Постанова від 25 серпня 2026 р. у справі №917/2156/25 — Східний апеляційний господарський суд

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2026 року м. Харків Справа № 917/2156/25

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Лакіза В.В., суддя Тарасова І.В.

за участі секретаря судового засідання Садонцевої Л.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агровіка" (вх.№1109 П/2) на рішення Господарського суду Полтавської області від 16.04.2026 (прийняте у приміщенні Господарського суду Полтавської області суддею Ківшик О.В., повне рішення складено 27.04.2026) у справі № 917/2156/25

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гранова Україна", м.Київ,

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агровіка", с.Верхоярівка, Пирятинський район, Полтавська область,

про стягнення 3002716,56 грн,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Гранова Україна" звернулось до Господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агровіка" про стягнення 3002716,56 грн, з яких: 517523,25 грн збитки, завдані внаслідок нереєстрації податкових накладних; 2222242,43 грн безпідставно отримані кошти; 195940,26 грн інфляційні втрати; 67010,62 грн 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30.11.2023 між сторонами було укладено договір поставки № ГРП-67, на виконання якого відповідач поставив позивачу 930,034 тон кукурудзи 3 класу на суму 4214117,81 грн (сума ПДВ поставленого товару становить 517523,25 грн), а позивач перерахував на користь відповідача 6436360,24 грн, внаслідок чого виникла переплата у розмірі 2222242,43 грн. Крім того, відповідач не виконав обов`язку щодо реєстрації податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних, чим позбавив позивача права включити суму ПДВ у розмірі 517523,25 грн до складу податкового кредиту та, відповідно, скористатись правом на зменшення податкового зобов`язання на зазначену суму, що спричинило позивачу збитки на вказану суму. На суму безпідставно отриманих коштів позивач нарахував інфляційні втрати та 3% річних відповідно до ст. 625 ЦК України.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 16.04.2026 у справі №917/2156/25 позов задоволено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Агровіка" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Гранова Україна" збитки завдані порушенням обов`язку щодо складення та реєстрації податкових накладних у сумі 517523,25 грн, безпідставно отримані грошові кошти у розмірі 2222242,43 грн, інфляційні втрати у розмірі 195940,26 грн, 3 % річних у розмірі 67010,62 грн та судовий збір у розмірі 36032,60грн.

Вказане рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що між сторонами було укладено договір поставки № ГРП-67 від 30.11.2023, на виконання якого відповідач поставив позивачу 930,034 тон кукурудзи 3 класу на суму 4214117,81 грн, що підтверджується видатковими накладними. Позивач здійснив оплати на загальну суму 6436360,24 грн, у тому числі платежі від 08.11.2024 та 14.11.2024 на загальну суму 2414880,00 грн з призначенням платежу "За зернові по дог №ГРП-67 від 30.11.2023". Суд встановив, що договір № ГРП-67 є припиненим з 30.06.2024 відповідно до п. 7.1 договору та ст. 599 ЦК України, оскільки сторони належним чином виконали свої зобов`язання за цим договором. За висновками суду, враховуючи обізнаність відповідача про припинення дії договору № ГРП-67, останній, отримавши від позивача кошти у сумі 2222242,43 грн, з урахуванням принципу розумної обачності мав усвідомлювати, що ці кошти отримані ним без належної правової підстави, а також про обов`язок повернути вказану суму позивачу. Суд відхилив заперечення відповідача про те, що спірні платежі є передоплатою за договором поставки № 0811 від 08.11.2024, зазначивши, що такі твердження є голослівними та документально не підтвердженими, а зарахування відповідачем коштів як передоплати за іншим договором фактично є зміною призначення платіжних інструкцій, що є недопустимим. Щодо збитків у розмірі 517523,25 грн суд встановив наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправну поведінку відповідача у вигляді невиконання обов`язку щодо реєстрації податкових накладних, шкідливий результат - позбавлення позивача права на податковий кредит, причинний зв`язок та вину відповідача. Суд також задовольнив вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, перевіривши розрахунок позивача та не виявивши завищення їх розміру.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Агровіка" з рішенням суду першої інстанції не погодилось та звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 16.04.2026 у справі № 917/2156/25 повністю, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ТОВ "Гранова Україна" до ТОВ "Агровіка" повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається, зокрема, на таке:

- щодо кваліфікації спірних платежів як безпідставно отриманих коштів зазначає, що суд першої інстанції помилково застосував ст. 1212 ЦК України, оскільки між сторонами 08.11.2024 було укладено договір поставки № 0811, специфікація № 1 від 08.11.2024 до якого передбачала передоплату 86% вартості товару (2414880,00 грн) за умови підписання специфікації. Наголошує, що суми платежів від 08.11.2024 (713800,00 грн) та від 14.11.2024 (1701080,00 грн) математично точно відповідають 86% від вартості товару за договором № 0811 (86% Ч 2808000,00 = 2414880,00 грн), що виключає випадковість. Посилання у реквізиті «призначення платежу» на договір № ГРП-67 від 30.11.2023, на думку апелянта, є очевидною технічною помилкою позивача. Посилається на постанову КГС ВС від 06.02.2020 у справі № 910/13271/18, згідно якої стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як правова підстава для набуття майна скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, та стверджує, що правова підстава для отримання коштів – договір № 0811, існувала та не відпала;

- суд першої інстанції в мотивувальній частині не оцінив договір № 0811 як можливу правову підставу для спірних платежів, обмежившись лише констатацією призначення платежу, що є порушенням ч. 1 ст. 86 ГПК України. Також зазначає, що відповідач здійснив поставки пшениці 4 класу за договором № 0811 (видаткові накладні № 1– 6 за липень–серпень 2025 р. на загальну суму 2251465,02 грн), розраховуючи на отриману передоплату, а акт звірки взаємних розрахунків за 3 квартал 2025 р., складений самим позивачем, відображає операції за договором № 0811, що є визнанням позивачем правової підстави платежів;

- щодо зарахування зустрічних однорідних вимог апелянт зазначає, що 22.12.2025 ТОВ "Агровіка" направило ТОВ "Гранова Україна" заяву вих. № 28 від 22.12.2025 про зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі ст. 601 ЦК України, заява була отримана позивачем, що підтверджується відповіддю від 06.01.2026 із запереченнями проти зарахування. Посилається на постанову ОП КГС ВС від 22.01.2021 у справі № 910/11116/19, згідно якої незгода однієї сторони із зарахуванням не є достатньою підставою для визнання одностороннього правочину із зарахування недійсним. Суд першої інстанції відмовив у прийнятті доказів зарахування, що, на думку апелянта, є порушенням ч. 1 ст. 86 та ч. 4 ст. 236 ГПК України;

- щодо збитків у вигляді суми ПДВ стверджує, що суд не встановив, чи зазнав позивач реальних майнових втрат; позивач не надав жодного доказу фактичної сплати ПДВ до бюджету без урахування податкового кредиту – не надано декларацій з ПДВ, платіжних доручень про сплату ПДВ, рішень контролюючого органу, актів перевірок. Зазначає, що ПДВ є складовою ціни товару, а право на податковий кредит – це додаткова вигода для покупця-платника ПДВ, а не майновий стан. Посилається на постанову ОП КГС ВС від 01.12.2023 у справі № 926/3347/22, згідно якої обов`язок доведення наявності збитків покладається на позивача;

- вказує на внутрішнє протиріччя рішення: суд одночасно визнав договір № ГРП-67 припиненим з 30.06.2024 (для цілей стягнення безпідставного збагачення) і стягнув збитки за невиконання зобов`язань за тим самим договором (нереєстрація податкових накладних). На думку апелянта, якщо договір припинений, то обов`язки за ним припинені і за їх невиконання не можна стягувати збитки; якщо ж обов`язки не припинені - платежі за договором не є безпідставними, що є порушенням п. 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України;

- стверджує, що суд неправильно застосував правову позицію щодо недопустимості зміни призначення платежу (постанова КГС ВС від 05.09.2023 у справі № 917/1283/21) до ситуації зарахування зустрічних однорідних вимог за ст. 601 ЦК України, яке є зовсім іншим правовим механізмом, не пов`язаним із реквізитом «призначення платежу». Апелянт посилається на принцип добросовісності (venire contra factum proprium) та постанову КЦС ВС від 17.04.2024 у справі № 127/12240/22, зазначаючи, що позивач сам підписав договір № 0811 та специфікацію № 1 з умовою передоплати, здійснив платежі на відповідну суму, а потім стверджує, що ці кошти є безпідставно отриманими;

- щодо процесуальних порушень зазначає, що суд відмовив у прийнятті доказів (заява про зарахування, докази її направлення, відповідь позивача), хоча вони безпосередньо стосуються предмету спору; оцінив докази вибірково; не врахував акт звірки взаємних розрахунків; надав одному реквізиту одного документа (призначення платежу) наперед встановлену силу, що прямо забороняється ч. 1 ст. 86 ГПК України.

