Рішення від 06 вересня 2026 р. у справі №160/12294/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2026 рокуСправа №160/12294/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Єфанової О.В.

розглянувши у спрощеному позовному провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» про визнання дій протиправною відмову та зобов`язання вчинити певні дії,-

УСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Губар Антон Леонідович, до Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)», в якій позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, викладених у заяві про усунення недоліків від 21.05.2026, просить:

визнати протиправною відмову Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» у звільненні ОСОБА_1 за власним бажанням;

визнати протиправним та скасувати наказ Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» від 15.05.2026 №148/ОС-26 в частині визначення підстави звільнення ОСОБА_1 як дисциплінарного стягнення;

зобов`язати Державну установу «Криворізька виправна колонія (№80)» змінити формулювання підстави звільнення ОСОБА_1 - зі звільнення як дисциплінарного стягнення - на звільнення за власним бажанням відповідно до ст. 38 КЗпП України із зазначенням дати звільнення, визначеної у рапорті позивача.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач проходив службу в Державній установі «Криворізька виправна колонія (№80)» на посаді молодшого інспектора відділу охорони та мав спеціальне звання сержанта внутрішньої служби. 19.03.2026 позивач подав рапорт про звільнення зі служби за власним бажанням, розраховуючи бути звільненим з 01.04.2026, оскільки на той час уже проходив процедуру оформлення на інше місце роботи, що, за твердженням позивача, підтверджується довідкою Криворізького міського відділу Управління поліції охорони в Дніпропетровській області №537 від 16.04.2026 про проходження ним процедури оформлення документів для прийняття на роботу на посаду охоронника.

Позивач зазначає, що оскільки питання його звільнення тривалий час не вирішувалося, 17.04.2026 він звернувся до начальника установи зі скаргою, проте листом відповідача йому фактично було відмовлено у звільненні з посиланням на положення спеціального законодавства та необхідність дотримання тримісячного строку попередження про звільнення. Таку відмову позивач вважає протиправною і такою, що порушує його право на працю та вільний вибір праці, гарантоване статтею 43 Конституції України.

На переконання позивача, посилання відповідача на частину 5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» є необґрунтованим, оскільки ця норма не встановлює спеціального порядку припинення трудових (службових) правовідносин та не виключає застосування норм трудового законодавства. Позивач вважає, що положення Закону України «Про Національну поліцію» поширюються на осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України виключно в частині соціального забезпечення і соціального захисту та в частині порядку застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів, зброї і забезпечення режиму несення служби, тоді як питання реалізації права особи на звільнення за власним бажанням прямо врегульовано статтею 38 Кодексу законів про працю України.

Позивач посилається на те, що стаття 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» прямо передбачає, що трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, а частина 2 статті 13 цього ж Закону визначає, що порядок призначення та звільнення працівників установ виконання покарань визначається відповідно до законодавства. За твердженням позивача, поняття «проходження служби», яким оперує кримінально-виконавче законодавство, охоплює організацію служби, а не порядок припинення службових правовідносин за ініціативою особи.

Позивач також зазначає, що за статтею 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні, а у випадках, коли звільнення зумовлене неможливістю продовжувати роботу, зокрема у зв`язку з переїздом на нове місце проживання, вступом до навчального закладу, виходом на пенсію, прийняттям на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин, роботодавець зобов`язаний звільнити працівника у строк, про який той просить. На думку позивача, поважні причини для звільнення ним були наведені та документально підтверджені, а саме перехід на іншу роботу та проходження процедури працевлаштування до іншого органу, однак відповідач ці обставини проігнорував і фактично утримує позивача на службі всупереч його волевиявленню. Позивач додатково посилається на частини 3 і 6 статті 13 Цивільного кодексу України щодо неприпустимості зловживання правом та зазначає, що сам відповідач при припиненні службових правовідносин застосовує норми Кодексу законів про працю України в частині проведення остаточного розрахунку та видачі наказу про звільнення, а тому вибіркове застосування трудового законодавства порушує принцип правової визначеності.

У заяві про усунення недоліків позивач зазначив, що після подання первісної позовної заяви відбулися істотні зміни фактичних обставин справи: відповідно до витягу з наказу від 15.05.2026 №148/ОС-26 позивача було звільнено зі служби на підставі застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, а підставою для такого звільнення визначено систематичні прогули та грубе порушення службової дисципліни. Позивач стверджує, що таке звільнення є прямим наслідком протиправної відмови відповідача у задоволенні його рапорту про звільнення за власним бажанням і що відповідач, не звільнивши його у передбачений законом строк, штучно створив підстави для застосування дисциплінарного стягнення. У зв`язку з тим, що звільнення вже відбулося, первісну вимогу про зобов`язання звільнити позивача останній не підтримує, вважаючи належним способом захисту порушеного права зміну формулювання підстави звільнення.

Ухвалою суду від 12.05.2026 позовну заяву залишено без руху. Після усунення позивачем недоліків позовної заяви ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні); відповідачу встановлено строк для подання відзиву.

Відповідач подав відзив, у якому Державна установа «Криворізька виправна колонія (№80)» просила відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що згідно з частиною 2 статті 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, а звільнення осіб рядового і начальницького складу цієї служби регулюється спеціальним законодавством - Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, затвердженим Законом України від 22.02.2006 №3460-IV, та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114. Кодекс законів про працю України та Закон України «Про державну службу», на переконання відповідача, застосовуються лише в тій частині, що не врегульована спеціальними актами.

