Рішення від 26 серпня 2026 р. у справі №927/236/26 — Господарський суд Чернігівської області

РІШЕННЯ

Іменем України

27 серпня 2026 року м. Чернігівсправа № 927/236/26

Господарський суд Чернігівської області у складі судді Новик Т.О., за участю секретаря судового засідання Заєць І.М., розглянувши у порядку загального позовного провадження справу

за позовом: Чернігівської окружної прокуратури (код ЄДРПОУ 0291011426) вул. Шевченка, 1, м. Чернігів, 14000;

в інтересах держави в особі

позивача: Новобілоуської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області, (код ЄДРПОУ 04411898) вул. Свиридовського, 54, с. Новий Білоус, Чернігівський район, Чернігівська область, 15501;

до відповідача 1: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) АДРЕСА_1 ;

до відповідача 2: Фермерського господарства "Роїщанське" (код ЄДРПОУ 40093939) вул. Молодіжна, 7, с. Роїще, Чернігівський район, Чернігівська область;

до відповідача 3: Товариства з обмеженою відповідальністю "Чернігівська індустріальна молочна компанія" (код ЄДРПОУ 34832050) вул. Садова, 6, с. Шибиринівка, Чернігівський район, Чернігівська область, 15515

про зобов`язання повернути земельну ділянку

за участю представників учасників справи:

від прокуратури: Савицької С.І.;

від позивача: не з`явився;

від відповідача 1: Столяренко О.В.;

від відповідача 2: не з`явився;

від відповідача 3: не з`явився

Суть спору. Позиції учасників справи, їх заяви і клопотання та процесуальні дії суду щодо розгляду справи.

Чернігівською окружною прокуратурою подано позов в інтересах держави в особі Новобілоуської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області до ОСОБА_1 , Фермерського господарства "Роїщанське" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Чернігівська індустріальна молочна компанія" про зобов`язання відповідачів повернути позивачу земельну ділянку з кадастровим номером 7425589100:05:000:6009 площею 33,6252 га, розташовану в адміністративних межах Новобілоуської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області.

Крім того, прокурор просить суд стягнути з відповідачів на користь Чернігівської обласної прокуратури судовий збір в сумі 2662,40 грн.

Свої вимоги прокурор з посиланням на положення статей 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство", статей 116, 121, 123, 134 ЗК України обґрунтовує тим, що земельна ділянка з кадастровим номером 7425589100:05:000:6009 площею 33,6252 га передана 01.04.2016 на підставі договору оренди ОСОБА_1 з порушенням вимог законодавства, оскільки ОСОБА_1 , будучи засновником ФГ не мав права поза конкурсом отримувати земельні ділянки для ведення фермерського господарства, враховуючи що упродовж 2015 року останній отримав земельні ділянки для ведення фермерського господарства на території Чернігівської області, загальна площа яких складає понад 370 га.

Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 23.03.2026 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 21.04.2026, встановлено сторонам строки для подання відзиву на позов, відповіді на відзив, заперечень.

Ухвала суду від 23.03.2026 отримана прокурором, позивачем та відповідачем 3 23.03.2026, що підтверджується довідками про доставку електронного листа.

Ухвала суду від 23.03.2026 отримана відповідачем 1 01.04.2026, що підтверджується повідомленням про вручення рекомендованої кореспонденції № R068075198764, відповідачем 2 – 26.03.2026, що підтверджується повідомленням про вручення рекомендованої кореспонденції № R068075193681.

В розумінні ст. 242 ГПК України сторони належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи в суді, про встановлені строки для подання відзиву на позов, відповіді на відзив, заперечень.

25.03.2026 позивачем подані пояснення, відповідно до яких останній позовні вимоги підтримує у повному обсязі.

Суд долучив пояснення до матеріалів справи.