Апелянт також просить прийняти нові докази відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 269 ГПК України, оскільки суд першої інстанції відмовив у їх прийнятті, а саме: заяву вих. № 28 від 22.12.2025 про зарахування зустрічних однорідних вимог; докази направлення заяви (скриншот Gmail від 22.12.2025, опис вкладення Укрпошта від 22.12.2025); відповідь ТОВ "Гранова Україна" від 06.01.2026.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 15.06.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Агровіка" (вх.№1109 П/2) на рішення Господарського суду Полтавської області від 16.04.2026 у справі № 917/2156/25; призначено справу до розгляду на 23 липня 2026 р. о 10:30 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду, про що повідомлено учасників справи, встановлено позивачу строк для подання відзиву на апеляційну скаргу – до 01.07.2026, з доказами його надсилання апелянту; запропоновано позивачу в строк до 01.07.2026 надати письмове ставлення щодо клопотання апелянта про прийняття нових доказів; встановлено учасникам справи строк для подання заяв, клопотань, тощо – до 01.07.2026.

17.06.2026 до суду апеляційної інстанції від ТОВ "Гранова Україна" надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх. № 6717), в якому позивач просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги ТОВ "Агровіка" в повному обсязі, а рішення Господарського суду Полтавської області від 16.04.2026 залишити без змін.

В обґрунтування своєї правової позиції посилається, зокрема, на таке:

- щодо неприйняття судом першої інстанції нових доказів позивач зазначає, що суд правомірно відмовив у прийнятті доказів, поданих ТОВ "Агровіка" 07.04.2026, тобто після закриття підготовчого провадження 19.02.2026; наголошує, що господарський суд надав достатньо часу учасникам справи для надання всіх доказів, продовживши строк підготовчого провадження, у клопотанні ТОВ "Агровіка" від 07.04.2026 відсутнє обґрунтування причин неможливості подання доказів до закриття підготовчого провадження, відповідачем не наведено жодних обставин, які б свідчили про існування об`єктивних причин, що не залежали від його волі та перешкоджали своєчасному поданню відповідних доказів;

- щодо безпідставно отриманих коштів зазначає, що в рамках договору № ГРП-67 ТОВ "Гранова Україна" сплатило на користь відповідача 6436360,24 грн, тоді як товар було поставлено на суму 4214117,81 грн, у зв`язку з чим виникла переплата у розмірі 2222242,43 грн; у платіжних інструкціях від 08.11.2024 та 14.11.2024 вказано призначення платежів "За зернові по дог №ГРП-67 від 30.11.2023". Посилається на ст. 1212 ЦК України, постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22, зазначаючи, що відповідач набув грошові кошти без достатньої правової підстави і, усвідомлюючи безпідставність набуття, не повернув їх позивачу. Позивач також зазначає, що право визначати призначення платежу належить виключно платнику, а внесення змін до призначення платежу після списання коштів є неможливим, посилаючись на приписи Закону України «Про платіжні послуги», Інструкцію про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, затверджену постановою Правління НБУ від 29.07.2022 № 163 та постанову Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/20378/16, від 10.02.2020 у справі № 909/146/19;

- щодо доводів апелянта про зарахування зустрічних однорідних вимог зазначає, що відповідачем не було надано документального підтвердження зарахування, а ті докази, на які посилається відповідач, були надані з порушенням процесуального законодавства та не підлягають розгляду. Позивач посилається на ч. 1 ст. 73, ч. 1 ст. 74, ч. 1 ст. 76 ГПК України, зазначаючи, що саме на ТОВ "Агровіка" покладався обов`язок доведення факту припинення зобов`язання шляхом зарахування;

- щодо збитків у вигляді суми ПДВ зазначає, що на ТОВ "Агровіка" було покладено обов`язок щодо складення та реєстрації податкових накладних, чим зумовлено обґрунтоване сподівання позивача на включення сум ПДВ до податкового кредиту. Позивач посилається на п. 201.1, п. 201.10 ст. 201, п. 187.1 ст. 187, п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, ст. 22, 1166 ЦК України, зазначаючи, що судом першої інстанції правильно встановлено наявність усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення.

Відповідно до розпорядження Східного апеляційного господарського суду щодо повторного автоматизованого розподілу справи та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.07.2026 у зв`язку з відпусткою судді Демідової П.В., яка входила до складу колегії суддів, для розгляду справи №917/2156/25 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Лакіза В.В., суддя Тарасова І.В.

У судовому засіданні 23.07.2026 представник апелянта надав пояснення щодо обставин справи та заявленого ним в апеляційній скарзі клопотання про долучення нових доказів, поданих до суду апеляційної інстанції, відповідно до пункту 2 частини 3 статті 269 ГПК України. Представник позивача заперечував проти вказаного клопотання з підстав, зазначених у відзиві на апеляційну скаргу.

Протокольною ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 23.07.2026 в судовому засіданні оголошено перерву до 26.08.2026 о 10:30 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду.

У судовому засіданні апеляційної інстанції 26.08.2026 приймав участь в режимі відеоконференції представник апелянта, який підтримав заявлене клопотання про долучення нових доказів, а також доводи та вимоги апеляційної скарги в повному обсязі, просив скасувати оскаржуване рішення місцевого господарського суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову повністю. Представник позивача у судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечував, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Щодо заявленого позивачем в апеляційній скарзі клопотання про прийняття та дослідження доказів, поданих заявником на підтвердження вчинення правочину щодо зарахування зустрічних однорідних вимог, суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Частиною першою статті 119 ГПК України визначено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Водночас, згідно зі статтею 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку (частина перша). Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (частина друга).

Відповідно до частини 2, 3 статті 80 Господарського процесуального кодексу України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви; відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів (ч.ч. 4, 5 ст. 80 ГПК України).

Згідно з частиною восьмою статті 80 ГПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Відповідно до частини 1, 2 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та (одночасно) перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно із частиною 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Наведені положення визначають обов`язкову сукупність умов для вирішення питання про прийняття доказів апеляційним судом, а саме: (1) винятковість випадку та (2) причини неподання доказів у першій інстанції, що об`єктивно не залежать від учасника справи, а також (3) покладення тягаря доведення цих обставин на учасника справи, який ці докази подає (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14, від 01.07.2021 у справі № 46/603, від 26.10.2021 у справі № 914/2578/20).

Верховний Суд сформулював усталений правовий висновок про те, що єдиний винятковий випадок, коли можливе прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи (подібні за змістом висновки щодо застосування статті 269 ГПК України викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 13.01.2021 у справі № 10/Б-921/1442/2013).

Прийняття апеляційним судом доказів без встановлення й оцінки обов`язкових за частиною третьою статті 269 ГПК України передумов, крім порушення відповідних процесуальних приписів, матиме наслідком недотримання принципів рівності учасників процесу і змагальності сторін, принципу правової визначеності в аспекті однозначності та передбачуваності. Відповідну правову позицію викладено Верховним Судом, зокрема, у постанові від 17.04.2024 у справі № 903/877/20.

Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає.

При цьому, за імперативним приписом частини четвертої статті 13 названого Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.

Водночас, прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів на стадії апеляційного провадження за відсутності визначених статтею 269 ГПК України підстав для їх прийняття фактично порушує принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

В апеляційній скарзі заявник зазначив про те, що під час судового засідання 07.04.2026 представник відповідача заявляв клопотання про долучення до матеріалів справи документів, що підтверджують зарахування зустрічних однорідних вимог, проте суд першої інстанції відмовив у прийнятті цих доказів, що підтверджується протоколом судового засідання від 07.04.2026, у зв`язку з чим апелянт просить прийняти нові докази відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 269 ГПК України.

У судовому засіданні 26.08.2026 представник відповідача пояснив, що відзив на позовну заяву подавався засобами підсистеми «Електронний суд», однак відповідні документи помилково не були завантажені до системи разом із відзивом. За твердженням представника відповідача, про відсутність зазначених документів у матеріалах справи стало відомо вже після призначення справи до розгляду по суті, у зв`язку з чим у судовому засіданні було усно заявлено клопотання про їх долучення, у задоволенні якого суд першої інстанції відмовив.

Разом із тим колегія суддів звертає увагу на те, що відзив на позовну заяву від 26.01.2026 не містить будь-яких доводів щодо проведення між сторонами зарахування зустрічних однорідних вимог. Крім того, у переліку додатків до зазначеного відзиву відсутні документи, які б підтверджували відповідні обставини.

Також матеріали справи містять клопотання ТОВ "Агровіка" від 19.02.2026 про розгляд справи у підготовчому провадженні без участі представника відповідача, закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті. У зазначеному клопотанні представник відповідача прямо вказав, що не заперечує проти закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті.

У судовому засіданні 19.02.2026 року з огляду на вчинення усіх необхідних процесуальних дій у даній справі для виконання завдань підготовчого провадження, встановлених частиною 1 статті 177 ГПК України, та закінчення встановленого строку підготовчого провадження, суд оголосив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 17.03.2026.

Наведені обставини свідчать про те, що відповідач мав достатню процесуальну можливість подати відповідні докази до суду першої інстанції у встановлені процесуальним законом строки, зокрема разом із відзивом на позовну заяву або до закриття підготовчого провадження.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що заявником не доведено об`єктивної неможливості подання вказаних доказів до суду першої інстанції у встановлений строк та не наведено жодної об`єктивної причини, яка б перешкоджала вчиняти такі дії, що виключає процесуальні підстави для прийняття судом апеляційної інстанції таких документів та дослідження їх у сукупності з іншими доказами, наявними в матеріалах справи.

З огляду на викладене, судова колегія дійшла до висновку про відмову в прийнятті до розгляду додаткових доказів в суді апеляційної інстанції.

Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційній скарзі доводи та вимоги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 30 листопада 2023 року між ТОВ "Гранова Україна" (далі – покупець, позивач) та ТОВ "Агровіка" (далі – постачальник, відповідач) було укладено договір поставки № ГРП-67 від 30.11.2023 (далі - договір № ГРП-67).

У договорі № ГРП-67 сторони узгодили, зокрема, таке:

- постачальник зобов`язується поставити і передати у власність покупця сільськогосподарську продукцію на умовах узгоджених і вказаних у договорі та/або специфікаціях до договору, а покупець зобов`язується здійснити приймання та оплату товару (п. 1.1 договору № ГРП-67);

- найменування, асортимент, кількість та якісні характеристики товару визначаються у специфікаціях, які підписуються обома сторонами та є невід`ємною частиною цього договору. Сторони мають право змінити умови цього договору виключно за взаємною згодою, яка оформлюється у вигляді додаткової угоди, яка затверджується та підписується сторонами цього договору. (п. 1.2 договору № ГРП-67);

- базисні ціни товару визначаються сторонами у специфікаціях та є фіксованими та такими, що не підлягають зміні в однобічному порядку. Сумою договору є сума всіх специфікацій, які укладені для поставки товару. Ціна товару визначається в гривні (п.п. 2.1, 2.2 договору № ГРП-67);

- покупець, якщо інше не передбачено в специфікації, проводить розрахунки з постачальником наступним чином: 86% вартості товару протягом 10-ти банківських днів за умови виконання п. 3.6.1, п. 7.5 договору та наявності у Покупця належним чином оформлених екземплярів договору та специфікацій; 14% вартості товару після реєстрації податкової накладної згідно п. 3.7 договору та за умови виконання п. 3.6.2 договору (п. 2.4 договору № ГРП-67);

- обов`язки покупця по оплаті товару вважаються виконаними в момент списання грошових коштів з банківського рахунку покупця, згідно умов зазначених у п. 2.3. даного договору (п. 2.5 договору № ГРП-67);

- постачальник зобов`язується поставити та передати товар покупцю у строки, пункті поставки та відповідно до базисних умов поставки, які зазначені в специфікації до договору (п. 3.1 договору № ГРП-67);

- поставка вважається виконаною з дати отримання покупцем останньої партії товару від його загальної кількості зазначеної у специфікаціях (п. 3.2 договору № ГРП-67);

- постачальник зобов`язується складати податкові накладні та розрахунки коригування до податкових накладних відповідно до законодавства України. Для уникнення розбіжностей одночасно з поданням документів, зазначених в п. 3.6, Постачальник обов`язково надсилає засобами сертифікованого програмного забезпечення податкову накладну на затвердження покупцем. В разі затвердження податкової накладної покупцем, постачальник зобов`язаний зареєструвати таку податкову накладну в Єдиному реєстрі податкових накладних протягом 5 (п`яти) банківських днів, але не пізніше строків, встановлених законодавством України. У випадку виникнення у покупця збитків у зв`язку з не виконанням або неналежним виконанням постачальником своїх зобов`язань, визначених ПК України, а також цим пунктом договору, постачальник зобов`язаний відшкодувати покупцю усі збитки, що він зазнав у повному обсязі. Сума понесених збитків обчислюється покупцем та залежить від суми податкового кредиту та втрат, не підтверджених податковим органом. Крім цього, відшкодуванню підлягають суми, штрафів пені та інших донарахувань, які були нараховані співробітниками податкової служби при перевірках цих господарських операцій (п. 3.7 договору № ГРП-67);

- цей договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами та діє до 30.06.2024, а в частині невиконаних зобов`язань - до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань та може бути пролонгований за усною згодою сторін. Будь-які зміни та доповнення до даного договору повинні бути оформлені письмово та підписані уповноваженими представниками сторін (п.п. 7.1, 7.2 договору № ГРП-67).

В межах дії цього договору № ГРП-67 сторонами було складено такі специфікації:

- специфікація № 1 від 30.11.2023 на поставку кукурудзи 3 класу у кількості 200 тон (+/-10%), вартістю 880000,00 грн (з ПДВ). Пунктом 6 специфікації визначено, що термін постачання з 30.11.2023 по 11.12.2023;

- специфікація № 2 від 05.12.2023 на поставку кукурудзи 3 класу у кількості 200 тон (+/-10%), вартістю 900000,00 грн (з ПДВ). Пунктом 6 специфікації визначено, що термін постачання з 05.12.2023 по 15.12.2023;

- специфікація № 4 від 05.01.2024 на поставку кукурудзи 3 класу у кількості 35 тон (+/-10%), вартістю 168000,00 грн (з ПДВ). Пунктом 6 специфікації визначено, що термін постачання з 05.01.2024 по 15.01.2024;

- специфікація № 5 від 18.01.2024 на поставку кукурудзи 3 класу у кількості 100 тон (+/-10%), вартістю 463000,00 грн (з ПДВ). Пунктом 6 специфікації визначено, що термін постачання з 18.01.2024 по 28.01.2024;

- специфікація № 6 від 25.01.2024 на поставку кукурудзи 3 класу у кількості 100 тон, вартістю 453000,00 грн (з ПДВ). Пунктом 6 специфікації визначено, що термін постачання з 25.01.2024 по 05.02.2024;

- специфікація № 7 від 06.02.2024 на поставку кукурудзи 3 класу у кількості 150 тон (+/-10%), вартістю 675000,00 грн (з ПДВ). Пунктом 6 специфікації визначено, що термін постачання з 06.02.2024 по 16.02.2024.

Як зазначає позивач, відповідачем на виконання умов договору № ГРП-67 поставлено, а позивачем прийнято 930,034 тон кукурудзи 3 класу на суму 4214117,81 грн (в т.ч. 517523,25 грн ПДВ). Ця обставина визнається сторонами та підтверджується наявними у матеріалах справи копіями видаткових накладних, а саме: № 1 від 30.11.2023 на суму 667392,15 грн (ПДВ 81960,44грн); № 2 від 04.12.2023 на суму 166496,04 грн (ПДВ 20446,88 грн); № 3 від 05.12.2023 на суму 187830,08 грн (ПДВ 23066,85 грн); № 4 від 06.12.2023 на суму 173970,07 грн (ПДВ 21364,75 грн); № 5 від 07.12.2023 на суму 355140,14 грн (ПДВ 43613,70 грн); № 5/1 від 08.12.2023 на суму 182520,07грн (ПДВ 22414,75 грн); № 7 від 14.12.2023 на суму 500763,69 грн (ПДВ 61497,29 грн); № 8 від 18.12.2023 на суму 172326,83 грн (ПДВ 21162,94 грн); № 1 від 12.01.2024 на суму 167886,39 грн (ПДВ 20617,63 грн); № 2 від 19.01.2024 на суму 144918,87 грн (ПДВ 17797,05 грн); № 3 від 22.01.2024 на суму 155938,27 грн (ПДВ 19150,31 грн); № 4 від 23.01.2024 на суму 163161,06 грн (ПДВ 20037,32 грн); № 5 від 26.01.2024 на суму 491413,88 грн (ПДВ 60349,07 грн); № 4 від 07.02.2024 на суму 684360,27 грн (ПДВ 84044,24 грн).

На виконання умов договору № ГРП-67 позивач провів наступні оплати: 01.12.2023 у розмірі 574184,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 2730; 05.12.2023 у розмірі 146126,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 2839; 07.12.2023 у розмірі 317131,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 2931; 08.12.2023 у розмірі 693132,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 3005; 14.12.2023 у розмірі 167478,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 3145; 18.12.2023 у розмірі 156457,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 3275; 22.12.2023 у розмірі 179604,24 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 3507; 28.12.2023 у розмірі 100000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 3784; 16.01.2024 у розмірі 147368,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 355; 23.01.2024 у розмірі 200000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 581; 25.01.2024 у розмірі 200000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 668; 29.01.2024 у розмірі 500000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 737; 02.02.2024 у розмірі 50000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 911; 09.02.2024 у розмірі 190000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 1074; 05.11.2024 у розмірі 400000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 11978; 08.11.2024 у розмірі 713800,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 12149; 14.11.2024 у розмірі 1701080,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 12337.

Загальна сума проведених позивачем оплат за наведеними платіжними інструкціями становить 6436360,24 грн (копії платіжних інструкцій наявні у матеріалах справи).

У зазначених платіжних інструкціях позивачем вказано наступне призначення платежів: "За зернові по дог №ГРП-67 від 30.11.2023". Ця обставина відповідачем не спростована.

Позивач зазначає, що оскільки ним в межах договору № ГРП-67 було сплачено на користь відповідача 6436360,24 грн, а останнім поставлено позивачу товару на загальну суму 4214117,81 грн, у позивача виникла переплата у розмірі 2222242,43 грн.

14.02.2025 позивачем було надіслано на електронну пошту відповідача, яка зазначена у договорі, лист вих. № 14/02-25/01 з проханням повернути надмірно перераховані за платіжною інструкцією № 12149 від 08.11.2024 кошти в сумі 521162,43 грн та помилково перераховані за платіжною інструкцією № 12337 від 14.11.2024 кошти в сумі 1701080,00 грн. Проте, за твердженням позивача, відповідач на лист не відреагував, жодних дій щодо повернення коштів не здійснив. Вказана обставина відповідачем не спростована.

