Постанова від 01 вересня 2026 р. у справі №748/3166/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

02 вересня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 748/3166/25

Головуючий у першій інстанції – Майборода С. М.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1444/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Луговця О.А. (головуючий), Висоцької Н.В., Шитченко Н.В.,

секретарі судового засідання Зіньковець О.О., Герасименко Ю.Г.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач РЕЛІГІЙНА МІСІЯ «КАРІТАС-СПЕС»/CARITAS-SPES/ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ

особа, яка подала апеляційну скаргу, ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 30 березня 2026 року (суддя – Майборода С.М., місце ухвалення – м. Чернігів, дата складання повного рішення – 08.04.2026) у справі за позовом ОСОБА_1 до РЕЛІГІЙНА МІСІЯ «КАРІТАС-СПЕС»/CARITAS-SPES/ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ про встановлення факту вчинення мобінгу, визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

У С Т А Н О В И В:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до РЕЛІГІЙНОЇ МІСІЇ «КАРІТАС-СПЕС»/CARITAS-SPES/ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ, в якому просив: встановити факт вчинення відповідачем мобінгу (цькування) стосовно ОСОБА_1 ; визнати незаконним та скасувати наказ керівника РЕЛІГІЙНОЇ МІСІЇ «КАРІТАС-СПЕС» /CARITAS-SPES/ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ від 30.09.2024 про припинення трудового договору; поновити ОСОБА_1 на посаді менеджера проектів Департаменту проектів і програм РЕЛІГІЙНОЇ МІСІЇ «КАРІТАС-СПЕС» /CARITAS-SPES/ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ з дати звільнення; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 01.10.2024 по день поновлення на роботі, а також 150000,00 грн у відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням, і понесені судові витрати.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 13.06.2024 позивача було прийнято на роботу відповідачем, а 30.09.2024 трудовий договір між сторонами був припинений.

За доводами позивача, у період його роботи він зазнав систематичного психологічного тиску з ознаками сексуального домагання, які він вважає мобінгом. У зв`язку з цим звільнення позивача за угодою сторін не було його вільним волевиявленням, а вимушеним кроком, зробленим під тиском сукупності попередніх епізодів мобінгу. Тому угода про припинення трудового договору є недійсною і позивач має бути поновлений на роботі зі стягненням з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Стверджує, що через незаконне звільнення він переніс глибокі душевні страждання, що призвело до погіршення психоемоційного стану, було втрачено стабільні професійні зв`язки, підірвано його ділову репутацію, змусило позивача докладати значних додаткових зусиль для організації свого життя, чим йому завдано моральної шкоди, розмір якої оцінює в 150000,00 грн.

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 30 березня 2026 року в задоволенні даного позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить вказане рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, котрим позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги позивача узагальнено зводяться до того, що рішення суду першої інстанції є незаконним і необґрунтованим, ухваленим з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Апелянт вказує, що суд першої інстанції неповно з`ясував склад вчиненого стосовно нього мобінгу, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про відсутність тиску при написанні ним заяви про звільнення за угодою сторін.

Скаржник стверджує, що фактично мало місце не досягнення домовленості, а капітуляція позивача під впливом скоординованого й системного психологічного тиску групи осіб відповідача.

Позивач зазначає, що суд не застосував норму ч. 4 ст. 2-2 КЗпП України, яка встановлює заборону мобінгу, а також проігнорував імперативні вимоги ч. 2 ст. 28 КЗпП України щодо обов`язкового попередження за три дні з обгрунтуванням невідповідності при звільненні на випробувальному терміні. Крім того, суд не врахував положення ст. 3, 29, 43, 49, 51, 68 Конституції України, ст. 201, 297, 299 ЦК України, ст.153, 158 КЗпП України, внаслідок чого поза межами правової оцінки залишилися факти посягання на трудові права й обов`язки, честь, гідність, ділову репутацію, право на безпечні умови праці позивача.