Відповідач указав, що на день подання рапорту позивач був особою молодшого начальницького складу та мав спеціальне звання сержанта внутрішньої служби. Подаючи 19.03.2026 рапорт про звільнення за власним бажанням, позивач не зазначив у ньому ані наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків, ані дати, з якої він просить його звільнити, при тому що йому неодноразово надавалися докладні роз`яснення щодо порядку проходження та припинення служби. Іншого рапорту про звільнення із зазначенням інших підстав, визначених пунктом 63 розділу VII Положення №114, позивач не подавав.

За викладом відповідача, рапорт позивача був розглянутий безпосереднім керівництвом 20.03.2026 та переданий на розгляд керівнику установи, який, розглянувши рапорт 23.03.2026 у письмовому порядку та врахувавши правовий режим воєнного стану, загальну мобілізацію і письмові рішення безпосереднього керівництва відділу охорони, прийняв рішення про видання наказу про звільнення позивача зі служби в порядку, передбаченому розділом VII «Звільнення зі служби» Положення №114, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 68 цього Положення. Відповідно до зазначеного рішення, з огляду на дату подання рапорту та тримісячний строк попередження, позивач мав бути звільнений зі служби 16.06.2026.

Відповідач наголосив, що з 02.04.2026 позивач систематично перестав з`являтися на службу під час дії на території України воєнного стану без будь-яких поважних причин, про причини неявки належним чином не повідомив ані безпосереднє керівництво, ані керівника установи та не надав жодних пояснень із цього приводу. Довідка №537 Криворізького міського відділу Управління поліції охорони в Дніпропетровській області датована 16.04.2026, тобто вже після припинення позивачем виходу на службу, а про наміри позивача працевлаштуватися на інше місце роботи відповідач фактично дізнався лише 22.04.2026, отримавши скаргу позивача від 17.04.2026 з доданою до неї довідкою.

Відповідач зазначив, що 23.04.2026 за вихідним №80/16-3425 керівником установи надано письмову відповідь на рапорт позивача від 19.03.2026 з роз`ясненнями щодо порядку проходження служби особою молодшого начальницького складу та порядку звільнення зі служби, а також роз`яснено наслідки неявки на службу без поважних причин; 28.04.2026 за вихідним №80/16-3761 надано письмову відповідь на скаргу позивача від 17.04.2026 з повторними роз`ясненнями.

Крім того, відповідач указав, що у зв`язку із систематичною неявкою позивача на службу наказом керівника установи від 14.04.2026 №234/АТ-26 стосовно позивача призначено службове розслідування, за результатами якого комісією встановлено, що дії позивача є грубим порушенням службової дисципліни особою начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України. З урахуванням тяжкості порушення службової дисципліни під час дії воєнного стану керівником установи видано наказ від 15.05.2026 №37/ОС/СТ-26 про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, а у зв`язку з реалізацією накладеного дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби - наказ від 15.05.2026 №148/ОС-26 про звільнення позивача зі служби.

Відповідач також зауважив, що позивач не надав до суду жодного доказу того, що йому було безпідставно відмовлено у звільненні зі служби згідно з поданим ним рапортом, як і жодного доказу того, що він не вчиняв порушення службової дисципліни.

Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження відповідно до частини 1 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) на підставі частини 5 статті 262 цього Кодексу.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в Державній установі «Криворізька виправна колонія (№80)» Державної кримінально-виконавчої служби України на посаді молодшого інспектора відділу охорони та мав спеціальне звання сержанта внутрішньої служби.

19.03.2026 позивач подав на ім`я начальника Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» рапорт, в якому просив звільнити його зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України за власним бажанням. Рапорт складено рукописно; він зареєстрований в установі за вхідним №2186 від 20.03.2026.

Судом встановлено, що зазначений рапорт не містить дати, з якої позивач просить його звільнити, і не містить посилання на будь-які поважні причини, що перешкоджають виконанню ним службових обов`язків, зокрема не містить згадки про перехід на іншу роботу чи про проходження позивачем процедури працевлаштування до іншого органу. Крім прохання про звільнення за власним бажанням, рапорт містить повідомлення позивача про відмову від проходження військово-лікарської комісії та про те, що наслідки такої відмови йому роз`яснені.

На рапорті наявні резолюції посадових осіб установи: резолюція начальника відділу охорони від 20.03.2026 про відсутність заперечень та резолюція керівника установи від 23.03.2026, адресована підрозділу по роботі з персоналом, із посиланням на вимоги пункту 68 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114.

За викладом відповідача, за результатами розгляду рапорту 23.03.2026 керівником установи прийнято письмове рішення про звільнення позивача зі служби в порядку розділу VII Положення №114 з урахуванням тримісячного строку попередження, встановленого пунктом 68 цього Положення, у зв`язку з чим датою звільнення позивача визначено 16.06.2026. Позивач наведених обставин не спростував і про подання іншого рапорту, в якому було б зазначено конкретну дату звільнення або поважні причини, не повідомляв.

Судом встановлено, що з 02.04.2026 позивач припинив виходити на службу до Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)». Ця обставина позивачем не заперечується; у позовній заяві позивач пояснює її тим, що розраховував бути звільненим з 01.04.2026.

