Рішення від 03 вересня 2026 р. у справі №160/3939/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2026 рокуСправа №160/3939/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Луніної О.С., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області (вул. Короленко, 4, м. Дніпро, 49600, код ЄДРПОУ 38598371), в якій позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати доходу згідно Постанови Кабінету Міністрів №159 від 21.02.2001 року “Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати”, у зв`язку з несвоєчасною сплатою належних сум грошового забезпечення;

- зобов`язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату, за несвоєчасну виплату належних сум грошового забезпечення, компенсації втрати частини доходу за період з 29.01.2020 по 21.01.2026 згідно Постанови Кабінету Міністрів №159 від 21.02.2001 року “Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати”.

В обґрунтування позову позивач зазначає, що вона проходила службу у Головному управлінні Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області до 06.03.2025 року. Позивач вказує, що у зв`язку з порушенням відповідачем її прав щодо належного грошового забезпечення вона звернулася до суду за захистом своїх прав. За результатами розгляду адміністративної справи №160/11948/25 судом було встановлено порушення відповідачем законодавства у сфері виплати належних позивачу сум грошового забезпечення, а на виконання рішення суду, яке набрало законної сили, Головним управлінням Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області було проведено відповідний перерахунок та виплачено позивачу заборгованість з грошового забезпечення у розмірі 182 960,39 грн. Позивач зазначає, що фактична виплата зазначеної суми відбулася лише 21.01.2026 року, тобто із суттєвим порушенням установлених строків виплати належного їй доходу, у зв`язку з чим у неї виникло право на отримання компенсації втрати частини доходу відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159. Як зазначає позивач, з метою отримання інформації щодо проведення відповідачем нарахування та виплати компенсації втрати частини доходу, а також здійснення інших пов`язаних виплат, вона звернулася до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області із відповідним зверненням. Однак, за результатами розгляду звернення відповідачем не було надано інформації щодо здійснення нарахування компенсації втрати частини доходу, а також не було проведено її виплату, що, на думку позивача, свідчить про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень та порушення її законних прав. Позивач вважає, що факт виплати заборгованості з грошового забезпечення на підставі судового рішення не звільняє відповідача від обов`язку здійснити компенсацію втрати частини доходу за весь період затримки виплати, оскільки така компенсація має компенсаційний характер та спрямована на відшкодування знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.02.2026 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи у письмовому провадженні.

12.03.2026 року від Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив щодо задоволення позовних вимог. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та безпідставними, оскільки спірні правовідносини виникли у зв`язку з виконанням рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.08.2025 у справі №160/11948/25, яким Головне управління було зобов`язано здійснити нарахування та виплату позивачу належних сум грошового забезпечення. Відповідач вказав, що зазначене судове рішення було виконано добровільно, без застосування заходів примусового виконання органами державної виконавчої служби. Після отримання відповідного фінансування та бюджетних асигнувань Головним управлінням було здійснено виплату позивачу заборгованості з грошового забезпечення у розмірі 182 960,39 грн. На думку відповідача, положення Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки право на отримання такої компенсації виникає лише у разі порушення строків виплати саме нарахованого доходу. Відповідач зазначив, що у випадку, коли право особи на отримання певних виплат встановлено судовим рішенням, підставою для виплати компенсації може бути лише несвоєчасне виконання такого судового рішення після набрання ним законної сили, а не період, який передував його ухваленню. Також відповідач послався на положення статті 2 Закону України №2050-III, відповідно до яких компенсація провадиться у разі затримки виплати доходів, нарахованих громадянам. При цьому, на переконання відповідача, до моменту ухвалення судового рішення у справі №160/11948/25 відповідні суми грошового забезпечення не були нараховані позивачу, а тому відсутні правові підстави для обчислення періоду компенсації з 29.01.2020. Крім того, відповідач зазначив, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими до виконання відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України, а виконання таких рішень здійснюється у порядку та межах, визначених бюджетним законодавством. Головне управління звернуло увагу суду, що як розпорядник бюджетних коштів воно не має можливості самостійно здійснювати видатки без відповідних бюджетних призначень, а тому виконання рішення суду залежало від отримання необхідного фінансування. Відповідач зазначив, що ним було вжито всіх необхідних заходів для виконання рішення суду, зокрема направлено відповідні звернення щодо виділення коштів за бюджетною програмою, після чого рішення суду було виконано шляхом добровільного перерахування коштів на рахунок позивача. Також відповідач послався на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 24.01.2018 у справі №807/1502/15, від 27.06.2018 у справі №810/1543/17, від 21.01.2020 у справі №560/2342/19, від 20.05.2020 у справі №815/2454/18, від 31.03.2020 у справі №817/621/18 та від 26.02.2020 у справі №826/8319/16, відповідно до яких компенсація за затримку виконання судового рішення не є тотожною компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати доходу. Крім того, відповідач вказав, що матеріали справи не містять доказів звернення позивача або її представника до Головного управління із заявою про виплату компенсації відповідно до Закону №2050-III та Порядку №159, а також доказів відмови відповідача у здійсненні такої виплати. У зв`язку з цим відповідач вважає, що на момент звернення позивача до суду її право не було порушено, оскільки відсутній факт відмови у виплаті компенсації втрати частини доходів, а тому позов є передчасним. З огляду на викладене, відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

За приписами частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

За викладених обставин, у відповідності до вимог статей 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.

Дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи в їх сукупності, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд встановив наступні обставини.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 проходила службу цивільного захисту в Головному управлінні Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області.

Відповідно до витягу з наказу Головного управління ДСНС України у Дніпропетровській області від 06.03.2025 №105 по особовому складу позивача - капітана служби цивільного захисту ОСОБА_1 , провідного фахівця відділу забезпечення заходів з попередження надзвичайних ситуацій Дніпровського району центру забезпечення діяльності Головного управління ДСНС України у Дніпропетровській області, було звільнено із служби цивільного захисту відповідно до пункту 176 підпункту 4 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу - у зв`язку із скороченням штату.

Зазначеним наказом встановлено, що вислуга років позивача на день звільнення становила у календарному обчисленні 09 років 06 місяців 21 день, пільгова вислуга років відсутня. Також наказом визначено виплату позивачу грошової компенсації за 15 календарних днів невикористаної щорічної відпустки за 2025 рік.

Крім того, відповідно до вимог пункту 15 глави XXVII Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 20.07.2018 №623, позивачу було встановлено виплату щомісячної грошової допомоги у розмірі окладу за спеціальним званням капітана служби цивільного захисту протягом одного року, починаючи з 07.03.2025.

Судом також встановлено, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.08.2025 у справі №160/11948/25, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 26.09.2025, було зобов`язано Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області здійснити відповідні нарахування та виплату позивачу грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 20.05.2023.

На виконання зазначеного судового рішення відповідачем було здійснено перерахунок належних позивачу сум грошового забезпечення та проведено їх виплату.

Згідно з наданою до матеріалів справи банківською роздруківкою, 21.01.2026 на картковий рахунок позивача було зараховано кошти у сумі 182 960,39 грн. із призначенням платежу: «добровільне виконання постанови суду, виплата перерах. грош. забезпеч. з 29.01.2020-20.05.2023 р. рішення ДОАС від 04.08.2025, постанова 3-й ААС від 26.09.2025 по справі №160/11948/25».

Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що відповідачем виконано рішення суду у справі №160/11948/25 шляхом фактичної виплати позивачу визначених судовим рішенням сум грошового забезпечення.

У подальшому позивач звернулася до Головного управління ДСНС України у Дніпропетровській області із заявою щодо проведення остаточного розрахунку, виплати компенсації за несвоєчасну виплату належних сум та інших виплат, пов`язаних із припиненням проходження служби.

Листом Головного управління ДСНС України у Дніпропетровській області позивача було повідомлено, що перераховану суму грошового забезпечення виплачено відповідно до рішення суду, а також зазначено позицію відповідача щодо відсутності підстав для застосування норм трудового законодавства про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки служба цивільного захисту є державною службою особливого характеру, а грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу не є заробітною платою у розумінні Кодексу законів про працю України.

Водночас у межах цієї адміністративної справи спірним є питання наявності у позивача права на отримання компенсації втрати частини доходу у зв`язку з несвоєчасною виплатою належних сум грошового забезпечення відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Вважаючи, що відповідачем порушено її право на отримання компенсації втрати частини доходу у зв`язку з несвоєчасною виплатою належних сум грошового забезпечення, а також що ненарахування та невиплата такої компенсації є протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, ОСОБА_1 звернулася до суду із даною позовною заявою за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зазначена конституційна норма закріплює принцип законності діяльності суб`єктів владних повноважень, відповідно до якого органи державної влади можуть реалізовувати свої повноваження виключно у спосіб та в межах, прямо визначених законом, а будь-яке втручання у права особи повинно мати законодавче підґрунтя та бути пропорційним поставленій меті.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з того, що питання компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати врегульовано Законом України від 19.10.2000 №2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159.

Відповідно до статті 1 Закону №2050-III підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно зі статтею 2 Закону №2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати здійснюється у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів.

При цьому законодавець прямо визначив, що під доходами у розумінні цього Закону необхідно розуміти грошові доходи громадян, які вони отримують на території України і які не мають разового характеру, зокрема заробітну плату (грошове забезпечення), пенсії, соціальні виплати, стипендії та інші доходи.

Отже, грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту є доходом у розумінні Закону №2050-III, а тому у разі порушення строків його виплати особа має право на отримання передбаченої законом компенсації.

