Постанова від 06 вересня 2026 р. у справі №750/17846/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

07 вересня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 750/17846/25

Головуючий у першій інстанції – Слісар А. В.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1776/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - судді Стельмаха А.П.,

суддів: Луговця О.А., Разгуляєвої О.В.,

розглянув у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати,

У С Т А Н О В И В:

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23 жовтня 2025 року до дня проведення фактичного розрахунку – 12 грудня 2025 року та компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошової компенсації за невикористану відпустку.

Позов обґрунтовував тим, що з 05 вересня 2013 року працював на посаді інженера відділення військової інспекції безпеки дорожнього руху ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 25 травня 2015 року № 6 його було увільнено від виконання посадових обов`язків у зв`язку з призовом на військову службу за мобілізацією на особливий період зі збереженням місця роботи та середнього заробітку відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України у редакції, чинній на той час.

Наказом командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_2 » від 11 жовтня 2025 року № 705 позивача звільнено з військової служби у запас за станом здоров`я, а наказом від 18 жовтня 2025 року № 281 виключено зі списків особового складу військової частини та знято з усіх видів забезпечення з 19 жовтня 2025 року.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22 жовтня 2025 року № 305 ОСОБА_1 приступив до виконання трудових обов`язків, а наказом від 23 жовтня 2025 року № 306 його звільнено з роботи на підставі частини першої статті 36 КЗпП України.

Позивач зазначав, що при звільненні відповідач не виплатив йому грошову компенсацію за невикористану відпустку. Листом від 25 жовтня 2025 року № 2091/6635 ІНФОРМАЦІЯ_1 відмовив у здійсненні відповідної виплати.

31 жовтня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної служби з питань праці. За результатами контрольного заходу роботодавцю було видано припис щодо усунення порушень законодавства про працю та виплати компенсації за невикористану відпустку.

12 грудня 2025 року відповідач перерахував на рахунок позивача 44 250 грн 11 коп. компенсації за невикористану відпустку.

Посилаючись на те, що остаточний розрахунок проведено не в день звільнення, а лише 12 грудня 2025 року, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та компенсацію втрати частини доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 червня 2026 року позов задоволено.

Стягнуто з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 13 395 грн 24 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та 177 грн компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати компенсації за невикористану відпустку.

Задовольняючи вимогу про стягнення середнього заробітку, суд першої інстанції виходив із того, що належна позивачу при звільненні грошова компенсація за невикористану відпустку в сумі 44 250 грн 11 коп. не була виплачена 23 жовтня 2025 року та фактично сплачена лише 12 грудня 2025 року, що є підставою для застосування статті 117 КЗпП України.

Визначаючи середній заробіток, суд установив, що до звільнення ОСОБА_1 проходив військову службу за мобілізацією та фактично відпрацював у відповідача два дні, у зв`язку з чим розрахунковий період у нього відсутній.

З витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 30 жовтня 2025 року № 313 суд установив, що посадовий оклад позивача становив 4 920 грн, тобто був меншим за встановлену на 2025 рік мінімальну заробітну плату – 8 000 грн.

Застосувавши положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, суд визначив середньоденний заробіток у сумі 372 грн 09 коп. за формулою: 8 000 грн х 2 : 43 робочі дні.

Установивши, що період затримки охоплює 36 робочих днів, суд визначив середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 13 395 грн 24 коп. (372,09 грн х 36).

Відмовляючи у зменшенні цього розміру, суд першої інстанції зазначив, що висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц щодо можливості зменшення відшкодування з урахуванням принципу співмірності, стосувалися попередньої редакції статті 117 КЗпП України.

Суд послався на постанову Верховного Суду від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, згідно з якою після набрання чинності 19 липня 2022 року новою редакцією статті 117 КЗпП України, якою максимальний період відповідальності обмежено шістьма місяцями, принцип співмірності застосуванню не підлягає.

Оскільки затримка розрахунку з позивачем тривала менше шести місяців, суд дійшов висновку про відсутність підстав для зменшення визначеної суми.

Задовольняючи вимогу про компенсацію втрати частини доходів, суд виходив із того, що виплата компенсації за невикористану відпустку була затримана на один і більше календарних місяців.

