Постанова від 23 серпня 2026 р. у справі №922/461/26 — Східний апеляційний господарський суд

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 серпня 2026 року м. Харків Справа № 922/461/26

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І. , суддя Хачатрян В.С.

за участю секретаря судового засідання Бессонової О.В.

за участю представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Веріфікато" та представника Харківської міської ради

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Веріфікато" (вх. №1324 Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 20.05.2026 (повний текст складено 25.05.2026) у справі № 922/461/26

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Веріфікато" (01030, м. Київ, вул. Б.Хмельницького, 56 літ. А)

до Харківської міської ради (61003, м. Харків, майдан Конституції, 7)

про стягнення 45 256 872,00 грн,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Веріфікато" звернулося до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Харківської міської ради про стягнення грошових коштів, що становлять вартість земельної ділянки площею 0,7461 га з земель житлової та громадської забудови, розташованої за адресою: м. Харків, пров. Банний, Червонозаводський район, кадастровий номер 6310138800:01:007:0002, у розмірі 45 256 872,00 грн. Судові витрати позивач просить покласти на відповідача.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 20.05.2026 у справі № 922/461/26 у задоволенні позову відмовлено. Витрати зі сплати судового збору залишено за позивачем.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що заявлені ТОВ «Веріфікато» вимоги про стягнення з Харківської міської ради 45 256 872 грн, які позивач визначив як ринкову вартість земельної ділянки, не ґрунтуються на належних правових підставах та не відповідають характеру спірних правовідносин. Суд установив, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011 був розірваний за рішенням суду у зв`язку з істотним порушенням його умов саме з боку позивача, який не виконав передбачений договором обов`язок щодо забудови земельної ділянки у встановлений строк.

Суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень глави 83 ЦК України щодо безпідставного збагачення. Місцевий господарський суд зазначив, що необхідною умовою виникнення кондикційного зобов`язання є набуття або збереження майна однією особою за рахунок іншої без достатньої правової підстави. Проте у даному випадку земельна ділянка фактично не була повернута Харківській міській раді, а рішення суду про її повернення на момент розгляду справи не було виконано. Отже, відповідач не набув і не зберіг будь-якого майна за рахунок позивача, а тому відсутній факт збагачення, який є обов`язковою передумовою застосування ст. 1212– 1214 ЦК України. Крім того, навіть у разі повернення земельної ділянки таке набуття майна відбувалося б не без правової підстави, а на виконання судового рішення, ухваленого у зв`язку з істотним порушенням договору позивачем.

Також суд визнав помилковими посилання позивача на ч.5 ст. 390 ЦК України. Суд зазначив, що наведена норма регулює питання компенсації вартості майна добросовісному набувачу у разі задоволення віндикаційного позову про витребування майна на користь держави або територіальної громади. Натомість спір у справі №922/1344/23 виник не з приводу витребування майна від добросовісного набувача, а з приводу розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки та застосування наслідків такого розірвання. Крім того, позивач не є добросовісним набувачем у розумінні статті 390 ЦК України.

Окремо суд звернув увагу на те, що після розірвання договору позивач потенційно набув право вимагати повернення коштів, сплачених за договором купівлі-продажу земельної ділянки, у сумі 1 566 810,00 грн, оскільки підстава для їх утримання відповідачем відпала. Проте така вимога позивачем у даній справі не заявлялася. Предметом позову була виключно вимога про стягнення ринкової вартості земельної ділянки у сумі 45 256 872,00 грн. Суд наголосив, що вимога про повернення сплаченої ціни договору та вимога про стягнення ринкової вартості земельної ділянки є різними за своїми фактичними і правовими підставами та не можуть вважатися тотожними. Незважаючи на роз`яснення суду під час підготовчого провадження, позивач не уточнив і не змінив предмет позову.

У зв`язку з наведеним суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з Харківської міської ради ринкової вартості земельної ділянки у розмірі 45 256 872,00 грн та відмовив у задоволенні позову в повному обсязі.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Веріфікато" з рішенням суду першої інстанції не погодилось, звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить апеляційний суд скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 20.05.2026 у справі №922/461/26 і ухвалити нове, яким стягнути з Харківської міської ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Веріфікато» вартість земельної ділянки площею 0,7461 га з земель житлової та громадської забудови, розташованої за адресою: м. Харків, пров. Банний, Червонозаводський район, кадастровий номер 6310138800:01:007:0002, у розмірі 45 256 872 (сорок п`ять мільйонів двісті п`ятдесят шість тисяч вісімсот сімдесят дві) грн 00 грн. Також апелянт просить вирішити питання про розподіл судових витрат за результатами апеляційного провадження.

В обґрунтуванні апеляційної скарги, скаржник зазначає, що:

- суд дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для застосування ст.1212 ЦК України, оскільки неправильно визначив, яке саме майно є предметом кондикційної вимоги. На переконання апелянта, у спірних правовідносинах безпідставно набутим майном є саме грошові кошти, отримані Харківською міською радою за договором купівлі-продажу земельної ділянки, а не сама земельна ділянка. Скаржник зазначає, що після розірвання договору відповідач продовжує утримувати у себе кошти, сплачені позивачем, тоді як правова підстава для їх утримання припинилася. Відтак саме з моменту розірвання договору у відповідача виник обов`язок повернути такі кошти;

- закінчення виконавчого провадження без фактичного передання земельної ділянки не впливає на правові наслідки рішення суду про розірвання договору. На його думку, після набрання законної сили рішенням у справі №922/1344/23 право власності позивача на земельну ділянку припинилося, а юридичний титул на земельну ділянку повернувся територіальній громаді. Сам факт закінчення виконавчого провадження з процесуальних причин не може скасувати наслідків судового рішення та не відновлює право власності позивача на спірну земельну ділянку;

- Харківська міська рада повинна була вчинити дії щодо державної реєстрації права власності на земельну ділянку за територіальною громадою після розірвання договору. Апелянт зазначає, що ТОВ «Веріфікато» після розірвання договору втратило будь-який правовий статус щодо земельної ділянки та не володіє необхідними правовстановлюючими документами, а тому не може виступати заявником при проведенні державної реєстрації. На його думку, саме Харківська міська рада як особа, на користь якої ухвалене рішення суду, повинна була звернутися до державного реєстратора та забезпечити внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав. Скаржник посилається на лист відповідача, з якого вбачається, що останній не звертався до державного реєстратора та не вчиняв дій щодо підписання акта приймання-передачі земельної ділянки. На переконання позивача, відповідач не може посилатися на власну бездіяльність як на підставу для відмови у задоволенні позову;

