Постанова від 24 серпня 2026 р. у справі №761/27324/23 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" серпня 2026 р. Справа № 761/27324/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Крижного О.М.

суддів: Чапляна С.Є.

Іванова В.П.

секретар судового засідання: Поліщук Д.В.

за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 (повний текст складено 28.04.2026)

у справі № 761/27324/23 (суддя Зеленіна Н.І.)

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору:

1. Акціонерне товариство "Страхова компанія "Країна"

2. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

3. ОСОБА_3

4. Товариство з обмеженою відповідальністю "Богдан-Електротранс"

5.Акціонерне товариство "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "КІВІ"

6. Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінтайм"

7. Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк" в особі уповноваженого Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на продовження процедури виведення Публічного акціонерного товариства "Укрінбанк" з ринку

8. Товариство з обмеженою відповідальністю "Хуліганз Продакшн"

9. Публічне акціонерне товариство "Українська інноваційна компанія"

про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності та скасування рішення про державну реєстрацію права власності

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції.

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог просив:

- витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 ;

- визнати право власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 68885844 від 15 серпня 2023 року, яке винесено приватним нотаріусом КМНО Литвин А.С., на підставі якого ОСОБА_2 став власником зазначеної квартири;

- внести зміни до державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 у задоволенні позову ОСОБА_1 про витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 ; визнання права власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 ; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 68885844 від 15 серпня 2023 року, яке винесено приватним нотаріусом КМНО Литвин А.С., на підставі якого ОСОБА_2 став власником зазначеної квартири; внесення змін до державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 відмовлено.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач звертаючись до суду із вказаним позовом переслідує мету відновити право використання усього комплексу правомочностей щодо квартири АДРЕСА_1 у стан, що передував відчуженню цього майна. При цьому обґрунтування вимог позивача фактично зводиться до того, що відчуження спірного майна відбулось поза волею позивача особою, яка не мала права його відчужувати.

Судом першої інстанції зазначено, що в ситуації, коли власник домагається у суді повернення йому майна, яке вибуло з його володіння поза його волею, стало предметом правочинів з відчуження, стороною яких він не був, Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 147), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 (пункт 196)).

Суд першої інстанції дійшов до висновку, що заявлені позивачем вимоги (визнання права власності позивача на спірну квартиру, скасування рішення державного реєстратора, внесення змін до державного реєстру речових прав на нерухоме майно), окрім заявлених відповідно до статей 387, 388 Цивільного кодексу України, для цілей вирішення спору у даній справі, самі по собі не є ефективним способом захисту права позивача.

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Судом першої інстанції встановлено, що за договором іпотеки від 25 квітня 2012 року (зі змінами внесеними договором від 08 листопада 2012 року) позивач як іпотекодавець виступив майновим поручителем за зобов`язаннями ТОВ "Хуліганз Продакшин" за кредитним договором № 4799 про відкриття невідновлювальної кредитної лінії від 25 квітня 2012 року.

В матеріалах справи міститься адресована відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку" ОСОБА_1 письмова вимога іпотекодержателя від 30 січня 2017 року №7/02-24 про усунення порушень за кредитним договором № 4799 від 25 квітня 2012 року, у яких вказані: обставини переходу прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки з посиланням на відповідні правочини; виклад порушення зобов`язань за кредитним договором в частині існування заборгованості в сумі 4 880 943, 71 грн; вимога про повернення заборгованості за кредитним договором у строк не більше 31 дня з дати отримання вимоги; попередження про примусове стягнення заборгованості шляхом прийняття у власність іпотекодержателя предмета іпотеки або його продажу.

Судом першої інстанції встановлено, що вказана письмова вимога про усунення порушень за кредитним договором № 4799 від 25 квітня 2012 року отримано ОСОБА_1 01 лютого 2017 року, що підтверджується копією накладної ТОВ "Експрес Мото Україна" № 6707-99367.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо належного виконання грошових зобов`язань за кредитним договором № 4799 про відкриття невідновлювальної кредитної лінії від 25 квітня 2012 року та/або задоволення ОСОБА_1 , ТОВ "Хуліганз Продакшин" письмових вимог іпотекодержателя, у тому числі у встановлений строк, або наявність у цих осіб заперечень щодо заявлених вимог.

Суд першої інстанції враховано, що обставини направлення відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку" ОСОБА_1 письмової вимоги іпотекодержателя від 30 січня 2017 року про усунення порушень за кредитним договором № 4799, її отримання та факт її незадоволення також підтверджується наявною в матеріалах справи копією свідоцтва приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І. від 09 березня 2017 року реєстр. № 101.

У зв`язку із незадоволенням ТОВ "Хуліганз Продакшин", ОСОБА_1 вимоги ОСОБА_3 від 30 січня 2017 року щодо виконання зобов`язань за кредитним договором № 4799 від 25 квітня 2012 року, здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , яка в подальшому була відчужена за відплатними договорами іншим особам.

Суд першої інстанції зазначив, що позивач забезпечуючи зобов`язання за кредитним договором № 4799 від 25 квітня 2012 року іпотекою повинен був усвідомлювати і розуміти значення своїх дій та передбачати наслідки невиконання відповідних зобов`язань, а отже укладаючи договір іпотеки від 25 квітня 2012 року позивач чітко і ясно виразив свою волю, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, зокрема, звернення стягнення на предмет іпотеки.

Як вказано у рішенні суду першої інстанції будучи достеменно обізнаним про наявність вимоги відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку", обставини її виникнення та наслідки її незадоволення - можливість вибуття квартири АДРЕСА_1 з його володіння, позивач не вчинив буд-яких активних дій спрямованих на ненастання таких наслідків.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що квартира АДРЕСА_1 не вибула з володіння позивача за відсутністю можливості його впливу та поза його згодою і контролем, тобто поза його волею. При цьому бездіяльність позивача щодо отриманої вимоги іпотекодавця радше свідчить про його мовчазну згоду з такою вимогою, обставинами її виникнення та застосованими на її підставі наслідками, адже після її отримання позивач тривалий час, більше ніж шість років, не ініціював питання щодо можливого порушення його цивільних прав та інтересів.

Судом першої інстанції відхилені доводи позивача, що ПАТ "Українська інноваційна компанія" не мало повноважень здійснювати переуступку права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки на користь ТОВ "ФК "Фінтайм капітал" та неможливості відчуження прав вимоги за кредитним договором на користь фізичних осіб з посиланням на те, що Верховний Cуд у постанові від 16 жовтня 2024 року у справі № 913/266/20 та у постанові від 28.01.2025 року у справі № 921/534/23 вказав, що ПАТ "Укрінбанк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою, з одним й тим самим ідентифікаційним кодом 05839888, а зміни до статуту товариства не є реорганізацією в розумінні банківського законодавства і не впливають на обсяг прав та обов`язків цієї юридичної особи щодо зобов`язань, які виникли до внесення відповідних змін до статуту зазначеної юридичної особи. Відтак, такі зміни не спростовують наявність зобов`язань, які виникли за відповідними договорами та підтверджені відповідними судовими рішеннями.

Суд першої інстанції з урахуванням висновків Верховного Суду дійшов висновку, що ПАТ "Українська інноваційна компанія" - це фактично нова назва ПАТ "Український інноваційний банк", компанія має ідентифікаційний код 05839888, а отже такий самий обсяг прав та обов`язків як і ПАТ "Український інноваційний банк".

Враховуючи, що на момент укладення правочину відступлення права вимоги було скасовано постанову Правління Національного банку України №934 від 24.12.2015 "Про віднесення ПАТ "Укрінбанк" до категорії неплатоспроможних" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №239 від 24.12.2015, а також зважаючи на те, що ПАТ "Український інноваційний банк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією і тією ж юридичною особою, суд першої інстанції дійшов висновку, що ТОВ "ФК "Фінтайм Капітал" правомірно набуло права вимоги за іпотечним договором.

Стосовно доводів про незаконність договору відступлення права вимоги, укладеного між ТОВ "ФК "Фінтайм" і ОСОБА_3 , суд першої інстанції зазначив, що позивачем не долучено до справи зазначений договір щодо основного зобов`язання, що позбавляє суд можливості повноцінно оцінити такий договір на предмет його відповідності закону, а також встановити його правову природу (цесія чи факторинг). Більше того, позивач у позові стверджує про те, що правочин щодо відступлення прав за кредитним договором та іпотечним договором було вчинено 17.03.2017, тоді-як з матеріалів справи вбачається, що укладення договорів відступлення права вимоги мало місце 18.01.2017.

При цьому, питання правомірності правочину має значення у даній справі виключно в аспекті вибуття майна з володіння поза волею власника, водночас висновки суду з цього приводу викладені вище.

Судом першої інстанції відхилені доводи позивача в цій частині та додатково зазначено, що заявлені позивачем вимоги фактично спрямовані на отримання спірної квартири у володіння, без обтяжень іпотекою та без належно виконаних первісним боржником чи іпотекодавцем (позивачем) зобов`язань за укладеними правочинами, що не узгоджується з такими засадами цивільного законодавства як справедливість, добросовісність та розумність, а також pacta sunt servanda (договори повинні виконуватись).

Судом першої інстанції встановлено, що при набутті у власність квартира АДРЕСА_1 не вибувала з володіння позивача безвідплатно та те, що набувачі цього майна є недобросовісними. Протилежного відповідно до вимог процесуального закону не доведено, зокрема, позивачем який несе тягар доведення обставин на які він посилається, не надав допустимих цьому доказів, у тому числі наявності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно певних обмежень.