09.04.2026 від ОСОБА_1 надійшов відзивна позов, відповідно до якого останній проти позовних вимог заперечив, з огляду на таке:

- під час подання заяви ОСОБА_1 було дотримано всіх норм діючого на той час законодавства. Підстави для відмови у її задоволенні не вбачається;

- прийняття наказів про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою було здійснено Головним управлінням в межах своїх повноважень як розпорядника земель сільськогосподарського призначення державної власності відповідно до діючого на той час законодавства;

- аукціон не проводився, оскільки абз. 16 ч. 2 ст. 134 Земельного Кодексу України (в редакції, що діяла на час звернення ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області), було передбачено, що не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва. ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області як фізична особа саме з заявою про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства з земель сільськогосподарського призначення державної власності, відповідно було винесено Головним управління Держгеокадастру у Чернігівській області оскаржувані накази;

- в Земельному кодексі України не встановлено жодних обмежень щодо кількості земельних ділянок, які можуть бути отримані фізичними особами в оренду;

- прокурором не обґрунтовано необхідності його втручання у правовідносини, які виникли у зв`язку з передачею земельної ділянки в оренду громадянину України ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства;

- при укладенні договору оренди сторонами було дотримано всіх норм визначених земельним законодавством України.

Відзив на позов прийнято судом до розгляду та долучено до матеріалів справи. Справ розглядається з урахуванням поданого відзиву на позов.

13.04.2026 прокурором подана відповідь на відзив, відповідно до якої останній зазначив, що доводи відповідача 1 є безпідставними та необґрунтованими, з огляду на таке:

- на момент отримання ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 7425589100:05:000:6009 площею 33,6152 га ним вже було створено фермерське господарство «Роїщанське» (02.11.2015) та впродовж 2015 року набуто право оренди на інші земельні ділянки для ведення фермерського господарства, тому вказана вище спірна земельна ділянка могла бути отримана лише юридичною особою (ФГ «Роїщанське») та виключно на земельних торгах, а не Симончуком О.В, як фізичною особою за спрощеною процедурою;

- зобов`язання повернути орендаря та суборендаря спірну земельну ділянку позивачу призведе до відновлення порушених прав держави в особі Новобілоуської сільської ради та є ефективним, оскільки договір оренди, на підставі якого земельна ділянка була передана у користування є нікчемним, а відтак відповідачі користуються земельною ділянкою за відсутністю на те правових підстав.

Відповідь на відзив прийнята судом до розгляду та долучена до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 21.04.2026 суд постановив протокольну ухвалу про продовження підготовчого провадження на 30 днів та про відкладення підготовчого засідання на 14.05.2026.

У підготовчому засіданні 14.05.2026 суд постановив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 18.06.2026.

12.06.2026 відповідачем 1 подана заява про застосування строків позовної давності.

Суд прийняв заяву до розгляду та долучив до матеріалів справи.

16.06.2026 прокурором подані заперечення на заяву про застосування строків позовної давності.

Суд прийняв заперечення до розгляду та долучив до матеріалів справи.

У судовому засіданні з розгляду справи по суті 18.06.2026 суд постановив протокольну ухвалу про оголошення перерви до 16.07.2026.

У зв`язку із перебуванням судді Новик Т.О. в період з 06.07.2026 по 31.07.2026 у відпустці відповідно до наказу голови суду № 78 від 19.06.2026, судове засідання, призначене на 16 липня 2026 року на 10 год. 00 хв., не відбулося.

Ухвалою суду від 02.07.2026 сторін повідомлено про те, що судове засідання відбудеться 18.08.2026.

У судовому засіданні 18.08.2026 суд після переходу до ухвалення судового рішення на підставі ст. 219 ГПК України відклав його проголошення до 10 год. 30 хв. 27.08.2026, про що сторони повідомлені ухвалою суду від 18.08.2026.

27.08.2026 судом оголошено скорочене рішення на підставі ст. 240 ГПК України.

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

Відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 25.03.2016 № 25-4530/14-16-сг «Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки» надано в оренду гр. ОСОБА_1 земельну ділянку площею 33,6152 (кадастровий номер 7425589100:05:000:6009) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років, розташовану на території Халявинської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області.

01.04.2016 року між ОСОБА_1 (Орендарем) та Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області (Орендодавцем) укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого Орендодавець надав, а Орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення (для ведення фермерського господарства) з кадастровим номером 7425589100:05:000:6009, загальною площею 33,6152 га, в тому числі рілля-33,6152 га, яка знаходиться на території Халявинської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області, строком на 7 років (п.1, 2, 8 Договору оренди землі від 01.04.2016).

Актом встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) встановлено межі земельної ділянки з кадастровим номером 7425589100:05:000:6009 площею 33,6152 га, яка знаходиться на території Халявинської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області та передається в оренду громадянину ОСОБА_1 та визначено в натурі (на місцевості) відповідно до затвердженого проекту землеустрою.