- є помилковим висновок місцевого господарського суду про неможливість застосування до спірних правовідносин ч.5 ст. 390 ЦК України. На думку апелянта, у справі №922/1344/23 фактичні та економічні наслідки є аналогічними витребуванню майна, тобто тотожні віндикації. Внаслідок судового рішення територіальна громада отримує назад земельну ділянку, тоді як позивач втрачає належне йому майно. На переконання скаржника, при вирішенні спору суд повинен був виходити з необхідності компенсації вартості земельної ділянки за її ринковою вартістю на момент припинення права власності позивача;

- вимога про стягнення 1 566 810,00 грн не була окремо сформульована у прохальній частині позовної заяви. Скаржник зазначає, що ця сума входить до загального розміру заявлених позовних вимог – 45 256 872,00 грн, а тому суд мав усі підстави задовольнити позов частково. На думку апелянта, відмова у стягненні коштів, право на повернення яких фактично визнав сам суд, є проявом надмірного процесуального формалізму та порушує право позивача на справедливий судовий розгляд.

16.07.2026 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Веріфікато" надійшло клопотання про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

16.07.2026 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Веріфікато" надійшло клопотання про витребування доказів.

17.07.2026 від Харківської міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому рада просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду – без змін.

Обґрунтовує відзив тим, що:

- апеляційна скарга фактично зводиться до переоцінки доказів і зміни позиції позивача. На думку відповідача, апелянт не доводить конкретних порушень судом норм права, а пропонує інше трактування вже досліджених обставин, причому таке трактування не узгоджується зі змістом самого позову;

- щодо ст. 1212 ЦК України: міська рада заперечує твердження апелянта, що суд неправильно визначив майно, яке є предметом кондикційного зобов`язання. Суд не заперечував, що після розірвання договору позивач може вимагати повернення фактично сплачених 1 566 810,00 грн. Однак у цій справі позивач заявив іншу вимогу — про стягнення 45 256 872,00 грн ринкової вартості земельної ділянки, а не про повернення сплаченої ціни договору;

- посилання апелянта на постанову Верховного Суду у справі №921/512/17-г є нерелевантним у заявленому ним аспекті. У тій справі Верховний Суд вирішував питання про повернення після розірвання договору фактично сплаченої покупцем ціни як безпідставно збережених коштів. Висновку про право покупця отримати ринкову вартість майна або про негайне повернення коштів після самого факту розірвання договору ця постанова не містить;

- вимога про 1 566 810,00 грн окремо позивачем не заявлялася. Єдиною вимогою прохальної частини позову було стягнення 45 256 872,00 грн як вартості земельної ділянки. Хоча у відповіді на відзив позивач зазначав про 1 566 810,00 грн сплаченої ціни та 43 690 062,00 грн різниці до ринкової вартості, прохальну частину позову він не змінив;

- звіт про оцінку підтверджує, що предметом позову були саме 45 256 872,00 грн ринкової вартості. Звіт, виготовлений у 2025 році ретроспективно станом на 06.04.2023, визначає ринкову вартість земельної ділянки саме у сумі 45 256 872,00 грн. У позовній заяві ТОВ «Веріфікато» посилалося на цей звіт як доказ заявленої суми;

- ТОВ «Веріфікато» до звернення до суду не пред`являло міській раді вимоги про повернення 1 566 810,00 грн. Відповідач додатково посилається на висновки ВС щодо ст.530, 612, 625 ЦК України: якщо строк повернення коштів після розірвання договору не встановлений, відповідний обов`язок має бути виконаний у семиденний строк після пред`явлення вимоги. Такої вимоги ТОВ «Веріфікато» міській раді не направляло;

- щодо неповернення земельної ділянки: міська рада наголошує, що суд не зробив неповернення ділянки єдиною підставою для відмови в позові. Стан виконавчого провадження оцінювався лише тому, що сам позивач стверджував: земельна ділянка вже повернута міській раді, а отже вона нібито безпідставно збагатилася. Насправді виконавче провадження було закінчено 30.04.2026 через повторне невиконання ТОВ «Веріфікато» рішення про повернення земельної ділянки;

- щодо доводів про бездіяльність міської ради з державної реєстрації: вони, на думку відповідача, взагалі не входять до предмета доказування у справі №922/461/26. Фактично апелянт порушує питання про порядок та спосіб виконання іншого судового рішення у справі №922/1344/23;

- обов`язок повернути земельну ділянку покладено саме на ТОВ «Веріфікато». Рішенням у справі №922/1344/23 саме товариство зобов`язано повернути ділянку територіальній громаді. Це рішення залишено в силі Верховним Судом, але до моменту розгляду справи ТОВ «Веріфікато» його не виконало. Міська рада також посилається на попередні процесуальні дії самого товариства, яке намагалося визнати наказ таким, що не підлягає виконанню, та ставило питання про механізм виконання рішення;

- частина 5 статті 390 ЦК України до цих правовідносин не застосовується. Відповідач підтримує висновок місцевого суду, що ця норма стосується витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави або територіальної громади. ТОВ «Веріфікато» не є добросовісним набувачем у розумінні цієї норми, а повернення ділянки є наслідком припинення договірних зобов`язань, а не віндикації;

- справа №922/1344/23 не була віндикаційною. Позов прокурора був спрямований на розірвання договору та зобов`язання покупця повернути земельну ділянку. Тому фактична схожість результату (повернення ділянки громаді) не дає підстав застосовувати спеціальну норму ч. 5 ст. 390 ЦК України за аналогією;

- новий доказ - лист Харківської міської ради від 25.05.2026, відповідач просить не приймати. Цей лист виник уже після ухвалення рішення суду першої інстанції 20.05.2026. На думку міської ради, доказу взагалі не існувало на момент вирішення справи, тому він не може бути прийнятий апеляційним судом як новий доказ за правилами ч. 3 ст. 269 ГПК України. Відповідач посилається на практику Верховного Суду, відповідно до якої відсутність доказу на момент ухвалення рішення виключає можливість його подальшого прийняття апеляційним судом.