Враховуючи вищевикладене позивач просив суд стягнути з відповідача 2222242,43 грн безпідставно отриманих грошових коштів.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем на підставі виписаних видаткових накладних подано на реєстрацію наступні податкові накладні : від 30.11.2023 № 1/1 на загальну суму 667392,15 грн та суму ПДВ у розмірі 81960,44 грн; від 04.12.2023 № 2/1 на загальну суму 166496,04 грн та суму ПДВ у розмірі 20446,88 грн; від 05.12.2023 № 3/1 на загальну суму 187830,07 грн та суму ПДВ у розмірі 23066,85 грн; від 06.12.2023 № 4/1 на загальну суму 173970,06 грн та суму ПДВ у розмірі 21364,74 грн; від 07.12.2023 № 5/1 на загальну суму 355140,14 грн та суму ПДВ у розмірі 43613,70 грн; від 08.12.2023 № 6/1 на загальну суму 182520,08 грн та суму ПДВ у розмірі 22414,75 грн; від 14.12.2023 № 7/1 на загальну суму 500763,68 грн та суму ПДВ у розмірі 61497,29 грн; від 18.12.2023 № 8/1 на загальну суму 172326,83 грн та суму ПДВ у розмірі 21162,94 грн; від 12.01.2024 № 1/1 на загальну суму 167886,39 грн та суму ПДВ у розмірі 20617,63 грн; від 19.01.2024 № 2/1 на загальну суму 144918,87 грн та суму ПДВ у розмірі 17797,05 грн; від 23.01.2024 № 4/1 на загальну суму 163161,06 грн та суму ПДВ у розмірі 20037,32 грн; від 26.01.2024 № 5/1 на загальну суму 491413,88 грн та суму ПДВ у розмірі 60349,07 грн (копії наявні у матеріалах справи).

Згідно наявних у матеріалах справи копій квитанцій про реєстрацію податкової накладної/розрахунку коригування кількісних і вартісних показників до податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних, реєстрація зазначених поданих податкових накладних була зупинена контролюючим органом.

Позивач зазначив, що контролюючим органом в квитанції № 1 запропоновано постачальнику надати пояснення та копії документів достатніх для прийняття рішення про реєстрації податкової накладної. При цьому, постачальником не вчинено належний дій для подання необхідних документів, як це передбачено чинним законодавством.

За твердженням позивача, відповідачем не було подано на реєстрацію податкові накладні, що стосуються поставки (реалізації) товару за видатковими накладними: № 3 від 22.01.2024, сума з ПДВ 155938,27 грн, сума ПДВ 19150,31 грн; № 4 від 07.02.2024, сума з ПДВ 684360,27 грн, сума ПДВ 84044,24 грн.

Зупинення вищезазначених податкових накладних та факт неподання на реєстрацію податкових накладних відповідачем не спростовується.

Позивач наголошує, що за загальним правилом для розблокування податкової накладної платник має право подати розблокувальні документи з поясненням протягом 365 календарних днів, наступних за датою виникнення податкових зобов`язань, проте відповідач в установлений строк (365 днів) не вчинив жодних дій для складання та належної реєстрації податкових накладних.

Оскільки реєстрація податкових накладних відповідача від 30.11.2023 № 1/1, від 04.12.2023 № 2/1, від 05.12.2023 № 3/1, від 06.12.2023 № 4/1, від 07.12.2023 № 5/1, від 08.12.2023 № 6/1, від 14.12.2023 № 7/1, від 18.12.2023 № 8/1, від 12.01.2024 № 1/1, від 19.01.2024 № 2/1, від 23.01.2024 № 4/1, від 26.01.2024 № 5/1 була зупинена, а податкові накладні, що стосуються поставки (реалізації) товару за видатковими накладними : № 3 від 22.01.2024, № 4 від 07.02.2024 відповідачем не було подано на реєстрацію, тобто відповідач не вчинив жодних дій щодо надання пояснень, копій документів, проведення розрахунку коригування, та не усунув недоліки, позивач зазначає, про наявність протиправної поведінки у діях відповідача.

Враховуючи те, що відповідач встановленого Податковим кодексом України обов`язку щодо реєстрації та подання податкових накладних не виконав, останній позбавив позивача права включити суму ПДВ до складу податкового кредиту та відповідно, скористатись правом на зменшення податкового зобов`язання на суму 517523,25 грн, що спричинило для позивача збитки на цю суму.

Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відповідач у відзиві на позов (вх. № 935 від 27.01.2026, створений у підсистемі "Електронний суд" 26.01.2026), заперечував проти позовних вимог, посилаючись, зокрема, на таке:

- відповідач повністю та належним чином виконав свої зобов`язання перед позивачем по договору № ГРП-67 від 30.11.2023 та поставив йому товар у передбачені договором строки , а саме: 930,034 тони кукурудзи 3 класу вартістю 4233428,40 грн;

- 08.11.2024 між сторонами було укладено договір поставки № 0811. Відповідно до умов п. 4.4 договору № 0811 покупець, якщо інше не передбачено специфікацією, проводить розрахунки з постачальником наступним чином - 86% вартості товару протягом 10 банківських днів та 14% вартості після реєстрації податкової накладної. У п. 5 специфікації №1 від 08.11.2024 року сторони визначили, що оплата здійснюється на умовах передоплати, та 86% вартості товару сплачується за умови підписання даної специфікації. За твердженням відповідача, оскільки зазначена специфікація була підписана, та у позивача виникло зобов`язання зі сплати 2414880,00 грн (86% від вартості товару). Враховуючи вищевикладене відповідач наголошує, що отримані від позивача грошові кошти за платіжними інструкціями від 08.11.2024 №12149 (на суму 713800,00 грн) та №12337 від 14.11.2024 (на суму 1701080,00 грн) є набутими саме за договором поставки №0811 від 08.11.2024 та є передплатою за таким договором.

У відповіді на відзив (вх. № 1120 від 29.01.2026) позивач погоджуючись з твердженнями відповідача щодо кількості поставленого ним товару, не погодився із зазначеною у відзиві його вартістю та зазначив, що згідно наявних у матеріалах справи копій видаткових накладних вартість поставленого відповідачем в межах договору № ГРП-67 від 30.11.2023 товару становить 4214117,81 грн. Також позивач спростовував твердження відповідача, що платежі від 08.11.2024 на суму 713800,00 грн та від 14.11.2024 на суму 1701080,00 грн набуті за договором поставки №0811 від 08.11.2024. В обґрунтування заперечень позивач зазначив, що згідно платіжних інструкцій № 12149 та №12337 призначення платежу по кожній із них вказано "За зернові по дог №ГРП-67 від 30.11.2023". Тобто підстав зарахувати кошти на інший договір, ніж той, що безпосередньо визначений в платіжній інструкції, у відповідача не було.

У додаткових поясненнях (вх. № 4405 від 03.04.2026) позивач зазначає, що у позовній заяві допущена технічна помилка, а саме: лист до ТОВ "Агровіка" з вимогою про повернення коштів був направлений відповідачу не 14.02.2024, а 14.02.2025. На підтвердження цього факту позивач надав копію відповідного листа від 14.02.2025, а також докази його направлення відповідачу.

16.04.2026 місцевим господарським судом ухвалено оскаржуване рішення про задоволення позову з підстав, зазначених вище.

Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги виходячи з наступного.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (статті 509 ЦК України).

Згідно зі статтями 525, 526, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

За змістом положень статей 626, 627, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 629 ЦК України встановлено обов`язковість виконання договору сторонами.

Укладений між сторонами договір № ГРП-67 від 30.11.2023 за своєю правовою природою є договором поставки, який у розумінні статей 11, 509 Цивільного кодексу України є належною підставою для виникнення у його сторін кореспондуючих прав і обов`язків, а тому спірні правовідносини регламентуються, насамперед, положеннями § 3 глави 54 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частин першої, другої статті 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Таким чином, двосторонній характер договору поставки зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. З укладенням такого договору постачальник бере на себе обов`язок передати у власність покупця товар належної якості і водночас набуває права вимагати його оплати, а покупець зі свого боку набуває права вимагати від постачальника передачі цього товару та зобов`язаний здійснити оплату.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч.2 ст.712 ЦК України).

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 1 статті 662 ЦК України передбачено, що продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Статтею 663 ЦК України передбачено, що продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1 статті 664 ЦК України обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар.

Згідно з частиною 1 статті 691 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Відповідно до частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Таким чином, двосторонній характер договору поставки зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. У таких правовідносинах обов`язку продавця (постачальника) з передачі у власність (поставки) покупцю товару відповідає обов`язок покупця з прийняття та оплати цього товару.

Так, підставою виникнення спірних правовідносин між сторонами є укладений між ТОВ "Гранова Україна" (далі – покупець, позивач) та ТОВ "Агровіка" (далі – постачальник, відповідач) договір поставки № ГРП-67 від 30.11.2023 (далі - договір № ГРП-67).

Щодо вимоги про відшкодування збитків, суд зазначає таке.

Відповідно до положень статті 2 ГПК України, статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту прав (охоронюваних законом інтересів) є їх порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин наявності в нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорювання) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. Частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до частин першої - третьої статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування; збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Цією нормою визначається можливість використання як способу захисту порушеного права відшкодування збитків, що має універсальний характер захисту цивільних прав.

