного, повного, своєчасного і об`єктивного розслідування обставин вчиненого правопорушення; виявляти обставини, які підтверджують або спростовують інформацію щодо скоєння правопорушення, а також обставини, які пом`якшують або обтяжують відповідальність; розглядати заяви і клопотання військовослужбовця. У разі відмови військовослужбовця надати письмові пояснення складається акт про відмову.

Пунктом 3 розділу IV Порядку № 608 військовослужбовцю, стосовно якого проводиться службове розслідування, надано право, зокрема: знати підстави проведення розслідування; бути ознайомленим про свої права та обов`язки; відмовитися давати будь-які пояснення щодо себе, членів своєї сім`ї чи близьких родичів; давати пояснення і подавати документи; порушувати клопотання; висловлювати письмові зауваження; ознайомлюватися з актом службового розслідування (у частині, що його стосується) після розгляду командиром; оскаржувати прийняте рішення.

Розділом V Порядку № 608 встановлено вимоги до акта службового розслідування, у якому, зокрема, зазначаються неправомірні дії військовослужбовця, його вина, причинний зв`язок між неправомірними діями та подією, що трапилась, порушені вимоги нормативно-правових актів, причини та умови, що сприяли правопорушенню, заперечення, заяви та клопотання особи, стосовно якої проведено розслідування; акт подається на розгляд командиру разом з усіма матеріалами. Згідно з пунктом 1 розділу VI Порядку № 608, якщо вину військовослужбовця повністю доведено, командир приймає рішення про притягнення його до дисциплінарної відповідальності та визначає вид стягнення, а за пунктом 3 цього розділу за зверненням військовослужбовця йому надається копія акта або витяг з нього.

Оцінюючи доводи позивача, суд насамперед виходить з того, що факт відсутності позивача в місці служби з 13.07.2025 по 21.07.2025 не є спірним. Він підтверджується рапортом командира дивізіону, довідками-доповідями, поясненнями трьох військовослужбовців та, що є визначальним, власноручними письмовими поясненнями самого позивача від 22.07.2025, у яких він прямо зазначив, що самовільно залишив район зосередження дивізіону і вирушив додому з метою вирішення особистих питань. Позивач і в позовній заяві не заперечує самого факту залишення району виконання завдань, а наводить лише іншу оцінку його причин.

Доводи позивача про те, що він не був обізнаний ані про наказ про призначення службового розслідування, ані про його проведення, і не мав змоги надати пояснення та заперечення, спростовуються матеріалами справи. Бланк отримання пояснення від 22.07.2025 засвідчує, що до позивача було доведено положення статті 63 Конституції України з роз`ясненням права не давати показання або пояснення щодо себе та близьких родичів, роз`яснено права та обов`язки, визначені Порядком № 608, і повідомлено підстави проведення розслідування; бланк підписаний як особою, яка відбирала пояснення, так і самим позивачем. Отже, позивач знав про проведення стосовно нього розслідування, був поінформований про свої права, у тому числі про право відмовитися від надання пояснень, і реалізував право надати пояснення по суті.

Твердження позивача про надання пояснень «під психологічним тиском» і «фактично під диктовку старшого за званням» суд оцінює критично. Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Жодних доказів здійснення на позивача тиску під час відібрання пояснень не подано; таке твердження вперше висловлене лише під час судового розгляду. Посилання позивача на статтю 87 Кримінального процесуального кодексу України є безпідставним, оскільки ця норма регулює допустимість доказів у кримінальному провадженні. Посилання на частину другу статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України також не може бути прийняте, оскільки ця норма стосується відмови сторони від визнання обставин у судовому процесі, тоді як пояснення позивача надані в межах службового розслідування.