Суд врахував, що розмір невиплаченої компенсації за невикористану відпустку при звільненні становить 44250,11 грн., індекс інфляції за листопад 2025 р. становить 0,4%, тому розмір компенсації обчислюється наступним чином: 44250,11х0,4%= 177,00 грн.

Не погоджуючись із рішенням суду, ІНФОРМАЦІЯ_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та неповне з`ясування обставин справи, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що 12 грудня 2025 року добровільно провів повний розрахунок із позивачем, перерахувавши йому 44 250 грн 11 коп. компенсації за невикористану відпустку, у зв`язку з чим порушення статті 116 КЗпП України було усунуто, а предмет спору щодо основної виплати відсутній.

Щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку апелянт посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та вважає, що визначений судом розмір відшкодування підлягає зменшенню з огляду на принципи справедливості, добросовісності та співмірності.

Зазначає, що затримка розрахунку тривала 51 день, відповідач є бюджетною установою, яка фінансується з державного бюджету в умовах воєнного стану, а несвоєчасна виплата була пов`язана з труднощами у тлумаченні законодавства щодо цивільного персоналу Збройних Сил України та не мала систематичного характеру.

Також апелянт не погоджується зі стягненням 177 грн компенсації втрати частини доходів, посилаючись на нетривалий період затримки та відсутність наданого позивачем розрахунку інфляційних втрат.

Відзив на апеляційну скаргу не поданий.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом установлено, що ОСОБА_1 з 05 вересня 2013 року перебував у трудових відносинах із ІНФОРМАЦІЯ_3 , займав посаду інженера відділення військової інспекції безпеки дорожнього руху.

25 травня 2015 року у зв`язку з призовом на військову службу за мобілізацією його було увільнено від виконання трудових обов`язків.

Після звільнення з військової служби ОСОБА_1 22 жовтня 2025 року приступив до виконання трудових обов`язків.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 23 жовтня 2025 року № 306 позивача звільнено з роботи.

Листом від 25 жовтня 2025 року № 2091/6635 відповідач відмовив позивачу у виплаті компенсації за невикористані дні відпустки, зокрема за періоди, що закінчуються 18 липня 2022 року.

31 жовтня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної служби з питань праці щодо порушення законодавства про працю.

Відповідно до листа цього органу від 25 листопада 2025 року № Ц/1/3190-ЗВ-25 за результатами проведеного контрольного заходу начальнику ІНФОРМАЦІЯ_1 видано припис щодо усунення порушення трудового законодавства та виплати позивачу компенсації за невикористану відпустку при звільненні.

12 грудня 2025 року ІНФОРМАЦІЯ_1 перерахував ОСОБА_1 44 250 грн 11 коп. відповідної компенсації.

Належність та фактична виплата вказаної суми відповідачем в апеляційній скарзі не заперечуються.

З витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 30 жовтня 2025 року № 313 убачається, що посадовий оклад позивача становив 4 920 грн.

До звільнення позивач тривалий час проходив військову службу за мобілізацією та у серпні і вересні 2025 року у відповідача не працював.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України у редакції, чинній на час звільнення ОСОБА_1 , роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Частиною першою статті 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, ці суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити неоспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України у редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, яка набрала чинності 19 липня 2022 року та діяла на час виникнення спірних правовідносин, установлено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який вирішує спір по суті, але не більш як за період, установлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» у випадках, передбачених законодавством, середня заробітна плата працівника визначається відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, у всіх випадках, крім оплати відпусток та інших прямо визначених цим пунктом виплат, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, середня заробітна плата визначається відповідно до абзаців третього – п`ятого пункту 4 Порядку № 100.

За цими положеннями, якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установленої йому тарифної ставки або посадового окладу. Якщо посадовий оклад є меншим від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати, середня заробітна плата розраховується з установленого розміру мінімальної заробітної плати на час розрахунку.

Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, здійснюється шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Правові засади компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати визначені Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Відповідно до статей 1, 2 цього Закону підприємства, установи і організації здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у разі порушення встановлених строків їх виплати.

Компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів.

При цьому під доходами для цілей Закону № 2050-III розуміються грошові доходи громадян, які вони одержують на території України та які не мають разового характеру.

Пунктом 3 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, також установлено, що компенсації підлягають грошові доходи, які не мають разового характеру.

Доводи апеляційної скарги про відсутність предмета спору у зв`язку з виплатою 12 грудня 2025 року 44 250 грн 11 коп. компенсації за невикористану відпустку не є підставою для відмови у позові.

Предметом цієї справи не є стягнення вказаних 44 250 грн 11 коп.

Основну суму компенсації за невикористану відпустку позивач до стягнення не заявляв, оскільки вона була фактично виплачена відповідачем.

Натомість однією з позовних вимог є застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні.

Факт виплати заборгованості після настання строку її виконання не усуває наслідків уже допущеного порушення, а визначає день фактичного розрахунку, до якого обчислюється передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування.

При цьому сам апелянт зазначає, що 12 грудня 2025 року здійснив повний розрахунок з позивачем та усунув порушення статті 116 КЗпП України.

Отже, довід про відсутність предмета спору щодо основної виплати не стосується заявленої позивачем вимоги про відповідальність за прострочення розрахунку.

Колегія суддів також не приймає посилання відповідача на правову невизначеність щодо трудових гарантій мобілізованих працівників після 19 липня 2022 року як обставину, яка сама по собі виключає відповідальність за статтею 117 КЗпП України.

Як убачається з листа відповідача від 25 жовтня 2025 року № 2091/6635, відмовлено було у виплаті компенсації за невикористані дні відпустки, право на які пов`язувалося, зокрема, з періодами до 18 липня 2022 року.

У подальшому, після припису органу Держпраці, відповідач виплатив позивачу всю суму компенсації – 44 250 грн 11 коп.

Доказів наявності об`єктивної неможливості провести розрахунок у встановлений законом строк або інших обставин, які виключали б відповідальність роботодавця, матеріали справи не містять.

Сам по собі статус відповідача як бюджетної установи, його фінансування з державного бюджету та функціонування в умовах воєнного стану не свідчать про неможливість своєчасно виконати конкретний грошовий обов`язок перед звільненим працівником.

Тому висновок суду першої інстанції про наявність передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для виплати позивачу середнього заробітку є правильним.

Подією, з якою пов`язана виплата за статтею 117 КЗпП України, є звільнення позивача у жовтні 2025 року.

У серпні та вересні 2025 року ОСОБА_1 у відповідача фактично не працював у зв`язку з проходженням військової служби за мобілізацією.

Матеріалами справи також підтверджено, що у позивача був відсутній інший розрахунковий період, який міг бути використаний відповідно до пункту 2 Порядку № 100.

За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано застосував положення пункту 4 Порядку № 100.

Посадовий оклад ОСОБА_1 становив 4 920 грн, що було менше встановленої статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» мінімальної заробітної плати у місячному розмірі 8 000 грн.

Тому середня заробітна плата правильно обчислена виходячи з мінімальної заробітної плати.

У серпні та вересні 2025 року за п`ятиденного робочого тижня було 43 робочі дні. Відповідно середньоденний заробіток становить: 8 000 грн х 2 : 43 = 372 грн 09 коп.

Із наступного після звільнення робочого дня до дня фактичного розрахунку 12 грудня 2025 року період затримки охоплює 36 робочих днів. Отже: 372,09 грн х 36 = 13 395 грн 24 коп.

Апеляційна скарга конкретного розрахунку середньоденного заробітку, кількості врахованих судом робочих днів чи застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не спростовує.

Тому визначений судом першої інстанції розмір середнього заробітку (13 395 грн 24 коп.) розрахований правильно.

Водночас колегія суддів не погоджується з мотивами суду першої інстанції щодо неможливості застосування принципу співмірності після 19 липня 2022 року.

Суд першої інстанції послався на постанову Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, у якій було зроблено висновок про те, що після обмеження законодавцем максимального періоду відповідальності шістьма місяцями підстав для додаткового застосування принципу співмірності немає.

Однак Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 відступила від указаного висновку.

