Рішення від 03 вересня 2026 р. у справі №520/24595/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м.Харків

04 вересня 2026 року №520/24595/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Смагар С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу № 520/24595/26 за позовом ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (адреса АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 в період з 25 лютого 2022 року по 31 липня 2022 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши розмір зазначених виплат виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01 січня 2022 року, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 25 лютого 2022 року по 31 липня 2022 року, а також виплачених за вказаний період грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши розмір зазначених виплат виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01 січня 2022 року, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.

За викладеними у позові твердженнями, у спірний період позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_3 , яка перебувала на фінансовому забезпеченні відповідача. Позивач вважає, що розміри посадового окладу та окладу за військовим званням мали визначатися з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2022 року, - 2481,00 грн, оскільки після скасування у судовому порядку підпункту 1 пункту 3 Змін, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103, відновила дію первинна редакція пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2026 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, поновлено позивачу строк звернення до суду та витребувано у відповідача докази.

24 серпня 2026 року, в межах встановленого судом строку, до суду надійшов відзив ІНФОРМАЦІЯ_1 на позовну заяву.

Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що скасування у судовому порядку підпункту 1 пункту 3 Змін, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103, з огляду на пункт 32 Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 06 вересня 2005 року № 870, та частину п`яту статті 61 Закону України «Про правотворчу діяльність» не поновило дію попередньої редакції пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704, а Кабінет Міністрів України окремого акта про відновлення дії цієї редакції не приймав; що постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481 зазначений підпункт скасовано, а пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 викладено в редакції, за якою розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні; що встановлення розмірів грошового забезпечення належить до повноважень Кабінету Міністрів України, а суд не може підміняти цей орган; що відповідач отримує фінансування для виплати грошового забезпечення виходячи з розміру 1762 гривні і не може нести відповідальність за правову колізію, яка виникла після скасування пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103; що грошове забезпечення за спірний період виплачено позивачу в повному обсязі відповідно до чинного законодавства; що грошове забезпечення виплачується в межах асигнувань, передбачених у кошторисі. Відповідач також послався на частину другу статті 64 Конституції України, Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та статтю F Європейської соціальної хартії, за якими в умовах воєнного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод. Відповідач просив відмовити в задоволенні позову.

Витребувані пунктом 5 ухвали суду від 12 серпня 2026 року належним чином засвідчені копії доказів, що стосуються предмета спору, відповідач не надав: до відзиву додано лише довідку з відомчого обліку Міністерства оборони України в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, довіреність представника та квитанції про надсилання відзиву учасникам справи.

Відповіді на відзив та заперечень до суду не надходило.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

У період з 25 лютого 2022 року по 31 липня 2022 року позивач проходив військову службу на посаді командира відділення у Військовій частині НОМЕР_3 у військовому званні сержанта та перебував на фінансовому забезпеченні ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується військовим квитком серії НОМЕР_4 , довідкою з Реєстру застрахованих осіб Пенсійного фонду України за формою ОК-5 та довідкою про нарахування та утримання грошового забезпечення за період з січня по грудень 2022 року.

Грошове забезпечення за спірний період нараховано і виплачено позивачу виходячи з посадового окладу, визначеного за шостим тарифним розрядом із застосуванням тарифного коефіцієнта 1,65 (2910,00 грн), та окладу за військовим званням «сержант», визначеного із застосуванням тарифного коефіцієнта 0,42 (740,00 грн), обчислених з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, - 1762,00 грн.

Листом ІНФОРМАЦІЯ_1 від 15 червня 2026 року № 09/02/1101, наданим на адвокатський запит від 12 червня 2026 року стосовно позивача, повідомлено про наведений порядок обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням, а також про те, що нарахування та виплата грошового забезпечення за період з 25 лютого 2022 року по 31 липня 2022 року проведені відповідно до чинного законодавства і підстав для повторного розрахунку грошового забезпечення немає.

Не погодившись із зазначеним, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною 1 статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII). Відповідно до статті 1 цього Закону соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Згідно з частинами 2 та 3 цієї статті до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. За правилом частини 4 зазначеної статті грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 704), яка набрала чинності 01 березня 2018 року, затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу (додаток 1) та схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням (додаток 14).

Пунктом 2 Постанови № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Пунктом 4 Постанови № 704 у первісній редакції встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

24 лютого 2018 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (далі - Постанова № 103), пунктом 6 якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, зокрема підпунктом 1 пункту 3 Змін пункт 4 Постанови № 704 викладено в редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.

Отже, на момент набрання чинності Постановою № 704 її пункт 4 визначав розрахунковою величиною для обчислення посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями сталу величину - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня 2018 року, - 1762,00 грн.

Судовим рішенням у справі № 826/6453/18, яке набрало законної сили 29 січня 2020 року, визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови № 103.

Згідно з частиною 2 статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Таким чином, з 29 січня 2020 року пункт 6 Постанови № 103, а разом з ним і підпункт 1 пункту 3 затверджених ним Змін, яким пункт 4 Постанови № 704 було викладено в редакції зі сталою розрахунковою величиною, втратили чинність. Натомість сама Постанова № 704 та її пункт 4 як норма, що визначає порядок обчислення посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями, чинності не втрачали; з наведеної дати їх зміст визначався текстом пункту 4 у первісній редакції, за якою розрахунковою величиною є розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року.

