Рішення від 06 вересня 2026 р. у справі №160/26621/25 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2026 рокуСправа №160/26621/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Єфанової О.В.

розглянувши у спрощеному позовному у провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити дії,-

УСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якій позивач просить:

визнати протиправними дії посадових осіб ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_1 ), щодо призову ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на військову службу за мобілізацією;

скасувати наказ/розпорядження ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) про мобілізацію від 21.07.2025 року ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ).

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 відповідно до військово-облікового документа перебував на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_3 з 22.08.2016 року, місця реєстрації та проживання не змінював і повісткою до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем своєї реєстрації не викликався.

Позивач зазначає, що 21.07.2025 року його було затримано представниками ІНФОРМАЦІЯ_1 без присутності працівників поліції, без складення протоколу затримання та без направлення до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем реєстрації, після чого відправлено на військово-лікарську комісію. За твердженням позивача, попри надані ним висновки лікарів про наявні захворювання, його було визнано придатним до військової служби та відправлено до НОМЕР_3 навчального центру ( АДРЕСА_1 ), фактично мобілізувавши без можливості оскарження висновку військово-лікарської комісії, з яким він не згоден.

Крім того, позивач посилається на витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у якому, за його твердженням, відомості про організацію з кодом ЄДРПОУ НОМЕР_1 відсутні, у зв`язку з чим ставить під сумнів правосуб`єктність відповідача та законність винесених ним рішень і наказів.

Протиправність дій відповідача позивач обґрунтовує також тим, що віддання начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 наказу про призов позивача на військову службу не за місцем реєстрації та перебування на військовому обліку суперечить ч. 3 ст. 33, ч.ч. 1, 3, 5 ст. 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», п. 15, 16, абз. 18 п. 56 Порядку організації та ведення обліку призовників і військовозобов`язаних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 № 921, а обставини його доставлення - ст. 29 Конституції України та ст. 5 і ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Позивач також посилається на ст. 19 і ст. 55 Конституції України та на ст. 2, 5, 25, 72, 73, 75, 77 Кодексу адміністративного судочинства України і вважає, що його мобілізацію проведено з порушенням законодавства, а тому є підстави для визнання її незаконною та скасування наказу про мобілізацію.

Ухвалою суду відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи; відповідачу встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву.

Відповідач правом на подання відзиву не скористався. Відповідно до ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 1 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. Згідно з ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , з 22.08.2016 року перебував на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_3 .

21.07.2025 року був доставлений представниками ІНФОРМАЦІЯ_1 на військово-лікарську комісію, визнаний придатним до військової служби та відправлений до НОМЕР_3 навчального центру; наказ (розпорядження) про його мобілізацію позивач датує 21.07.2025 року.

Не погоджуючись із діями відповідача щодо призову на військову службу за мобілізацією, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи справу по суті, надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII). Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону № 2232-XII військовий обов`язок включає, зокрема, взяття громадян на військовий облік та прийняття в добровільному порядку (за контрактом) і призов (направлення) на військову службу. Відповідно до ч. 6 ст. 2 Закону № 2232-XII одним з видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, а за ч. 14 ст. 2 цього Закону виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 № 69/2022 оголошено загальну мобілізацію, яка проводиться на всій території України.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні встановлює Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII. Відповідно до ч. 5 ст. 22 цього Закону призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, забезпечують місцеві органи виконавчої влади та здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки або командири військових частин. Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 № 154 (далі - Положення № 154), територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Пунктом 8 Положення № 154 визначено, що завданнями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки є виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, проведення заходів з приписки громадян до призовних дільниць, призову громадян на військову службу, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, а також здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства.

Пунктом 9 Положення № 154 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 07.04.2023 № 318) визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань, зокрема, здійснюють заходи оповіщення та призову громадян (крім військовозобов`язаних та резервістів СБУ та розвідувальних органів): на військову службу за призовом осіб офіцерського складу; на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період (зарахованих до військового оперативного резерву); на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період (незалежно від місця їх перебування на військовому обліку).

Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 № 560 (далі - Порядок № 560). Пунктом 3 Порядку № 560 прямо передбачено, що призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації, на особливий період проводиться незалежно від місця їх перебування на військовому обліку.