Договір оренди від 01.04.2016 зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01.04.2016.

В подальшому, між Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 08.08.2019 та 15.04.2020 укладено додаткові угоди до договору оренди землі, зокрема додатковою угодою від 15.04.2020 року внесено зміни до п. 8 Договору оренди землі, укладеного 01.04.2016, щодо терміну його дії та визначено, що останній укладений строком на 17 (сімнадцять) років.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області №59-ОТГ від 30.12.2020 передано Новобілоуській сільській раді Чернігівського району Чернігівської області у комунальну власність Новобілоуської територіальної громади земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 386,5627 га, які розташовані за межами населених пунктів на території Новобілоуської територіальної громади Чернігівського району Чернігівської області згідно з актом приймання-передачі.

Актом приймання-передачі земельної ділянки сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 30.12.2020 року Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області передало із державної власності, а Новобілоуська сільська рада Чернігівського району Чернігівської області прийняла у комунальну власність Новобілоуської територіальної громади земельні ділянки згідно з додатком, зокрема, і земельну ділянку з кадастровим номером 7425589100:05:000:6009 площею 33,6152 га.

ОСОБА_1 на підставі договору суборенди землі б/н від 04.01.2021 передав у строкове платне користування ТОВ «Чернігівська індустріальна молочна компанія» (код ЄДРПОУ 34832050) земельну ділянку з кадастровим номером 7425589100:05:000:6009, площею 33,6152 га. Строк дії договору суборенди встановлений до 01.04.2033, про що містяться відомості у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Згідно з інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_1 упродовж 2015 року (до отримання спірної земельної ділянки) отримав земельні ділянки з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства на території Чернігівської області, зокрема:

- на території Малодівицької ОТГ Прилуцького району: з кадастровими номерами: №7424186600:02:000:0999 площею 12,143 га, №7424186600:02:000:0858 площею 39,0093 га, № 7424186600:02:000:0997 площею 17,6251 га, № 7424186600:02:000:0998 площею 19,2662 га (Петрівський с/о) – речове право оренди зареєстроване 04.02.2015;

- на території Шибиринівського старостинського округу Михайло – Коцюбинської ОТГ Чернігівського району: земельні ділянки з кадастровими номерами № 7425589900:04:000:2008 площею 40,9413 га, № 7425589900:05:000:2010 площею 31,4558 га, № 7425589900:07:000:2005 площею 38,0426 га, № 7425589900:08:000:2012 площею 18,7683 га, № 7425589900:06:000:2025 площею 8,5826 га, № 7425589900:05:000:2008 площею 12,0738 га, № 7425589900:05:000:2009 площею 27,8742 га, № 7425589900:08:000:2013 площею 27,5556 га, № 7425589900:06:000:2024 площею 10,3975 га, № 7425589900:06:000:2023 площею 7,3202 га, № 7425589900:06:000:2022 площею 17,2003 га – речове право оренди земель зареєстроване 02.09.2015;

- на території Ріпкинської ОТГ земельні ділянки з кадастровими номерами: №7424480400:07:001:0152 площею 19,468 га, №7424480400:03:001:0162 площею 17,5126 га, № 7424480400:05:001:0255 площею 18,0286 га (Великовіський с/о) речове право оренди земель зареєстроване 04.11.2015.

Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань фермерське господарство «Роїщанське» (код ЄДРПОУ 40093939) зареєстровано 02.11.2015.

За твердженням прокурора, ОСОБА_1 , будучи засновником ФГ «Роїщанське», не мав права поза конкурсом отримувати земельні ділянки для ведення фермерського господарства та зобов`язаний їх повернути у володіння та розпорядження Новобілоуської сільської ради.

Щодо підстав представництва інтересів держави (територіальної громади) прокурором в даній справі.

Статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).

Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):

«Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує - наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено.

Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18).

Відповідно до ч. 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Згідно з ч. 4, 7 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, останню прокурором подано в особі Новобілоуської сільської ради у зв`язку із невиконанням нею своїх обов`язків щодо захисту інтересів територіальної громади у суді.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» сільські, селищні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Згідно із ч. 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Як встановив суд, власником спірних земельних ділянок є територіальна громада в особі Новобілоуської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області, а відтак сільська рада є компетентним органом, який у спірних правовідносинах повинен вживати заходів щодо захисту інтересів територіальної громади.