Оцінюючи посилання позивача на стан його здоров`я як на поважну причину відсутності в місці служби, суд зазначає, що статути Збройних Сил України визначають чіткий алгоритм дій військовослужбовця в разі раптового погіршення стану здоров`я: негайно повідомити про захворювання безпосереднього начальника, який зобов`язаний направити хворого до медичного пункту частини (стаття 254 Статуту внутрішньої служби); військовослужбовці, які захворіли раптово, направляються до медичного пункту негайно, у будь-який час доби (стаття 255 Статуту). Цей алгоритм не передбачає самостійного залишення району виконання завдань.

Матеріали справи свідчать, що позивач наведеного порядку не дотримався. Згідно з медичною характеристикою за медичною допомогою до медичного пункту дивізіону позивач не звертався; перше звернення позивача до закладу охорони здоров`я мало місце 14.07.2025, тобто вже після того, як він залишив район зосередження дивізіону і прибув за місцем свого проживання, а діагноз F43.2 «Порушення адаптації» вперше встановлено 15.07.2025. При цьому у власних письмових поясненнях від 22.07.2025 позивач причиною залишення місця служби назвав не стан здоров`я, а необхідність вирішення особистих питань.

Суд не піддає сумніву медичні документи, наявні в матеріалах справи, і не заперечує, що після 14.07.2025 у позивача було діагностовано розлад адаптації, а згодом проведено стаціонарне лікування та надано відпустку у зв`язку з хворобою. Водночас жоден із цих документів не містить висновку про те, що станом на 13.07.2025 позивач не міг усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними; такий висновок може бути зроблений лише в порядку, встановленому законом, а клопотання про призначення експертизи позивач не заявляв. При цьому саме позивач посилається на статтю 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 № 1489-III, за якою особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки протилежне не встановлено в порядку, передбаченому законом.

Суд враховує і те, що поведінка позивача 12-13.07.2025, як вона описана в матеріалах службового розслідування, мала цілеспрямований та послідовний характер: напередодні він переніс особисті речі до власного автомобіля, здав особисту зброю до місця її зберігання, після чого самостійно, керуючи автомобілем, подолав значну відстань і прибув саме за адресою свого проживання. Такі дії не узгоджуються з твердженням про повну втрату орієнтації в подіях. Отже, медичні документи підтверджують наявність у позивача розладу адаптації, однак не підтверджують неспроможності позивача 13.07.2025 усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Суд не залишає поза увагою і те, що позивач тривалий час перебував у районі виконання бойових завдань та до липня 2025 року, як вбачається зі службової картки і службової характеристики, не мав дисциплінарних стягнень і характеризувався позитивно. Ці обставини були відомі командирові військової частини і враховані під час обрання виду стягнення: за порушення, яке в умовах воєнного стану є одним із найбільш тяжких порушень військової дисципліни, до позивача застосовано не найсуворіше з передбачених статтею 48 Дисциплінарного статуту стягнень, а сувору догану. Обрання виду стягнення в межах, установлених Дисциплінарним статутом, і з урахуванням критеріїв його статті 86 є дискреційним повноваженням командира, і суд не вправі підміняти собою суб`єкта владних повноважень.

Перевіряючи додержання відповідачем процедури та строків, суд встановив, що службове розслідування призначено письмовим наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 14.07.2025 № 565, тобто уповноваженою особою і в передбаченій законом формі, а його проведення доручено військовослужбовцю офіцерського складу, що відповідає вимогам статті 85 Дисциплінарного статуту та пункту 5 розділу III Порядку № 608. Даних про те, що ця особа була підлеглою позивача, співучасником правопорушення або зацікавленою в результатах розслідування, матеріали справи не містять. Розслідування завершено в липні 2025 року, тобто в межах місячного строку. Стягнення накладено наказом від 22.07.2025 № 334, тобто в межах як десятиденного строку від дня, коли командирові стало відомо про правопорушення, так і місячного строку від дня закінчення розслідування (стаття 87 Дисциплінарного статуту).