Наказом Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» від 14.04.2026 №234/АТ-26 «Про створення комісії для проведення службового розслідування» з метою проведення службового розслідування створено комісію, головою якої визначено першого заступника начальника установи - заступника начальника з нагляду і безпеки, охорони та оперативної роботи; комісії доручено провести службове розслідування за фактом порушення вимог нормативного акта з питань організації охорони кримінально-виконавчих установ закритого типу, а висновок службового розслідування - надати на розгляд та затвердження до 14.05.2026. Наказ підписано начальником установи.

17.04.2026 позивач звернувся до керівника установи зі скаргою (зареєстрована за вхідним №3000 від 22.04.2026), в якій просив розглянути питання його скорішого звільнення із займаної посади. До скарги позивач додав довідку Криворізького міського відділу Управління поліції охорони в Дніпропетровській області №537 від 16.04.2026 про те, що він проходить процедуру оформлення документів для прийняття на роботу на посаду охоронника.

Листом Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» від 23.04.2026 №80/16-3425 позивачу надано письмову відповідь на його рапорт від 19.03.2026. У цьому листі відповідач з посиланням на частину 1 статті 3 та частину 5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», пункт 4 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію», пункти 8, 63, 64 і 68 Положення №114 та на висновки Верховного Суду щодо застосування норм права роз`яснив позивачу, що відносини щодо проходження служби не є трудовими і регулюються насамперед нормами спеціального законодавства; що звільнення зі служби за власним бажанням осіб рядового і начальницького складу здійснюється за наявності поважних причин, які перешкоджають виконанню службових обов`язків; що особи, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника не пізніш як за три місяці до дня звільнення; та що скорочення загального строку звільнення за власним бажанням допускається за наявності спільної домовленості між особою рядового чи начальницького складу та органом (установою) Державної кримінально-виконавчої служби України, такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення в рапорті конкретної дати звільнення і згоду уповноваженого суб`єкта звільнити особу у визначений нею термін.

Цим же листом позивача повідомлено, що питання про його звільнення зі служби розглянуто з урахуванням строків, визначених пунктом 68 Положення №114, про що позивача буде проінформовано у визначеному порядку, а також роз`яснено, що вважається прогулом невихід на службу без поважних причин особи рядового і начальницького складу, яка подала рапорт про звільнення зі служби за власним бажанням, після дат, зазначених у її рапорті, та за відсутності наказу про її звільнення, і що за такими фактами проводиться службове розслідування та вирішується питання про притягнення винних осіб до дисциплінарної відповідальності.

З відзиву відповідача вбачається, що висновок службового розслідування стосовно позивача затверджено 15.05.2026.

Наказом Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» від 15.05.2026 №37/ОС/СТ-26 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 » за результатами проведеного службового розслідування (висновок затверджено 15.05.2026) встановлено факт вчинення позивачем систематичних прогулів та грубого порушення службової дисципліни, а саме неодноразового прогулу без поважних причин; зазначено, що вказані дії дискредитують звання співробітника Державної кримінально-виконавчої служби України та свідчать про неможливість подальшого перебування на службі. Цим наказом на підставі пункту 8 статті 12 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України на позивача накладено дисциплінарне стягнення у виді звільнення зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України.

Наказом Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» від 15.05.2026 №148/ОС-26 «По особовому складу» відповідно до пункту 5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та пункту 6 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» позивача звільнено зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, з 15.05.2026. Підставою видання наказу зазначено матеріали службового розслідування. Вислуга років позивача на день звільнення становить у календарному обчисленні 3 роки 10 місяців 26 днів, у пільговому обчисленні - 4 роки 8 місяців 29 днів.

Листом установи позивачу направлено витяг з наказу про звільнення та витяг з наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності, повідомлено про звільнення за грубе порушення службової дисципліни (систематичні невиходи на службу) та запропоновано прибути до установи для ознайомлення з матеріалами службового розслідування, здачі службового посвідчення і надання трудової книжки для заповнення.

Не погоджуючись з діями та рішеннями відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи справу по суті, надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Використання примусової праці забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Водночас конституційне право на працю та на вільний вибір праці реалізується у порядку, встановленому законом, а щодо окремих видів публічної служби - у порядку, встановленому спеціальним законодавством, яке визначає умови вступу на службу, її проходження та припинення. Тому вирішення спору вимагає передусім правильної правової кваліфікації відносин, у яких перебував позивач, і встановлення того, нормами якого законодавства ці відносини регулюються.

Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначено Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 №2713-IV (далі - Закон №2713-IV).

Відповідно до частини 1 статті 14 Закону №2713-IV до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).

Отже, цитована норма прямо розмежовує дві різні категорії персоналу: осіб рядового і начальницького складу, з одного боку, та працівників кримінально-виконавчої служби, тобто спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та інших осіб, які працюють за трудовими договорами, - з іншого. Для цілей цього Закону поняття «працівник кримінально-виконавчої служби» має спеціальне, легально визначене значення і не охоплює осіб рядового і начальницького складу.

Згідно з частиною 2 статті 14 Закону №2713-IV служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

Частиною 6 статті 14 Закону №2713-IV особам рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби встановлено спеціальні звання з їх поділом на рядовий склад, молодший, середній, старший і вищий начальницький склад. До молодшого начальницького складу цією нормою віднесено звання молодшого сержанта внутрішньої служби, сержанта внутрішньої служби, старшого сержанта внутрішньої служби, старшини внутрішньої служби, прапорщика внутрішньої служби та старшого прапорщика внутрішньої служби.