З матеріалів справи вбачається, що прокурор звертався до Новобілоуської сільської ради з листом від 11.12.2025 №55-77-9408вих-25 від 11.12.2025, у якому повідомив про виявлені порушення законодавства при передачі спірної земельної ділянки, а також просив повідомити про вжиті заходи щодо усунення перешкод у користуванні цією земельною ділянкою.

Тобто прокурор повідомив позивача про виявлені порушення та необхідність вжиття заходів представницького характеру для захисту законних інтересів територіальної громади.

Новобілоуська сільська рада не вживала заходів щодо усунення перешкод у користуванні спірних земельних ділянок, про що повідомила Чернігівську окружну прокуратури у листі №10-25-0.3-6637/2-25 від 15.12.2025.

Отже, підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача, який є компетентним органом у спірних правовідносинах, і у разі виявлення порушень законодавства має право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів, однак цього не зробив і не планує робити.

Зважаючи на викладене та виходячи із предмету і підстав позову, сформульованих прокурором, суд доходить висновку, що він правильно визначив Новобілоуську сільську раду позивачем, оскільки вона є компетентним органом, втім не звернулася до суду з позовом з метою захисту порушених інтересів територіальної громади.

У порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор повідомив позивача 12.03.2026 про намір подати позов в інтересах держави в особі Новобілоуської сільської ради про зобов`язання повернути земельні ділянки.

За таких обставин у їх сукупності, суд дійшов висновку про доведення з боку прокурора бездіяльності Новобілоуської сільської ради як підстави для звернення органу прокуратури до суду за захистом інтересів територіальної громади та про наявність підстав для звернення прокурора з цим позовом до суду.

Нормативно-правове обґрунтування, оцінка доказів та висновки суду.

Згідно зі ст. 31 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Відповідно до ч. 1 ст. 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Частиною 1 ст. 116 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

За змістом ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами 2, 3 статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України (в редакції чинній на час одержання відповідачем 1 дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності та укладення Договору оренди землі від 01.04.2016) не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у тому числі, у разі: передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

Частинами 2 та 3 ст. 123 та частинами 2 та 3 ст. 134 Земельного кодексу України визначено, що особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу України, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки).

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Таким чином, статтею 123 Земельного кодексу України врегульований загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

Окрім того, правовідносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім Земельного кодексу України, також Законом України "Про фермерське господарство" від 19.06.2003 року № 973-IV та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону).

У спірних правовідносинах Закон України "Про фермерське господарство" є спеціальним нормативно-правовим актом, а Земельний кодекс України - загальним (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 24.04.2019 року у справі №525/1225/15-ц).

Відповідно до ч. 1 ст. 5, ч. 1 ст. 7 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній на час спірних правовідносин) право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство").

Отже з положень ст. 8 Закону України "Про фермерське господарство" слідує, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

За змістом ст. 12 Закону України "Про фермерське господарство" земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

Таким чином, з урахуванням вимог статей 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство", ст.ст. 116, 121, 123, 134 Земельного кодексу України, право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. При цьому після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, на конкурентних засадах шляхом участі у торгах, а не як фізична особа - громадянин із метою створення фермерського господарства.

Відповідна правова позиція викладена у пункті 6.25 постанови Верховного Суду від 17.09.2020 року у справі № 917/1416/19. Подібна правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду України від 18.05.2016 року у справі № 6-248цс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 року у справі № 922/614/19, від 24.04.2019 року у справі № 525/1225/15-ц, від 13.03.2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 22.08.2018 року у справі № 606/2032/16-ц та у постановах Верховного Суду від 29.01.2020 року у справі №927/83/19 та від 25.03.2020 року у справі № 357/2418/15-ц.

Судом встановлено, що згідно з інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_1 упродовж 2015 року (до отримання спірної земельної ділянки) отримав земельні ділянки з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства на території Чернігівської області, зокрема:

- на території Малодівицької ОТГ Прилуцького району: з кадастровими номерами: №7424186600:02:000:0999 площею 12,143 га, №7424186600:02:000:0858 площею 39,0093 га, № 7424186600:02:000:0997 площею 17,6251 га, № 7424186600:02:000:0998 площею 19,2662 га (Петрівський с/о) – речове право оренди зареєстроване 04.02.2015;