Суд першої інстанції дійшов до висновку, що позовні вимоги про витребування у відповідача майна у порядку статей 387, 388 Цивільного кодексу України, є безпідставними та необґрунтованими; похідні вимоги про скасування рішень та внесення змін до реєстру також не підлягають задоволенню за відсутності підстав для витребування майна; вимоги (визнання права власності позивача на спірну квартиру, скасування рішення державного реєстратора, внесення змін до державного реєстру речових прав на нерухоме майно), окрім заявлених відповідно до статей 387, 388 ЦК України, для цілей вирішення спору у даній справі, самі по собі не є ефективним способом захисту права позивача.

Суд першої інстанції дійшов до висновку, що позивач звернувся до суду за захистом свого цивільного права поза межами встановленого стаття 257 Цивільного кодексу України строку, однак, зважаючи на вже встановлену безпідставність та необґрунтованість позовних вимог про витребування у відповідача майна, визнання права власності, скасування рішення та внесення змін до реєстру, що є самостійною підставою відмови в позові, наслідки пропуску позовної давності у цій справі не застосовуються.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 у справі №910/1183/26 повністю та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Апелянт зазначає, що обставина законності первинного вибуття майна є ключовою для правильного вирішення спору, однак суд першої інстанції фактично не дослідив належним чином законність самого первинного переходу права власності.

Апелянт вказує, що суд першої інстанції не врахував, що спірні правовідносини безпосередньо пов`язані з порушенням вимог Закону України "Про банки і банківську діяльність", а також спеціального порядку здійснення банківської діяльності та відступлення активів неплатоспроможного банку.

За доводами апелянта, матеріалами справи підтверджується, що спірні права вимоги походять від ПАТ "Український інноваційний банк", щодо якого Національним банком України та Фондом гарантування вкладів фізичних осіб були прийняті рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та запровадження процедури ліквідації.

Водночас суд першої інстанції фактично не надав належної оцінки тому, що після прийняття відповідних рішень НБУ та ФГВФО: банківська діяльність могла здійснюватись виключно у спосіб та в межах, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та Законом України "Про банки і банківську діяльність"; відчуження активів банку повинно було здійснюватись виключно за спеціальною процедурою; правочини щодо передачі активів банку повинні були відповідати вимогам спеціального банківського законодавства.

Апелянт вказує, що суд першої інстанції визнав існування правової невизначеності щодо правового статусу ПАТ "Український інноваційний банк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія", однак безпідставно презюмував законність усіх подальших правочинів.

Апелянт вказує, що суд першої інстанції не врахував, що відповідно до ст. 2, 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" здійснення банківської діяльності допускається виключно банками, які мають банківську ліцензію.

Апелянт вказує, що суд першої інстанції фактично визнав правомірними дії осіб, повноваження яких належним чином не підтверджені, а також не перевірив дотримання імперативних норм спеціального банківського законодавства, що має істотне значення для правильного вирішення, справи та безпосередньо впливає на законність первинного вибуття спірного майна

На думку апелянта, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо належного дотримання вимог ст. 35 Закону України "Про іпотеку", посилаючись на накладну ТОВ "Експрес Мото Україна" та свідоцтво приватного нотаріуса.

За доводами апелянта, такі докази не підтверджують: зміст вкладення; вручення саме письмової вимоги у розумінні ст. 35 Закону України "Про іпотеку"; вручення вимоги саме Іпотекодавцю; дотримання процедури повідомлення. Скаржник вказує, що матеріали справи не містять опису вкладення; підтвердження направлення повного пакета документів; доказів отримання саме вимоги про усунення порушення.

Апелянт вказує, що судом першої інстанції не встановлено, яка саме особа отримала відправлення, не досліджено належність вручення та фактично визнав достатнім доказом приватну кур`єрську накладну без встановлення змісту відправлення.

Апелянт вказує, що судом першої інстанції не враховані його доводи щодо припинення поруки відповідно до ст. 559 Цивільного кодексу України, а також щодо порушення ст.ст. 516-517 ЦК України.

За доводами апелянта, помилковими є і висновки суду щодо добросовісного набувача. Суд фактично поставив принцип захисту добросовісного набувача вище права власності позивача без встановлення законності первинного вибуття майна. Однак відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України добросовісність набувача сама по собі це виключає можливості витребування майна.

Апелянт звертає увагу апеляційного господарського суду, що ключовим є саме факт вибуття майна поза волею власника, суд першої інстанції фактично легалізував незаконне вибуття майна та поклав негативні наслідки неправомірних дій третіх осіб саме на власника майна.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

ОСОБА_2 у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти доводів апелянта та вважає апеляційну скаргу необґрунтованою, а рішення суду першої інстанції просить залишити без змін.

Відповідач зазначає, що про волю позивача на будь-яке подальше вибуття майна свідчила не лише сама наявність договору іпотеки, а й договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який містився у тексті іпотечного договору і який позивач власноручно підписав чим надав свою письмову згоду на позасудове звернення стягнення на його нерухоме майно, яке він добровільно передав в іпотеку за договором іпотеки.

Відповідач звертає увагу, що будь-який зв`язок відповідача з ПАТ "Український інноваційний банк", ПАТ "Українська інноваційна компанія", ТОВ "Фінансова компанія "Фінтайм капітал", ТОВ "Богдан-Електротранс", ОСОБА_3 , АТ "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Ківі" та АТ "Страхова компанія "Країна" відсутній та не був доведений Позивачем жодними належними та допустимими доказами.

За доводами відповідача, звернення стягнення на предмет іпотеки в даному випадку здійснювалося згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя у відповідності до ч. 4 ст. 33 Закону України "Про іпотеку". Що таке звернення стягнення відбувалося з "численними порушеннями закону" Позивач у даній справі крім своїх суб`єктивних тверджень та вільних тлумачень закону не довів жодними належними та допустимими доказами, доданими до позовної заяви.

Відповідач вважає безпідставними посилання апелянта про помилковість висновків суду щодо дотримання вимог ст. 35 Закону України "Про іпотеку", оскільки позивач у цій справі не заперечував отримання ним вимоги про усунення порушення основного зобов`язання за кредитним договором № 4799 від 25.04.2012 особисто, не оспорював свого підпису на накладній ТОВ "Експрес Мото Україна" № 6707-99367 та посилається лише на нібито формальні порушення процедури повідомлення іпотекодавця про порушення основного зобов`язання, хоча й такі порушення в даному випадку були відсутні, оскільки законом не передбачено обов`язку надсилання іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання виключно поштовим відправленням з описом вкладення і виключно оператором поштового зв`язку АТ "Укрпошта".

Доказів на спростування того, що в цьому поштовому відправлені була не надіслана Позивачу вимога про усунення порушення основного зобов`язання за кредитним договором № 4799 від 25.04.2012 року, а якійсь інші документи від нотаріуса Гембарської С. І., адресовані Позивачу цим приватним нотаріусом, останній не надав.

Крім того, в матеріалах справи також наявне повідомлення про порушення основного зобов`язання від 12.03.2015 року № 1001/0/2-15 за кредитним договором № 4799 від 25.04.2012 року, підписане 17.03.2025 року Позивачем як директором ТОВ "Хуліганз продакшин", на яке від ТОВ "Авто Парк Медіа" був переведений борг за вказаним кредитним договором про переведення боргу від 08.11.2012, який власноручно підписував Позивач як директор нового боржника. Отримання цього повідомлення як і проставлення на ньому власноручного підпису Позивач також у цій справі не заперечував та не оспорював.

Відповідач зазначає, що суд першої інстанції з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 жовтня 2024 року у справі № 913/266/20 та від 28 січня 2025 року у справі № 921/534/23 враховуючи, що на момент укладення правочину відступлення права вимоги було скасовано постанову Правління Національного банку України № 934 від 24.12.2015 "Про віднесення ПАТ "Укрінбанк" до категорії неплатоспроможних" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 239 від 24.12.2015, а також зважаючи на те, що ПАТ "Український інноваційний банк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією і тією ж юридичною особою, дійшов правильного висновку, що ТОВ "ФК "Фінтайм Капітал" правомірно набуло права вимоги за іпотечним договором.

Відповідач зазначає, що ПАТ "Українська інноваційна компанія" також не втрачало право іпотекодержателя за договором іпотеки від 25 квітня 2012 року, укладеного між ПАТ "Український інноваційний банк" та ОСОБА_1 , оскільки жодною нормою закону не передбачена втрата чи припинення такого права внаслідок зміни юридичною особою свого найменування, статуту, видів діяльності так як сама юридична особа при цьому продовжує існувати та не припиняється.

Щодо порушення ст. 559 ЦК України відповідач зазначає, що в даному випадку Позивачем був укладений саме договір іпотеки від 25.04.2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І. О., зареєстрований в реєстрі за № 2007, а не договір поруки.

За доводами відповідача, позивач не додав до позовної заяви копій правочинів про незаконність яких він стверджував у позовній заяві, не заявив жодних клопотань про витребування доказів, які він не міг одержати самостійно, а відповідно до ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Повноважень для самостійного за власною ініціативою витребування судом доказів ні чинним ЦПК України, ні ГПК України не передбачено.