Водночас Закон України від 05 жовтня 2000 року № 2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій. Згідно зі статтею 6 цього Закону базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров`я та освіти. Прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. При цьому згідно з частиною 2 статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України та порядок встановлення державних стандартів.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2022 року встановлено у розмірі 2481 гривня.

Суд зауважує, що пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII «Про Державний бюджет України на 2019 рік» було установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року. Закон України від 14 листопада 2019 року № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік», як і Закон України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», такого застереження не містить. Отже, з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, увійшли в суперечність з актом вищої юридичної сили, яким прожитковий мінімум як базовий державний стандарт встановлено у більшому розмірі.

Відповідно до частин 1-3 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи (постанови від 12 березня 2019 року у справі № 913/204/18, від 10 березня 2020 року у справі № 160/1088/19, від 09 червня 2022 року у справі № 520/2098/19).

Постанова № 704 є підзаконним нормативно-правовим актом. Вища юридична сила закону полягає, зокрема, в тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Кабінет Міністрів України не уповноважений установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.

З огляду на правила частини 3 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України та враховуючи те, що з 29 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для обчислення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідають правовим актам вищої юридичної сили, згідно з якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт змінений законодавцем на відповідний рік, до спірних правовідносин належить застосувати пункт 4 Постанови № 704 в частині, що не суперечить закону, - із використанням для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року.

Такий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у пункті 62 постанови від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21, згідно з яким через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, розмір посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням визначається шляхом застосування пункту 4 Постанови № 704 із використанням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

Що стосується застереження первісної редакції пункту 4 Постанови № 704 про 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, то згідно з пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат; до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року. Отже, розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а такою величиною є саме прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 240/4946/18, постанови Верховного Суду від 18 лютого 2021 року у справі № 200/3775/20-а, від 19 жовтня 2022 року у справі № 400/6214/21).

Суд також враховує, що постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481 скасовано підпункт 1 пункту 3 Змін, затверджених Постановою № 103, а абзац перший пункту 4 Постанови № 704 викладено в редакції, за якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні. Ця постанова набрала чинності 20 травня 2023 року і відповідно до статті 58 Конституції України зворотної дії в часі не має, а тому на спірний період з 25 лютого 2022 року по 31 липня 2022 року не поширюється. Саме з 20 травня 2023 року розрахункову величину 1762 гривні визначено Кабінетом Міністрів України як самостійну сталу величину, не пов`язану з прожитковим мінімумом; до цієї дати такого регулювання не існувало.

Отже, у період з 29 січня 2020 року по 19 травня 2023 року включно, до якого належить і спірний період з 25 лютого 2022 року по 31 липня 2022 року, пункт 4 Постанови № 704 діяв у первісній редакції, і посадовий оклад та оклад за військовим званням позивача мали обчислюватися шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року, - 2481,00 грн - на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з додатками 1 і 14 до Постанови № 704, а не з розміру 1762,00 грн, як це зробив відповідач.

Доводи відповідача зазначених висновків не спростовують.

Посилання відповідача на пункт 32 Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 06 вересня 2005 року № 870, за яким визнання таким, що втратив чинність, акта Кабінету Міністрів України чи його скасування не поновлює дію актів, які визнані ним такими, що втратили чинність, чи які скасовані таким актом, суд відхиляє. Зазначені Правила є актом, який регулює процедуру підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, і визначають наслідки визнання актом Кабінету Міністрів України іншого акта таким, що втратив чинність, або його скасування самим Кабінетом Міністрів України. Наслідки ж визнання акта протиправним судом визначені законом - частиною 2 статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України, за якою такий акт втрачає чинність з моменту набрання законної сили рішенням суду. Крім того, у цій справі йдеться не про поновлення дії скасованого акта, а про те, що після втрати чинності пунктом 6 Постанови № 103 у спірний період не існувало чинної норми, яка б визначала розрахунковою величиною прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 01 січня 2018 року, тоді як Постанова № 704 та її пункт 4 продовжували діяти. Зрештою, навіть за підходу відповідача редакція пункту 4 Постанови № 704 зі сталою розрахунковою величиною з 01 січня 2020 року суперечить законам про Державний бюджет України на відповідний рік як актам вищої юридичної сили, а тому в силу частини 3 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України застосуванню не підлягає незалежно від вирішення питання про «поновлення» первісної редакції.

З тих самих мотивів не може бути прийняте до уваги посилання відповідача на частину 5 статті 61 Закону України «Про правотворчу діяльність». Як зазначає сам відповідач, цей Закон набрав чинності 20 вересня 2023 року та вводиться в дію через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні, тобто на момент виникнення спірних правовідносин у 2022 році не діяв, а відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Довід відповідача про те, що встановлення розмірів грошового забезпечення належить до повноважень Кабінету Міністрів України, а суд не може підміняти цей орган, суд відхиляє, оскільки у цій справі суд не встановлює розмірів грошового забезпечення і не визначає нової розрахункової величини, а застосовує ту розрахункову величину, яка визначена самим Кабінетом Міністрів України у пункті 4 Постанови № 704, у розмірі, встановленому законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Визначення конкретних сум посадового окладу, окладу за військовим званням та похідних виплат є компетенцією відповідача і предметом судового контролю в межах цієї справи не є.

Доводи відповідача про те, що він отримує фінансування для виплати грошового забезпечення виходячи з розміру 1762 гривні, не може нести відповідальність за правову колізію, а грошове забезпечення виплачується в межах асигнувань, передбачених у кошторисі, також не є підставою для відмови в позові. Обсяг бюджетних асигнувань визначається за розрахунками потреби, які формує сам відповідач як розпорядник бюджетних коштів, а правило пункту 8 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260, регулює порядок виплати грошового забезпечення, а не його розмір, гарантований статтею 9 Закону № 2011-XII. Європейський суд з прав людини у пункті 23 рішення від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» зазначив, що якщо чинне законодавство передбачає виплату певних сум і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними, і не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Отже, обмежене фінансування не впливає на наявність у позивача права на отримання грошового забезпечення у належному розмірі.

Твердження відповідача про те, що грошове забезпечення за спірний період виплачено позивачу в повному обсязі відповідно до чинного законодавства, зводиться до застосування розрахункової величини 1762,00 грн, правомірність якого і є предметом спору; з наведених вище мотивів таке застосування є помилковим, а отже, грошове забезпечення та похідні від нього виплати за спірний період виплачені позивачу не в повному обсязі.

Посилання відповідача на частину 2 статті 64 Конституції України, Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та статтю F Європейської соціальної хартії на результат вирішення спору не впливають. Зазначені норми передбачають лише можливість встановлення окремих обмежень прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; жодного акта, яким би у спірний період зменшувався розмір грошового забезпечення військовослужбовців або змінювалася розрахункова величина для обчислення посадових окладів, не приймалося, а виплата грошового забезпечення позивачу у спірний період не зупинялася і не обмежувалася. Спір у цій справі стосується не обмеження прав в умовах воєнного стану, а правильності застосування чинного порядку обчислення грошового забезпечення.

Наведена позивачем практика Верховного Суду (постанови від 18 лютого 2021 року у справі № 200/3775/20-а, від 11 лютого 2021 року у справі № 240/11952/19, від 11 лютого 2021 року у справі № 200/3774/20-а, від 31 березня 2021 року у справі № 520/2781/2020 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 240/4946/18) стосується незастосування мінімальної заробітної плати (чи її частини) як розрахункової величини для обчислення посадових окладів та окладів за військовим званням і в цій частині узгоджується з викладеними вище висновками суду.

Оскільки розміри грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та премії згідно з Постановою № 704 і Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженим наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260 (зокрема, пунктами 1 і 6 розділу XXIII цього Порядку щодо грошової допомоги для оздоровлення), визначаються виходячи з посадового окладу та окладу за військовим званням, перерахунку підлягають і ці виплати, проведені позивачу за спірний період.

Щодо вимоги про одночасну компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб суд зазначає, що відповідно до пункту 168.5 статті 168 Податкового кодексу України суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян. Згідно з пунктами 2, 4 та 5 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, грошова компенсація виплачується військовослужбовцям, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, одночасно з виплатою грошового забезпечення, за місцем його одержання у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення. Отже, компенсація сум податку є встановленим законодавством елементом порядку виплати грошового забезпечення, який має бути дотриманий відповідачем і при виплаті перерахованих сум.

За змістом правових позицій, викладених у постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 464/5990/16-а та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022 у справі № 9901/276/19, протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу, посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

Оскільки відповідач, на фінансовому забезпеченні якого перебував позивач, у період з 25 лютого 2022 року по 31 липня 2022 року нараховував і виплачував позивачу грошове забезпечення та похідні від нього виплати виходячи з посадового окладу та окладу за військовим званням, обчислених з розміру 1762,00 грн замість розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року, і листом від 15 червня 2026 року № 09/02/1101 відмовив у їх перерахунку, суд доходить висновку, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу зазначених виплат у належному розмірі, а належним способом захисту порушеного права є зобов`язання відповідача здійснити їх перерахунок та виплату з урахуванням раніше виплачених сум.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Судові витрати розподілу не підлягають, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» і судовий збір за подання позову не сплачував.

Решта доводів та аргументів сторін, наведених у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовує.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, пункт 29).

Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності, суд доходить висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 2-17, 19-20, 42-47, 55-60, 72-78, 90, 94-99, 122, 124-125, 132, 139, 143, 159-165, 168, 169, 171, 173, 192-196, 224, 225-228, 229-230, 241, 243, 245, 246, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (адреса АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (адреса АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) в період з 25 лютого 2022 року по 31 липня 2022 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши розмір зазначених виплат виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01 січня 2022 року, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.

Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 (адреса АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) здійснити ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 25 лютого 2022 року по 31 липня 2022 року, а також виплачених за вказаний період грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши розмір зазначених виплат виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01 січня 2022 року, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.

Рішення ухвалене та повне судове рішення складено 04 вересня 2026 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Другого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.В. Смагар