Суд також враховує, що з огляду на дату виникнення спірних правовідносин також підлягають застосуванню норми ГК України, оскільки на час виникнення спірних правовідносин його положення були чинними.

Зокрема, під збитками в розумінні частини другої статті 224 ГК України розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Згідно з частиною першою статті 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Тобто, кредитор має право вимагати в якості відшкодування збитків як витрати, які він вже зробив для відновлення свого порушеного права, так і витрати, які він мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Підставою для відшкодування збитків відповідно до пункту 4 частини першої статті 611 ЦК України є порушення зобов`язання.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 25 постанови від 05.06.2019 у справі №908/1568/18 зазначила, що обов`язок продавця зареєструвати податкову накладну є обов`язком платника податку у публічно-правових відносинах, а не обов`язком перед покупцем, хоча невиконання цього обов`язку може завдати покупцю збитків. Тому позовна вимога покупця про зобов`язання продавця здійснити таку реєстрацію не є способом захисту у господарських правовідносинах, і не підлягає розгляду в суді жодної юрисдикції. Натомість належним способом захисту для позивача може бути звернення до контрагента з позовом про відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення контрагентом за договором обов`язку щодо складення та реєстрації податкових накладних.

Для застосування такого заходу відповідальності як стягнення збитків необхідна наявність усіх елементів складу господарського правопорушення: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи; 2) шкідливого результату такої поведінки - збитків; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного з цих елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не настає.

Вирішуючи питання про стягнення збитків, заподіяних неналежним складенням та реєстрацією податкових накладних, суди повинні встановити наявність чи відсутність усіх елементів складу господарського правопорушення. Правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 01.12.2023 у справі №926/3347/22.

Збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує її інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у неодержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов`язання було виконане боржником. Доведення факту наявності таких збитків та їх розміру, а також причинно-наслідкового зв`язку між правопорушенням і збитками покладено на позивача. Причинний зв`язок як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, а отже, доведенню підлягає факт того, що його протиправні дії є причиною, а збитки - наслідком такої протиправної поведінки (пункти 8.49.6-8.49.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі №925/556/21).

Стаття 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) визначає, що податок на додану вартість - непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу (підп. 14.1.178); податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу (підп. 14.1.181).

Згідно із п. 187.1 ст. 187 Податкового кодексу України, датою виникнення податкових зобов`язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на рахунок платника податку в банку/небанківському надавачу платіжних послуг як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг, оплата яких здійснюється електронними грошима, - дата зарахування електронних грошей платнику податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, на електронний гаманець, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку;

б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку. Для документів, складених в електронній формі, датою оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку, вважається дата, зазначена у самому документі як дата його складення відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", незалежно від дати накладення електронного підпису.

Пунктом 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України визначено, що до податкового кредиту відносяться суми податку, сплачені/нараховані у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів (у тому числі у зв`язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного капіталу та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу;

ґ) ввезення товарів та/або необоротних активів на митну територію України.

Датою віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з рахунку платника податку в банку/небанківському надавачу платіжних послуг на оплату товарів/послуг, а в разі постачання товарів/послуг, оплата яких здійснюється електронними грошима, - дата списання електронних грошей платника податків як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, на електронний гаманець постачальника; дата отримання платником податку товарів/послуг (пункт 198.2 статті 198 ПК України).

Пунктом 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з: придбанням або виготовленням товарів та наданням послуг; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи; ввезенням товарів та/або необоротних активів на митну територію України.

Нарахування податкового кредиту здійснюється незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні засоби почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах провадження господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до пункту 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними/розрахунками коригування до таких податкових накладних чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

У разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними у абзаці першому цього пункту документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Податкові накладні, отримані з Єдиного реєстру податкових накладних, є для отримувача товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

У разі якщо платник податку не включив у відповідному звітному періоді до податкового кредиту суму податку на додану вартість на підставі отриманих податкових накладних/розрахунків коригування до таких податкових накладних, зареєстрованих в Єдиному реєстрі податкових накладних, таке право зберігається за ним протягом 365 календарних днів з дати складення податкової накладної/розрахунку коригування.

Суми податку, сплачені (нараховані) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, зазначені в податкових накладних/розрахунках коригування до таких податкових накладних, зареєстрованих в Єдиному реєстрі податкових накладних з порушенням строку реєстрації, включаються до податкового кредиту за звітний податковий період, в якому зареєстровано податкові накладні/розрахунки коригування до таких податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних, але не пізніше ніж через 365 календарних днів з дати складення податкових накладних/розрахунків коригування до таких податкових накладних.

Відповідно до положень пунктів 201.1, 201.7 ст. 201 Податкового кодексу України, на дату виникнення податкових зобов`язань платник податку зобов`язаний скласти податкову накладну в електронній формі з використанням кваліфікованого електронного підпису або удосконаленого електронного підпису, що базується на кваліфікованому сертифікаті електронного підпису, уповноваженої платником особи відповідно до вимог Закону України "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги" та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.

Податкова накладна складається на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на рахунок у банку/небанківському надавачу платіжних послуг як попередня оплата (аванс).

Пунктом 201.10 статті 201 ПК України передбачено, що при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов`язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою.

Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Податкова накладна та/або розрахунок коригування до неї, складені та зареєстровані після 1 липня 2017 року в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг достатньою підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту, та не потребує будь-якого іншого додаткового підтвердження.

Підтвердженням продавцю про прийняття його податкової накладної та/або розрахунку коригування до Єдиного реєстру податкових накладних є квитанція в електронному вигляді у текстовому форматі, яка надсилається протягом операційного дня.

Датою та часом надання податкової накладної та/або розрахунку коригування в електронному вигляді до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, є дата та час, зафіксовані у квитанції.

Якщо надіслані податкові накладні/розрахунки коригування сформовано з порушенням вимог, передбачених пунктом 201.1 цієї статті та/або пунктом 192.1 статті 192 цього Кодексу, а також у разі зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування відповідно до пункту 201.16 цієї статті, протягом операційного дня продавцю/покупцю надсилається квитанція в електронному вигляді у текстовому форматі про неприйняття їх в електронному вигляді або зупинення їх реєстрації із зазначенням причин.

Якщо протягом операційного дня не надіслано квитанції про прийняття або неприйняття, або зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування, така податкова накладна вважається зареєстрованою в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Реєстрація податкових накладних та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних повинна здійснюватися з урахуванням граничних строків: для податкових накладних/розрахунків коригування до податкових накладних, складених з 1 по 15 календарний день (включно) календарного місяця, - до останнього дня (включно) календарного місяця, в якому вони складені; для податкових накладних/розрахунків коригування до податкових накладних, складених з 16 по останній календарний день (включно) календарного місяця, - до 15 календарного дня (включно) календарного місяця, наступного за місяцем, в якому вони складені; для зведених податкових накладних та/або розрахунків коригування до таких зведених податкових накладних, складених за операціями, визначеними пунктом 198.5 статті 198 та пунктом 199.1 статті 199 цього Кодексу, - протягом 20 календарних днів, що настають за останнім календарним днем місяця, в якому вони складені; для розрахунків коригування, складених постачальником товарів/послуг до податкової накладної, що складена на отримувача - платника податку, в яких передбачається зменшення суми компенсації вартості товарів/послуг їх постачальнику, - протягом 15 календарних днів з дня отримання такого розрахунку коригування до податкової накладної отримувачем (покупцем).

Порядок ведення Єдиного реєстру податкових накладних встановлюється Кабінетом Міністрів України. Покупець має право звіряти дані отриманої податкової накладної на відповідність із даними Єдиного реєстру податкових накладних.

Відсутність факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних не дає права покупцю на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту та не звільняє продавця від обов`язку включення суми податку на додану вартість, вказаної в податковій накладній, до суми податкових зобов`язань за відповідний звітний період.

У разі допущення продавцем товарів/послуг помилок при зазначенні обов`язкових реквізитів податкової накладної, передбачених пунктом 201.1 статті 201 цього Кодексу, та/або порушення продавцем/покупцем граничних термінів реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних (крім податкових накладних/розрахунків коригування, реєстрація яких зупинена згідно з пунктом 201.16 цієї статті) податкової накладної та/або розрахунку коригування покупець/продавець таких товарів/послуг має право додати до податкової декларації за звітний податковий період заяву із скаргою на такого продавця/покупця. Таке право зберігається за ним протягом 365 календарних днів, що настають за граничним терміном подання податкової декларації за звітний (податковий) період, у якому не надано податкову накладну або допущено помилки при зазначенні обов`язкових реквізитів податкової накладної та/або порушено граничні терміни реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних. До заяви додаються копії документів, що засвідчують факт сплати податку у зв`язку з придбанням таких товарів/послуг, або копії первинних документів, складених відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", що підтверджують факт отримання таких товарів/послуг.

Отже, чинне законодавство не передбачає реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в ЄРПН покупцем послуг, отже з огляду на положення статті 201 ПК України саме на продавця товарів/послуг (відповідача) покладено обов`язок скласти та зареєструвати в ЄРПН податкові накладні та/або розрахунки коригування до таких податкових накладних.

Як правильно встановлено місцевим господарським судом, відповідач не виконав покладеного на нього податковим законодавством обов`язку щодо складання та реєстрації в ЄРПН відповідних податкових накладних та/або розрахунків коригування, унаслідок чого було порушено право позивача на формування податкового кредиту з податку на додану вартість.