- на території Шибиринівського старостинського округу Михайло – Коцюбинської ОТГ Чернігівського району: земельні ділянки з кадастровими номерами № 7425589900:04:000:2008 площею 40,9413 га, № 7425589900:05:000:2010 площею 31,4558 га, № 7425589900:07:000:2005 площею 38,0426 га, № 7425589900:08:000:2012 площею 18,7683 га, № 7425589900:06:000:2025 площею 8,5826 га, № 7425589900:05:000:2008 площею 12,0738 га, № 7425589900:05:000:2009 площею 27,8742 га, № 7425589900:08:000:2013 площею 27,5556 га, № 7425589900:06:000:2024 площею 10,3975 га, № 7425589900:06:000:2023 площею 7,3202 га, № 7425589900:06:000:2022 площею 17,2003 га – речове право оренди земель зареєстроване 02.09.2015;

- на території Ріпкинської ОТГ земельні ділянки з кадастровими номерами: №7424480400:07:001:0152 площею 19,468 га, №7424480400:03:001:0162 площею 17,5126 га, № 7424480400:05:001:0255 площею 18,0286 га (Великовіський с/о) речове право оренди земель зареєстроване 04.11.2015.

Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань фермерське господарство «Роїщанське» (код ЄДРПОУ 40093939) зареєстровано 02.11.2015.

Таким чином, судом встановлено та не спростовано відповідачами, що станом на час укладення договору оренди землі від 01.04.2016, ОСОБА_1 вже було реалізовано гарантоване державою право на створення фермерського господарства.

Враховуючи, що ОСОБА_1 є єдиним засновником ФГ "Роїщанське", який отримав земельну ділянку для створення фермерського господарства, 01.04.2015 року він реалізував право, надане ст.ст. 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство" та ст.ст. 121, 123, 134 Земельного кодексу України.

Отже, суд вважає, що надання йому в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі після реєстрації ФГ "Роїщанське" суперечить зазначеним вище правовим нормам. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 року у справі № 524/1225/15-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі №922/1830/19 зазначено: "Обмежившись посиланням на відсутність прямої заборони на отримання громадянином земельної ділянки для ведення фермерського господарства повторно, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що землі фермерського господарства мають особливий статус і надаються громадянам на пільговій (позаконкурентій) основі з певною метою, а тому в кожному конкретному випадку орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника з метою недопущення зловживанням громадянином такими пільговими умовами".

Прокурор у позовній заяві наголосив на тому, що оскільки договір оренди між ОСОБА_1 та ГУ Держгеокадастру від 01.04.2014 щодо спірної земельної ділянки укладений за відсутності для цього підстави, визначеної частиною другою статті 134 Земельного кодексу України (а саме без дотримання конкурентних засад), тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності (на момент їх укладання - державної власності), то він порушує публічний порядок та згідно з частинами першою та другою статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним.

Крім того Прокурор з посиланням на усталену практику Верховного Суду вказав, що недійсним є правочин, недійсність якого встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі згідно абзацу першого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (висновок Великої Палати Верховного Суду сформувала у постанові від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14).

Суд звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформувала висновки про те, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тобто, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), при цьому обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю.

Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення. Подібний висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 469/3134/19.

Прокурор у позовній заяві наголошує, що вимога про визнання недійсним спірного договору оренди землі не є ефективним способом захисту порушеного права держави, оскільки такі правочини є нікчемними в силу положень частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України і, як наслідок, належним способом захисту порушеного права є зобов`язання відповідачів повернути земельну ділянку Позивачу.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 з метою визначення судами нікчемних правочинів, які порушують публічний порядок (в контексті заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади), наголосив на необхідності достеменного встановлення судом того, чи існують певні законодавчо визначені обставини, за наявності яких такий правочин загалом може бути укладено, але з порушеннями такого законодавства (недійсний правочин) чи укладення такого правочину неможливе за будь-яких обставин (нікчемний правочин) як такого, що порушує публічний порядок.

Відповідно до сталої судової практики, викладеної у постановах Верховного Суду, договір оренди землі, укладений у період, коли законодавством загалом допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, за умов повторного надання земельної ділянки фізичній особі для створення фермерського господарства, є оспорюваним.