Апелянт вказує, що місцевий суд всупереч вимог ст. 89 ЦПК України не надав всебічної правової оцінки всім наявним доказам, зокрема й поважності причин пропуску звернення до суду, безпідставно відмовив у клопотанні позивача про виклик свідків та призначення обов`язкової судово-психіатричної експертизи.

Скаржник також акцентує увагу на не з`ясуванні судом обставин, які складають елементи завданої йому моральної шкоди відповідно до ст. 237-1 КЗпП України.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, відповідач зазначив, що подана позивачем апеляційна скарга є необгрунтованою й фактично спрямована на переоцінку доказів без наведення істотних порушень норм матеріального чи процесуального права, вимоги позивача є недоведеними, а рішення суду першої інстанції відповідає нормам чинного законодавства.

Вказує, що відповідачем стосовно позивача не вчинялися ніяких дій мобінгу, а доводи позивача з цього приводу грунтуються на власному суб`єктивному сприйнятті робочих ситуацій, окремих епізодах комунікації, емоційній оцінці поведінки колег та керівництва, припущеннях щодо мотивів дій працівників відповідача і не підтверджують систематичності дій, якогось умислу на приниження честі, гідності та ділової репутації позивача, причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та станом здоров`я позивача.

Акцентує увагу, що припинення трудових відносин відбувалось за ініціативою позивача, на підставі його пропозиції та заяви про звільнення, докази будь-якого примусу чи відсутності волевиявлення позивача на момент подачі ним заяви про звільнення відсутні.

Відповідач зазначає, що оскільки він не вчиняв мобінгу стосовно позивача, а припинення з ним трудового договору є правомірним, то відсутні й підстави для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Крім того, наголошує на пропуску позивачем строку звернення до суду, причини якого не є поважними, що також є підставою для відмови в задоволенні позову.

Позивач (апелянт) був належним чином та своєчасно повідомлений про дату, час і місце розгляду справи в електронній формі через систему «Електронний суд», що підтверджується довідкою про доставку електронного документу до електронного кабінету (ч. 6-8 ст. 128 ЦПК України), але своїм правом на участь не скористався, про причини неприбуття не повідомив.

Представники відповідача в судовому засіданні заперечували проти задоволення апеляційної скарги та позовних вимог з підстав, викладених у відзиві.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухваленого судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів приходить до такого висновку.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).

За приписами ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (ч. 1). Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права (ч. 2). Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом (ч. 3). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4). Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. 5).

Судом у справі встановлені такі обставини та визначені відповідно до них правовідносини.

Наказом РЕЛІГІЙНОЇ МІСІЇ «КАРІТАС-СПЕС» /CARITAS-SPES/ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ від 12 червня 2024 року №30-к ОСОБА_1 з 13.06.2024 прийнято на роботу на посаду менеджера проектів Департаменту проєктів і програм ( а.с. 15, 63 т. 1)

27.09.2024 ОСОБА_1 подав директору РЕЛІГІЙНОЇ МІСІЇ «КАРІТАС-СПЕС» /CARITAS-SPES/ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ ОСОБА_2 пропозицію про припинення трудового договору, якою запропонував припинити його трудовий договір за угодою сторін, яка полягає у наступному: встановити датою звільнення 30.09.2024, виплатити заробітну плату за відпрацьований період та компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки, підтвердити, що сторони цієї угоди не мають будь-яких претензій один до одного ( а.с. 145 т. 1).

30.09.2024 ОСОБА_1 подав директору РЕЛІГІЙНОЇ МІСІЇ «КАРІТАС-СПЕС» /CARITAS-SPES/ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ ОСОБА_2 заяву, в якій просив звільнити його з роботи з посади менеджера проєктів 30.09.2024 за угодою сторін (а.с. 146 т. 1).

Наказом РЕЛІГІЙНОЇ МІСІЇ «КАРІТАС-СПЕС» /CARITAS-SPES/ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ №66-к від 30.09.2024 про припинення трудового договору, ОСОБА_1 звільнено з посади менеджера проєктів Департаменту проєктів і програм за п. 1 ст. 36 КЗпП України, за угодою сторін, на підставі заяви ОСОБА_3 від 30.09.2024 (а.с. 16, 64 т. 1).