Позивач мав спеціальне звання сержанта внутрішньої служби, а отже, у розумінні частини 6 статті 14 Закону №2713-IV належав до осіб молодшого начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України. Ця обставина сторонами не заперечується і підтверджується як змістом рапорту позивача, так і наказами відповідача.

Відповідно до частини 8 статті 14 Закону №2713-IV трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На спеціалістів Державної кримінально-виконавчої служби України, які не мають спеціальних звань, поширюється дія Закону України «Про державну службу».

Із наведеного вбачається, що норма частини 8 статті 14 Закону №2713-IV, на яку посилається позивач, стосується виключно працівників кримінально-виконавчої служби у визначеному частиною 1 цієї ж статті значенні, тобто спеціалістів без спеціальних звань та осіб, які працюють за трудовими договорами. На осіб рядового і начальницького складу, до яких належав позивач, ця норма не поширюється. Посилання позивача на статтю 14 Закону №2713-IV як на підставу застосування до нього законодавства про працю ґрунтується на застосуванні до себе норми, що регулює правовий статус іншої категорії персоналу, і є помилковим.

Такий висновок узгоджується і зі статтею 3 Кодексу законів про працю України, за якою законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є, як зазначено вище, державною службою особливого характеру, а відносини щодо її проходження не є трудовими відносинами у розумінні статті 3 КЗпП України. Норми трудового законодавства до відносин проходження служби підлягають застосуванню лише в тій частині, яка не врегульована спеціальним законодавством, або тоді, коли про це прямо йдеться у спеціальному законі.

Стосовно доводу позивача про те, що частина 5 статті 23 Закону №2713-IV нібито поширює на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби лише соціальний захист поліцейських і не встановлює спеціального порядку припинення службових правовідносин, суд зазначає таке.

Відповідно до частини 5 статті 23 Закону №2713-IV на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Наведена норма прямо, поряд із соціальним захистом, поширює на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби саме порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Твердження позивача про те, що ця норма обмежується виключно питаннями соціального забезпечення і соціального захисту та порядку застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї, суперечить тексту частини 5 статті 23 Закону №2713-IV і не може бути прийняте судом.

Суд відхиляє й довід позивача про те, що поняття «проходження служби» охоплює лише організацію служби і не охоплює порядку її припинення. Припинення служби є завершальним етапом її проходження, підстави та порядок якого визначаються тими самими спеціальними актами, що регулюють вступ на службу та її проходження. Саме тому підстави звільнення осіб рядового і начальницького складу вичерпно визначені спеціальним законодавством, а не законодавством про працю.

Щодо посилання позивача на частину 2 статті 13 Закону №2713-IV суд зазначає таке. Стаття 13 Закону №2713-IV має назву «Підприємства установ виконання покарань» і регулює правовий статус та особливості діяльності саме підприємств установ виконання покарань. Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 13 Закону №2713-IV підприємства установ виконання покарань проводять свою діяльність відповідно до законодавства з урахуванням, зокрема, тієї особливості, що порядок призначення і звільнення з посад, права, обов`язки та умови служби працівників підприємств установ виконання покарань, які мають спеціальні звання рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, визначаються відповідно до законодавства. Ця норма є відсильною і не встановлює жодних самостійних правил щодо звільнення, а відсилає до законодавства, тобто до тих самих спеціальних актів, які регулюють проходження служби. Отже, частина 2 статті 13 Закону №2713-IV позицію позивача не підтверджує.

Стосовно доводів позивача про застосування до спірних відносин статті 38 Кодексу законів про працю України суд зазначає таке.

Відповідно до частини 1 статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Позивач у позовній заяві наводить статтю 38 КЗпП України у редакції, що не є чинною: зокрема, він указує на попередження «власника або уповноваженого ним органу», на «вступ до навчального закладу», на «догляд за дитиною-інвалідом» та «інвалідом I групи». Чинна редакція статті 38 КЗпП України, викладена з урахуванням змін, внесених Законом України від 16.11.2022 №2759-IX, оперує поняттями «роботодавець», «вступ до закладу освіти», «дитина з інвалідністю» та «особа з інвалідністю I групи».

Крім того, у наведеному в частині 1 статті 38 КЗпП України переліку обставин, що зумовлюють неможливість продовжувати роботу, відсутній «перехід на іншу роботу», на який посилається позивач. Цей перелік містить «прийняття на роботу за конкурсом», що не є тотожним переходу на іншу роботу і передбачає доведення факту прийняття на роботу саме за результатами конкурсу. Довідка Криворізького міського відділу Управління поліції охорони в Дніпропетровській області №537 від 16.04.2026 засвідчує лише те, що позивач проходить процедуру оформлення документів для прийняття на роботу на посаду охоронника, і не підтверджує ані прийняття позивача на роботу, ані проведення конкурсу.

Таким чином, обставини, на які посилається позивач, не належать до тих, що зумовлюють обов`язок звільнити особу у строк, про який вона просить. Втім, стаття 38 КЗпП України до відносин проходження позивачем служби в Державній кримінально-виконавчій службі України не застосовується, оскільки ці відносини не є трудовими і врегульовані спеціальним законодавством.

Порядок звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби визначено Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114 (далі - Положення №114).