Вирішуючи питання про можливість застосування критеріїв співмірності до правовідносин, які виникли після набрання чинності 19 липня 2022 року Законом № 2352-IX, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що:

«105. Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

106. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців».

Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково виходив із того, що сама лише тривалість затримки менше шести місяців унеможливлює зменшення відшкодування.

Разом із тим неправильність цього мотиву не означає наявності підстав для фактичного зменшення присуджених позивачу 13 395 грн 24 коп.

Прострочена сума компенсації за невикористану відпустку становила 44 250 грн 11 коп., тоді як середній заробіток за час затримки розрахунку становить 13 395 грн 24 коп., тобто приблизно 30,27 % від суми несвоєчасно виплачених коштів.

Період прострочення був відносно нетривалим та охоплював 36 робочих днів. Разом із тим позивач після звільнення не залишався пасивним: після відмови роботодавця у виплаті компенсації він 31 жовтня 2025 року звернувся до органу Держпраці, а після проведення контрольного заходу роботодавцю було видано припис про усунення порушення. Відомостей про те, що поведінка позивача сприяла збільшенню періоду прострочення або штучному нарощуванню розміру відповідальності роботодавця, матеріали справи не містять.

Водночас відповідач спочатку прямо відмовив у виплаті належної компенсації та здійснив її лише 12 грудня 2025 року після втручання контролюючого органу.

Наведені апелянтом обставини його бюджетного фінансування, роботи в умовах воєнного стану та труднощів у тлумаченні законодавства не спростовують установленого співвідношення між сумою заборгованості та розміром відшкодування та не доводять, що стягнення 13 395 грн 24 коп. створює явно надмірний або несправедливий майновий тягар.

Таким чином, після перевірки визначеного судом розміру відшкодування за критеріями, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, колегія суддів не встановила підстав для його зменшення.

Отже, рішення суду першої інстанції в частині стягнення 13 395 грн 24 коп. середнього заробітку є правильним по суті, однак його мотивувальна частина підлягає зміні з викладенням мотивів щодо застосування статті 117 КЗпП України у редакції цієї постанови.

Щодо компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати компенсації за невикористану відпустку, суд першої інстанції правильно встановив факт затримки виплати та арифметично визначив 0,4 % від суми 44 250 грн 11 коп. у розмірі 177 грн.

Однак перед визначенням індексу інфляції та розміру компенсації суд повинен був насамперед встановити, чи належить сама виплата, строк якої порушено, до доходів, на які поширюється Закон № 2050-III.

За змістом частини другої статті 2 Закону № 2050-III обов`язковою умовою для застосування цього Закону є те, що відповідний грошовий дохід не повинен мати разового характеру.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 травня 2026 року у справі № 280/8933/24 виснувала:

«40. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду висновує, що особа має право на компенсацію втрати частини доходів, визначену Законом № 2050-ІІІ, за сукупності таких умов:

1) строки виплати доходів порушено щонайменше на один місяць

2) такий дохід повинен мати систематичний, а не разовий характер;

3) дохід, про компенсацію втрати частини якого просить особа, має бути нею фактично отриманий.

Водночас не виключається пред`явлення в межах одного провадження як вимог про стягнення нарахованого, проте не виплаченого доходу, так і вимог про стягнення відповідної компенсації.».

Щодо правової природи саме компенсації за невикористану відпустку Верховний Суд висловився у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 219/228/16-ц, а саме:

«Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати, який застосовується при наданні працівникам відпусток (далі - Порядок).

(…)

Згідно з підпунктом «б» пунку 4 Порядку при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються: одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо.

Тобто згідно з підпунктом «б» пункту 4 Порядку компенсація за невикористану відпустку є одноразовою виплатою.

(…)

Вирішуючи спір в частині позовних вимог про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» застосовується до грошових доходів громадян, які не мають разового характеру, а компенсація за невикористану відпустку є одноразовою виплатою і тому не підлягає компенсації у відповідності до вимог цього Закону.»

Отже, грошова компенсація за невикористану відпустку виплачується у зв`язку з настанням визначеної законом підстави та є одноразовою виплатою.