За довідками про рух коштів по рахунку 30.09.2024 ОСОБА_1 виплачено кошти як розрахунок при звільненні (а.с. 31-34, 76-78 т. 1).

На вимогу апеляційного суду відповідачем надано довідку-розрахунок середнього заробітку (а.с. 202 т. 2).

Згідно довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією №012823, мати ОСОБА_1 – ОСОБА_4 має ІІ групу інвалідності з 01.10.2015 безстроково (а.с. 21, 22, 72, 73 т. 1).

Відповідно до Акту №16 від 02.06.2025, ОСОБА_1 здійснює постійний догляд за ОСОБА_4 (а.с. 30, 74-75 т. 1).

Із консультативного висновку невролога від 10.04.2023, консультативного висновку психіатра та невролога ОСОБА_5 від 14.09.2025, 19.12.2025, 18.02.2026 слідує, що ОСОБА_1 звертався щодо стану свого здоров`я до лікарів та отримував відповідні призначення ( а.с. 42-44, 93-95 т. 1, а.с. 81-84 т. 2).

Позивачем суду надана переписка в месенджері з ОСОБА_6 (а.с. 25-26 т. 1), фотознімки зі сторінки в «facebook» (а.с. 27-29 т. 1), а також дописи користувача ОСОБА_7 (а.с. 152-155 т. 1).

У період з 07.01.2025 по 11.02.2025 ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ТОВ «Інноваційні облікові системи» та був звільнений на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, за угодою сторін (а.с. 210-214 т. 1).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України.

За приписами ст. 3, 4 ЦПК України захисту підлягають порушене, невизнане або оспорюване право особи чи інтерес, а також державний чи суспільний інтерес.

Згідно з ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За приписами ст. 2-2 КЗпП України мобінг (цькування) – систематичні (повторювані) тривалі умисні дії або бездіяльність роботодавця, окремих працівників або групи працівників трудового колективу, які спрямовані на приниження честі та гідності працівника, його ділової репутації, у тому числі з метою набуття, зміни або припинення ним трудових прав та обов`язків, що проявляються у формі психологічного та/або економічного тиску, зокрема із застосуванням засобів електронних комунікацій, створення стосовно працівника напруженої, ворожої, образливої атмосфери, у тому числі такої, що змушує його недооцінювати свою професійну придатність (ч. 1).

Формами психологічного та економічного тиску, зокрема, є (ч. 2):

- створення стосовно працівника напруженої, ворожої, образливої атмосфери (погрози, висміювання, наклепи, зневажливі зауваження, поведінка загрозливого, залякуючого, принизливого характеру та інші способи виведення працівника із психологічної рівноваги);

- безпідставне негативне виокремлення працівника з колективу або його ізоляція (незапрошення на зустрічі і наради, в яких працівник, відповідно до локальних нормативних актів та організаційно-розпорядчих актів має брати участь, перешкоджання виконанню ним своєї трудової функції, недопущення працівника на робоче місце, перенесення робочого місця в непристосовані для цього виду роботи місця);

- нерівність можливостей для навчання та кар`єрного росту;

- нерівна оплата за працю рівної цінності, яка виконується працівниками однакової кваліфікації;

- безпідставне позбавлення працівника частини виплат (премій, бонусів та інших заохочень);

- необґрунтований нерівномірний розподіл роботодавцем навантаження і завдань між працівниками з однаковою кваліфікацією та продуктивністю праці, які виконують рівноцінну роботу.

Вимоги роботодавця щодо належного виконання працівником трудових обов`язків, зміна робочого місця, посади працівника або розміру оплати праці в порядку, встановленому законодавством, колективним або трудовим договором, не вважаються мобінгом (цькуванням) (ч. 3).

Вчинення мобінгу (цькування) заборонено (ч. 4).

Особи, які вважають, що вони зазнали мобінгу (цькування), мають право звернутися із скаргою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, та/або до суду (ч. 5).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, правовий захист від мобінгу (цькування) (ст. 5-1 КЗпП України).

Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У ст. 36 КЗпП України визначено підстави припинення трудового договору, однією з яких є угода сторін (п. 1 ч. 1).

Згідно зі ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (ч. 1). Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (ч. 2).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно ст. 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (ч. 1). Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством (ч. 2).

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Згідно зі ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).

За приписами ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (засада змагальності цивільного судочинства).

Згідно зі ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до РЕЛІГІЙНОЇ МІСІЇ «КАРІТАС-СПЕС»/CARITAS-SPES/ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ про встановлення факту вчинення мобінгу, визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем заявлених вимог.

Суд констатував, що не було встановлено, що з боку керівництва чи окремих працівників відповідача стосовно позивача вчинялись систематичні (повторювані) тривалі умисні дії, які спрямовані на приниження його честі та гідності, його ділової репутації, у тому числі з метою набуття, зміни або припинення ним трудових прав та обов`язків, що проявлялися у формі психологічного та/або економічного тиску. Вказування позивачу на певні недоліки в його роботі не є фактом вчинення стосовно нього мобінгу.

Суд виснував про законність звільнення позивача відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України на підставі поданої ним власноручно написаної заяви, у якій позивач чітко визначив підставу звільнення - за угодою сторін, а також дату припинення трудових відносин 30.09.2024. При цьому не встановлено, що станом на момент складання заяви про звільнення за угодою сторін було відсутнє відповідне волевиявлення позивача про припинення трудового договору за зазначеною підставою, в подальшому також позивач не вказував на зміну власного рішення, отримав наказ про звільнення, розрахунок, характеристику. Пропозиції щодо анулювання досягнутої домовленості в день звільнення від позивача не надходило.

Також суд зазначив, що оскільки не встановлено факту вчинення мобінгу, відсутні підстави для визнання незаконним та скасування наказу про звільнення позивача з посади та поновлені його на роботі, то не підлягають задоволенню й вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Крім того, суд указав, що, зважаючи на відмову в задоволенні позову по суті, питання пропуску строку звернення до суду не вирішувалося.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

З матеріалів справи вбачається, що в період з 13 червня 2024 року по 30 вересня 2024 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із РЕЛІГІЙНОЮ МІСІЄЮ «КАРІТАС-СПЕС»/CARITAS-SPES/ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ, працюючи за безстроковим трудовим договором на посаді менеджера проєктів Департаменту проєктів і програм.

Позивач стверджує, що за час роботи у відповідача працівниками останнього стосовно нього вчинявся мобінг.

Однак, як виснував суд першої інстанції, в ході судового розгляду не було встановлено, що з боку керівництва чи окремих працівників відповідача стосовно позивача вчинялись систематичні (повторювані) тривалі умисні дії, які спрямовані на приниження його честі, гідності та ділової репутації, у тому числі з метою набуття, зміни або припинення ним трудових прав та обов`язків, що проявлялися у формі психологічного та/або економічного тиску. Навпаки, в ході судового розгляду, під час допиту свідків, сам позивач поводив себе некоректно по відношенню до колишніх колег, дозволяв собі образливі висловлювання, в тому числі на адресу представників відповідача.

З такою позицією місцевого суду погоджується й колегія суддів, звертаючи увагу позивача, що ним не надано належних, допустимих та достовірних доказів вчинення щодо нього факту мобінгу.

Доводи апелянта, що суд першої інстанції неповно з`ясував та дослідив усі елементи складу мобінгу, є безпідставними, не грунтуються на матеріалах справи й зводяться переважно до теоретичного аналізу поняття мобінгу, наведеного у ст. 2-2 КЗпП України.

Натомість місцевий суд, дослідивши надані сторонами письмові докази, на які вони посилалися як на підставу своїх вимог та заперечень, допитавши свідків, дійшов правильного висновку, що вказування позивачу на допущені ним недоліки в роботі, порушення трудового розпорядку не можна розцінювати як мобінг.