19.08.2026 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Веріфікато" надійшли додаткові пояснення, в яких зазначено таке:

- сума 45 256 872,00 грн складається з двох частин. Позивач стверджує, що протягом розгляду справи послідовно розмежовував: 1 566 810,00 грн - фактично сплачену за договором ціну, правова підстава для утримання якої відпала після розірвання договору; 43 690 062,00 грн - різницю між цією сумою та ринковою вартістю земельної ділянки;

- суд першої інстанції міг частково задовольнити позов на 1 566 810,00 грн. Апелянт наголошує, що сам суд визнав його право на повернення цієї суми, однак відмовив у позові через відсутність окремої вимоги про її стягнення. На думку ТОВ «Веріфікато», присудження меншої суми в межах заявлених 45 256 872,00 грн не є ані виходом за межі позову, ані зміною його предмета. Тому навіть у разі відхилення вимоги щодо всієї ринкової вартості суд мав стягнути щонайменше 1 566 810,00 грн. Апеляційний суд вправі виправити цю помилку. Позивач посилається на ч. 4 ст. 269 ГПК України та зазначає, що апеляційний суд не обмежений доводами скарги у разі встановлення неправильного застосування матеріального права. Визнання права на 1 566 810 грн із одночасною повною відмовою в позові, на його думку, є незастосуванням закону, який підлягав застосуванню;

- щодо решти суми апелянт пропонує декілька альтернативних правових конструкцій. Насамперед він посилається на компенсаційний механізм ч. 5 ст. 390 ЦК України: або за аналогією закону/права, або безпосередньо. Субсидіарно - на ч. 2 ст. 1213 ЦК України;

- частина 5 ст. 390 ЦК України має застосовуватися за аналогією закону. На думку апелянта, ця норма втілює принцип, за яким держава або територіальна громада не повинна безоплатно отримувати нерухоме майно приватної особи без компенсації його актуальної ринкової вартості. Хоча формально земельну ділянку повернуто внаслідок розірвання договору, майновий результат, на його думку, аналогічний віндикації: громада отримує назад значно дорожчий актив, а позивач втрачає його без відповідної компенсації;

- ТОВ «Веріфікато» вважає себе добросовісним набувачем. Договір 2011 року був укладений із самою Харківською міською радою на підставі її рішення, нотаріально посвідчений, відповідав вимогам дійсності правочину, а покупець повністю сплатив встановлену договором ціну. Позивач також зазначає, що жодного дефекту набуття права власності взагалі не існувало, а його недобросовісність жодним судовим рішенням не встановлена;

- порушення зобов`язання щодо забудови не свідчить про недобросовісність набуття. На думку апелянта, добросовісність набувача повинна оцінюватися на момент придбання майна, а не за подальшим виконанням договору. Тому прострочення будівництва, через яке договір надалі було розірвано, не перетворює первісно добросовісне набуття на недобросовісне;

- обов`язок повернути ділянку апелянт фактично кваліфікує як витребування майна. Його логіка така: після розірвання договору відповідно до ст. 653 ЦК України договірні зобов`язання припинилися. Отже, обов`язок повернути земельну ділянку, який виник унаслідок розірвання, на його думку, вже не має договірної природи, а є речово-правовим — поверненням власнику індивідуально визначеної речі, якою інша особа володіє без достатньої правової підстави;

- висновок в іншому судовому рішенні про те, що позов у справі №922/1344/23 не є віндикаційним, не має преюдиційного значення. Апелянт зазначає, що преюдиційними є встановлені фактичні обставини, а не їх правова оцінка. Крім того, відповідний висновок був зроблений при вирішенні процесуального питання щодо виконання рішення, а не при розгляді питання про застосування ч. 5 ст. 390 ЦК України. За принципом jura novit curia суд у цій справі може самостійно визначити правову природу правовідносин;

- субсидіарно позивач посилається на ч. 2 ст. 1213 ЦК України. Він заперечує підхід, за якого кондикційні відносини аналізуються лише через ст. 1212 ЦК України. Стаття 1212 визначає підставу виникнення кондикційного зобов`язання, тоді як ст. 1213 регулює спосіб повернення майна: в натурі, а якщо це неможливо - шляхом відшкодування його вартості, визначеної на момент розгляду справи;

- відновлення майнового балансу, за позицією позивача, має здійснюватися за тим самим критерієм - ринковою вартістю. Оскільки міська рада отримує назад земельну ділянку в її нинішньому економічному стані, позивач вважає несправедливим оцінювати надання однієї сторони за сучасною вартістю, а іншої - за оцінкою п`ятнадцятирічної давності;

- стаття 1 Першого протоколу до Конвенції наведена як самостійне обґрунтування необхідності компенсації. Позивач вважає земельну ділянку своїм «майном» у конвенційному розумінні, оскільки право було набуте за оплатним нотаріальним договором, зареєстроване та існувало з 2011 року до розірвання договору;

- позбавлення майна без компенсації, за позицією апелянта, порушує принцип пропорційності. Посилаючись, зокрема, на рішення ЄСПЛ у справі «Кривенький проти України», позивач стверджує: навіть законне позбавлення майна в суспільному інтересі має забезпечувати справедливий баланс, а відсутність виплати, обґрунтовано пов`язаної з вартістю майна, може покладати на особу непропорційний тягар;

- відсутність попередньої вимоги до міської ради про повернення 1 566 810,00 грн не є підставою для відмови в позові. Цим апелянт спростовує відповідний аргумент відзиву Харківської міської ради та стверджує, що така обставина взагалі не входить до предмета доказування у цій справі;

- лист міської ради від 25.05.2026 апелянт просить прийняти як доказ. Він пояснює, що адвокатський запит №710 був направлений ще 22.04.2026, тобто до ухвалення рішення судом першої інстанції 20.05.2026. Сам лист міська рада склала лише 25.05.2026, а позивач отримав його 03.06.2026. Тому неможливість подати його раніше зумовлена не поведінкою позивача, а строком надання відповіді самою міською радою. Позивачем заперечується теза міської ради, що доказ, який виник після рішення першої інстанції, взагалі не може бути прийнятий. Апелянт вважає, що за конкретних обставин такий підхід унеможливив би доказування триваючої бездіяльності органу місцевого самоврядування, адже документальне підтвердження такої бездіяльності може об`єктивно виникнути вже після ухвалення рішення.