Відповідно до пункту 4 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VIII до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. З огляду на це та на приписи частини 5 статті 23 Закону №2713-IV Положення №114 є чинним спеціальним нормативно-правовим актом, який у частині, що не суперечить Закону №580-VIII, регулює порядок проходження і припинення служби, у тому числі особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України.

Згідно з підпунктом «а» пункту 62 Положення №114 звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров`я придатні до військової служби. Пунктом 63 Положення №114 визначено перелік підстав звільнення осіб рядового і молодшого начальницького складу зі служби в запас, зокрема: за віком; через хворобу; через обмежений стан здоров`я; за вислугою строку служби, передбаченого договором; через службову невідповідність; за порушення дисципліни (підпункт «є»); за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків (підпункт «ж»); через скорочення штатів; через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України (підпункт «и»).

Відповідно до пункту 68 Положення №114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Перелік сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян із служби осіб рядового і начальницького складу, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.2013 №413; дію цієї постанови поширено на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної кримінально-виконавчої служби та податкової міліції згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2005 №428. Цей перелік є вичерпним і охоплює виключно сімейні обставини та обставини, пов`язані зі станом здоров`я: виховання дитини одним з батьків, який не перебуває у шлюбі; утримання повнолітньої дочки, сина віком до 23 років за визначених умов; укладення шлюбу з особою, що постійно проживає за межами України; хворобу особи або члена її сім`ї, що перешкоджає проходженню служби в даній місцевості; необхідність постійного стороннього догляду за хворим членом сім`ї; наявність трьох і більше дітей; неможливість призначення одного з подружжя в межах одного населеного пункту (гарнізону); довгострокове відрядження за кордон дружини (чоловіка). Переходу на іншу роботу цей перелік не містить.

Із системного аналізу наведених норм убачається, що звільнення особи рядового або молодшого начальницького складу зі служби за власним бажанням не є безумовним і залежить від сукупності двох чинників: наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків (підпункт «ж» пункту 63 Положення №114), та дотримання встановленого пунктом 68 Положення №114 тримісячного строку попередження прямого начальника про прийняте рішення. Скорочення цього строку можливе за домовленістю сторін, ознаками якої є зазначення в рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) особа бажає звільнитися, та згода уповноваженого суб`єкта звільнити її у визначений нею термін.

Судом установлено, що рапорт позивача від 19.03.2026 не містить ані дати, з якої позивач просив його звільнити, ані посилання на будь-які поважні причини, що перешкоджають виконанню ним службових обов`язків. За таких обставин рапорт позивача не міг бути розцінений відповідачем як пропозиція про звільнення у скорочений строк, а домовленості між сторонами про звільнення позивача раніше спливу тримісячного строку не виникло і виникнути не могло.

Твердження позивача про те, що він розраховував бути звільненим з 01.04.2026, не підтверджується змістом самого рапорту і є лише його внутрішнім припущенням, яке не було доведене до відома відповідача у передбачений спеціальним законодавством спосіб. Так само не підтверджується змістом рапорту і твердження позивача про те, що звільнення заявлялося ним у зв`язку з переходом на іншу роботу: рапорт від 19.03.2026 жодних відомостей про перехід на іншу роботу не містить.

Отже, станом на 02.04.2026, коли позивач припинив виходити на службу, у нього не виникло права вимагати звільнення, а у відповідача не виникло кореспондуючого обов`язку звільнити позивача. Тримісячний строк, обчислений від дати подання рапорту, спливав у червні 2026 року, і саме з урахуванням цього строку відповідач визначив дату звільнення позивача - 16.06.2026.

Щодо позовної вимоги про визнання протиправною відмови відповідача у звільненні позивача за власним бажанням суд зазначає таке.

Дослідивши лист Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» від 23.04.2026 №80/16-3425, суд встановив, що цей документ за своїм змістом є роз`ясненням порядку проходження та припинення служби особою молодшого начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України і повідомленням про те, що питання звільнення позивача розглянуто з урахуванням строків, визначених пунктом 68 Положення №114, про що позивача буде проінформовано у визначеному порядку. Зазначений лист не містить відмови у звільненні позивача зі служби за власним бажанням; навпаки, з нього вбачається, що рапорт позивача розглянуто і що звільнення має бути здійснене з дотриманням установленого строку попередження.

Відповідно, у спірних відносинах відсутній сам предмет оскарження: відповідач не приймав рішення про відмову у звільненні позивача за власним бажанням. Реалізація права позивача на звільнення за власним бажанням не була відхилена, а була відкладена на строк, встановлений пунктом 68 Положення №114, тобто до 16.06.2026. Такі дії відповідача повністю узгоджуються з вимогами спеціального законодавства і не можуть бути визнані протиправними.

Суд додатково зауважує, що скарга позивача від 17.04.2026 з доданою до неї довідкою №537 від 16.04.2026 надійшла до відповідача 22.04.2026, тобто вже після того, як позивач з 02.04.2026 припинив виходити на службу. Сама довідка, на яку позивач посилається як на доказ поважності причин звільнення, видана 16.04.2026 і станом на день залишення служби не існувала. Отже, документально підтвердженої поважної причини, що перешкоджала виконанню службових обов`язків, станом на 02.04.2026 не було, а відповідач на той час не володів відомостями про наміри позивача працевлаштуватися на інше місце роботи.