За змістом статті 3 Закону №2050-III сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць після утримання податків і обов`язкових платежів на індекс інфляції в період невиплати доходу.

Відповідно до статті 4 Закону №2050-III виплата громадянам суми компенсації здійснюється у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Аналогічні положення містить Порядок №159.

Суд зазначає, що правова природа компенсації за Законом №2050-III полягає не у застосуванні заходів відповідальності до роботодавця чи органу державної влади, а у відновленні майнового становища особи, яка через несвоєчасну виплату належного їй доходу втратила частину його реальної вартості внаслідок інфляційних процесів.

Верховний Суд у постанові від 03.07.2018 у справі №521/940/17 зазначив, що право особи на компенсацію втрати частини доходів виникає у разі порушення строків виплати доходу, а сама компенсація має на меті відшкодувати втрати громадянина від знецінення коштів.

У постанові Верховного Суду від 11.02.2021 у справі №1540/3742/18 суд вказав, що визначальним юридичним фактом для виникнення права на компенсацію є саме факт несвоєчасної виплати доходу, а не спосіб, у який було поновлено порушене право особи.

Також Верховний Суд у постанові від 12.04.2023 у справі №640/2228/20 підтвердив, що компенсація за Законом №2050-III підлягає виплаті у випадку несвоєчасної виплати доходів незалежно від того, чи були вони виплачені добровільно, чи на виконання судового рішення.

Щодо доводів відповідача про те, що виплата коштів була здійснена добровільно на виконання рішення суду, а тому підстави для компенсації відсутні, суд зазначає наступне.

Закон №2050-III не містить винятків щодо невиплати компенсації у випадку, коли заборгованість виникла на підставі судового рішення. Навпаки, Верховний Суд у постанові від 05.03.2020 у справі №140/1547/19 прямо зазначив, що виплата компенсації повинна здійснюватися одночасно з виплатою заборгованості, незалежно від підстав виникнення такої заборгованості.

Крім того, у постановах Верховного Суду від 22.06.2018 у справі №810/1092/17 та від 13.01.2020 у справі №803/203/17 сформовано правову позицію, відповідно до якої право на компенсацію втрати частини доходів виникає навіть у випадках, коли відповідні суми були визначені до виплати судовим рішенням.

Суд також враховує висновки Верховного Суду у постанові від 02.04.2024 у справі №560/8194/20, у якій Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду зазначила, що умовою для виплати компенсації є порушення встановлених строків виплати доходів, а нарахування і виплата компенсації повинні здійснюватися у тому ж місяці, в якому проведено виплату заборгованості.

При цьому Верховний Суд наголосив, що норми Закону №2050-III покладають на відповідний орган обов`язок самостійно провести нарахування та виплату компенсації у разі встановлення факту порушення строків виплати доходу.

Отже, враховуючи встановлені судом обставини, а саме: виникнення у позивача права на отримання грошового забезпечення з 29.01.2020, фактичну виплату заборгованості лише 21.01.2026 та відсутність одночасної виплати компенсації втрати частини доходів, суд доходить висновку, що відповідач допустив протиправну бездіяльність.

Період порушення права позивача тривав з 29.01.2020 по 21.01.2026, тобто до дня фактичного отримання нею належних сум грошового забезпечення.

Таким чином, у відповідача виник обов`язок здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу відповідно до Закону №2050-III та Порядку №159 за весь період несвоєчасної виплати належних сум грошового забезпечення.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10) від 26.06.2014 Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п. 53 рішення у справі «Ковач проти України», п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п. 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).

Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Суди повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Тож, залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.

Зазначене вище в сукупності свідчить про обґрунтованість доводів позивача про наявність правових підстав для задоволення заявлених вимог.

Беручи до уваги зазначене суд вважає, що відповідачем, за час розгляду справи, на виконання вимог частини 2 статті 77 КАС України, не було доведено правомірності прийнятого ним оскаржуваного рішення.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем, всупереч вимогам КАС України, не доведено правомірності своїх дій, в той час як позивачем позовні вимоги підтверджені належними та допустимими доказами, а тому заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.

Оскільки позивач звільнена від сплати судового збору, то підстави для застосування положень статті 139 КАС України у суду відсутні.

Керуючись ст. ст. 2, 9, 77, 78, 90, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати доходу згідно Постанови Кабінету Міністрів №159 від 21.02.2001 року “Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати”, у зв`язку з несвоєчасною сплатою належних сум грошового забезпечення.

Зобов`язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату, за несвоєчасну виплату належних сум грошового забезпечення, компенсації втрати частини доходу за період з 29.01.2020 по 21.01.2026 згідно Постанови Кабінету Міністрів №159 від 21.02.2001 року “Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати”.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.С. Луніна