Так, Верховний Суд у постанові від 11.06.2024 у справі № 917/1710/23, вирішуючи питання щодо правомірності договору оренди земельної ділянки від 19.10.2016, наданої для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів у випадку неодноразової реалізації такого права, зазначив, що Законом України від 18.02.2016 № 1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів", який набув чинності з 03.04.2016, було внесено зміни до частини 2 статті 134 Земельного кодексу України шляхом викладення абзацу 16 у такій редакції: "передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва".

Отже, з 03.04.2016 земельні ділянки для ведення фермерського господарства було виключено з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

При цьому положеннями пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1012-VIII визначено, що фізичні та юридичні особи, які до дня набрання чинності цим Законом одержали в установленому порядку дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності, мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів у випадках, визначених положеннями частини другої статті 134 ЗК України, що виключаються цим Законом.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 отримав дозвіл на розробку проєкту землеустрою та уклав Договір оренди землі до набрання чинності Законом № 1012-VIII, тобто у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів,

При цьому обставини отримання заявником земельних ділянок за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) один раз чи більше не є очевидними і встановити це можливо лише під час перевірки заяви громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства.

З наведеного слідує, що Договір оренди, на підставі якого ОСОБА_1 отримав у користування спірну земельну ділянку, і про нікчемність якого стверджує прокурор, є оспорюваним правочином.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.05.2026 у справі № 917/250/24, від 12.03.2025 у справі № 613/571/18, від 11.06.2024 у справі № 917/1710/23, від 11.06.2024 у справі № 917/1795/23, від 12.06.2024 у справі № 917/1708/23, від 12.06.2024 у справі № 917/1563/23, від 18.06.2024 у справі № 917/1707/23, від 18.06.2024 у справі № 917/1709/23, від 19.06.2024 у справі № 917/1520/23, від 19.06.2024 у справі № 917/1796/23, від 26.06.2024 у справі № 917/1706/23 зі спорів, що виникли з подібних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду також послідовно дотримується правової позиції, що договір оренди землі, укладений у період, коли законодавством загалом допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, за умов повторного надання земельної ділянки фізичній особі для створення фермерського господарства, є оспорюваним.

Наведене свідчить про помилковість твердження прокурора про те, що оспорюваний договір оренди землі, укладений між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 , є нікчемним, оскільки відповідно до встановлених фактичних обставин справи ОСОБА_1 отримав земельну ділянку до набрання чинності Законом України від 18.02.2016 № 1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів", тобто у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки громадянам для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів.

В контексті наведеного суд враховує правові висновки Верховного Суду у постановах від 16.10.2019 у справі № 365/65/16, від 14.11.2018 у справі № 314/3881/15, від 23.05.2018 у справі № 389/29/17, від 22.05.2019 у справі № 366/2648/16, від 07.03.2023 у справі № 922/3108/19, від 16.06.2026 у справі № 927/573/25, за змістом яких передача земельної ділянки для ведення фермерського господарства здійснюється без проведення земельних торгів (аукціону) тоді, коли така ділянка передається громадянину, який виявив бажання займатися фермерським господарством саме для створення фермерського господарства та реєстрації його у встановленому законом порядку, а не для розширення земельного банку вже існуючого фермерського господарства.

Водночас, в матеріалах справи відсутні будь-які докази надання земельної ділянки в користування ОСОБА_1 для розширення земельного банку вже існуючого фермерського господарства, зокрема того, що звертаючись до органу державної влади із заявою про отримання земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 обґрунтовано розмір земельної ділянки, яку він просив передати йому в оренду, для використання вже створеним фермерським господарством, з урахуванням можливості її обробітку; або ж того, що ОСОБА_1 надавалися пояснення та докази щодо перспективи діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів тощо.

Звертаючись до суду, прокурор наголошує на тому, що ОСОБА_1 користується спірною земельною ділянкою на підставі правочину, який порушує публічний порядок та згідно з частинами першою та другою статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемними.

Предметом позову є безпосередньо матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів, а предметом спору є об`єкт спірних правовідносини, матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем. Подібна права позиція щодо визначення предмета спору викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 916/542/18, від 01.08.2019 у справі № 916/1743/18.

Підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Підставу позову становлять фактична й правова підстава.

Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача. Правильне встановлення підстави позову визначає межі доказування, є гарантією прав відповідача на захист проти позову.

Підставою позову може бути як один, так і декілька юридичних фактів матеріально-правового характеру.

Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Згідно з ч. 1 ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд зазначає, що у господарському судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.