Стосовно доводу позивача про те, що звільнення за дисциплінарним стягненням є наслідком протиправної бездіяльності відповідача та що відповідач штучно створив підстави для такого звільнення, суд зазначає таке.

Самостійне переконання особи про припинення нею служби з визначеної нею самою дати не породжує правових наслідків у вигляді припинення службових правовідносин. Оскільки поважних причин звільнення позивач не навів, а згоди між сторонами щодо припинення служби у скорочений строк досягнуто не було, позивач вважався таким, що продовжує перебувати на службі, і був зобов`язаний виконувати свої службові обов`язки та дотримуватися встановленого розпорядку. Відсутність позивача на службі без поважних причин за таких умов є невиконанням службових обов`язків і містить ознаки дисциплінарного проступку.

Суд наголошує, що позивач не був позбавлений можливості діяти у правовий спосіб: подати новий рапорт із зазначенням конкретної дати звільнення та поважних причин, звернутися з рапортом про звільнення з іншої підстави, передбаченої пунктом 63 Положення №114, або оскаржити дії відповідача до суду, не залишаючи при цьому служби. Натомість позивач обрав самовільне припинення виходу на службу.

Надаючи оцінку правомірності притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, суд виходить із такого.

Сутність службової дисципліни, обов`язки осіб рядового і начальницького складу щодо її дотримання, види заохочень та дисциплінарних стягнень, порядок і права начальників щодо їх застосування визначені Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, затвердженим Законом України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» від 22.02.2006 №3460-IV (далі - Дисциплінарний статут).

Абзацом другим преамбули Дисциплінарного статуту встановлено, що дія цього Статуту поширюється на осіб начальницького складу Національного антикорупційного бюро України, осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України та податкової міліції, які повинні неухильно додержуватися його вимог. Отже, саме цей Статут, а не інші дисциплінарні статути, підлягає застосуванню до питань дисциплінарної відповідальності позивача.

Відповідно до статті 1 Дисциплінарного статуту службова дисципліна - дотримання особами рядового і начальницького складу Конституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів та інших нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, підпорядкованих йому органів і підрозділів та Присяги працівника органів внутрішніх справ України.

Статтею 2 Дисциплінарного статуту визначено, що дисциплінарний проступок - невиконання чи неналежне виконання особою рядового або начальницького складу службової дисципліни.

Згідно зі статтею 7 Дисциплінарного статуту службова дисципліна базується на високій свідомості та зобов`язує кожну особу рядового і начальницького складу, зокрема: дотримуватися законодавства, неухильно виконувати вимоги Присяги, статутів і наказів начальників; стійко переносити всі труднощі та обмеження, пов`язані зі службою; виявляти повагу до колег по службі та інших громадян, дотримуватися правил внутрішнього розпорядку; сприяти начальникам у зміцненні службової дисципліни, забезпеченні законності та статутного порядку.

Відповідно до статті 12 Дисциплінарного статуту на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ за порушення службової дисципліни можуть накладатися такі види дисциплінарних стягнень: 1) усне зауваження; 2) зауваження; 3) догана; 4) сувора догана; 5) попередження про неповну посадову відповідність; 6) звільнення з посади; 7) пониження в спеціальному званні на один ступінь; 8) звільнення з органів внутрішніх справ.

Статтею 13 Дисциплінарного статуту передбачено, що правом накладання дисциплінарних стягнень користуються тільки прямі начальники, а такі дисциплінарні стягнення, як звільнення з органів внутрішніх справ, звільнення з посади, пониження в спеціальному званні на один ступінь, накладаються начальниками, яким надано право прийняття на службу до органів внутрішніх справ, призначення на посаду, присвоєння спеціального звання.

Згідно зі статтею 14 Дисциплінарного статуту з метою з`ясування всіх обставин дисциплінарного проступку, учиненого особою рядового або начальницького складу, начальник призначає службове розслідування. Службове розслідування має бути завершене протягом одного місяця з дня його призначення начальником; у разі необхідності цей термін може бути продовжено начальником, який призначив службове розслідування, або старшим прямим начальником, але не більш як на один місяць. Перед накладенням дисциплінарного стягнення начальник або особа, яка проводить службове розслідування, повинні зажадати від порушника надання письмового пояснення; небажання порушника надавати пояснення не перешкоджає накладенню дисциплінарного стягнення. Про накладення дисциплінарного стягнення видається наказ, зміст якого оголошується особовому складу органу внутрішніх справ; у разі звільнення з посади або звільнення з органів внутрішніх справ особі рядового або начальницького складу видається витяг з наказу.

Цією ж статтею встановлено, що при визначенні виду дисциплінарного стягнення мають враховуватися тяжкість проступку, обставини, за яких його скоєно, заподіяна шкода, попередня поведінка особи та визнання нею своєї вини, її ставлення до виконання службових обов`язків, рівень кваліфікації тощо, а звільнення осіб рядового і начальницького складу з органів внутрішніх справ як вид стягнення є крайнім заходом дисциплінарного впливу.

Процедура проведення службових розслідувань у Державній кримінально-виконавчій службі України визначена Порядком проведення службових розслідувань у Державній кримінально-виконавчій службі України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 12.03.2015 №356/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 17.03.2015 за №295/26740 (далі - Порядок №356/5).