Те, що письмові пояснення позивача оформлені 22.07.2025, тобто наступного дня після дати, зазначеної на акті службового розслідування, не свідчить про порушення процедури, яке могло б потягнути скасування наказу: ці пояснення долучені до матеріалів розслідування, вони не спростовують, а підтверджують його висновки, позивач у них не заявив ані заперечень, ані клопотань, а рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності прийнято командиром після їх відібрання. Формальні недоліки оформлення документів, які не вплинули на правильність висновку по суті, не є достатньою підставою для визнання протиправним рішення суб`єкта владних повноважень.

Доводи позивача про ненадання йому копії акта службового розслідування та про те, що його рапорти «губилися», суд відхиляє. За пунктом 3 розділу VI Порядку № 608 копія акта або витяг з нього надається за зверненням військовослужбовця, тобто реалізація цього права має заявний характер. Відповідач заперечив факт надходження таких звернень, посилаючись на відсутність їх реєстрації в журналах військової частини, а позивач, усупереч частині першій статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, не надав жодного доказу подання таких рапортів. Водночас після звернення позивача у лютому 2026 року зі скаргою та запитом він отримав витяги з наказів, тобто можливість судового оскарження не втрачена.

Посилання позивача на порушення пункту 1 статті 11 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII, за яким турбота про збереження та зміцнення здоров`я військовослужбовців є обов`язком командирів (начальників), суд оцінює з урахуванням фактичних обставин справи. Ця норма встановлює обов`язок командування забезпечувати право військовослужбовця на медичну допомогу, однак її реалізація передбачає і зустрічний обов`язок військовослужбовця повідомити про погіршення стану здоров`я в порядку, визначеному статтями 12, 14, 254, 255 Статуту внутрішньої служби. Після повернення позивача 21.07.2025 командування вжило необхідних заходів: проведено психологічне обстеження, 22.07.2025 видано довідку на консультацію до психіатра, 24.07.2025 таку консультацію проведено, а з 29.07.2025 здійснено госпіталізацію. Отже, наведеної норми відповідачем не порушено.

Доводи позивача про порушення статей 248, 249 Статуту внутрішньої служби та про ненаправлення його на військово-лікарську комісію і на консультацію психіатра після повернення з лікувальної відпустки 11.11.2025 стосуються інших правовідносин та іншого періоду, ніж ті, що є предметом цього спору. Позовних вимог щодо визнання протиправною відповідної бездіяльності позивач не заявляв, а суд згідно зі статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України розглядає справу в межах позовних вимог. Ці обставини в будь-якому разі мали місце після 22.07.2025 і не могли вплинути на законність рішення, прийнятого до їх настання.

Так само суд не надає оцінки твердженням позивача про наявність у діях посадових осіб військової частини ознак кримінальних правопорушень, передбачених статтями 364, 366, 425 Кримінального кодексу України, оскільки це питання належить до компетенції суду в порядку кримінального судочинства і не входить до предмета розгляду цієї адміністративної справи.

Щодо вимоги про нарахування та виплату грошового забезпечення і додаткової винагороди за липень 2025 року суд зазначає таке. Позивач обґрунтовує цю вимогу тим, що початком призупинення військової служби є день внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а таких відомостей стосовно нього не вносилося. Однак положення частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII позивач наводить не в повному обсязі та без урахування змін, чинних на час спірних відносин.

Абзац перший частини другої статті 24 названого Закону в редакції Закону України від 30.04.2025 № 4392-IX, чинній станом на 13.07.2025, передбачає: військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством. Під час дії воєнного стану військова служба для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби чи дезертирували, не призупиняється. Саме останнє речення, яким доповнено абзац перший частини другої статті 24 цього Закону, позивач у позовній заяві не наводить.

Крім того, частину другу статті 24 цього Закону тим самим Законом України від 30.04.2025 № 4392-IX доповнено абзацом такого змісту: військовослужбовцям, які під час дії воєнного стану самовільно залишили військові частини або місця проходження служби чи дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань, період з дня самовільного залишення військової частини або вчинення дезертирства до дня повернення до виконання військового обов`язку не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому званні та до вислуги років; таким військовослужбовцям упродовж цього періоду виплата грошового, здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення та поширення на них пільг і соціальних гарантій, встановлених законодавством для військовослужбовців, не здійснюються.