Згідно з п. 81 Порядку № 560 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 01.10.2024 № 1130) призов громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період щодо військовозобов`язаних та резервістів (крім резервістів, які уклали контракти на проходження служби у військовому резерві) здійснюють районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки. Призов громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період оформляється наказом керівника районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, командира військової частини, керівника розвідувального органу або визначеного ним керівника відповідного підрозділу, Голови СБУ, його заступників чи керівника підрозділу, органу, закладу, установи СБУ.

Цим же пунктом встановлено, що у разі призову військовозобов`язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації, на особливий період не за місцем їх перебування на військовому обліку (крім тих осіб, що добровільно виявили бажання проходити військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період) такі особи перед призовом на військову службу беруться на військовий облік у районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, який здійснює їх призов. Відомості про взяття таких осіб на військовий облік вносяться до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів перед їх направленням на військово-лікарську комісію для проходження медичного огляду.

Згідно з п. 82 Порядку № 560 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 01.10.2024 № 1130) наказ про призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації, на особливий період видається керівником районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки - в день відправлення військової команди до військової частини (установи); командиром військової частини, керівником розвідувального органу або визначеним ним керівником відповідного підрозділу розвідувального органу, Головою СБУ, його заступниками чи керівником підрозділу, органу, закладу, установи СБУ - в день призову та зарахування до списків військової частини (підрозділу, органу, закладу, установи СБУ).

З наведених норм убачається, що чинне правове регулювання прямо допускає призов військовозобов`язаного на військову службу під час мобілізації тим територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, у якому особа на військовому обліку не перебуває. Законодавець не лише не заборонив такий призов, а й окремо врегулював його, передбачивши, що особа перед призовом береться на військовий облік у тому районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, який здійснює її призов, а відомості про це вносяться до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів перед направленням особи на військово-лікарську комісію.

Отже, сам по собі факт призову особи на військову службу під час мобілізації не тим територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, у якому вона перебувала на військовому обліку, не свідчить про протиправність дій такого органу і не є самостійною підставою для задоволення позову. Головний довід, на якому побудовано позовну заяву, спростовується наведеними нормами.

Щодо нормативного обґрунтування, наведеного в позовній заяві, то представник позивача посилається на п. 15, 16 та абз. 18 п. 56 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 № 921. Однак ця постанова втратила чинність 05.01.2023 на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 № 1487, якою затверджено Порядок організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (далі - Порядок № 1487). Отже, на час виникнення спірних відносин акт, порушення якого представник позивача ставить у вину відповідачеві, чинності не мав, а тому й порушений бути не міг.

Таким чином, норма, на порушення якої посилається позивач, у чинному законодавстві відсутня.

Посилання позивача на ч. 3 ст. 33 та ч.ч. 1, 3, 5 ст. 37 Закону № 2232-XII також не підтверджує його позиції. Частиною 3 ст. 33 Закону № 2232-XII встановлено, що військовий облік усіх призовників, військовозобов`язаних та резервістів ведеться за місцем їх проживання і відповідно до обсягу та деталізації поділяється на персонально-якісний, персонально-первинний та персональний. Стаття 37 цього Закону має назву «Взяття на військовий облік, зняття та виключення з нього» і визначає перелік осіб, які підлягають взяттю на військовий облік, а також підстави зняття та виключення з нього.

Обидві норми регулюють інститут військового обліку, а не інститут призову на військову службу під час мобілізації. Жодна з них не встановлює, що призов за мобілізацією може здійснювати виключно той територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, у якому особа перебуває на військовому обліку, і не обмежує повноважень інших територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Ототожнення позивачем правил ведення військового обліку з правилами проведення призову є помилковим, а побудований на такому ототожненні висновок про протиправність дій відповідача - безпідставним.

Щодо доводу позивача про відсутність відомостей про відповідача в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань суд зазначає таке. Як наведено вище, за п. 1 Положення № 154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління. Їх правовий статус, завдання та повноваження визначені Положенням № 154, тобто актом Кабінету Міністрів України, а не відомостями зазначеного реєстру. Наявність або відсутність у реєстрі запису про відповідача не створює і не припиняє повноважень органу військового управління, а тому не впливає на оцінку правомірності його дій у сфері призову на військову службу під час мобілізації.

Суд враховує, що згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Водночас цей обов`язок є похідним і виникає щодо конкретного рішення або конкретної дії, факт прийняття (вчинення) яких у справі встановлено. Розподіл тягаря доказування, передбачений ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, не звільняє позивача від обов`язку, встановленого ч. 1 цієї ж статті, довести обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Щодо доводів позивача про незгоду з висновком військово-лікарської комісії та про позбавлення його можливості оскаржити цей висновок суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. У цій справі вимог про визнання протиправною чи скасування постанови (довідки) військово-лікарської комісії не заявлено, військово-лікарська комісія учасником справи не є, а тому правомірність висновку військово-лікарської комісії предметом судового розгляду не охоплюється.

Крім того, згідно з п. 1.2 глави 1 розділу I Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 № 402 (далі - Положення № 402), військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров`я до військової служби, служби у військовому резерві призовників, військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів. Визначення ступеня придатності особи до військової служби за станом здоров`я віднесене законодавством до компетенції військово-лікарських комісій, а тому суд не наділений повноваженнями самостійно встановлювати наявність захворювань, оцінювати їх відповідність статтям Розкладу хвороб, станів та фізичних вад і підміняти собою військово-лікарську комісію.

Разом з тим законодавство передбачає порядок перегляду постанов військово-лікарських комісій. Згідно з пп. 2.5.1 п. 2.5 глави 2 розділу I Положення № 402 до позаштатних постійно діючих військово-лікарських комісій належать, зокрема, ВЛК ТЦК та СП. Відповідно до пп. 2.4.2 п. 2.4 глави 2 розділу I Положення № 402 ВЛК регіону з питань військово-лікарської експертизи підпорядковуються усі позаштатні ВЛК регіону. Підпунктом 2.4.4 п. 2.4 глави 2 розділу I Положення № 402 на ВЛК регіону покладено розгляд заяв, пропозицій, скарг та прийом відвідувачів з питань військово-лікарської експертизи, а згідно з пп. 2.4.5 п. 2.4 глави 2 розділу I цього Положення ВЛК регіону має право приймати постанови згідно з Положенням, контролювати, розглядати, затверджувати, за наявності підстав не затверджувати, переглядати, відміняти або скасовувати постанови підпорядкованих ВЛК. Підпунктом 2.3.4 п. 2.3 глави 2 розділу I Положення № 402 передбачено право ЦВЛК розглядати, переглядати, скасовувати, відміняти, затверджувати, не затверджувати, контролювати згідно з цим Положенням постанови будь-якої ВЛК Збройних Сил України.

Доказів звернення позивача до штатної військово-лікарської комісії, тобто до ВЛК регіону або ЦВЛК, зі скаргою на постанову військово-лікарської комісії матеріали справи не містять. Твердження представника позивача про те, що він був позбавлений можливості оскаржити висновок військово-лікарської комісії, жодним доказом не підтверджене.

Суд враховує, що відповідач відзиву на позовну заяву не подав і доказів правомірності своїх дій не надав. Водночас ненадання відзиву саме по собі не є підставою для задоволення позову. За змістом ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України наслідком ненадання відзиву у встановлений судом строк без поважних причин є вирішення справи за наявними матеріалами, а не визнання позовних вимог обґрунтованими. Суд у будь-якому разі зобов`язаний перевірити доводи позивача на відповідність чинному законодавству та оцінити наявні у справі докази, а позивач - довести обставини, на яких ґрунтуються його вимоги (ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України). У цій справі позивач цього обов`язку не виконав, а його правова позиція, як установлено вище, не узгоджується з чинним правовим регулюванням.

Решта доводів учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовує. Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року (заява №4909/04, пункт 58), згідно з якою у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Та обставина, що позивача було призвано на військову службу під час мобілізації не тим територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, у якому він, за його твердженням, перебував на військовому обліку, сама по собі про недотримання відповідних критеріїв не свідчить, оскільки такий призов прямо передбачений п. 9 Положення № 154, п. 3 і п. 81 Порядку № 560.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до ч. 2 ст. 9 цього Кодексу суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, врахувавши, що довід позивача про протиправність його призову на військову службу за мобілізацією не за місцем перебування на військовому обліку спростовується чинним правовим регулюванням, а обставини, на які позивач посилається, жодними доказами не підтверджені, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 243-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій та скасування наказу відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Єфанова