Відповідно до пункту 2 розділу I Порядку №356/5 службове розслідування - комплекс заходів, які здійснюються в межах компетенції з метою уточнення причин, встановлення обставин і умов, що сприяли вчиненню правопорушення або дисциплінарного проступку персоналом Державної кримінально-виконавчої служби України, відповідальність за яке передбачена законодавством України, а також визначення ступеня вини особи (осіб), яка вчинила правопорушення, чиї дії або бездіяльність стали причиною його скоєння; висновок службового розслідування - документ, який складається за результатами службового розслідування, містить правову оцінку виявлених фактів та обставин, дій чи бездіяльності осіб рядового і начальницького складу, висновки та пропозиції; комісія - група посадових осіб, яким доручено проведення службового розслідування.

Згідно з пунктом 1 розділу II Порядку №356/5 підставами для проведення службового розслідування є, зокрема, порушення особами рядового і начальницького складу службової дисципліни. Пунктом 3 розділу III Порядку №356/5 передбачено, що начальники мають право призначати службові розслідування стосовно осіб рядового і начальницького складу, якщо їм надано право призначати на посади та звільняти з посад, застосовувати заходи заохочення і накладати дисциплінарні стягнення на осіб, дії або бездіяльність яких стали підставою для проведення службового розслідування. Відповідно до пунктів 8 і 9 розділу III цього Порядку проведення службового розслідування доручається прямому начальнику особи рядового чи начальницького складу, дії або бездіяльність якої стали підставою для призначення службового розслідування, і може проводитися декількома особами у складі комісії, до складу якої входять найбільш досвідчені посадові особи органу або установи.

Пунктом 1 розділу V Порядку №356/5 встановлено, що службове розслідування повинне бути завершене протягом одного місяця з дня його призначення уповноваженим на те начальником, а начальник, який призначив службове розслідування, або старший прямий начальник у разі необхідності за мотивованим рапортом (доповідною запискою) виконавця або голови комісії продовжує письмовим наказом строк проведення службового розслідування, але не більш як на один місяць. Початок службового розслідування визначається датою видання наказу про його призначення, а завершення - датою затвердження висновку службового розслідування.

Відповідно до пункту 5 розділу VI Порядку №356/5 особа рядового чи начальницького складу, стосовно якої проводиться службове розслідування, має право отримувати інформацію про підстави його проведення; брати участь у розслідуванні, у тому числі давати усні чи письмові пояснення, робити заяви, подавати документи, які мають значення для проведення розслідування; висловлювати письмові зауваження щодо об`єктивності та повноти розслідування; за письмовим зверненням ознайомлюватися із затвердженим висновком та зібраними матеріалами у частині, яка її стосується; оскаржувати рішення, прийняте за результатами розслідування.

Застосовуючи наведені норми до встановлених обставин, суд зазначає, що службове розслідування стосовно позивача призначено наказом від 14.04.2026 №234/АТ-26, тобто у зв`язку з невиходом позивача на службу, що є порушенням службової дисципліни і відповідає підставам, визначеним пунктом 1 розділу II Порядку №356/5. Проведення розслідування доручено комісії на чолі з першим заступником начальника установи, тобто прямим начальником позивача, що узгоджується з пунктами 8 і 9 розділу III Порядку №356/5. Висновок службового розслідування затверджено 15.05.2026, і того самого дня видано наказ від 15.05.2026 №37/ОС/СТ-26 про накладення на позивача дисциплінарного стягнення у виді звільнення зі служби.

Позивач не заперечує факту своєї відсутності на службі з 02.04.2026 і не надав жодних доказів поважності причин такої відсутності або повідомлення відповідача про такі причини у встановленому порядку. Пояснення позивача щодо його відсутності на службі зводяться виключно до того, що він вважав себе таким, що підлягає звільненню з 01.04.2026. Обставини, покладені в основу висновку службового розслідування та оскаржуваних наказів, позивачем по суті не спростовані.

Обрання конкретного виду дисциплінарного стягнення в межах переліку, визначеного статтею 12 Дисциплінарного статуту, належить до дискреційних повноважень уповноваженого начальника і здійснюється з урахуванням критеріїв, наведених у статті 14 цього Статуту. Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України не містить правила про послідовне застосування стягнень від менш суворого до більш суворого; він установлює лише те, що стягнення, яке накладається на особу, котра вже має дисциплінарне стягнення і знову допустила порушення службової дисципліни, має бути більш суворим, ніж попереднє, а також що звільнення зі служби як вид стягнення є крайнім заходом дисциплінарного впливу.

У цій справі відповідач кваліфікував діяння позивача як систематичні прогули та грубе порушення службової дисципліни, вчинені під час дії на території України воєнного стану, вказавши в наказі, що такі дії дискредитують звання співробітника Державної кримінально-виконавчої служби України та свідчать про неможливість подальшого перебування на службі. Тривалість відсутності позивача на службі (з 02.04.2026 і до дня звільнення), її систематичний характер, невиконання позивачем обов`язку повідомити керівництво про причини неявки, а також особливий характер служби у воєнізованому формуванні в умовах воєнного стану дають підстави вважати, що обраний відповідачем вид стягнення відповідає тяжкості вчиненого проступку та не є явно непропорційним.