Відповідач не погоджується із доводами позивача, що про порушене право дізнався у 2023 році, оскільки саме по собі звернення до правоохоронних органів у 2023 році безумовно не свідчить про те, що про порушення своїх прав Позивач дізнався саме в день такого звернення, а не раніше. Саме по собі звернення до правоохоронних органів не може бути доказом, який підтверджує момент, коли Позивач дізнався про порушення своїх прав, оскільки таким доказом можуть бути лише докази, які безпосередньо містять фактичні дані про порушення прав. Натомість з накладної ТОВ "Експрес Мото Україна" № 6707-99367 ще 01 лютого 2017 року Позивачем була отримана вимога іпотекодержателя про усунення порушення зобов`язань за кредитним договором, у якій йому повідомлялося про всі обставини звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі про відступлення прав вимоги за іпотечним договором та попереджалося, що в разі невиконання цієї вимоги у 31-денний строк буде розпочата процедура примусового звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття у свою власність предмета іпотеки або його продажу від свого імені будь-якій особі.

Публічне акціонерне товариство "Українська інноваційна компанія" у відзиві на апеляційну скаргу заперечує та просить залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Третя особа вказує, що 22.09.2015 Правлінням НБУ прийнято Постанову № 622/БТ "Про запровадження особливого режиму контролю за діяльністю ПАТ "Укрінбанк» та призначення куратора". 01.10.2015 Правлінням НБУ прийнято Постанову № 659/БТ "Про віднесення ПАТ "Укрінбанк" до категорії проблемних". 24.12.2015 року Правлінням Національного банку України прийнято Постанову № 934 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Укрінбанк" до категорії неплатоспроможних". 24.12.2015, на підставі Постанови НБУ №934 Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 239 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Укрінбанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку". Відповідно до вказаного рішення, запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу фонду Білу Ірину Володимирівну строком на три місяці з 25.12.2015 по 24.03.2016. 22.03.2016 Правлінням Національного банку України винесено Постанову № 180 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк". 22.03.2016 на підставі вищевказаної Постанови НБУ № 180 Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято Рішення № 385 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Укрінбанк" та делегування повноважень ліквідатора банку".

13 липня 2016 року було проведено позачергові загальні збори акціонерів ПАТ "Український інноваційний банк" (код ЄДРПОУ 05839888), на яких прийнято рішення про перейменування ПАТ "Український інноваційний банк" на ПАТ "Укрінком", змінене місцезнаходження акціонерного товариства, затверджено нову редакцію його статуту, змінені види діяльності товариства за Класифікацією видів економічної діяльності (виключено «діяльність комерційних банків», за КВЕД: 64.19) та призначені голова правління і члени правління.

Державна реєстрація відповідних змін до установчих документів банку була проведена цього ж дня приватним нотаріусом (реєстраційна дія №10741050132038947).

28 березня 2017 року було проведено позачергові загальні збори акціонерів ПАТ "Укрінком" та знову змінено назву акціонерного товариства на ПАТ "Українська інноваційна компанія".

Державна реєстрація відповідних змін до установчих документів банку була здійснена 03.04.2017 за №10701200000007396.

Публічне акціонерне товариство "Українська інноваційна компанія" наводить справи, в яких оскаржувались вказані постанови НБУ та оскарження реєстраційних дій щодо змін у найменуванню та назві банку (№ 826/1162/16, № 826/14033/17, № 826/5325/16, № 826/11199/16, № 826/15260/17, № 826/18320/16, № 826/4471/18, № 640/5446/19).

Публічне акціонерне товариство "Українська інноваційна компанія" зазначає, що ПАТ "Український інноваційний банк" і ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою з єдиним обсягом прав, у зв`язку з чим останнє цілком правомірно відступило право вимоги та відповідно Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінтайм Капітал" цілком правомірно набуло право вимоги за іпотечним договором.

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб у поясненнях, поданих до апеляційного господарського суду, зазначає, що при ухваленні оскаржуваного рішення у справі № 761/27324/23 суд першої інстанції не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 926/698/16, та як наслідок прийшов до неправильних висновків стосовно фактичних обставин у справі.

За доводами третьої особи ліквідаційна процедура ПАТ "Український інноваційний банк" триває не тільки за наслідками прийняття нормативно-правових актів Фонду щодо вказаного банку, але й відповідно до прямих приписів Закону України 590-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності", Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; ПАТ "Українська інноваційна компанія" не набула прав та обов`язків ПАТ "Український інноваційний банк".

Встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини.

ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 22 квітня 2005 року набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

За договором іпотеки від 25 квітня 2012 року ОСОБА_1 передав в іпотеку ПАТ "Український інноваційний банк" вказану квартиру на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № 4799 про відкриття невідновлювальної кредитної лінії від 25 квітня 2012 року, укладеним між ТОВ "Автопарк Медіа" (Боржник) та ПАТ "Український інноваційний банк" за умовами якого Боржнику було надано кредит в сумі 2 500 000,00 грн. на термін по 24 квітня 2015 року.

За пунктами 1.2, 2.1 вказаного договору предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 .

У пункті 2.6 договору іпотеки передбачено, що у разі часткового виконання боржником зобов`язання, забезпеченого іпотекою за договором, предмет іпотеки залишається в первісному обсязі.

Пунктом 3.2 договору іпотеки встановлено, що у разі невиконання боржником зобов`язань, забезпечених іпотекою за цим договором, одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами.

У розділі 6 зазначеного договору визначені умови звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом прийняття його іпотекодержателем у власність (пункт 6.3).

У зв`язку з укладенням між ТОВ "Автопарк Медіа", ТОВ "Хуліганз Продакшин" та ПАТ "Український інноваційний банк" договору про переведення боргу від 08 листопада 2012 року та внесення змін до Кредитного договору № 4799 від 25 квітня 2012 року, що оформлені додатковою угодою № 1 від 08 листопада 2012 року, 08 листопада 2012 року були внесені відповідні зміни та доповнення до Іпотечного договору.

ПАТ "Укрінком" відповідно до договору № 14/12/16 від 14 грудня 2016 року відступило ТОВ "Фінансова компанія "Фінтайм" право вимоги за кредитним договором № 4799 про відкриття невідновлювальної кредитної лінії від 25 квітня 2012 року, а за договором про відступлення прав за іпотечним договором від 18 січня 2017 року, ПАТ "Укрінком" відступило ТОВ "Фінансова компанія "Фінтайм" право вимоги за Іпотечним договором від 25 квітня 2012 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ "Український інноваційний банк".

16 січня 2017 року ТОВ "Фінансова компанія "Фінтайм" відступило ОСОБА_3 право вимоги за кредитним договором № 4799 про відкриття невідновлювальної кредитної лінії від 25 квітня 2012 року, а 18 січня 2017 року ТОВ "Фінансова компанія "Фінтайм" відступило ОСОБА_3 право вимоги за Іпотечним договором від 25 квітня 2012 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ "Український інноваційний банк".

24.12.2015 Правлінням Національного банку України прийнято постанову № 934 "Про віднесення ПАТ "УкрІнБанк" до категорії неплатоспроможних", а виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24.12.2015 прийнято рішення "Про провадження тимчасово адміністрації у ПАТ "УкрІнБанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.03.2016 у справі №826/1162/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.04.2016 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31.08.2016, визнано незаконними та скасовано постанову Правління Національного банку України №934 від 24.12.2015 "Про віднесення ПАТ "Укрінбанк" до категорії неплатоспроможних" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №239 від 24.12.2015 "Про провадження тимчасової адміністрації у ПАТ "УкрІнБанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку" зобов`язано НБУ надати термін у 95 днів для відновлення платоспроможності ПАТ "УкрІнБанк".

Постановою Верховного Суду України від 24.10.2017 постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.03.2016, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14.04.2016 та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 31.08.2016 скасовано, прийнято нове рішення: у задоволенні позову ОСОБА_4 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, треті особи - ПАТ "УкрІнБанк" та ОСОБА_5 про визнання протиправними, скасування рішень та зобов`язання вчинити дії відмовлено. Підставою для скасування вищезазначених судових рішень визначено відсутність права міноритарного акціонера на звернення із відповідним позовом до суду з метою оскарження нормативно-розпорядчих актів.

В подальшому, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.12.2017 у справі №826/14033/17 адміністративний позов ПАТ "Українська інноваційна компанія" задоволено, визнано протиправною та скасовано постанову Правління Національного банку України від 24.12.2015 №934 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "УкрІнБанк" до категорії неплатоспроможних" визнано протиправним та скасовано рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24.12.2015 №239 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "УкрІнБанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.02.2018 у справі №826/14033/17 апеляційні скарги Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб залишені без задоволення, а постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.12.2017 - без змін.

Верховний Суд у справі № 913/266/20 від 16 жовтня 2024 року зазначив наступне: "Суд зауважує, що у вирішенні питання щодо наявності підстав для застосування законодавства про банкрутство до ПАТ "Українська інноваційна компанія" урахував такі виняткові обставини цієї справи: - наявність чинних судових рішень, якими визнано протиправними та скасовано всі рішення НБУ та Фонду щодо виведення ПАТ "Укрінбанк" з ринку (єдине нескасоване рішення НБУ про віднесення банку до категорії проблемних згідно з нормативним регулюванням до процедури виведення банку з ринку не належить); - наявність чинного судового рішення, яким суд зобов`язав НБУ вчинити всі необхідні дії щодо відновлення функціонування ПАТ "Український інноваційний банк" як банківської установи в обсязі та стані, який існував до прийняття постанови НБУ від 22.03.2016 № 180 про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію; - неналежне виконання НБУ покладених на нього законодавством обов`язків щодо здійснення банківського нагляду, зокрема внаслідок неприйняття необхідних рішень, спрямованих на забезпечення можливості Фонду здійснити процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку; - порушення принципу обов`язковості виконання судового рішення та виконання державними органами відповідних їх функцій у межах своєї компетенції у спосіб, що підпадає під ознаки порушення гарантованих Конвенцією права на суд та права на мирне володіння майном, а також принципу належного урядування; - пропуск встановлених законом строків для ліквідації ПАТ "Укрінбанк" у порядку, визначеному банківським законодавством; - відсутність нормативного регулювання механізму поновлення процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку у випадку скасування у судовому порядку відповідних рішень НБУ та Фонду щодо запровадження такої процедури; - відсутність за даними Єдиного державного реєстру відомостей про юридичну особу з назвою ПАТ "Укрінбанк" та кодом 05839888, що обумовлює неможливість визначення органу / суб`єкта, наділеного повноваженнями на управління цією особою; - існування у правовому полі юридичної особи (ідентифікаційний код 05839888), яка здійснювала банківську діяльність та мала назву ПАТ "Укрінбанк", із новою назвою - ПАТ "Українська інноваційна компанія" та із внесеними змінами до статуту стосовно видів діяльності, тоді як незаконність рішень загальних зборів щодо таких змін та відповідних записів у ЄДР не була доведена в судовому порядку (тоді як НБУ взагалі не ініціював відповідних спорів)"".