24.08.2026 від ТОВ «Веріфікато» надійшло клопотання про долучення доказів. Зокрема, скаржник просить долучити до матеріалі справи лист Департаменту земельних відносин Харківської міської ради від 18.08.2026 № 6311/0/225-26.

24.08.2026 від ТОВ «Веріфікато» надійшла заява про відкликання клопотання про витребування доказів.

24.08.2026 від ТОВ «Веріфікато» надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

24.08.2026 від Харківської міської ради надійшло клопотання про залишення без розгляду додаткових пояснень ТОВ «Веріфікато» від 19.08.2026 як такі, що за своїм змістом є доповненням (зміною) апеляційної скарги, поданим поза межами строку на апеляційне оскарження.

24.08.2026 від ТОВ «Веріфікато» надійшло клопотання про витребування доказів (вх.№9240).

24.08.2026 від ТОВ «Веріфікато» надійшло клопотання про витребування доказів (вх.№9241).

Детально рух у справі на стадії апеляційного перегляду відображено в процесуальних документах суду.

У судове засідання від 24.08.2026 з`явився представник ТОВ "Веріфікато" та представник Харківської міської ради.

На початку судового засідання колегія суддів встановила ряд поданих сторонами клопотань, зокрема таких.

Щодо клопотання ТОВ «Веріфікато» про долучення до матеріалів справи листа Харківської міської ради № 3942/0/225-26 від 25.05.2026 та листа Департаменту земельних відносин Харківської міської ради від 18.08.2026 № 6311/0/225-26.

Перш за все, колегія суддів зазначає, що жодного прохання у апеляційній скарзі долучити до матеріалів справи лист Харківської міської ради № 3942/0/225-26 від 25.05.2026 – відсутнє. ТОВ «Веріфікато» лише у додаткових поясненнях від 19.08.2026 порушує питання долучення до матеріалів справи означеного листа.

Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне вказати про таке.

Відповідні докази мали бути подані учасником справи на момент розгляду справи в суді першої інстанції.

За змістом ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Чинне процесуальне законодавство не передбачає можливості або права суду апеляційної інстанції здійснювати повторний перегляд справи на підставі доказів, які не були предметом дослідження під час розгляду справи у суді першої інстанції. Тобто, суд апеляційної інстанції обмежений у прийнятті додаткових доказів, які вправі приймати лише за умови, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

У вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з`ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об`єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов`язаний самостійно з`ясовувати відповідні причини.

В обґрунтуванні підстав для прийняття таких доказів на стадії апеляційного перегляду ТОВ «Веріфікато» вказує, що лист Харківської міської ради № 3942/0/225-26 від 25.05.2026 отримано у відповідь на адвокатський запит представника позивача вих. № 710 від 22.04.2026, тобто на запит, направлений до ухвалення оскаржуваного рішення. Лист складено 25.05.2026, тобто вже після ухвалення рішення (20.05.2026), та отримано за вх. № 312 від 03.06.2026. На переконання позивача, ним вчинено усі залежні від нього дії, спрямовані на отримання цього доказу, а неможливість його подання до суду першої інстанції зумовлена виключно строками розгляду адвокатського запиту самим відповідачем, тобто причинами, що об`єктивно не залежали від позивача, у розумінні ч. 3 ст. 269 ГПК України.

Що стосується листа Департаменту земельних відносин Харківської міської ради від 18.08.2026 № 6311/0/225-26, то позивач зазначає, що вказаний лист отримано 20.08.2026 у відповідь на адвокатський запит представника ТОВ «Веріфікато» від 14.07.2026 №1242, яким запитувалися правовстановлюючі документи щодо земельної ділянки площею 0,7461 га, кадастровий номер 6310138800:01:007:0002. У листі Департамент земельних відносин зазначив, зокрема, що державна реєстрація права власності не є підставою його набуття, а лише засвідчує вже набуте особою право, а також повідомив про відсутність у нього запитуваних правовстановлюючих документів.

Неможливість подання такого доказу суду першої інстанції заявник обґрунтовує тим, що лист складено лише 18.08.2026, тобто після ухвалення оскаржуваного рішення, а адвокатський запит направлено невдовзі після відкриття апеляційного провадження.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.12.2020 у справі №924/232/18 зазначено, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів (аналогічна правова позиція з цього питання викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №911/3250/16, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі №913/632/17, від 06.03.2019 у справі №916/4692/15, від 11.09.2019 по справі № 922/393/18).

Апеляційний суд зазначає, що лист Харківської міської ради № 3942/0/225-26 від 25.05.2026 та лист Департаменту земельних відносин Харківської міської ради від 18.08.2026 № 6311/0/225-26 як докази виникли уже після ухвалення оскаржуваного рішення, у зв`язку з чим відсутні передбачені процесуальним законом підстави для їх прийняття.

Відтак, відсутні підстави для задоволення клопотання ТОВ «Веріфікато» про долучення до матеріалів справи листа Харківської міської ради № 3942/0/225-26 від 25.05.2026 та листа Департаменту земельних відносин Харківської міської ради від 18.08.2026 № 6311/0/225-26.

Щодо клопотання ТОВ «Веріфікато» про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, в якому просить залучити до участі у справі №922/461/26 головного державного виконавця Основ`яно-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Харківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Шляхового Дмитра Валерійовича (ЄДРПОУ 41430683, адреса: Україна, 61024, Харківська обл., місто Харків, вул. Максиміліанівська, будинок 11) як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

В обґрунтування клопотання позивач зазначає, що на виконанні у вказаного державного виконавця перебувало виконавче провадження №75910412 з виконання наказу Господарського суду Харківської області у справі №922/1344/23 про зобов`язання ТОВ «Веріфікато» повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради спірну земельну ділянку.

Постановою державного виконавця від 30.04.2026 виконавче провадження №75910412 закрито. ТОВ «Веріфікато» оскаржує зазначену постанову, посилаючись на те, що саме Харківська міська рада мала вчинити дії щодо прийняття земельної ділянки та державної реєстрації права власності територіальної громади.

На переконання заявника, обставини закінчення виконавчого провадження мають значення для вирішення цього спору, оскільки суд першої інстанції, відмовляючи у позові, врахував відсутність фактичного передання земельної ділянки та дійшов висновку про відсутність набуття відповідачем майна, а відтак про неможливість застосування положень глави 83 ЦК України.