Разом з тим суд відзначає, що висновок службового розслідування до матеріалів справи не долучено, а тому суд позбавлений можливості перевірити повноту дослідження комісією обставин проступку. Втім, наказ від 15.05.2026 №37/ОС/СТ-26, яким на позивача накладено дисциплінарне стягнення у виді звільнення зі служби, позивачем у цій справі не оскаржується. Позивач не заявляв вимог ані про визнання протиправним та скасування цього наказу, ані про визнання протиправними дій відповідача щодо проведення службового розслідування, ані про порушення його права надати пояснення в межах розслідування.

Суд також зазначає, що встановлені під час дослідження матеріалів справи особливості змісту наказів відповідача, наведені у частині опису обставин цього рішення (посилання наказу від 15.05.2026 №37/ОС/СТ-26 на статті 1, 2 і 3 Дисциплінарного статуту, які є нормами-дефініціями; посилання наказу від 15.05.2026 №148/ОС-26 на пункт 6 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», який відсилає до Дисциплінарного статуту Національної поліції України, тоді як стягнення накладено за Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України), не є предметом цього спору. Позивач таких підстав протиправності не заявляв, а суд відповідно до частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Крім того, зазначені особливості стосуються посилань на норми, а не самої підстави звільнення, яка полягає у реалізації накладеного дисциплінарного стягнення, і за встановлених обставин справи не спростовують факту вчинення позивачем дисциплінарного проступку.

Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування наказу від 15.05.2026 №148/ОС-26 в частині визначення підстави звільнення позивача як дисциплінарного стягнення суд зазначає таке.

Наказ від 15.05.2026 №148/ОС-26 «По особовому складу» є похідним від наказу від 15.05.2026 №37/ОС/СТ-26, яким на позивача накладено дисциплінарне стягнення у виді звільнення зі служби. Наказ №148/ОС-26 не встановлює самостійної підстави припинення служби, а лише реалізує вже накладене дисциплінарне стягнення, що прямо зафіксовано в його тексті: звільнення здійснено «у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України».

Оскільки наказ від 15.05.2026 №37/ОС/СТ-26 позивачем не оскаржено, він є чинним і зберігає свою дію, а тому відсутні правові підстави для визнання протиправним та скасування наказу від 15.05.2026 №148/ОС-26 у частині визначення підстави звільнення. Скасування похідного акта за умови чинності первинного акта, який і визначає підставу звільнення, не відновило б жодного права позивача та призвело б до непереборної суперечності: підстава звільнення, встановлена чинним дисциплінарним наказом, залишалася б незмінною.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача змінити формулювання підстави звільнення позивача зі звільнення як дисциплінарного стягнення на звільнення за власним бажанням відповідно до статті 38 КЗпП України із зазначенням дати звільнення, визначеної у рапорті позивача, суд зазначає таке.

Ця вимога є похідною від двох попередніх і не може бути задоволена вже з огляду на висновки суду про відсутність відмови відповідача у звільненні позивача за власним бажанням та про відсутність підстав для скасування наказу від 15.05.2026 №148/ОС-26 у відповідній частині.

Крім того, зміна формулювання підстави звільнення на звільнення за власним бажанням у цій справі є неможливою і по суті. Як установлено вище, право на звільнення за власним бажанням позивач набув би не раніше спливу тримісячного строку попередження, тобто не раніше 16.06.2026, тоді як звільнення відбулося 15.05.2026 з іншої підстави. Звільнення особи молодшого начальницького складу за власним бажанням відповідно до підпункту «ж» пункту 63 Положення №114 можливе лише за наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків, наявність яких у цій справі не доведена. Стаття 38 КЗпП України, на яку позивач просить послатися у формулюванні підстави звільнення, до відносин проходження ним служби не застосовується.

Суд також враховує, що обраний позивачем спосіб захисту у частині визначення дати звільнення є нездійсненним. Позивач просить зобов`язати відповідача зазначити дату звільнення, «визначену у рапорті позивача», проте рапорт від 19.03.2026 дати звільнення не містить. Судове рішення має бути чітким і виконуваним, а зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити дію, зміст якої не може бути встановлений з наведених позивачем даних, суперечило б цим вимогам.

Доводи позивача про зловживання відповідачем правом з посиланням на частини 3 і 6 статті 13 Цивільного кодексу України суд відхиляє, оскільки відносини проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України є публічно-правовими і не регулюються нормами Цивільного кодексу України, а дії відповідача, як установлено вище, відповідали вимогам спеціального законодавства.

Доводи позивача про суперечливість позиції відповідача, який, на думку позивача, застосовує норми Кодексу законів про працю України при проведенні остаточного розрахунку та видачі наказу про звільнення, але відмовляється застосовувати їх у частині реалізації права на звільнення за власним бажанням, суд також відхиляє. Застосування окремих норм трудового законодавства до питань, не врегульованих спеціальним законодавством (зокрема щодо строків проведення розрахунку при звільненні), не змінює правової природи службових відносин і не спричиняє поширення на них статті 38 КЗпП України, порядок реалізації якої у спеціальному законодавстві врегульовано інакше - підпунктом «ж» пункту 63 і пунктом 68 Положення №114.

Інші доводи учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють.

Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до частини 2 цієї статті суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частин 1 і 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу наведених норм законодавства та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені законодавством, з урахуванням усіх обставин, які мають значення для вирішення порушеного позивачем питання, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими і задоволенню не підлягають.

З огляду на висновок суду про відмову в задоволенні позову судові витрати відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподілу не підлягають.

Керуючись ст. ст. 243-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» про визнання протиправною відмови у звільненні за власним бажанням та зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Єфанова