Крім того в цій же постанові Верховним Судом було зазначено, що наявними у справі доказами не підтверджено приведення ПАТ "Український інноваційний банк" (наразі - ПАТ "Український інноваційний компанія") своєї діяльності у відповідність до банківського законодавства, Правлінню НБУ (згідно із встановленими законом повноваженнями) належало прийняти нове рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних або про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, що надало б Фонду законні підстави для початку здійснення процедури виведення банку з ринку (прийняття Фондом у межах власної виключної компетенції рішень про запровадження тимчасової адміністрації або про початок процедури ліквідації відповідно).

Отже, відсутність належного законодавчого регулювання (порядку "відновлення" банківської ліцензії у випадку скасування судовим рішенням відповідних рішень НБУ та Фонду, спрямованих на здійснення процедури виведення банку з ринку) та невжиття державним органом (НБУ) відповідних заходів призвело до правової невизначеності як щодо статусу ПАТ "Український інноваційний банк" (нова назва - ПАТ "Українська інноваційна компанія"), так і щодо визначення органу / суб`єкта, наділеного повноваженнями на управління такою юридичною особою.

Зазначене підтверджується тим, що органами управління ПАТ "Український інноваційний банк" неодноразово приймались рішення та державними реєстраторами вносились відповідні реєстраційні записи щодо зміни назви, місцезнаходження акціонерного товариства, нової редакції статуту, видів діяльності товариства та призначались органи управління.

Верховний Суд також зазначив, що такі зміни до статуту товариства не є реорганізацією в розумінні банківського законодавства і не впливають на обсяг прав та обов`язків цієї юридичної особи, які виникли раніше у зв`язку із здійсненням нею банківської діяльності в межах своєї спеціальної правосуб`єктності як банківської установи, оскільки внаслідок цього не створився новий учасник правовідносин, а отже ПАТ "Укрінбанк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою, з одним й тим самим ідентифікаційним кодом 05839888 і єдиним обсягом прав та обов`язків. Водночас судова палата вкотре наголошує, що зміна найменування банку без попереднього погодження НБУ чи зміна організаційно-правової форми без здійснення процедури реорганізації банку в установленому банківським законодавством порядку не допускаються, тому відповідні зміни до статуту самі по собі не могли бути підставою для втрати зазначеним товариством статусу банку.

До аналогічних висновків прийшов Верховний Cуд і у постанові від 28.01.2025 у справі № 921/534/23 п.50: "Отже, з огляду на зазначене, ПАТ "Укрінбанк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою, з одним й тим самим ідентифікаційним кодом 05839888, а зміни до статуту товариства не є реорганізацією в розумінні банківського законодавства і не впливають на обсяг прав та обов`язків цієї юридичної особи щодо зобов`язань, які виникли до внесення відповідних змін до статуту зазначеної юридичної особи. Відтак, такі зміни не спростовують наявність зобов`язань, які виникли за відповідними договорами та підтверджені відповідними судовими рішеннями".

Таким чином, виходячи з зазначених висновків Верховного Суду, ПАТ "Українська інноваційна компанія" - це фактично нова назва ПАТ "Український інноваційний банк", компанія має ідентифікаційний код 05839888, а отже такий самий обсяг прав та обов`язків як і ПАТ "Український інноваційний банк".

В матеріалах справи міститься адресована відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку" ОСОБА_1 письмова вимога іпотекодержателя від 30 січня 2017 року №7/02-24 про усунення порушень за кредитним договором № 4799 від 25 квітня 2012 року, у яких вказані: обставини переходу прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки з посиланням на відповідні правочини; виклад порушення зобов`язань за кредитним договором в частині існування заборгованості в сумі 4 880 943, 71 грн; вимога про повернення заборгованості за кредитним договором у строк не більше 31 дня з дати отримання вимоги; попередження про примусове стягнення заборгованості шляхом прийняття у власність іпотекодержателя предмета іпотеки або його продажу.

Вказана письмова вимога про усунення порушень за кредитним договором № 4799 від 25 квітня 2012 року отримано ОСОБА_1 01 лютого 2017 року, що підтверджується копією накладної ТОВ "Експрес Мото Україна" № 6707-99367.

Направлення відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку" ОСОБА_1 письмової вимоги іпотекодержателя від 30 січня 2017 року про усунення порушень за кредитним договором № 4799, її отримання та факт її незадоволення також підтверджується наявною в матеріалах справи копією свідоцтва приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І. від 09 березня 2017 року реєстр. № 101.

У зв`язку із незадоволенням ТОВ "Хуліганз Продакшин", ОСОБА_1 вимоги ОСОБА_3 від 30 січня 2017 року щодо виконання зобов`язань за кредитним договором № 4799 про відкриття невідновлювальної кредитної лінії від 25 квітня 2012 року, 13 березня 2017 року здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 .

В подальшому квартира АДРЕСА_1 була відчужена Товариству з обмеженою відповідальністю "Богдан-Електротранс" на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 квітня 2017 року; Акціонерному товариству "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Ківі" на підставі договору купівлі-продажу квартири від 05 квітня 2018 року; Акціонерному товариству "Страхова компанія "Країна" на підставі договору купівлі-продажу квартири від 23 березня 2020 року.

Останнім власником квартири АДРЕСА_1 , є ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 15 серпня 2023 року укладеного з Акціонерним товариством "Страхова компанія "Країна".

ОСОБА_1 зазначає, що у травні 2023 року він дізнався про набуття 23 березня 2020 року Акціонерним товариством "Страхова компанія "Країна" права власності на спірну квартиру; вказав, що відчуження іпотечної квартири відбулось із численними порушеннями положень законодавства.

ОСОБА_1 вказує, що ПАТ "Український інноваційний банк" після початку ліквідації банківської установи не мав права здійснювати банківську діяльність, проте, всупереч положенням діючого законодавства, керівники банку здійснили зміну назви ПАТ "Український інноваційний банк" на ПАТ "Українська інноваційна компанія", яке, у свою чергу, відступило право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки на користь Товариству з обмеженою відповідальністю "ФК "Фінтайм капітал".

Між тим, за доводами позивача, ПАТ "Українська інноваційна компанія" не мало права укладати договір відступлення права вимоги після початку ліквідації банку, так як лише уповноважена особа Фонду гарантування вкладів мала право вчиняти будь-які правочини від імені банку під час ліквідації, зокрема і відступлення права вимоги. На порушення вимог статті 35 Закону України "Про іпотеку" ні йому, ні позичальнику не було направлено вимогу про усунення порушень, а згодом право вимоги за кредитним договором було відступлено фізичній особі ОСОБА_3

ОСОБА_1 вважає, що оскільки квартира вибула з його володіння без законної підстави, відчужена неуповноваженою особою, тому на підставі положень статті 387, 388 Цивільного кодексу України ця нерухомість має бути витребувана з незаконного володіння відповідача, як кінцевого набувача цього майна.

ОСОБА_1 заявив позовні вимоги та просить:

- витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 ;

- визнати право власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 68885844 від 15 серпня 2023 року, яке винесено приватним нотаріусом КМНО Литвин А.С., на підставі якого ОСОБА_2 став власником зазначеної квартири;

- внести зміни до державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 .

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився / не погодився з висновками суду першої інстанції.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що позовні вимоги ОСОБА_1 мотивує тим, що квартира АДРЕСА_1 вибула з його володіння поза його волею без законної підстави, відчужена неуповноваженою особою.

Судом першої інстанції правильно зазначено, що в ситуації, коли власник домагається у суді повернення йому майна, яке вибуло з його володіння поза його волею, стало предметом правочинів з відчуження, стороною яких він не був, Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 147), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 (пункт 196)).

Зі змісту статті 392 Цивільного кодексу України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності. Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів.

Як правильно виснувано судом першої інстанції, що заявлені позивачем вимоги (визнання права власності позивача на спірну квартиру, скасування рішення державного реєстратора, внесення змін до державного реєстру речових прав на нерухоме майно), окрім заявлених відповідно до статей 387, 388 Цивільного кодексу України, для цілей вирішення спору у даній справі, самі по собі не є ефективним способом захисту права позивача.

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Як правильно встановлено судом першої інстанції за договором іпотеки від 25 квітня 2012 року (зі змінами внесеними договором від 08 листопада 2012 року) позивач як іпотекодавець виступив майновим поручителем за зобов`язаннями ТОВ "Хуліганз Продакшин" за кредитним договором № 4799 про відкриття невідновлювальної кредитної лінії від 25 квітня 2012 року.