Позивач зазначає, що правова оцінка дій державного виконавця та підстав закінчення виконавчого провадження може бути пов`язана з оцінкою поведінки сторін у цій справі, а державний виконавець володіє матеріалами виконавчого провадження, які, на думку заявника, мають значення для повного та об`єктивного встановлення відповідних обставин.

При цьому позивач пояснює неподання такого клопотання суду першої інстанції тим, що лише в оскаржуваному рішенні суд пов`язав закінчення виконавчого провадження без фактичного передання земельної ділянки з відсутністю підстав для застосування глави 83 ЦК України, у зв`язку з чим, на його думку, необхідність залучення державного виконавця виникла лише на стадії апеляційного перегляду.

Розглянувши вказане клопотання, колегія суддів не вбачає правових підстав для його задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін.

Отже, визначальною умовою для залучення особи до участі у справі як третьої особи є можливість безпосереднього впливу судового рішення у відповідній справі на її права або обов`язки щодо однієї зі сторін.

Разом з тим предметом розгляду у даній справі є вимога ТОВ «Веріфікато» до Харківської міської ради про стягнення 45 256 872,00 грн як вартості земельної ділянки. Жодних вимог до державного виконавця у межах цієї справи не заявлено, а питання правомірності постанови про закінчення виконавчого провадження №75910412 та законності дій чи бездіяльності державного виконавця не є предметом даного спору.

Вирішення питання про наявність або відсутність у Харківської міської ради обов`язку сплатити ТОВ «Веріфікато» заявлену суму не породжує, не змінює та не припиняє прав чи обов`язків державного виконавця щодо позивача або відповідача.

При цьому посилання заявника на те, що державний виконавець володіє матеріалами виконавчого провадження та може надати відомості щодо обставин його виконання, саме по собі не є передбаченою ст. 50 ГПК України підставою для залучення такої особи до участі у справі як третьої особи. Наявність в особи певних доказів або інформації, які учасник справи вважає необхідними для вирішення спору, не є тотожною можливості впливу судового рішення на права чи обов`язки цієї особи.

Крім того, відповідно до ч. 1, 2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Апеляційний перегляд спрямований на перевірку правильності рішення місцевого господарського суду виходячи з предмета та учасників спору, визначених під час розгляду справи в суді першої інстанції.

За змістом ст.50 ГПК України залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, здійснюється до закінчення підготовчого провадження. Верховний Суд також зазначав, що положення ст.50 та 269 ГПК України виключають можливість залучення нової третьої особи на стадії апеляційного перегляду рішення по суті спору.

Доводи ТОВ «Веріфікато» про те, що необхідність у залученні державного виконавця виникла лише після ознайомлення з мотивами рішення суду першої інстанції, наведеного не спростовують. Обставини закінчення виконавчого провадження №75910412 та постанова державного виконавця від 30.04.2026 існували до ухвалення оскаржуваного рішення від 20.05.2026 та були відомі позивачу. Отже, об`єктивних перешкод для порушення відповідного питання під час розгляду справи судом першої інстанції заявником не наведено.

Окремо колегія суддів звертає увагу, що оцінка правомірності постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження №75910412 не входить до предмета апеляційного перегляду у цій справі. Наявність окремого оскарження ТОВ «Веріфікато» відповідних дій державного виконавця не створює підстав для залучення останнього до цієї справи, оскільки відповідні процесуальні питання мають вирішуватися у встановленому законом порядку в межах провадження, в якому оскаржуються рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця.

За таких обставин, враховуючи предмет і підстави позову, межі апеляційного перегляду, а також відсутність доказів того, що судове рішення у даній справі може вплинути на права або обов`язки державного виконавця щодо будь-якої зі сторін, колегія суддів дійшла висновку про відсутність передбачених ст. 50 ГПК України підстав для залучення Головного державного виконавця Основ`янсько-Слобідського ВДВС у місті Харкові Шляхового Д.В. до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, у зв`язку з чим клопотання ТОВ «Веріфікато» задоволенню не підлягає.

Щодо клопотань Товариства з обмеженою відповідальністю "Веріфікато" про витребування доказів (вх.№9240, 9241).

Із означених клопотань вбачається, що позивач просить поновити строк на їх подання та витребувати:

- в Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові належним чином засвідчені копії матеріалів виконавчого провадження №75910412 з примусового виконання наказу Господарського суду Харківської області від 15.09.2023 у справі №922/1344/23, зокрема постанови про відкриття та закінчення виконавчого провадження, акти і постанови державного виконавця, листування державного виконавця з Харківською міською радою, а також документи щодо вчинення чи невчинення стягувачем дій, спрямованих на прийняття земельної ділянки та підписання акта приймання-передачі;

- у Головного управління Держгеокадастру у Харківській області документи щодо земельної ділянки площею 0,7461 га, кадастровий номер 6310138800:01:007:0002, зокрема Поземельну книгу, правовстановлюючі документи щодо права власності територіальної громади міста Харкова станом до 01.06.2011, витяг із Книги записів реєстрації державних актів, а також відомості Державного земельного кадастру щодо суб`єктів речових прав на земельну ділянку та підстав виникнення таких прав.

В обґрунтування першого клопотання позивач зазначає, що матеріали виконавчого провадження мають підтвердити обставини виконання рішення у справі №922/1344/23, зокрема з`ясувати, чи вчиняла Харківська міська рада як стягувач дії, спрямовані на прийняття земельної ділянки, чи брала участь у виконавчих діях та чи вчиняла дії щодо підписання акта приймання-передачі. На думку позивача, ці обставини мають значення для оцінки добросовісності поведінки відповідача та наявності підстав для застосування ст.1212 ЦК України, оскільки саме закінчення виконавчого провадження №75910412 було покладено судом першої інстанції в основу висновку про те, що земельна ділянка відповідачу фактично не повернута.

Щодо другого клопотання позивач зазначає, що витребувані у Держгеокадастру документи необхідні для встановлення того, за ким було зареєстровано право власності на земельну ділянку до її відчуження ТОВ «Веріфікато» та хто є належним суб`єктом звернення за державною реєстрацією права після розірвання договору купівлі-продажу. Необхідність витребування цих документів позивач пов`язує з доводами відповідача про те, що право власності територіальної громади може бути поновлено лише після відповідної державної реєстрації.

Обґрунтовуючи поважність причин неподання зазначених клопотань до суду першої інстанції, ТОВ «Веріфікато» посилається на те, що необхідність дослідження відповідних обставин виникла після ухвалення оскаржуваного рішення та ознайомлення з мотивами, покладеними судом в основу відмови у позові.

Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення зазначених клопотань з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду, а позивач повинен подати докази разом із поданням позовної заяви.

За приписами ч. 1 ст. 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане у строк, зазначений у ч. 2 та 3 ст. 80 цього Кодексу. У разі пропуску такого строку суд залишає клопотання без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Разом з тим, відповідно до ч. 1 та 3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами, а докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів зазначає, що обставини, на підтвердження яких позивач просить витребувати відповідні докази, не є новими обставинами, які виникли лише на стадії апеляційного перегляду.

Так, питання фактичного повернення земельної ділянки Харківській міській раді безпосередньо пов`язане з підставами заявленого позову, оскільки сам позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що внаслідок розірвання договору та повернення земельної ділянки відповідач безпідставно зберіг відповідне майно. Отже, обставини щодо фактичного повернення земельної ділянки, виконання рішення у справі №922/1344/23 та поведінки сторін під час такого виконання об`єктивно входили до кола обставин, які позивач мав доводити ще під час розгляду справи судом першої інстанції.

При цьому виконавче провадження №75910412 було відкрито 27.08.2024, тобто задовго до звернення позивача з цим позовом, а постанову про його закінчення винесено 30.04.2026 - до ухвалення рішення судом першої інстанції 20.05.2026. Відтак як саме виконавче провадження, так і обставини його закінчення існували на час розгляду справи місцевим господарським судом.

Посилання позивача на те, що необхідність витребування матеріалів виконавчого провадження виникла лише після ознайомлення з мотивами оскаржуваного рішення, не свідчить про наявність об`єктивних причин, які унеможливлювали заявлення відповідного клопотання раніше. Незгода сторони з оцінкою судом першої інстанції встановлених обставин та прагнення після ухвалення несприятливого для неї рішення доповнити доказову базу не є винятковим випадком у розумінні ч. 3 ст. 269 ГПК України.

Аналогічного висновку колегія суддів доходить і щодо документів, які позивач просить витребувати у Головного управління Держгеокадастру у Харківській області. Обставини щодо правового титулу Харківської міської ради на земельну ділянку до укладення договору купівлі-продажу від 01.06.2011, а також підстав виникнення та державної реєстрації відповідного речового права стосуються правовідносин, які існували задовго до звернення з цим позовом.

Факт отримання позивачем лише 18.08.2026 інформації про орган, у якого можуть перебувати відповідні документи, не доводить об`єктивної неможливості своєчасного з`ясування цих обставин та заявлення відповідного клопотання під час розгляду справи судом першої інстанції. Наведене свідчить лише про те, що відповідні дії щодо пошуку та отримання доказів позивач почав вчиняти вже на стадії апеляційного перегляду.

За таких обставин колегія суддів не вбачає передбачених ст. 80, 81 та 269 ГПК України підстав для визнання поважними причин пропуску ТОВ «Веріфікато» строку на подання клопотань про витребування доказів, поновлення відповідного строку та витребування матеріалів виконавчого провадження №75910412 і документів у Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, у зв`язку з чим клопотання ТОВ «Веріфікато» задоволенню не підлягають.

Щодо клопотання ТОВ «Веріфікато» про відкладення розгляду справи.

В обґрунтування клопотання позивач посилається на очікування відповіді Головного управління Держгеокадастру у Харківській області на адвокатський запит від 21.08.2026 щодо документів, які, на його думку, мають значення для встановлення обставин належності спірної земельної ділянки та можливості відповідача здійснити державну реєстрацію права власності на неї. Також позивач зазначає про необхідність очікування результатів розгляду його скарги на дії державного виконавця у справі №922/1344/23 щодо постанови від 30.04.2026 про закінчення виконавчого провадження №75910412.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 216 ГПК України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених ч. 2 ст. 202 цього Кодексу. Якщо спір, розгляд якого по суті розпочато, не може бути вирішено в даному судовому засіданні, судом може бути оголошено перерву в межах встановлених цим Кодексом строків розгляду справи.

Водночас наведені заявником обставини не свідчать про неможливість розгляду апеляційної скарги у призначеному судовому засіданні.

Так, очікування відповіді Головного управління Держгеокадастру у Харківській області не є процесуальною підставою для відкладення розгляду справи. Як встановлено вище, клопотання позивача про витребування відповідних доказів судом апеляційної інстанції залишено без задоволення з огляду на недотримання вимог ст. 80, 81 та ч. 3 ст. 269 ГПК України. Відтак очікування позивачем документів, щодо яких відсутні передбачені процесуальним законом підстави для їх прийняття на стадії апеляційного перегляду, не зумовлює необхідності відкладення розгляду справи.

При цьому відповідно до ч. 3 ст. 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках за умови доведення учасником справи неможливості їх подання з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Відкладення розгляду справи не може використовуватися для надання стороні додаткового часу на формування нової доказової бази на стадії апеляційного перегляду поза межами встановленого законом порядку подання та прийняття доказів.

Щодо посилань позивача на розгляд у межах справи №922/1344/23 скарги на дії державного виконавця колегія суддів зазначає, що оскарження постанови про закінчення виконавчого провадження №75910412 не створює об`єктивної неможливості розгляду цієї справи.

На час апеляційного перегляду оскарження постанови державного виконавця від 30.04.2026 про закінчення виконавчого провадження №75910412 не є самостійною підставою для відкладення розгляду справи.

Більше того, заявник фактично просить відкласти розгляд справи на невизначений строк, оскільки у клопотанні зазначає, що дата розгляду скарги у справі №922/1344/23 судом першої інстанції станом на час його подання не призначена. Така обставина не узгоджується із завданням господарського судочинства щодо своєчасного вирішення спору, визначеним ст. 2 ГПК України, та встановленими ст. 273 ГПК України строками розгляду апеляційної скарги.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до ст.269 ГПК України завданням суду апеляційної інстанції є перевірка законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги на підставі матеріалів справи та доказів, прийнятих апеляційним судом у встановленому процесуальним законом порядку. Можливість виникнення в майбутньому нових обставин унаслідок розгляду іншої справи не перешкоджає здійсненню такої перевірки.

Отже, наведені ТОВ «Веріфікато» обставини не свідчать про наявність передбачених ст. 202, 216, 269 ГПК України підстав, які унеможливлюють розгляд апеляційної скарги у призначеному судовому засіданні, а відкладення розгляду справи з метою очікування отримання нових доказів або результату розгляду іншого судового провадження не відповідає завданню апеляційного перегляду та принципу своєчасності судового розгляду.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення клопотання ТОВ «Веріфікато» про відкладення розгляду справи.

Щодо клопотання про залишення без розгляду додаткових пояснень ТОВ «Веріфікато» від 19.08.2026, яке надійшло від Харківської міської ради.

В обґрунтування заяви відповідач зазначає, що подані позивачем додаткові пояснення за своїм змістом фактично є доповненням (зміною) апеляційної скарги, оскільки містять додаткові правові підстави на обґрунтування незаконності рішення суду першої інстанції, зокрема посилання на пряме застосування ч. 5 ст. 390 ЦК України, ч. 2 ст. 1213 ЦК України та принцип еквівалентності надань. Оскільки такі пояснення подані після закінчення строку на апеляційне оскарження, Харківська міська рада вважає, що вони підлягають залишенню без розгляду відповідно до ч. 1 ст. 266 та ч. 2 ст.118 ГПК України.

Розглянувши вказану заяву, колегія суддів не вбачає підстав для її задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 266 ГПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження.

Водночас не кожне наведення учасником справи додаткової правової аргументації після подання апеляційної скарги є її зміною або доповненням у розумінні наведеної норми. Вирішальним у цьому випадку є зміст відповідного процесуального документа та те, чи змінює він предмет апеляційного оскарження, вимоги апеляційної скарги або фактичні обставини, на яких вона ґрунтується.

Як убачається зі змісту поданих ТОВ «Веріфікато» додаткових пояснень, апелянт не змінив предмета апеляційного оскарження та продовжує наполягати на скасуванні рішення Господарського суду Харківської області від 20.05.2026 і задоволенні заявлених ним позовних вимог про стягнення з Харківської міської ради 45 256 872,00 грн. Сам відповідач у своїй заяві зазначає, що у додаткових поясненнях позивач просить апеляційну скаргу задовольнити у повному обсязі, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Наведення апелянтом додаткових посилань на норми матеріального права та розширення правової аргументації на підтвердження раніше заявленої позиції саме по собі не свідчить про зміну чи доповнення апеляційної скарги в розумінні ст. 266 ГПК України.

При цьому суд відповідно до принципу jura novit curia самостійно здійснює правильну юридичну кваліфікацію спірних правовідносин та застосовує до встановлених обставин належні норми матеріального права. Тому наведення стороною додаткової правової кваліфікації вже заявлених обставин не може саме по собі розцінюватися як зміна меж апеляційного перегляду.

Посилання Харківської міської ради на те, що в додаткових поясненнях наведені нові правові конструкції щодо застосування ч. 5 ст. 390, ч. 2 ст.1213 ЦК України та інших положень законодавства, також не є достатньою підставою для залишення всього процесуального документа без розгляду.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що подані ТОВ «Веріфікато» додаткові пояснення в частині наведення додаткової правової аргументації не є зміною або доповненням апеляційної скарги у розумінні ч. 1 ст.266 ГПК України, у зв`язку з чим підстави для залишення їх без розгляду відповідно до ч. 2 ст. 118 ГПК України відсутні.

У задоволенні заяви Харківської міської ради про залишення без розгляду додаткових пояснень ТОВ «Веріфікато» від 19.08.2026 слід відмовити.

Проаналізувавши матеріали справи колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила такі обставини справи.

Рішенням 7 сесії Харківської міської ради 6 скликання "Про продаж земельних ділянок юридичним та фізичним особам України" від 18.05.2011 №296/11 вирішено продати ТОВ "Веріфікато" земельну ділянку площею 0,7461 га з земель житлової та громадської забудови за адресою: м. Харків, пров. Банний, Червонозаводський район, кадастровий номер 6310138800:01:007:0002, за ціною 1 566 810,00 грн без ПДВ для будівництва готельного комплексу та подальшої експлуатації об`єкту. Будівництво об`єкту виконати в строк до 01.06.2018.

На підставі вказаного рішення, 01.06.2011 між Харківською міською радою (далі - продавець, Відповідач) та ТОВ "Веріфікато" (далі - покупець, Позивач) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки (далі - Договір), який посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І. за №1804 та зареєстровано в Харківській міській раді в книзі записів реєстрації договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 01.06.2011 за №15/11.

Відповідно до пункту 1.1. Договору продавець на підставі рішення 7 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 18.05.2011 №296/11 передає за плату, а покупець приймає у власність і оплачує вартість земельної ділянки площею 0,7461 га з земель житлової та громадської забудови, яка знаходиться за адресою: м. Харків, пров. Банний (кадастровий номер 6310138800:01:007:0002), згідно з планом земельної ділянки, що додається.

Пунктом 1.2. Договору сторони погодили та передбачили, що земельна ділянка, зазначена в пункті 1.1. договору, продається для будівництва готельного комплексу та подальшої експлуатації об`єкту.

Умовами пункту 1.4. Договору визначено, що будівництво об`єкту виконати в строк до 01.06.2018.

Пунктом 2.1., 2.2. Договору передбачено, що ціна продажу земельної ділянки становить 1 566 810,00 грн (без ПДВ).

Департаментом містобудування, архітектури та земельних відносин листом від 11.07.2011 № 6308/0/84-11 на лист від 20.06.2011 № 17 повідомлено про повну сплату вартості земельної ділянки площею 0,7461 га для будівництва готельного комплексу та подальшої експлуатації об`єкту за адресою: м. Харків, пров. Банний, що передбачена п. 2.1. Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011 №15/11 у розмірі 1 566 810,00 грн, у тому числі відповідно до договору про внесення авансового внеску від 16.05.2011 №18/11 було сплачено авансовий внесок у розмірі 112 955,82 грн.

У зв`язку з порушенням Відповідачем умов договору в частині взятих на себе зобов`язань із будівництва готельного комплексу в передбачений пунктом 1.4 Договору строк, 06.04.2023 прокурор в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Веріфікато" про розірвання Договору та зобов`язання ТОВ "Веріфікато" повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради спірну земельну ділянку.