При цьому належних і допустимих доказів, які б спростовували встановлені судом першої інстанції обставини або свідчили про належне виконання відповідачем зазначеного обов`язку, матеріали справи не містять.

За висновком, наведеним у пункті 10.2. постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі №925/556/21 покупець не є стороною публічно-правових відносин між продавцем і контролюючим органом щодо реєстрації податкових накладних. До моменту виникнення права на включення суми ПДВ за операцію з придбання товарів / послуг до складу податкового кредиту взаємодія держави і покупця зводиться лише до можливості покупця подати на продавця скаргу, що в силу пункту 201.10 статті 201 ПК України зумовлює лише обов`язок контролюючого органу провести документальну перевірку продавця, спонукати виконати який покупець не може.

Оскільки саме від продавця, який має законом визначений обов`язок вчинити дії, необхідні для реєстрації податкової накладної в ЄРПН (а також може у необхідних випадках ефективно оскаржити рішення, дії чи бездіяльність контролюючого органу, які перешкодили виконати цей обов`язок), залежить реалізація покупцем означеного вище майнового інтересу, пов`язаного з одержанням права на податковий кредит з ПДВ за наслідками господарської операції, він (продавець) залишається відповідальним перед своїм контрагентом у господарській операції за наслідки невчинення цих дій.

Загалом чинне законодавство не містить вимог щодо певних засобів доказування, якими можуть підтверджуватися обставини (факти), що стосуються реєстрації податкових накладних. Крім того, право позивача надавати докази щодо таких обставин (фактів) не може бути обмежене діями чи бездіяльністю контролюючого органу щодо проведення чи не проведення ним відповідної перевірки (п.7.18. постанови Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 01.12.2023 у справі №926/3347/22).

У постанові від 19.04.2023 у справі № 926/3347/22 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду уточнила висновки Верховного Суду щодо тягаря доказування у спорі про стягнення збитків у вигляді суми неотриманого податкового кредиту та вкотре наголосила, що саме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. Твердження позивача щодо наявності підстав для стягнення збитків, зокрема в контексті наявності збитків та їх розміру, протиправності поведінки заподіювача збитків та існування причинного зв`язку такої поведінки із заподіяними збитками, ураховуючи принципи змагальності, диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, підлягає доведенню саме позивачем. Хоча обов`язок відповідача зареєструвати податкову накладну (розрахунок коригування до податкової накладної) є обов`язком платника податку у публічно-правових відносинах, але саме невиконання цього обов`язку може завдати покупцю збитків. Обставини (факти), що стосуються реєстрації податкових накладних, можуть підтверджуватися не тільки матеріалами відповідної перевірки контролюючим органом, а й, зокрема, податковими накладними, розрахунками коригування тощо; господарський суд має повноваження самостійно надавати оцінку правомірності чи неправомірності дій чи бездіяльності відповідача, зокрема стосовно відповідності його дій чи бездіяльності при виконанні зобов`язання податковому законодавству України, якщо це необхідно для вирішення спору.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2019 у справі №908/1568/18 (п.25) та постанові від 01.03.2023 у справі №925/556/21 сформувала сталий правовий висновок: належним способом захисту для покупця у разі порушення продавцем обов`язку зі складання та реєстрації ПН є звернення з позовом про відшкодування збитків. Однак для їх стягнення позивач повинен довести наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки, збитків, безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку та вини. Відсутність хоча б одного елемента виключає відповідальність.

Згідно з положеннями частин 1, 2 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Тобто, враховуючи положення статті 74 ГПК України, саме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. При цьому важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Необхідно довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача - є причиною, а збитки, які завдано особі, - є наслідком такої протиправної поведінки. Натомість відповідачу потрібно довести відсутність його вини у завданні збитків позивачу.

Як було встановлено судом першої інстанції та не спростовано відповідачем:

- реєстрація податкових накладних відповідача від 30.11.2023 № 1/1 на загальну суму 667392,15 грн та суму ПДВ у розмірі 81960,44 грн; від 04.12.2023 № 2/1 на загальну суму 166496,04 грн та суму ПДВ у розмірі 20446,88 грн; від 05.12.2023 № 3/1 на загальну суму 187830,07 грн та суму ПДВ у розмірі 23066,85 грн; від 06.12.2023 № 4/1 на загальну суму 173970,06 грн та суму ПДВ у розмірі 21364,74 грн; від 07.12.2023 № 5/1 на загальну суму 355140,14 грн та суму ПДВ у розмірі 43613,70 грн; від 08.12.2023 № 6/1 на загальну суму 182520,08 грн та суму ПДВ у розмірі 22414,75 грн; від 14.12.2023 № 7/1 на загальну суму 500763,68 грн та суму ПДВ у розмірі 61497,29 грн; від 18.12.2023 № 8/1 на загальну суму 172326,83 грн та суму ПДВ у розмірі 21162,94 грн; від 12.01.2024 № 1/1 на загальну суму 167886,39 грн та суму ПДВ у розмірі 20617,63 грн; від 19.01.2024 № 2/1 на загальну суму 144918,87 грн та суму ПДВ у розмірі 17797,05 грн; від 23.01.2024 № 4/1 на загальну суму 163161,06 грн та суму ПДВ у розмірі 20037,32 грн; від 26.01.2024 № 5/1 на загальну суму 491413,88 грн та суму ПДВ у розмірі 60349,07 грн була зупинена;

- відповідачем не було подано на реєстрацію податкові накладні, що стосуються поставки (реалізації) товару за видатковими накладними : № 3 від 22.01.2024, сума з ПДВ 155 938,27 грн, сума ПДВ 19 150,31 грн; № 4 від 07.02.2024, сума з ПДВ 684 360,27 грн, сума ПДВ 84 044,24 грн.

Отже, відповідач не довів належними та допустимими доказами виконання обов`язку щодо реєстрації податкових накладних у встановлений законом строк.

Згідно з приписами частини першої статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Тож наявність вини презюмується, тобто не підлягає доведенню позивачем.

Відповідач для звільнення від відповідальності може доводити відсутність протиправності дій та вини, зокрема, шляхом оскарження рішення податкового органу про відмову у реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в адміністративному порядку або в суді (відсутність вини буде підтверджуватися рішенням, ухваленим на користь платника податку, яке набрало законної сили, і фактом реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування у ЄРПН на виконання такого рішення) Така правова позиція Верховного Суду викладена у постанові від 02.05.2024 у справі № 910/155/23.

У висновках, викладених в постанові Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 916/334/22 зазначено, що факт відсутності реєстрації податкових накладних у ЄРПН через нездійснення контрагентом за договором відповідних дій або через відмову податкового органу у їх реєстрації є достатнім доказом протиправної поведінки відповідача, порушення ним господарського зобов`язання - наданої ним гарантії того, що контрагент за договором матиме право на користування податковим кредитом у розмірі суми ПДВ, який визначено договором у складі ціни.

Враховуючи те, що реєстрація податкових накладних відповідача від 30.11.2023 № 1/1, від 04.12.2023 № 2/1, від 05.12.2023 № 3/1, від 06.12.2023 № 4/1, від 07.12.2023 № 5/1, від 08.12.2023 № 6/1, від 14.12.2023 № 7/1, від 18.12.2023 № 8/1, від 12.01.2024 № 1/1, від 19.01.2024 № 2/1, від 23.01.2024 № 4/1, від 26.01.2024 № 5/1 була зупинена, а податкові накладні, що стосуються поставки (реалізації) товару за видатковими накладними № 3 від 22.01.2024, № 4 від 07.02.2024 відповідачем не було подано на реєстрацію, тобто останній не вчинив жодних дій щодо надання пояснень, копій документів та не усунув недоліки, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність протиправної поведінки у діях відповідача.

Колегія суддів не погоджується з доводами апелянта про те, що позивачем не доведено факту завдання йому реальних майнових втрат у зв`язку з невиконанням відповідачем обов`язку щодо реєстрації податкових накладних, оскільки такі доводи ґрунтуються на неправильному розумінні правової природи спірних правовідносин та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач повністю виконав свої зобов`язання за договором № ГРП-67 та сплатив відповідачу вартість поставленого товару в загальному розмірі 4214117,81 грн, у тому числі податок на додану вартість у сумі 517523,25 грн.

Проте, оскільки відповідач не виконав вимог ст. 201 ПК України та не зареєстрував податкові накладні, то позивач був позбавлений права включити суму ПДВ до складу податкового кредиту та, відповідно, скористатись правом на зменшення податкового зобов`язання на суму 517523,25 грн.

Відтак, за встановлених у цій справі обставин саме невиконання відповідачем передбаченого законодавством обов`язку щодо реєстрації податкових накладних спричинило неможливість включення позивачем суми ПДВ до складу податкового кредиту. Тобто має місце прямий причинно-наслідковий зв`язок між бездіяльністю відповідача щодо виконання обов`язку зареєструвати податкову накладну та неможливістю включення сум ПДВ до податкового кредиту позивача та, відповідно, зменшення податкового зобов`язання на суму 517523,25 грн, яка фактично є збитками останнього.