В матеріалах справи міститься адресована відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку" ОСОБА_1 письмова вимога іпотекодержателя від 30 січня 2017 року №7/02-24 про усунення порушень за кредитним договором № 4799 від 25 квітня 2012 року, у яких вказані: обставини переходу прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки з посиланням на відповідні правочини; виклад порушення зобов`язань за кредитним договором в частині існування заборгованості в сумі 4 880 943, 71 грн; вимога про повернення заборгованості за кредитним договором у строк не більше 31 дня з дати отримання вимоги; попередження про примусове стягнення заборгованості шляхом прийняття у власність іпотекодержателя предмета іпотеки або його продажу.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що вказана письмова вимога про усунення порушень за кредитним договором № 4799 від 25 квітня 2012 року отримано ОСОБА_1 01 лютого 2017 року, що підтверджується копією накладної ТОВ "Експрес Мото Україна" № 6707-99367.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо належного виконання грошових зобов`язань за кредитним договором № 4799 про відкриття невідновлювальної кредитної лінії від 25 квітня 2012 року та/або задоволення ОСОБА_1 , ТОВ "Хуліганз Продакшин" письмових вимог іпотекодержателя, у тому числі у встановлений строк, або наявність у цих осіб заперечень щодо заявлених вимог.

Також, обставини направлення відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку" ОСОБА_1 письмової вимоги іпотекодержателя від 30 січня 2017 року про усунення порушень за кредитним договором № 4799, її отримання та факт її незадоволення також підтверджується наявною в матеріалах справи копією свідоцтва приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гембарської С. І. від 09 березня 2017 року реєстр. № 101.

У зв`язку із незадоволенням ТОВ "Хуліганз Продакшин", ОСОБА_1 вимоги ОСОБА_3 від 30 січня 2017 року щодо виконання зобов`язань за кредитним договором № 4799 від 25 квітня 2012 року, здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , яка в подальшому була відчужена за відплатними договорами іншим особам.

Суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний господарський суд, зазначив, що позивач забезпечуючи зобов`язання за кредитним договором № 4799 від 25 квітня 2012 року іпотекою повинен був усвідомлювати і розуміти значення своїх дій та передбачати наслідки невиконання відповідних зобов`язань, а отже укладаючи договір іпотеки від 25 квітня 2012 року позивач чітко і ясно виразив свою волю, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, зокрема, звернення стягнення на предмет іпотеки.

Як правильно вказано у рішенні суду першої інстанції будучи достеменно обізнаним про наявність вимоги відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку", обставини її виникнення та наслідки її незадоволення - можливість вибуття квартири АДРЕСА_1 з його володіння, позивач не вчинив буд-яких активних дій спрямованих на ненастання таких наслідків.

Суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний господарський суд, дійшов правильного висновку, що квартира АДРЕСА_1 не вибула з володіння позивача за відсутністю можливості його впливу та поза його згодою і контролем, тобто поза його волею. При цьому бездіяльність позивача щодо отриманої вимоги іпотекодавця радше свідчить про його мовчазну згоду з такою вимогою, обставинами її виникнення та застосованими на її підставі наслідками, адже після її отримання позивач тривалий час, більше ніж шість років, не ініціював питання щодо можливого порушення його цивільних прав та інтересів.

Апеляційний господарський суд погоджується із відхиленням судом першої інстанції доводів позивача, що ПАТ "Українська інноваційна компанія" не мало повноважень здійснювати переуступку права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки на користь ТОВ "ФК "Фінтайм капітал" та неможливості відчуження прав вимоги за кредитним договором на користь фізичних осіб, враховуючи висновки, викладені Верховним Cудом у постанові від 16 жовтня 2024 року у справі № 913/266/20 та у постанові від 28.01.2025 року у справі № 921/534/23, що ПАТ "Укрінбанк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою, з одним й тим самим ідентифікаційним кодом 05839888, а зміни до статуту товариства не є реорганізацією в розумінні банківського законодавства і не впливають на обсяг прав та обов`язків цієї юридичної особи щодо зобов`язань, які виникли до внесення відповідних змін до статуту зазначеної юридичної особи. Відтак, такі зміни не спростовують наявність зобов`язань, які виникли за відповідними договорами та підтверджені відповідними судовими рішеннями.

Суд першої інстанції правильно врахував висновки Верховного Суду та дійшов до правильного висновку, що ПАТ "Українська інноваційна компанія" - це фактично нова назва ПАТ "Український інноваційний банк", компанія має ідентифікаційний код 05839888, а отже такий самий обсяг прав та обов`язків як і ПАТ "Український інноваційний банк".

Судом першої інстанції правильно враховано, що на момент укладення правочину відступлення права вимоги було скасовано постанову Правління Національного банку України №934 від 24.12.2015 "Про віднесення ПАТ "Укрінбанк" до категорії неплатоспроможних" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №239 від 24.12.2015, а також зважаючи на те, що ПАТ "Український інноваційний банк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією і тією ж юридичною особою, суд першої інстанції дійшов висновку, що ТОВ "ФК "Фінтайм Капітал" правомірно набуло права вимоги за іпотечним договором.

Також судом першої інстанції правильно зазначено стосовно доводів про незаконність договору відступлення права вимоги, укладеного між ТОВ "ФК "Фінтайм" і ОСОБА_3 , що позивачем не долучено до справи зазначений договір щодо основного зобов`язання, що позбавляє суд можливості повноцінно оцінити такий договір на предмет його відповідності закону, а також встановити його правову природу (цесія чи факторинг). Більше того, позивач у позові стверджує про те, що правочин щодо відступлення прав за кредитним договором та іпотечним договором було вчинено 17.03.2017, тоді-як з матеріалів справи вбачається, що укладення договорів відступлення права вимоги мало місце 18.01.2017.

Судом першої інстанції правильно відхилені доводи позивача в цій частині та додатково зазначено, що заявлені позивачем вимоги фактично спрямовані на отримання спірної квартири у володіння, без обтяжень іпотекою та без належно виконаних первісним боржником чи іпотекодавцем (позивачем) зобов`язань за укладеними правочинами, що не узгоджується з такими засадами цивільного законодавства як справедливість, добросовісність та розумність.

Як правильно встановлено судом першої інстанції при набутті у власність квартира АДРЕСА_1 не вибувала з володіння позивача безвідплатно та те, що набувачі цього майна є недобросовісними. Протилежного відповідно до вимог процесуального закону не доведено, зокрема, позивачем який несе тягар доведення обставин на які він посилається, не надав допустимих цьому доказів, у тому числі наявності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно певних обмежень.

Апеляційний господарський суд погоджується із висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги про витребування у відповідача майна у порядку статей 387, 388 Цивільного кодексу України, є безпідставними та необґрунтованими; похідні вимоги про скасування рішень та внесення змін до реєстру також не підлягають задоволенню за відсутності підстав для витребування майна; вимоги (визнання права власності позивача на спірну квартиру, скасування рішення державного реєстратора, внесення змін до державного реєстру речових прав на нерухоме майно), окрім заявлених відповідно до статей 387, 388 ЦК України, для цілей вирішення спору у даній справі, самі по собі не є ефективним способом захисту права позивача.

Мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.

Апеляційний господарський суд не погоджується із доводами апелянта, що суд першої інстанції фактично не дослідив належним чином законність первинного переходу права власності.

Так, у рішенні суду першої інстанції зазначено, що за договором іпотеки від 25 квітня 2012 року ОСОБА_1 передав в іпотеку ПАТ "Український інноваційний банк" вказану квартиру на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № 4799 про відкриття невідновлювальної кредитної лінії від 25 квітня 2012 року, укладеним між ТОВ "Автопарк Медіа" (Боржник) та ПАТ "Український інноваційний банк" за умовами якого Боржнику було надано кредит в сумі 2 500 000,00 грн. на термін по 24 квітня 2015 року.

За приписами пункту 3.2 договору іпотеки у разі невиконання боржником зобов`язань, забезпечених іпотекою за цим договором, одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами. У розділі 6 зазначеного договору визначені умови звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом прийняття його іпотекодержателем у власність (пункт 6.3).

В матеріалах справи міститься адресована відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку" ОСОБА_1 письмова вимога іпотекодержателя від 30 січня 2017 року №7/02-24 про усунення порушень за кредитним договором № 4799 від 25 квітня 2012 року, у яких вказані: обставини переходу прав вимоги за кредитним договором та договором іпотеки з посиланням на відповідні правочини; виклад порушення зобов`язань за кредитним договором в частині існування заборгованості в сумі 4 880 943, 71 грн; вимога про повернення заборгованості за кредитним договором у строк не більше 31 дня з дати отримання вимоги; попередження про примусове стягнення заборгованості шляхом прийняття у власність іпотекодержателя предмета іпотеки або його продажу.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що вказана письмова вимога про усунення порушень за кредитним договором № 4799 від 25 квітня 2012 року отримано ОСОБА_1 01 лютого 2017 року, що підтверджується копією накладної ТОВ "Експрес Мото Україна" № 6707-99367.

Звернення ж стягнення на предмет іпотеки в даному випадку здійснювалося згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя у відповідності до частини 4 статті 33 Закону України "Про іпотеку".

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо належного дотримання вимог ст. 35 Закону України "Про іпотеку", посилаючись на накладну ТОВ "Експрес Мото Україна" та свідоцтво приватного нотаріуса. За доводами апелянта, такі докази не підтверджують: зміст вкладення; вручення саме письмової вимоги у розумінні статті 35 Закону України "Про іпотеку"; вручення вимоги саме Іпотекодавцю; дотримання процедури повідомлення (відсутні: опис вкладення; підтвердження направлення повного пакета документів; докази отримання саме вимоги про усуненні порушення; не встановлено, яка саме особа отримала відправлення, не досліджено належність вручення та фактично визнав достатнім доказом приватну кур`єрську накладну без встановлення змісту відправлення).