Тобто позивач, вільно, на власний розсуд, обирає спосіб здійснення свого диспозитивного права, шляхом звернення з позовом із визначеними ним вимогами до особи, винної, на його думку, в порушенні його майнових прав. Право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог.

Отже, попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу (подібні висновки викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17, від 06.11.2019 у справі № 909/51/19, від 25.03.2020 у справі № 5023/1123/12, від 16.09.2021 у справі № 922/3059/16).

Відповідно до частини другої статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Викладене свідчить, що принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять учасники спірних правовідносин. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача та позов має чітко виражену ціль, яка втілюється у формі позовних вимог, що їх викладає позивач у позовній заяві.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обрати, зокрема, предмет позову.

Відповідно, право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 01.02.2023 у справі № 914/3203/21.

Ухвалюючи рішення у справі, суд за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого провадження, може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов`язаний з предметом спору правочин, який суперечить закону, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин (ч. 3 ст. 237 ГПК України).

В межах цієї справи жодна зі сторін не заявляла зустрічних чи самостійних позовних вимог про визнання недійсним правочину.

Отже, суд позбавлений можливості самостійно вийти за межі позовних вимог та надавати оцінку дійсності оспорюваного договору оренди або визнати його недійсним, якщо позивач чи прокурор про це не просять.

Таким чином, за наявності чинного договору оренди землі, укладеного між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та відповідачем-1, відсутні правові підстави для задоволення позову про зобов`язання ОСОБА_1 та ФГ «Роїщанське» повернути спірну земельну ділянку власнику - стороні спірного договору оренди землі, як наслідку нікчемності правочину у виді односторонньої реституції, за відсутності висновку суду про нікчемність такого правочину (судом не встановлено підстав нікчемності правочину).

Разом з тим, наведене не виключає права прокурора звернутися з новим відповідним позовом для захисту порушених прав власника земельної ділянки.

Вимога про зобов`язання повернення земельної ділянки ТОВ «Черінігвська міндустріальна молочна компанія» як у суборендаря останньої є похідною від позовної вимоги про зобов`язання ОСОБА_1 та ФГ «Роїщанське» повернути спірну земельну ділянку власнику, а тому, зважаючи на відмову у задоволенні основної вимоги, похідна вимога також задоволенню не підлягає.

Відповідачем 1 в межах розгляду справи подана заява про застосування строків позовної давності, з огляду на що суд зазначає таке.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Виходячи з приписів ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.

За таких обставин, оскільки судом відмовлено у задоволенні позовних вимог з підстав його необґрунтованості, то заява про застосування строків позовної давності до цих правовідносин не застосовуються.

Відповідно до статей 73, 74, 77 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія A № 303-A; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).

У іншому рішенні, зокрема, у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). На важливість дотримання судами вимоги щодо мотивованості (обґрунтованості) рішень йдеться також у ряді інших рішень ЄСПЛ (наприклад, «Богатова проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України» та ін.).

Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Суд зауважує, що під час розгляду справи судом було вжито усіх заходів для забезпечення реалізації сторонами своїх процесуальних прав та з`ясуванню усіх питань, винесених на його розгляд; усі доводи та міркування учасників взяті судом до уваги, однак не спростовують вищенаведених висновків суду.

Виходячи з викладеного, господарський суд дійшов висновку, що вимоги прокурора про зобов`язання ОСОБА_1 , ФГ «Роїщанське» та ТОВ «Чернігівська індустріальна молочна компанія» повернути земельну ділянку з кадастровим номером 7425589100:05:000:6009, площею 33,6152 га на користь Новобілоуської сільської ради є необґрунтованими та не підтвердились матеріалами справи, а відтак, задоволенню не підлягають.

Розподіл судових витрат.

Згідно з пунктом 5 ч. 1 ст. 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує питання, зокрема, про розподіл між сторонами судових витрат.

Статтею 129 ГПК України передбачено, що судовий збір покладається: у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на відмову у задоволенні позовних вимог, судовий збір в сумі 2422,40 грн покладається на прокурора.

Керуючись статтями 13, 14, 42, 73-80, 86, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Судові витрати покласти на прокурора.

Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду згідно зі статтями 256, 257 Господарського процесуального кодексу України подається безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повідомити учасників справи про можливість одержання інформації по справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повне рішення складене 07.09.2026.

Суддя Т.О.Новик