Надані позивачем переписка в месенджері з ОСОБА_6 , фотознімки зі сторінки в «facebook», аудіозаписи розмов, дописи користувача ОСОБА_7 не підтверджують ані форми психологічного, ані форми економічного тиску керівництва чи працівників відповідача стосовно позивача, про які йдеться у ст. 2-2 КЗпП України.

При цьому, як слушно вказує відповідач у відзиві на апеляційну скаргу, доводи позивача грунтуються виключно на власному суб`єктивному сприйнятті робочих ситуацій, окремих епізодах комунікації, емоційній оцінці поведінки колег та керівництва, припущеннях щодо мотивів дій працівників відповідача і не підтверджують ані систематичності дій, ані якогось умислу на приниження честі, гідності та ділової репутації позивача.

Неприйнятними є й посилання скаржника, що суд не застосував норму ч. 4 ст. 2-2 КЗпП України, яка встановлює заборону мобінгу, оскільки дана норма повинна застосовуватися у разі підтвердження факту мобінгу, чого не було встановлено у даній справі.

З наданих ОСОБА_1 консультативних висновків лікарів невролога, психіатра щодо стану його здоров`я не вбачається, що ці звернення позивача за медичною допомогою пов`язані з періодом його перебуванням у трудових відносинах з відповідачем.

Не доводить факту вчинення мобінгу та причинно-наслідкового зв`язку між поведінкою персоналу відповідача, яку ОСОБА_1 вважає мобінгом, і раптовими негативними змінами стану здоров`я позивача, його догляд за матір`ю, яка тривалий час є особою з інвалідністю. Наданий позивачем Акт №16 від 02.06.2025 про встановлення факту здійснення постійного догляду складений через 8 місяців після припинення трудових відносин з відповідачем і є додатком 8 до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (в редакції постанови Кабінету Міністрів України №930 від 16.08.2024), тобто слугує підставою для прийняття рішення про надання відстрочки від призову на військову службу за призовом під час мобілізації у відповідності до ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Клопотання позивача про допит свідків та про призначення судових експертиз, зокрема й судово-психіатричної, було вирішено судом першої інстанції у відповідності до положень цивільного процесуального законодавства, порушень норм якого апеляційним судом не встановлено.

Твердження позивача про необхідність обов`язкового призначення судово-психіатричної експертизи є безпідставними, зважаючи на предмет позову.

Крім того, у наданих позивачем доказах не містилося достатніх даних про психічний розлад його здоров`я, що у відповідності до ч. 1 ст. 298 ЦПК України могло б слугувати підставою для проведення судово-психіатричної експертизи.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав, визначених ст. 2-2 КЗпП України, для задоволення позовних вимог в частині встановлення факту вчинення мобінгу стосовно ОСОБА_1 з боку РЕЛІГІЙНОЇ МІСІЇ «КАРІТАС-СПЕС» /CARITAS-SPES/ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ, є правильним і грунтується на оцінці доказів, зробленій у відповідності до вимог ст. 89 ЦПК України.

У своїх позовних вимогах та в апеляційній скарзі позивач стверджує, що саме мобінг був причиною його звільнення з роботи, а саме звільнення є незаконним.

З цього приводу апеляційний суд зазначає таке.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є угода сторін.

У випадку коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП. Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.

Припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП застосовується у разі взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП можуть бути викладені як у письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП і раніше домовлена дата звільнення.

Таким чином, передбачена п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін), слід з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін до припинення договору за угодою сторін; і чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.

У справі встановлено, що 27.09.2024 ОСОБА_1 подав на ім`я керівника відповідача власноруч написану пропозицію про припинення трудового договору за угодою сторін, встановивши дату звільнення 30.09.2024 (а.с. 145 т. 1).

30.09.2024 ОСОБА_1 подав на ім`я керівника відповідача власноруч написану заяву, в якій просив звільнити його з роботи з посади менеджера проєктів 30.09.2024 за угодою сторін (а.с. 146 т. 1).

Відповідач надав свою згоду на таке звільнення шляхом видання 30.09.2024 відповідного наказу (а.с. 16, 64 т. 1).

Отже, сторони досягли домовленості на припинення договору за угодою сторін із 30 вересня 2024 року, про анулювання якої працівник не заявляв.