Із наведеного випливає, що в умовах воєнного стану наслідком самовільного залишення місця служби є не призупинення військової служби (яке справді пов`язується законом з унесенням відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань), а безпосередньо встановлена законом заборона здійснювати відповідні виплати за період з дня самовільного залишення до дня повернення. Тому доводи позивача, побудовані на відсутності відомостей у Єдиному реєстрі досудових розслідувань, ґрунтуються на нормі, яка на час виникнення спірних відносин мала інший зміст, і не можуть бути покладені в основу рішення суду.

Наведене положення закону конкретизовано в Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженому наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197 (далі - Порядок № 260). Згідно з пунктом 15 розділу I Порядку № 260 грошове забезпечення не виплачується, зокрема, за час відсутності на службі без поважних причин одну добу і більше; військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення та поновлюється з дня повернення, про що оголошується наказом командира військової частини. Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку № 260 до вислуги років не зараховується строк самовільного залишення військової частини або місця служби; за пунктом 5 розділу XVI щомісячні премії не виплачуються за невихід на службу без поважних причин за місяць, у якому здійснено таке порушення; пунктом 15 розділу XXXIV передбачено, що до наказів про виплату додаткової винагороди не включаються військовослужбовці, які самовільно залишили військові частини, місця служби, - за місяць, у якому здійснено порушення, та за весь період самовільного залишення, включаючи місяць повернення.

Оскільки судом встановлено, що позивач був відсутній у місці служби з 13.07.2025 по 21.07.2025 без поважних причин, рішення відповідача про призупинення виплати грошового забезпечення з 13.07.2025, про невиплату премії за липень 2025 року, про невключення позивача до наказу про виплату додаткової винагороди за липень 2025 року та про незарахування відповідного періоду до вислуги років прийняті на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені наведеними нормами. Підстав для покладення на відповідача обов`язку нарахувати та виплатити позивачу зазначені виплати суд не вбачає.

Щодо доводу відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду суд зазначає, що частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до суду у справах щодо проходження публічної служби встановлено місячний строк, перебіг якого обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Пунктом 2 розділу VI Порядку № 608 передбачено, що наказ (витяг з наказу) про притягнення до відповідальності доводиться до військовослужбовця під підпис, а в разі відмови поставити підпис складається акт про відмову. Доказів доведення до позивача наказу від 22.07.2025 № 334 під підпис, як і акта про відмову, відповідач не подав. За таких обставин суд, ураховуючи пояснення позивача про отримання ним витягів з наказів наприкінці березня 2026 року та звернення до суду 26.04.2026, не вбачає підстав для висновку про пропуск строку звернення до суду.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом; пропорційно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно. Перевіривши оскаржувані рішення за наведеними критеріями, суд дійшов висновку про їх відповідність кожному з них.

Згідно зі статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу; в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У цій справі відповідач надав докази правомірності оскаржуваних рішень, тоді як позивач належними та допустимими доказами обставин, на яких ґрунтуються його вимоги, не довів.

Згідно зі статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні; жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Оцінивши зібрані у справі докази, суд дійшов висновку, що рішення відповідача про визнання позивача таким, що самовільно залишив місце служби з 13.07.2025, про призупинення виплати грошового забезпечення та про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності ґрунтуються на встановлених обставинах і відповідають вимогам чинного законодавства.

Ураховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, а тому в задоволенні позову слід відмовити повністю. Оскільки вимога про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити грошове забезпечення і додаткову винагороду за липень 2025 року є похідною від вимоги про визнання протиправним та скасування наказу, у задоволенні якої відмовлено, вона також задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 243-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Єфанова