Щодо вказаний доводів апелянта апеляційний господарський суд вказує, що матеріали справи не містять доказів того, що позивач заперечував отримання ним вимоги про усунення порушення основного зобов`язання за кредитним договором № 4799 від 25.04.2012 особисто, не оспорював свого підпису на накладній ТОВ "Експрес Мото Україна" № 6707-99367 та посилається лише на формальні порушення процедури повідомлення іпотекодавця про порушення основного зобов`язання.

Апеляційний господарський суд погоджується із доводами відповідача, що законом не передбачено обов`язку надсилання іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання виключно поштовим відправленням з описом вкладення і виключно оператором поштового зв`язку АТ "Укрпошта". У накладній ТОВ "Експрес Мото Україна" № 6707-99367 вказаний відправник - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гембарська С. І., яка вчиняла нотаріальну дію з передачі заяви ОСОБА_3 , яка містила вимогу про усунення порушення основного зобов`язання позивачу, і зазначений адресат - позивач. Вказані документи створювалися і надсилалися в один короткий проміжок часу. Доказів на спростування того, що в цьому поштовому відправлені була не надіслана Позивачу вимога про усунення порушення основного зобов`язання за кредитним договором № 4799 від 25.04.2012 року, а якійсь інші документи від нотаріуса Гембарської С. І., адресовані Позивачу цим приватним нотаріусом, останній не надав.

Пунктом 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 визначено, що для державної реєстрації прав на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, подаються оригінал або засвідчена іпотекодержателем копія письмової вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та засвідчена іпотекодержателем копія повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано цю вимогу. Тобто цим порядком також не передбачено обов`язку надсилання іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання виключно поштовим відправленням з оголошеною цінністю. Таку вимогу також можна надсилати рекомендованим поштовим відправленням.

Також, в матеріалах справи також наявне повідомлення про порушення основного зобов`язання від 12.03.2015 № 1001/0/2-15 за кредитним договором № 4799 від 25.04.2012, підписане 17.03.2025 ОСОБА_1 як директором ТОВ "Хуліганз продакшин", на яке від ТОВ "Авто Парк Медіа" був переведений борг за вказаним кредитним договором про переведення боргу від 08.11.2012, який власноручно підписував ОСОБА_1 як директор нового боржника. Заперечення щодо отримання цього повідомлення як і проставлення на ньому власноручного підпису позивачем матеріали справи не містять.

Апеляційним господарським судом відхиляють доводи апелянта, що суд першої інстанції не врахував, що спірні правовідносини безпосередньо пов`язані з порушенням вимог Закону України "Про банки і банківську діяльність", а також спеціального порядку здійснення банківської діяльності та відступлення активів неплатоспроможного банку.

У рішенні суду першої інстанції встановлено, що 24.12.2015 Правлінням Національного банку України прийнято постанову № 934 "Про віднесення ПАТ "УкрІнБанк" до категорії неплатоспроможних", а виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24.12.2015 прийнято рішення "Про провадження тимчасово адміністрації у ПАТ "УкрІнБанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.03.2016 у справі №826/1162/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.04.2016 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31.08.2016, визнано незаконними та скасовано постанову Правління Національного банку України №934 від 24.12.2015 "Про віднесення ПАТ "Укрінбанк" до категорії неплатоспроможних" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №239 від 24.12.2015 "Про провадження тимчасової адміністрації у ПАТ "УкрІнБанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку" зобов`язано НБУ надати термін у 95 днів для відновлення платоспроможності ПАТ "УкрІнБанк".

Постановою Верховного Суду України від 24.10.2017 постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.03.2016, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14.04.2016 та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 31.08.2016 скасовано, прийнято нове рішення: у задоволенні позову ОСОБА_4 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, треті особи - ПАТ "УкрІнБанк" та ОСОБА_5 про визнання протиправними, скасування рішень та зобов`язання вчинити дії відмовлено. Підставою для скасування вищезазначених судових рішень визначено відсутність права міноритарного акціонера на звернення із відповідним позовом до суду з метою оскарження нормативно-розпорядчих актів.

В подальшому, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.12.2017 у справі №826/14033/17 адміністративний позов ПАТ "Українська інноваційна компанія" задоволено, визнано протиправною та скасовано постанову Правління Національного банку України від 24.12.2015 №934 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "УкрІнБанк" до категорії неплатоспроможних" визнано протиправним та скасовано рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24.12.2015 №239 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "УкрІнБанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.02.2018 у справі №826/14033/17 апеляційні скарги Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб залишені без задоволення, а постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.12.2017 - без змін.

Верховний Суд у справі № 913/266/20 від 16 жовтня 2024 року зазначив наступне: "Суд зауважує, що у вирішенні питання щодо наявності підстав для застосування законодавства про банкрутство до ПАТ "Українська інноваційна компанія" урахував такі виняткові обставини цієї справи: - наявність чинних судових рішень, якими визнано протиправними та скасовано всі рішення НБУ та Фонду щодо виведення ПАТ "Укрінбанк" з ринку (єдине нескасоване рішення НБУ про віднесення банку до категорії проблемних згідно з нормативним регулюванням до процедури виведення банку з ринку не належить); - наявність чинного судового рішення, яким суд зобов`язав НБУ вчинити всі необхідні дії щодо відновлення функціонування ПАТ "Український інноваційний банк" як банківської установи в обсязі та стані, який існував до прийняття постанови НБУ від 22.03.2016 № 180 про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію; - неналежне виконання НБУ покладених на нього законодавством обов`язків щодо здійснення банківського нагляду, зокрема внаслідок неприйняття необхідних рішень, спрямованих на забезпечення можливості Фонду здійснити процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку; - порушення принципу обов`язковості виконання судового рішення та виконання державними органами відповідних їх функцій у межах своєї компетенції у спосіб, що підпадає під ознаки порушення гарантованих Конвенцією права на суд та права на мирне володіння майном, а також принципу належного урядування; - пропуск встановлених законом строків для ліквідації ПАТ "Укрінбанк" у порядку, визначеному банківським законодавством; - відсутність нормативного регулювання механізму поновлення процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку у випадку скасування у судовому порядку відповідних рішень НБУ та Фонду щодо запровадження такої процедури; - відсутність за даними Єдиного державного реєстру відомостей про юридичну особу з назвою ПАТ "Укрінбанк" та кодом 05839888, що обумовлює неможливість визначення органу / суб`єкта, наділеного повноваженнями на управління цією особою; - існування у правовому полі юридичної особи (ідентифікаційний код 05839888), яка здійснювала банківську діяльність та мала назву ПАТ "Укрінбанк", із новою назвою - ПАТ "Українська інноваційна компанія" та із внесеними змінами до статуту стосовно видів діяльності, тоді як незаконність рішень загальних зборів щодо таких змін та відповідних записів у ЄДР не була доведена в судовому порядку (тоді як НБУ взагалі не ініціював відповідних спорів)".

Крім того в цій же постанові Верховним Судом було зазначено, що наявними у справі доказами не підтверджено приведення ПАТ "Український інноваційний банк" (наразі - ПАТ "Український інноваційний компанія") своєї діяльності у відповідність до банківського законодавства, Правлінню НБУ (згідно із встановленими законом повноваженнями) належало прийняти нове рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних або про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, що надало б Фонду законні підстави для початку здійснення процедури виведення банку з ринку (прийняття Фондом у межах власної виключної компетенції рішень про запровадження тимчасової адміністрації або про початок процедури ліквідації відповідно).

Отже, відсутність належного законодавчого регулювання (порядку "відновлення" банківської ліцензії у випадку скасування судовим рішенням відповідних рішень НБУ та Фонду, спрямованих на здійснення процедури виведення банку з ринку) та невжиття державним органом (НБУ) відповідних заходів призвело до правової невизначеності як щодо статусу ПАТ "Український інноваційний банк" (нова назва - ПАТ "Українська інноваційна компанія"), так і щодо визначення органу / суб`єкта, наділеного повноваженнями на управління такою юридичною особою.

Зазначене підтверджується тим, що органами управління ПАТ "Український інноваційний банк" неодноразово приймались рішення та державними реєстраторами вносились відповідні реєстраційні записи щодо зміни назви, місцезнаходження акціонерного товариства, нової редакції статуту, видів діяльності товариства та призначались органи управління.

Верховний Суд також зазначив, що такі зміни до статуту товариства не є реорганізацією в розумінні банківського законодавства і не впливають на обсяг прав та обов`язків цієї юридичної особи, які виникли раніше у зв`язку із здійсненням нею банківської діяльності в межах своєї спеціальної правосуб`єктності як банківської установи, оскільки внаслідок цього не створився новий учасник правовідносин, а отже ПАТ "Укрінбанк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою, з одним й тим самим ідентифікаційним кодом 05839888 і єдиним обсягом прав та обов`язків. Водночас судова палата вкотре наголошує, що зміна найменування банку без попереднього погодження НБУ чи зміна організаційно-правової форми без здійснення процедури реорганізації банку в установленому банківським законодавством порядку не допускаються, тому відповідні зміни до статуту самі по собі не могли бути підставою для втрати зазначеним товариством статусу банку.