Те, що така компенсація входить до складу виплат, які роботодавець зобов`язаний здійснити при звільненні, не змінює її разового характеру для цілей Закону № 2050-III.

Тому на суму 44 250 грн 11 коп. компенсації за невикористану відпустку не поширюється передбачений Законом № 2050-III механізм компенсації втрати частини доходів.

За таких обставин ані тривалість затримки протягом одного повного календарного місяця, ані правильність визначення індексу інфляції за листопад 2025 року не створюють права на відповідну компенсацію, оскільки відсутня одна з обов`язкових умов застосування Закону – систематичний, неразовий характер доходу.

Тому висновок суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача 177 грн компенсації втрати частини доходів зроблено внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.

Довід апеляційної скарги про відсутність наданого самим позивачем розрахунку інфляційних втрат не є визначальним, оскільки розрахунок такої компенсації здійснюється за встановленою законом формулою на підставі офіційних індексів споживчих цін і може бути перевірений судом.

Проте апеляційна скарга в цій частині підлягає задоволенню з інших правових мотивів – через непоширення Закону № 2050-III на одноразову компенсацію за невикористану відпустку.

Отже, рішення суду першої інстанції в частині стягнення 177 грн компенсації втрати частини доходів підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив факт несвоєчасного проведення остаточного розрахунку з позивачем та правильно визначив середній заробіток за час затримки у сумі 13 395 грн 24 коп.

Разом із тим суд помилково виходив із неможливості перевірки цієї суми на предмет співмірності у зв`язку з чинною після 19 липня 2022 року редакцією статті 117 КЗпП України.

Застосувавши актуальний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 та оцінивши конкретні обставини цієї справи, колегія суддів не встановила підстав для зменшення 13 395 грн 24 коп.

Тому в цій частині рішення є правильним за результатом, але підлягає зміні в мотивувальній частині.

Водночас стягнення 177 грн компенсації втрати частини доходів суперечить статті 2 Закону № 2050-III, оскільки компенсація за невикористану відпустку має одноразовий характер.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною четвертою статті 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та/або резолютивної частини.

За таких обставин рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 червня 2026 року в частині стягнення 177 грн компенсації втрати частини доходів підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цієї вимоги.

У частині мотивів вирішення вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні рішення підлягає зміні з викладенням мотивів у редакції цієї постанови, а визначений до стягнення розмір 13 395 грн 24 коп. – залишенню без змін.

Відповідно до частин першої, шостої та тринадцятої статті 141 ЦПК України у разі зміни рішення або ухвалення апеляційним судом нового рішення суд апеляційної інстанції відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_3 сплачено 1 453 грн 44 коп. судового збору.

Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про судовий збір» при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Апеляційна скарга подана ІНФОРМАЦІЯ_3 в електронній формі через підсистему «Електронний суд», у зв`язку з чим при сплаті судового збору застосовано коефіцієнт 0,8.

Апелянт оскаржив рішення суду першої інстанції в повному обсязі та просив відмовити у задоволенні позовних вимог про стягнення 13 395 грн 24 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та 177 грн компенсації втрати частини доходів, тобто загалом 13 572 грн 24 коп.

За наслідками апеляційного перегляду апеляційна скарга є обґрунтованою в частині 177 грн, що становить 1,3041 % оспорюваної суми (177 грн х 100 % : 13 572 грн 24 коп.).

Отже, пропорційно задоволеній частині апеляційної скарги на користь ІНФОРМАЦІЯ_1 підлягає стягненню з ОСОБА_1 18 грн 95 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги (1 453 грн 44 коп. х 177 грн : 13 572 грн 24 коп.).

Керуючись статтями 141, 367, 374, 376, 381–384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 червня 2026 року в частині стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 177 грн 00 коп. компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати компенсації за невикористану відпустку скасувати.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати компенсації за невикористану відпустку відмовити.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 червня 2026 року в частині мотивів вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні змінити, виклавши мотиви в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 червня 2026 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ІНФОРМАЦІЯ_1 18 грн 95 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Повний текст постанови виготовлений 07 вересня 2026 року.

Головуючий: Судді: