Рішення від 05 серпня 2026 р. у справі №755/22890/25 — Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/22890/25

Провадження №: 2/755/2188/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" серпня 2026 р. м. Київ

Дніпровський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Коваленко І.В.,

за участі секретаря судових засідань Грищенко С.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -

в с т а н о в и в :

Позивач звернулася до суду з позовом до відповідача про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначала, що перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 28 листопада 2000 року. Від шлюбу у сторін народився син - ОСОБА_3 , який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. Під час спільного проживання, 29.11.1989 р. на підставі рішення виконкому Дарницької районної Ради народних депутатів від 24.10.1989 р. №674, відповідачу ОСОБА_2 видано ордер на житлове приміщення №73867 серії Б, на зайняття спірної квартири на сім`ю з трьох осіб - ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Після розірвання шлюбу відповідач пішов зі спірної квартири та з того часу у ній не проживає, витрат на утримання житла не несе. Позивач самостійно здійснює догляд за квартирою та оплату комунальних послуг. Збереження реєстрації відповідача створює позивачу ряд перешкод у реалізації її прав, зокрема щодо оформлення пільг на оплату житлово-комунальних послуг. Позивач зазначає, що вона не чинила відповідачу перешкод у користуванні житловим приміщенням, а відповідач не звертався до відповідних органів із заявами про наявність перешкод у користуванні спірним майном. Оскільки позивач тривалий час не спілкується з відповідачем, не знає його місце перебування, домовитись, щоб відповідач самостійно знявся з обліку реєстрації зі спірної квартири можливості немає, тому позивач вимушена звертатись до суду.

16 грудня 2025 року ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

06 квітня 2026 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

12 травня 2026 року у судовому засіданні відповідач отримав копію ухвали суду про відкриття провадження у справі від 16.12.2025 року разом з копією позовної заяви та додатками до неї. Правом подання відзиву на позов не скористався.

Позивачка ОСОБА_1 у судовому засіданні, яке відбувалось 06.08.2026, позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні, яке відбувалось 06.08.2026, проти позову заперечував. Додатково пояснив суду, що він є основним наймачем квартири АДРЕСА_1 , оскільки саме йому видавався ордер на вселення. Зазначив, що останні декілька років він дійсно тимчасово проживав в іншому житловому приміщенні, яке наразі знищене внаслідок збройної атаки з боку Російської Федерації, тож він тепер майже безхатько. Повернутися проживати за місцем своєї реєстрації не має змоги через складні конфліктні стосунки з позивачем та відсутність спільного порозуміння, що унеможливлює спільне проживання в одній квартирі.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази, оцінивши зібрані у справі докази кожен окремо та в їх сукупності, повно, об`єктивно та всебічно з`ясувавши обставини справи, приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 28 листопада 2000 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим Відділом реєстрації актів громадянського стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві 28.11.2000. (а.с.20)

29.11.1989 на підставі рішення виконкому Дарницької районної Ради народних депутатів від 24.10.1989 р. №674, відповідачу ОСОБА_4 було видано ордер на житлове приміщення №73867 серії Б, на право зайняття квартири АДРЕСА_1 на сім`ю із трьох осіб, а саме: ОСОБА_2 (наймач), ОСОБА_1 (дружина) та ОСОБА_3 (син). (а.с.19)

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер син сторін - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , виданим Виконавчим комітетом Степовохутірської сільської ради Носівського району Чернігівської області. (а.с.21)

Згідно з витягом з Реєстру територіальної громади м. Києва № 137564626 від 24.09.2025 та інформацією відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Дніпровської РДА № 142066400 від 11.12.2025, відповідач ОСОБА_2 зареєстрований у спірній квартирі з 23.11.1989 по теперішній час (а.с. 18, 31).

Згідно відмітки у паспорті громадянина України, адресою зареєстрованого місця проживання позивача ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 23.11.1989 року по день надання відповіді є наступна адреса: АДРЕСА_2 . (а.с.13)

На підтвердження факту непроживання відповідача за зареєстрованим місцем проживання позивач надала Акти ЖЕД № 404 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» від 06.02.2006, 15.05.2006, 04.09.2006, 09.07.2025, 24.09.2025, з яких вбачається зі слів сусідів, що ОСОБА_2 у квартирі № 17 не проживає (а.с. 22-26).

Мотиви, з яких виходить суд при розгляді цієї справи та застосовані ним норми права

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Вирішуючи дану справу, суд виходить із правового аналізу належності суб`єктного складу учасників спірних правовідносин та наявності підстав для застосування статей 71, 72 Житлового кодексу України.

Щодо неналежності позивачки у даній справі:

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України та ст. 4 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Захисту підлягає лише порушене суб`єктивне право або охоронюваний законом інтерес.

Згідно із статтею 61 Житлового кодексу України, к ористування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення, який укладається на підставі ордера на ім`я наймача.

Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Спірна квартира АДРЕСА_1 перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва, є неприватизованою та належить до державного/комунального житлового фонду.

Наймодавцем у даному договорі був відповідний орган місцевого самоврядування (Дарницька районна Рада народних депутатів) або уповноважена ним житлово-експлуатаційна організація (КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва»), а наймачем за ордером від 29.11.1989 № 73867 є відповідач ОСОБА_2 .

Частиною четвертою статті 9 ЖК України (ЖК УРСР) передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

У статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Статтею 71 Житлового кодексу України передбачено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Згідно зі ст. 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз норм Житлового кодексу України дає підстави для висновку, що у правовідносинах щодо користування житлом державного/комунального фонду вимоги про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням на підставі статей 71, 72 ЖК України, заявлені одним з мешканців квартири до іншого, є неналежно обраним способом захисту.

Позивач ОСОБА_1 , будучи за її правовим статусом лише членом сім`ї наймача (колишньою дружиною) та маючи рівне з відповідачем право користування приміщенням (ст. 64 ЖК України), не є власником житла чи наймодавцем. Звернення з позовом про позбавлення основного наймача права користування неприватизованою квартирою належить до процесуальної компетенції сторони договору найму - наймодавця (власника майна чи уповноваженого органу).

Отже, звернення ОСОБА_1 із даним позовом свідчить про пред`явлення вимоги неналежним позивачем, що згідно зі сталою практикою Верховного Суду є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Щодо поважності причин непроживання відповідача.

Крім того, за змістом статей 71, 72 ЖК України особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише за наявності сукупності двох умов: непроживання понад шість місяців та відсутність поважних причин такого непроживання. Обов`язок доведення відсутності поважних причин покладається на позивача. (ст. 81 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст.2 Цивільного процесуального кодексу України)

За нормою статті 5 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. (ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України)

Частиною 3 ст. 77 ЦПК України визначено, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Відповідно до вимог ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.2 та 3 ст. 83 Цивільного процесуального кодексу України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви; відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Відповідно до частини другої ст.89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінюючи матеріали справи, суд враховує, що відповідач є основним наймачем спірного житлового приміщення, на ім`я якого видано ордер від 29.11.1989 № 73867.

Тимчасова відсутність відповідача за місцем реєстрації була зумовлена тривалими конфліктними стосунками з колишньою дружиною (позивачем), з якою вони не знаходять спільного порозуміння для проживання на одній житловій площі. Крім того, житло, де відповідач мешкав останнім часом, було знищено внаслідок збройної агресії проти України, у зв`язку з чим спірна квартира залишається для нього єдиним постійним зареєстрованим та законним житлом.

За наведених обставин, з урахуванням статусу відповідача як основного наймача, втрати ним іншого житла внаслідок обставин непереборної сили, а також з огляду на пред`явлення позову неналежним позивачем, суд доходить висновку про відсутність законних підстав для задоволення позову.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України у разі відмови у задоволенні позову судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. 47 Конституції України, ст. ст. 61, 71, 72 Житлового кодексу України, ст. ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд -

у х в а л и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Повний текст рішення складений 03.09.2026 року.

С у д д я: І.В.Коваленко