До аналогічних висновків прийшов Верховний Cуд і у постанові від 28.01.2025 у справі № 921/534/23 п.50: "Отже, з огляду на зазначене, ПАТ "Укрінбанк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою, з одним й тим самим ідентифікаційним кодом 05839888, а зміни до статуту товариства не є реорганізацією в розумінні банківського законодавства і не впливають на обсяг прав та обов`язків цієї юридичної особи щодо зобов`язань, які виникли до внесення відповідних змін до статуту зазначеної юридичної особи. Відтак, такі зміни не спростовують наявність зобов`язань, які виникли за відповідними договорами та підтверджені відповідними судовими рішеннями".

Враховуючи вищезазначені рішення та висновки Верховного Суду, ПАТ "Українська інноваційна компанія" - це фактично нова назва ПАТ "Український інноваційний банк", компанія має один ідентифікаційний код 05839888, а отже такий самий обсяг прав та обов`язків як і ПАТ "Український інноваційний банк".

Також в оскаржуваному рішенні вказано, що на момент укладення правочину відступлення права вимоги було скасовано постанову Правління Національного банку України №934 від 24.12.2015 "Про віднесення ПАТ "Укрінбанк" до категорії неплатоспроможних" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №239 від 24.12.2015, що спростовує доводи апелянта про те, що першої інстанції фактично не надав належної оцінки тому, що після прийняття відповідних рішень НБУ та ФГВФО: банківська діяльність могла здійснюватись виключно у спосіб та в межах, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та Законом України "Про банки і банківську діяльність"; відчуження активів банку повинно було здійснюватись виключно за спеціальною процедурою; правочини щодо передачі активів банку повинні були відповідати вимогам спеціального банківського законодавства, а також доводи про те, що суд першої інстанції фактично визнав правомірними дії осіб, повноваження яких належним чином не підтверджені, а також не перевірив дотримання імперативних норм спеціального банківського законодавства, що має істотне значення для правильного вирішення, справи та безпосередньо впливає на законність первинного вибуття спірного майна

Апеляційний господарський суд погоджується із доводами відповідача, що ПАТ "Українська інноваційна компанія" не втрачало право іпотекодержателя за договором іпотеки від 25 квітня 2012 року, укладеного між ПАТ "Український інноваційний банк" та ОСОБА_1 , оскільки жодною нормою закону не передбачена втрата чи припинення такого права внаслідок зміни юридичною особою свого найменування, статуту, видів діяльності так як сама юридична особа при цьому продовжує існувати та не припиняється.

Щодо доводів апелянта про порушення статті 559 Цивільного кодексу України апеляційний господарський суд зазначає, що Позивачем був укладений саме договір іпотеки від 25.04.2012, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І. О., зареєстрований в реєстрі за № 2007, а не договір поруки. За умовами цього договору Позивач передав квартиру АДРЕСА_1 саме в іпотеку.

Іпотека ж як застава нерухомого майна та порука це різні і не тотожні способи забезпечення виконання зобов`язань і норми, що регулюють поруку не можуть застосовуватися до правовідносин іпотеки і навпаки. Застава (іпотека) і порука є різними видами забезпечення зобов`язань, тому норми, які регулюють поруку (статті 553-559 Цивільного кодексу України), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо-/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета застави/іпотеки. Правові статуси поручителя і майнового поручителя врегульовані окремо, з суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення і для вирішення спорів з їх участю шляхом безпосереднього застосування відповідних норм цивільного закону.

Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1534цс15, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1474цс16, Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 752/1297/17, від 22 липня 2021 року у справі №210/1563/13 та в інших. У постанові від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що згідно зі статтями 546, 553, 572, 575 Цивільного кодексу України порука та застава (зокрема, іпотека) є різними видами забезпечення виконання зобов`язань. А тому приписи інституту поруки не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем за договором іпотеки. Враховуючи наведене, відсутні правові підстави для висновку про припинення іпотеки на підставі положень частини 4 статті 559 Цивільного кодексу України.

Апеляційний господарський суд погоджується із доводами відповідача, викладеними у відзиві на апеляційну скаргу, що про волю позивача на будь-яке подальше вибуття майна свідчила не лише сама наявність договору іпотеки, а й договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який містився у тексті іпотечного договору і який позивач власноручно підписав чим надав свою письмову згоду на позасудове звернення стягнення на його нерухоме майно, яке він добровільно передав в іпотеку за договором іпотеки. Матеріали справи не містять доказів зв`язку відповідача з ПАТ "Український інноваційний банк", ПАТ "Українська інноваційна компанія", ТОВ "Фінансова компанія "Фінтайм капітал", ТОВ "Богдан-Електротранс", ОСОБА_3 , АТ "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Ківі" та АТ "Страхова компанія "Країна".

Наявність волі Позивача на вибуття спірного майна із його власності було виражено у договорі іпотеки в частині можливості іпотекодержателя задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, визнавши за собою право власності на майно, що в даному випадку було здійснено з додержанням вимог закону при такому зверненні стягнення, а тому були відсутні підстави для витребування майна на підставі статті 388 Цивільного кодексу України від Відповідача як добросовісного набувача, добросовісність якого презюмується (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 року у справі № 922/3537/17).

За таких обставин апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Стосовно доводів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про неврахування судом першої інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 926/698/16, апеляційний господарський суд вказує таке.

Апеляційний господарський суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 926/698/16 з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01.09.2020 у справі № 907/29/19.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01.09.2020 у справі № 907/29/19 дійшла таких висновків:

"7.8. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, зробив висновок, що ФГ «Колос» є правонаступником КСП « 8 Березня». Зазначений висновок суд апеляційної інстанції обґрунтував, зокрема, посиланням на постанову Верховного Суду від 6 листопада 2019 року у справі №299/3439/16-ц за позовом ФГ «Колос» до Виноградівської міської ради про визнання частково недійсним та скасування рішення міської ради, визнання права власності на земельну ділянку. Суд апеляційної інстанції зазначив, що Верховний Суд у справі № 299/3439/16-ц підтвердив правильне встановлення судами попередніх інстанцій обставин у справі, в тому числі що ФГ «Колос» є правонаступником КСП « 8 Березня», що підтверджується підпунктом 1.1 пункту 1 статуту ФГ «Колос».

7.9. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з таким висновком і звертає увагу, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи (частина перша статті 300 ГПК України). Отже, суд касаційної інстанції не має повноважень підтверджувати правильне встановлення судами нижчих інстанцій обставин у справі. Тому посилання на постанову суду касаційної інстанції як на таку, чиї висновки мають преюдиційне значення, є помилковим.

7.10. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.

7.11. Таким чином, висновок суду про наявність правонаступництва є правовою оцінкою, яка не має преюдиційного значення. Відповідно до частини сьомої статті 75 ГПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду."

Отже, апеляційний господарський суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 926/698/16 з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01.09.2020 у справі № 907/29/19 щодо правової природи висновку суду про наявність правонаступництва як правової оцінки.

Також суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідно до ч.6 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Тобто суди враховують саме висновки щодо застосування норм права, а не висновок про наявність правонаступництва, що відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01.09.2020 у справі № 907/29/19 є правовою оцінкою..

Апеляційний господарський суд доходить аналогічних висновків з тими, що викладені Верховним Cудом у постанові від 16 жовтня 2024 року у справі № 913/266/20 та у постанові від 28.01.2025 року у справі № 921/534/23, що ПАТ "Укрінбанк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою, з одним й тим самим ідентифікаційним кодом 05839888, а зміни до статуту товариства не є реорганізацією в розумінні банківського законодавства і не впливають на обсяг прав та обов`язків цієї юридичної особи щодо зобов`язань, які виникли до внесення відповідних змін до статуту зазначеної юридичної особи. Відтак, такі зміни не спростовують наявність зобов`язань, які виникли за відповідними договорами та підтверджені відповідними судовими рішеннями.

Також, Верховний Суд неодноразово висновував про те, що на відміну від законодавства, яке діє erga omnes (щодо всіх, тобто з дією на невизначене коло суб`єктів), судове рішення у приватноправовому спорі, як правило, діє inter partes (тобто з правовими наслідками тільки для сторін у справі). Судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі в цій справі.

Схожі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21(підпункт 10.2), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (підпункт 10.28) та від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (пункт 70), у постановах Верховного Суду від 07.02.2024 у справі № 5023/3214/11 (підпункт 5.24), від 07.11.2024 у справі № 910/5925/15-г (підпункт 6.28), від 08.10.2025 у справі № 2-1478/11.

Чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Суд констатує право сторони на звернення до суду із апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції. У межах розгляду справи встановлено, що права позивача порушені не були.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

За статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Стаття 16 Цивільного кодексу України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу та визначає способи захисту цивільних прав та інтересів.

Верховний Суд у постанові від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16 вказував, що суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних правовідносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Позивач звертаючись до суду із вказаним позовом переслідує мету відновити право використання усього комплексу правомочностей щодо квартири АДРЕСА_1 у стан, що передував відчуженню цього майна. При цьому обґрунтування вимог позивача фактично зводиться до того, що відчуження спірного майна відбулось поза волею позивача особою, яка не мала права його відчужувати.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (постанова Верховного Суду від 28 січня 2025 року у cправі № 910/15966/23).

В ситуації, коли власник домагається у суді повернення йому майна, яке вибуло з його володіння поза його волею, стало предметом правочинів з відчуження, стороною яких він не був, Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 147), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 (пункт 196)).

Отже, заявлені позивачем вимоги (визнання права власності позивача на спірну квартиру, скасування рішення державного реєстратора, внесення змін до державного реєстру речових прав на нерухоме майно), окрім заявлених відповідно до статей 387, 388 Цивільного кодексу України, для цілей вирішення спору у даній справі, самі по собі не є ефективним способом захисту права позивача.

Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно із частиною першою статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Стаття 387 Цивільного кодексу України передбачає право власника витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Вказаний спосіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння. При цьому власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна або особи, яка має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу правомочностей.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Стаття 388 Цивільного кодексу України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України, зокрема, договори та інші правочини є підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.

Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд; нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом (частини перша, друга статті 12 Цивільного кодексу України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 Цивільного кодексу України).

За частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У частині першій статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства, а стаття 629 Цивільного кодексу України встановлює обов`язковість договору.

Положеннями Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 33); у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення; в цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги; якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35).

За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16).

Стаття 330 Цивільного кодексу України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 Цивільного кодексу України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів статті 388 Цивільного кодексу України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", за якою державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №922/3537/17.

Якщо майно було набуто добросовісним набувачем за відплатним правочином і за положеннями статті 388 Цивільного кодексу України воно не могло бути витребуване у цієї особи власником, то подальше розпорядження цією особою майном (в тому числі відчуження його за безвідплатним правочином) не створює підставу для витребування у нового набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 березня 2026 року у справі № 922/5241/21).

Положення статті 41 Конституції України кореспондуються з відповідними положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Перший протокол), за якими кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до ч.1 ст.1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Серков проти України") напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Зеленчук та Цицюра проти України" зазначено, що перша і найважливіша вимога статті 1 Протоколу №1 до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державної влади у безперешкодне користування своїм майном повинно бути законним: друге речення першого абзацу дозволяє позбавлення майна тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням власності шляхом забезпечення дотримання "законів". Більш того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, властивий всім статтям Конвенції. Принцип законності передбачає, що відповідні положення національного законодавства є досить доступними, точними і передбачуваними в їх застосуванні.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає непередбачуваності закону. Сумніви щодо тлумачення закону, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

В питаннях оцінки "пропорційності" Європейський суд з прав людини, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії"). Таким чином, відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини майнове право особи може бути припинено, зокрема у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.

Для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).

Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в подальшому відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

Також у своїх постановах від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц та від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц Верховний Суд, посилаючись на те, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар, дійшов висновку про те, що задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу.

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягарю, покладеному на цю особу таким втручанням.

Належні та допустимі докази недобросовісних дій відповідача при отриманні спірного майна у власність у матеріалах справи відсутні. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16 зазначено, що рішення не може ґрунтуватися на припущеннях і поясненнях однієї зі сторін.

Враховуючи вищенаведені обставини придбання ОСОБА_2 нерухомого майна, відповідач є добросовісним набувачем майна, яке позивач просить у нього витребувати.

Отже витребування майна, серед іншого, покладатиме на добросовісного набувача, яким є відповідач, індивідуальний та надмірний тягар, що є неприйнятним та буде грубим порушенням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також апеляційний суд звертає увагу, що позивач добровільно уклав договір іпотеки та визнає наявність заборгованості за кредитним договором, забезпеченим іпотекою. Зазначає, що обслуговування кредиту припинилося ще у 2013 році.

У судових засіданнях в апеляційному господарському суді позивач зазначив, що фактично не проти звернення стягнення на спірне майно, але Банком / Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.

Отже позивач не спростовує наявності заборгованості, однак вважає, що право звернути стягнення на предмет іпотеки належить іншій особі.

Як неодноразово зазначав Верховний Суд, за результатами розгляду справи по суті заявлених позовних вимог суд у своєму рішенні має зробити висновок чи порушені права особи чи охоронювані законом інтереси. Якщо ж за результатами розгляду справи такого порушення не встановлено, а позивач посилається на лише на формальне порушення закону, у суду немає правових підстав для задоволення позову.

Крім того, Верховний Суд звертав увагу, що сам по собі факт укладення договору купівлі-продажу права вимоги та відступлення права вимоги від первісного до нового кредитора не є втручанням у майнову сферу боржника.

Аналогічний підхід, який застосовується mutatis mutandis до цих правовідносин, міститься, зокрема, у п. 10.7 Постанови ВП ВС від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20, у п.71 Постанови КГС ВС від 19.12.2023 у справі № 916/144/17 тощо.

Унаслідок відступлення права вимоги первісний кредитор у зобов`язанні замінюється новим кредитором, але зміст зобов`язання не змінюється: новий кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку в тому ж обсязі, в якому мав вимагати первісний кредитор до вчинення цесії, і на тих самих умовах (ст. 514 ЦК України).

Позивач у даному спорі не заперечує заборгованості за кредитним договором та необхідності її сплати. Відповідно, усвідомлює, що на предмет іпотеки може бути звернено стягнення.

Апеляційний господарський суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 926/698/16 з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 01.09.2020 у справі № 907/29/19 стосовно того, що висновок суду про наявність правонаступництва є правовою оцінкою, яка не має преюдиційного значення. Відповідно до частини сьомої статті 75 ГПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Апеляційний господарський суд доходить аналогічних висновків з тими, що викладені Верховним Cудом у постанові від 16 жовтня 2024 року у справі № 913/266/20 та у постанові від 28.01.2025 року у справі № 921/534/23, що ПАТ "Укрінбанк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою, з одним й тим самим ідентифікаційним кодом 05839888, а зміни до статуту товариства не є реорганізацією в розумінні банківського законодавства і не впливають на обсяг прав та обов`язків цієї юридичної особи щодо зобов`язань, які виникли до внесення відповідних змін до статуту зазначеної юридичної особи. Відтак, такі зміни не спростовують наявність зобов`язань, які виникли за відповідними договорами та підтверджені відповідними судовими рішеннями.

Також, Верховний Суд неодноразово висновував про те, що на відміну від законодавства, яке діє erga omnes (щодо всіх, тобто з дією на невизначене коло суб`єктів), судове рішення у приватноправовому спорі, як правило, діє inter partes (тобто з правовими наслідками тільки для сторін у справі). Судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі в цій справі.

Схожі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21(підпункт 10.2), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (підпункт 10.28) та від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (пункт 70), у постановах Верховного Суду від 07.02.2024 у справі № 5023/3214/11 (підпункт 5.24), від 07.11.2024 у справі № 910/5925/15-г (підпункт 6.28), від 08.10.2025 у справі № 2-1478/11.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У справі, яка є предметом перегляду, заявлено про застосування позовної давності.

Строк звернення до суду - це встановлений законом проміжок часу, протягом якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права; після закінчення строку звернення до суду право не зникає, але не може бути належно реалізоване в разі неможливості поновлення цього строку.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

При цьому відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 у справі №368/1158/16-ц).

Суд звертає увагу, що позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. У разі коли таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 01.04.2025 у справі № 927/1687/23, від 12.03.2024 у справі № 914/106/22, від 05.12.2023 у справі № 910/2094/21, від 30.06.2022 у справі № 922/2960/17

У розглядуваній справі встановлена необґрунтованість вимог позивача, отже позовна давність не застосовується.

Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (статті 76-79 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Апеляційний господарський суд дійшов до висновку, що місцевий господарський суд правильно встановив, матеріалами справи підтверджується те, що при набутті у власність квартира АДРЕСА_1 не вибувала з володіння позивача безвідплатно та те, що набувачі цього майна є недобросовісними. Протилежного відповідно до вимог процесуального закону не доведено, зокрема, позивачем який несе тягар доведення обставин на які він посилається, не надав допустимих цьому доказів, у тому числі наявності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно певних обмежень.

Апеляційний господарський суд погоджується із висновками суду першої інстанції, що обставин щодо правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, добросовісності набувача такого майна та від характеру/способу його набуття, витребування у відповідача спірного майна становитиме невиправдане і надмірне втручання у право на мирне володіння майном. Більше того, відповідач набув право власності на спірну квартиру відповідно до законодавства України та на підставі договору купівлі-продажу за плату, відтак, позовні вимоги про витребування у відповідача майна у порядку статей 387, 388 Цивільного кодексу України, є безпідставними та необґрунтованими. Позовні вимоги (визнання права власності позивача на спірну квартиру, скасування рішення державного реєстратора, внесення змін до державного реєстру речових прав на нерухоме майно), окрім заявлених відповідно до статей 387, 388 Цивільного кодексу України, для цілей вирішення спору у даній справі, самі по собі не є ефективним способом захисту права позивача.

Також апеляційний господарський суд погоджується із висновками суду першої інстанції, що позивач звернувся до суду за захистом свого цивільного права поза межами встановленого стаття 257 Цивільного кодексу України строку, однак, зважаючи на вже встановлену безпідставність та необґрунтованість позовних вимог про витребування у відповідача майна, визнання права власності, скасування рішення та внесення змін до реєстру, що є самостійною підставою відмови в позові, наслідки пропуску позовної давності у цій справі не застосовуються.

Відповідно до частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України).

Враховуючи встановлені вище обставини справи, зазначені положення законодавства, апеляційний господарський суд відхиляє доводи апелянта, наведені в обґрунтування апеляційної скарги.

Таким чином, апеляційний господарський суд вбачає підстави, передбачені статтею 276 Господарського процесуального кодексу України, для залишення рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційної скарги - без задоволення.

Судові витрати

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.

На підставі викладеного, керуючись статтями 129, 275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 - залишити без змін.

3. Судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, покласти на ОСОБА_1 .

4. Матеріали справи повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до статей 287 - 291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений - 03.09.2026.

Головуючий суддя О.М. Крижний

Судді С.Є. Чаплян

В.П. Іванов