Як вище установлено, позивач не довів факту вчинення щодо нього мобінгу.

Таким чином, оскільки ОСОБА_1 власноручно написав пропозицію та заяву про звільнення за угодою сторін із 30 вересня 2024 року й не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ці звернення були подані внаслідок вчинення стосовно нього мобінгу (тиску) з боку керівництва чи працівників відповідача, що виключало б його вільне волевиявлення, про анулювання угоди на припинення трудового договору позивачем не заявлялось не надходило і її анулювання відповідачем не відбулося, то немає правових підстав вважати, що звільнення позивача з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, проведено з порушенням вимог трудового законодавства.

При цьому апеляційний суд зауважує, що між поданням відповідачу пропозиції та заяви про припинення трудового договору за угодою сторін пройшло три дні й цього часу було достатньо позивачу для реалізації зміни свого наміру на звільнення, але він цього не зробив, що також свідчить про добровільність волевиявлення працівника на припинення трудових відносин з роботодавцем.

Безпідставними є твердження скаржника, що місцевий суд проігнорував вимоги ч. 2 ст. 28 КЗпП України щодо обов`язкового попередження за три дні з обгрунтуванням невідповідності при звільненні на випробувальному терміні, оскільки дана норма не поширюється на спірні правовідносини, так як трудовий договір із позивачем було припинено за угодою сторін. До того ж, із наказу про прийняття на роботу не вбачається встановлення позивачу строку випробування.

Не надання відповідачем позивачу у день звільнення характеристики не свідчить як про факт вчинення мобінгу, так і не є тією обставиною, з якою пов`язується припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, як то помилково вважає заявник.

Посилання апелянта на неврахування судом положень ст. 3, 29, 43, 49, 51, 68 Конституції України, ст. 201, 297, 299 ЦК України, ст.153, 158 КЗпП України носять загальний, декларативний характер без наведення конкретних аргументів і фактів про порушення його трудових та немайнових прав.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу відповідача про припинення трудового договору від 30.09.2024 і поновлення позивача на відповідній посаді, тоді як доводи апелянта цих висновків не спростовують і не грунтуються на матеріалах справи.

Позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди позивач мотивує порушенням його законних прав, якими є факт вчинення мобінгу та незаконне звільнення.

Однак, оскільки вказані обставини не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, то місцевий суд цілком обгрунтовано відмовив у задоволенні зазначених позовних вимог, які носять похідний характер, що відповідає приписам ст. 235, 237-1 КЗпП України.

У зв`язку з цим, акцентування скаржником уваги на не з`ясування судом обставин, які складають елементи завданої йому моральної шкоди відповідно до ст. 237-1 КЗпП України, є неприйнятними.

Не є слушними й аргументи апелянта, що суд не надав оцінки його доказам поважності причин пропуску строку звернення до суду.

Адже, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову по суті спору. Тому з`ясування причин порушення позивачем приписів ст. 233 КЗпП України щодо звернення до суду за вирішенням даного трудового спору не було необхідним у цій справі.

Слід також зазначити, що установлені ст. 233 КЗпП України строки за своєю правовою природою є подібними до строків позовної давності, що визначені у ЦК України (ст. 257-258).

Як виснувала Велика Палата Верховного Суду в постановах від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Колегія суддів підтримує позицію місцевого суду, що в справі, яка переглядається, не було встановлено порушень прав позивача.

Отже, надавши оцінку вищенаведеним обставинам у їх сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно визначив наявність правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Доводи апеляційної скарги цих висновків суду не спростовують і не дають підстав для скасування правильного по суті судового рішення, яке постановлено з дотриманням вимог закону.

Апеляційний суд не встановив порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підсумовуючи викладене, на основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються учасники справи, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів висновлює, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 30 березня 2026 року – без змін.

Керуючись ст. 367-369, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 30 березня 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Повне судове рішення складено 07 вересня 2026 року.

Головуючий О.А. Луговець

Судді Н.В. Висоцька

Н.В. Шитченко