При цьому відповідачем не доведено відсутності його вини у невиконанні встановленого законом обов`язку щодо реєстрації податкових накладних. Належних та допустимих доказів на підтвердження вжиття ним усіх залежних від нього заходів для належного виконання такого обов`язку матеріали справи не містять. Відтак, відповідач не спростував висновків суду першої інстанції щодо наявності його вини у допущеному порушенні.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у діях відповідача усіх необхідних елементів складу господарського правопорушення, а саме протиправної поведінки, шкоди, причинно-наслідкового зв`язку між такою поведінкою та завданою шкодою, а також вини відповідача.

З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин справи та правильності висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача збитків у сумі 517523,25 грн, у зв`язку з чим колегія суддів не вбачає підстав для скасування чи зміни рішення місцевого господарського суду в цій частині.

Щодо вимоги про повернення безпідставно отриманих коштів, суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права, урегульовані нормами, закріпленими у главі 83 Цивільного кодексу України.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Передбачений інститутом кондикції вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.

Отже предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (подібні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13.02.2019 у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19)).

Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Аналіз положень статті 1212 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що ця стаття стосується позадоговірних зобов`язань з повернення безпідставно набутого, збереженого майна (кондикційні зобов`язання), що виникають за наявності одночасно таких умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

При цьому, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.

Такі висновки щодо застосування положень глави 83 Цивільного кодексу України та, зокрема статті 1212 Цивільного кодексу України, є сталими у судовій практиці та викладені у численних постановах Верховного Суду, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 грудня 2021 року у справі № 911/1101/21, від 06 червня 2022 року у справі № 903/142/21 та в інших.

Отже, основна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Для виникнення зобов`язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або звертає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв`язок між збільшенням майна в однієї особи i відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто обов`язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення (відповідний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №916/2478/20, від 04.05.2022 у справі №903/359/21, від 05.10.2022 у справі №904/4046/20).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №910/13271/18, від 23.01.2020 у справі №910/3395/19, від 23.04.2019 у справі №918/47/18, від 01.04.2019 у справі №904/2444/18, від 16.09.2022 у справі №913/703/20).

Верховний суд України у постановах від 04.05.2022 у справі № 903/359/21, від 25.08.2022 у справі № 903/357/21 зазначив такі висновки: відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, передбачених нормами статті 11 Цивільного кодексу України.

Зокрема, набуття відповідачем як однією зі сторін зобов`язання коштів за рахунок іншої сторони не в порядку виконання договірного зобов`язання, а поза підставами, передбаченими договором, внаслідок перерахування на рахунок відповідача понад вартість товару, який було поставлено, виключає застосування до правовідносин сторін норм зобов`язального права, а є підставою для застосування положень статті 1212 ЦК України.

Суд звертає увагу на те, що наявність укладеного між сторонами договору не є достатньою підставою для висновку про віднесення до договірних будь-яких правовідносин, що виникають між цими особами. Так, сплата однією стороною грошових коштів другій стороні поза межами платежів, передбачених договором, зокрема переплата понад визначену в договорі суму, не може бути визнана такою, що здійснена на підставі такого договору (такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 04.05.2022 у справі № 903/359/21).

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, сторонами належним чином виконано зобов`язання за договором № ГРП-67: позивач здійснив оплату поставленого відповідачем товару на загальну суму 4214117,81 грн, а відповідач поставив товар на відповідну суму. При цьому, остання поставка товару за вказаним договором була здійснена 07.02.2024, що сторонами не заперечується.

Як вже зазначалось вище, у п. 7.1 договору № ГРП-67 сторони узгодили, що цей договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами та діє до 30.06.2024, а в частині невиконаних зобов`язань - до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань та може бути пролонгований за усною згодою сторін.

Згідно зі статтею 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення, якщо інше не визначено законом або договором. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Закінчення строку дії договору означає, що між його сторонами у майбутньому не будуть виникати взаємні права та обов`язки, що випливали із цього договору. Але ті зобов`язання, які вже існують на момент закінчення строку дії договору, будуть існувати і після його закінчення доти, доки вони не будуть припинені на підставах, встановлених договором або законом. Такий висновок щодо застосування норми статті 530 ЦК України у взаємозв`язку з положеннями статей 252, 598 цього Кодексу викладено у пункті 68 постанови Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 908/288/20.

Отже, договір, який є обов`язковим для його сторін, містить в собі погоджені ними умови, на яких сторони домовилися реалізувати свої права та обов`язки, тобто виконати свою частину зобов`язання. Кожна зі сторін у зобов`язанні після узгодження своєї волі, вираженої у формі договору, має розумні сподівання добросовісного дотримання і виконання домовленостей з боку іншої сторони.

Відповідно до матеріалів справи, після закінчення строку дії договору №ГРП-67 позивачем було перераховано відповідачу кошти в сумі 2222242,43 грн, а саме: 08.11.2024 у розмірі 713800,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 12149, та 14.11.2024 у розмірі 1701080,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 12337. У вказаних платіжних інструкціях позивачем вказано призначення платежів: "За зернові по дог №ГРП-67 від 30.11.2023".

Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що позивачем на користь відповідача за договором № ГРП-67 було перераховано грошові кошти на загальну суму 6436360,24 грн, тоді як відповідачем на виконання зазначеного договору поставлено товар на загальну суму 4214117,81 грн. Отже, сума грошових коштів, перерахованих позивачем понад вартість фактично поставленого товару за договором № ГРП-67, становить 2222242,43 грн.

При цьому матеріали справи не містять доказів того, що спірні грошові кошти були перераховані позивачем на виконання будь-яких невиконаних зобов`язань саме за договором № ГРП-67, за яким сторонами на момент здійснення зазначених платежів уже було виконано взаємні зобов`язання. Так само відсутні докази здійснення відповідачем після отримання спірних коштів поставки товару чи іншого зустрічного виконання саме в межах зазначеного договору, а також докази повернення ним позивачу спірної суми.

Сам факт укладення сторонами у подальшому іншого договору поставки не змінює зазначеного висновку, оскільки у призначенні спірних платежів позивачем прямо зазначено договір № ГРП-67 від 30.11.2023.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що договір № 0811 є правовою підставою для утримання спірних грошових коштів у сумі 2222242,43 грн, оскільки на момент здійснення платежів позивачем прямо визначено, на виконання якого саме договору перераховуються відповідні кошти.

У силу частини третьої статті 43, частин першої-третьої статті 45 Закону України "Про платіжні послуги" надавач платіжних послуг платника зобов`язаний прийняти до виконання платіжну інструкцію, що надійшла до нього протягом операційного часу, у той самий операційний день. Платіжна інструкція може бути відкликана платником під час дебетового або кредитового переказу до моменту списання коштів з рахунку платника, за умови погодження з надавачем платіжних послуг платника. Після списання коштів з рахунку платника або настання дати валютування платіжної інструкції для ініціатора настає момент безвідкличності платіжної інструкції. Платіжна інструкція може бути відкликана тільки в повній сумі.

Відповідно до частини другої статті 87 Закону України "Про платіжні послуги" платник несе відповідальність за відповідність інформації, зазначеної ним у платіжній інструкції, суті платіжної операції.

Отже саме на відповідача як платника покладено обов`язок заповнення платіжного документа в частині реквізиту "призначення платежу" та саме він відповідає за дані, що зазначені в цьому реквізиті платіжного доручення.

Тож очевидно, що можливість проведення зарахування в рахунок оплати (повернення коштів) за конкретним договором безпосередньо залежить від змісту реквізиту "призначення платежу" платіжного доручення, згідно з яким платник здійснював платіж контрагенту на виконання договору.

Після списання коштів з рахунку платника, вирішення питання щодо уточнення інформації, зазначеної у реквізиті "Призначення платежу" здійснюється фактично сторонами переказу без участі банку (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/20378/16, від 10.02.2020 у № 909/146/19, від 09.06.2022 у справі № 922/313/20 (922/3069/21)).

Право визначати призначення платежу відповідно до чинного законодавства України належить виключно платнику, тобто особі, що здійснює відповідний платіж. У випадку ж, якщо грошові кошти вже були списані з рахунку платника та зараховані на рахунок отримувача, переказ набуває статусу завершеного (частина перша статті 49 Закону України "Про платіжні послуги"). Отже, з моменту перерахування грошових коштів на рахунок отримувача обов`язок банку з виконання доручення платника вважається виконаним. Внесення змін до призначення платежу такого платіжного доручення є неможливим, а питання уточнення інформації, вказаної у реквізиті "Призначення платежу" виконаного платіжного доручення вирішується сторонами у порядку, узгодженому між ними, без участі банку.

Зазначене підтверджується листом Національного Банку України №25-111/1438-7141 від 09.06.2011 "Про заміну інформації у реквізиті "Призначення платежу", яким встановлено, що після списання коштів з рахунку платника питання щодо уточнення інформації, зазначеної у реквізиті "Призначення платежу", вирішується між сторонами без участі банку. Визначальним у змісті наведених законодавчих норм, якими регулюються правильність заповнення платіжного доручення, є те, що вони регулюють правовідносини між банком та платником, у той час, як зміна волевиявлення у розпорядженні коштами є господарськими правовідносинами та визначається цивільно-правовими угодами, укладеними між сторонами.

Верховний Суд у постановах від 19.06.2018 у справі №809/34/17 та від 01.07.2020 у справі №824/74/19-а дійшов категоричного висновку про неможливість зміни призначення платежу виконаного платіжного доручення (тобто коли грошові кошти вже списано банком з рахунку платника та зараховано на рахунок їх одержувача), а також можливість уточнення призначення платежу виконаного платіжного доручення за взаємною згодою (волевиявленням) платника та отримувача коштів на договірних засадах, тобто без участі банку.

Виходячи з системного аналізу змісту вищенаведених приписів Закону України "Про платіжні послуги", колегія суддів наголошує на тому, що "зміна призначення платежу" допускається до моменту списання банком грошових коштів з рахунку платника та включає вчинені дії суб`єктів господарювання щодо: подання до банку документа на відкликання платіжного доручення; заміни інформації (будь-яких відомостей та/або даних), які містяться у однойменному реквізиті платіжного доручення іншою інформацією (відомостями та/або даними) шляхом оформлення нового платіжного доручення.

При цьому поняттям "уточнення призначення платежу" охоплюються вчинені після списання коштів за платіжним дорученням дії конкретних суб`єктів господарювання (платника та отримувача коштів) з внесення окремих несуттєвих правок, виправлення описок, надання уточнень до реквізиту "призначення платежу" платіжного доручення, які повністю не змінюють підставу платежу та здійснюються суб`єктами господарювання за взаємним волевиявленням на договірних засадах, але без участі банку.

Тобто "уточнення призначення платежу" передбачає можливість обміну платника та отримувача коштів листами-уточненнями із внесенням окремих незначних правок, виправленням описок, наданням уточнень до реквізиту "призначення платежу" виконаного платіжного доручення.

Таким чином, основна відмінність між "зміною призначення платежу" та "уточненням призначення платежу" полягає в тому, що з моменту списання банком грошових коштів з рахунку платника "зміна призначення платежу" є недопустимою, натомість з цього моменту стає можливим виключно "уточнення призначення платежу" безпосередньо платником та отримувачем коштів без участі банку, яке може проявлятися, зокрема, в уточненні або назви, або номера, або дати документа (договір, накладна, рахунок тощо), на виконання якого вчинявся платіж, але ні в якому разі не всіх вказаних реквізитів одночасно, що по суті вже означатиме недопустиму "зміну призначення платежу" виконаного платіжного доручення.

Саме такий правовий висновок Верховного Суду відображений у постанові від 05.09.2023 у справі №917/1283/21.

З огляду на викладене, апеляційний господарський суд враховує, що призначення платежу, за загальним правилом, відображає волю платника та первинну підставу переказу коштів і може бути змінене виключно у випадках, прямо передбачених законом, або за взаємною згодою сторін після завершення платіжної операції.

Матеріали справи не містять доказів того, що позивач здійснював уточнення призначення платежу згідно платіжних інструкцій 08.11.2024 №12149 та №12337 від 14.11.2024 або змінював призначення платежу. Позивач заперечує як внесення уточнень призначення платежу згідно вищезазначених платіжних інструкцій, так і зміни призначення платежу.

Колегія суддів також критично оцінює посилання апелянта на акт звірки взаємних розрахунків за третій квартал 2025 року, в якому зазначено початкове сальдо в сумі 2222242,43 грн. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів складання або підписання зазначеного акта саме позивачем чи іншого підтвердження його волевиявлення щодо визнання спірних коштів передоплатою за договором № 0811. За відсутності таких доказів сам по собі зміст наданого відповідачем акта не може свідчити про погодження позивачем зміни підстави здійснених ним платежів.

Отже, наведені апелянтом обставини щодо існування договору № 0811, подальшого здійснення поставок за цим договором та відображення спірної суми в акті звірки не спростовують встановленого судом факту перерахування позивачем грошових коштів саме з посиланням на договір № ГРП-67 та не підтверджують наявності погодженого сторонами волевиявлення щодо зарахування цих коштів як передоплати за договором № 0811.

Отже, враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що зарахування відповідачем грошових коштів, сплачених позивачем згідно платіжних інструкцій 08.11.2024 №12149 та №12337 від 14.11.2024 як передплату за договором поставки № 0811, фактично є зміною призначення платіжних інструкцій, що є недопустимим.

За таких обставин, враховуючи встановлений факт перерахування позивачем та отримання відповідачем грошових коштів у сумі 2222242,43 грн, відсутність доказів наявності правових підстав для їх утримання, а також недоведення відповідачем обставин, які б свідчили про зарахування спірних коштів за іншим договором за погодженням сторін, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість позовних вимог у цій частині та наявність підстав для стягнення з відповідача зазначеної суми грошових коштів.

Під час апеляційного перегляду відповідачем не спростовані такі обставини.

З цього приводу суд зазначає, що змагальність сторін є одним із основних засад (принципів) господарського судочинства (п. 4 ч. 3 ст. 2, ст. 13 ГПК України).

Відповідно до частин 1- 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

За імперативним приписом частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.

Також, одним із принципів господарського судочинства є принцип диспозитивності, який відповідно до статті 14 ГПК полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно із частинами 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Отже, сторони судового процесу, зокрема в даному випадку відповідач, повинні брати активну участь у збиранні доказової інформації з метою підтвердження обґрунтованості своєї позиції перед судом.

З огляду на те, що судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, та обставини справи, якими учасники процесу доводять свої вимоги та заперечення, мають бути підтверджені належними доказами, на підставі яких можливо достеменно встановити їх існування, судова колегія вважає доводи скаржника необґрунтованими та недоведеними належними та допустимими доказами.

Також, за змістом частин першої та третьої статті 165 ГПК України заперечення проти позову відповідач викладає у відзиві, який повинен містити, зокрема заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права.

Частиною четвертою статті 165 ГПК України встановлено, що якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Такі принципи господарського судочинства як рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі реалізуються, зокрема, шляхом надання особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав й обов`язків, до яких, зокрема, віднесено право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення.

Згідно з статтею 42 ГПК України учасники справи, серед іншого, мають право подавати докази; брати участь у дослідженні доказів; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Щодо доводів апелянта про припинення спірного зобов`язання шляхом зарахування, колегія суддів зазначає, що вказані обставини не зазначалися відповідачем у відзиві на позов як підстава для відмови у задоволенні позовних вимог. Відповідно, відповідач не скористався наданими йому процесуальними правами щодо своєчасного викладення заперечень проти позову та подання доказів на їх підтвердження.

Докази, якими апелянт обґрунтовує припинення зобов`язання шляхом зарахування, не були подані до суду першої інстанції у встановленому процесуальним законом порядку та строк, а підстав для їх прийняття судом апеляційної інстанції не встановлено. При цьому відповідачем не доведено, що неможливість подання відповідних доказів до суду першої інстанції була зумовлена обставинами, які об`єктивно не залежали від його волі.

Колегія суддів також враховує, що відповідач, заперечуючи проти позову, саме у суді першої інстанції мав навести всі обставини, які, на його думку, свідчили про припинення спірного зобов`язання, та надати належні докази на їх підтвердження. Посилання на такі обставини лише на стадії апеляційного перегляду фактично спрямоване на зміну та доповнення підстав заперечень проти позову після розгляду справи по суті судом першої інстанції.

За таких обставин доводи апеляційної скарги щодо припинення спірного зобов`язання шляхом зарахування не можуть бути враховані судом апеляційної інстанції та не спростовують правильності висновків місцевого господарського суду про обґрунтованість заявлених позовних вимог.

Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відтак у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов`язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

У постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19) Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 Цивільного кодексу України, зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що у статті 625 Цивільного кодексу України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 161/12771/15-ц, від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13, від 23.06.2020 у справі № 536/1841/15-ц, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17, від 22.09.2020 у справі № 918/631/19, від 09.11.2021 у справі № 320/5115/17.

Перевіривши наведений позивачем розрахунок інфляційних втрат та 3 % річних з урахуванням суми заборгованості, періоду прострочення виконання відповідачем обов`язку щодо повернення грошових коштів та заявлених позивачем періодів нарахування, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог у частині стягнення 195940,26 грн інфляційних втрат та 67010,62 грн 3 % річних.

При цьому, до суду першої інстанції відповідачем не було надано будь-яких зауважень на розрахунок позивача суми 3% річних та інфляційних втрат. Доводи апеляційної скарги також не стосуються правильності розрахунків позивача та висновків місцевого господарського суду щодо їх обґрунтованості, а тому у відповідності до вимог статті 269 ГПК України судом апеляційної інстанції не переглядається.

Наведене свідчить, що доводи скаржника про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного рішення не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи, у зв`язку з чим колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення місцевого господарського суду.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків судів, суд апеляційної інстанції враховує висновки, які зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенція зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Лише той факт, що суд окремо та детально не відповів на кожний аргумент, представлений сторонами, не є свідченням несправедливості процесу (рішення ЄСПЛ у справі "Шевельов проти України").

Щодо інших аргументів учасників справи, то вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як враховуючи рішення Європейського суду з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України", від 28.10.2010 у справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010), суд апеляційної інстанції зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам статті 236 ГПК України, а тому відсутні підстави для його скасування.

Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення господарського суду - без змін.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 269, 270, п. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агровіка" залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Полтавської області від 16.04.2026 у справі №917/2156/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Порядок і строки оскарження до Верховного Суду передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 07.09.2026.

Головуючий суддя Я.О. Білоусова

Суддя В.В. Лакіза

Суддя І.В. Тарасова