Рішенням Господарського суду Харківської області у справі №922/1344/23 від 15.08.2023 позов задоволено в повному обсязі; розірвано Договір та зобов`язано ТОВ "Веріфікато" повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради спірну земельну ділянку.

Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.03.2024 вказане рішення було залишено в силі.

Позивачем була проведена ретроспективна оцінка майна (спірної земельної ділянки) станом на 06.04.2023, з якої вбачається, що вартості спірної земельної ділянки станом на 06.04.2023 становила 45 256 872,00 грн.

Оскільки суд у справі №922/1344/23 зобов`язав ТОВ "Веріфікато" повернути майно колишньому власнику земельну ділянку (предмет Договору), позивач вважає, що Харківська міська рада як продавець за Договором отримала суму коштів, а згодом повернула у свою власність за рішенням суду у справі №922/1344/23 не лише саму земельну ділянку, а й додаткові кошти - ринкову вартість такої земельної ділянки у розмірі значно більшому за суму, отриману за Договором.

Враховуючи викладене, позивач зазначає про наявність підстав для відшкодування ТОВ "Веріфікато" Харківською міською радою ринкової вартості спірної земельної ділянки в розмірі 45 256 872,00 грн.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, що стало підставою для звернення позивача до апеляційного суду зі скаргою.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, апеляційний суд виходить з наступного.

Предметом розгляду у даній справі є вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Веріфікато» до Харківської міської ради про стягнення 45 256 872,00 грн, які, на думку позивача, підлягають поверненню у зв`язку з розірванням договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011 та поверненням земельної ділянки територіальній громаді міста Харкова за рішенням суду у справі №922/1344/23.

Натомість предметом апеляційного перегляду є законність та обґрунтованість рішення Господарського суду Харківської області про відмову у задоволенні позову. Фактично апеляційний суд має визначити:

- чи має ТОВ «Веріфікато» право на отримання від Харківської міської ради компенсації ринкової вартості земельної ділянки станом на дату звернення прокурора з позовом про її повернення, визначеної у розмірі 45 256 872,00 грн;

- чи виник у Харківської міської ради після розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки обов`язок повернути ТОВ «Веріфікато» сплачені за договором кошти у розмірі 1 566 810,00 грн як безпідставно збережене майно та чи зазначав про таку вимогу позивач.

Щодо компенсації ринкової вартості земельної ділянки.

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 2 ст. 651 ЦК України визначено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

За змістом ч. 4, 5 ст. 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом, а якщо договір змінений або розірваний у зв`язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Із матеріалів справи №922/1344/23 вбачається, що договір купівлі-продажу земельної ділянки було розірвано у зв`язку з його істотним порушенням з боку позивача. Підставою для розірвання договору стало невиконання позивачем прийнятого на себе обов`язку щодо забудови земельної ділянки, яка була відчужена для будівництва готельного комплексу та подальшої експлуатації такого об`єкта. Як установлено судами у справі №922/1344/23, протягом тривалого часу після набуття права власності на земельну ділянку позивач не розпочав та не здійснив будівництво об`єкта нерухомості (до 01.06.2018), для зведення якого земельна ділянка була надана, що і стало підставою для розірвання договору та повернення земельної ділянки територіальній громаді міста Харкова.

Водночас предметом позову у даній справі є вимога про стягнення вартості земельної ділянки кадастровий номер 6310138800:01:007:0002 у розмірі 45 256 872,00 грн, у зв`язку поверненням вказаної земельної ділянки Харківській міській раді.

Позивач таку вимогу мотивує звітом про ретроспективну незалежну експертну оцінку ринкової вартості земельної ділянки від 06.04.2023, який він замовив у 2025 році з метою визначення ринкової вартості об`єкту оцінки, для подальшого вирішення майнових та фінансових суперечок в суді.

В якості правового обґрунтування позовних вимог позивач посилається на норми глави 83 ЦК України та ч. 5 ст. 390 ЦК України.

Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно зі статтею 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 1214 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов`язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. Натомість особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов`язана повернути доходи.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Подібні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 і постановах Верховного Суду від 24.06.2026 у справі № 909/1000/24, від 01.07.2025 у справі № 908/1301/24.

Для кондиційних зобов`язань наявність вини набувача (зберігача) майна не є необхідною обставиною. Визначальним є наявність факту неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності. Набувач має обов`язок повернути майно, яке він безпідставно набув (зберігав), або його вартість.

На переконання позивача, відповідач повернув собі спірну земельну ділянку, а тому він зберіг за собою суму коштів (у розмірі ринкової вартості спірної земельної ділянки) без достатньої правової підстави.

Проте колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про помилковість наведених доводів.

Насамперед матеріалами справи підтверджується, що виконавче провадження № 75910412 з примусового виконання наказу Господарського суду Харківської області від 15.09.2023 у справі №922/1344/23 про зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Веріфікато" повернути територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради земельну ділянку загальною площею 0,7461 га з кадастровим номером 6310138800:01:007:0002, яка розташована за адресою: м. Харків, пров. Банний, було закінчено 30.04.2026, у зв`язку з повторним невиконанням боржником (позивачем) рішення суду без поважних причин.

Таким чином, станом на момент розгляду цієї справи рішення суду в частині повернення земельної ділянки фактично виконано не було, а спірна земельна ділянка територіальній громаді міста Харкова не передана.

За таких обставин твердження позивача про те, що відповідач уже набув або зберіг у себе майно у вигляді земельної ділянки, не відповідають фактичним обставинам справи. Відсутність факту набуття або збереження майна виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень глави 83 ЦК України, оскільки набуття або збереження майна однією особою за рахунок іншої є обов`язковою передумовою виникнення кондикційного зобов`язання.

При цьому для правильного вирішення спору не має визначального значення, з чиєї саме вини рішення суду у справі №922/1344/23 залишилося невиконаним. Вирішальним є те, що на момент розгляду даної справи відсутній факт набуття відповідачем майна, на який посилається позивач як на підставу своїх вимог.

Навіть у випадку фактичного повернення земельної ділянки територіальній громаді таке набуття майна не могло б вважатися безпідставним у розумінні статті 1212 ЦК України. Повернення земельної ділянки відбувалося б не за відсутності правової підстави, а на виконання судового рішення, ухваленого у зв`язку з істотним порушенням умов договору саме з боку ТОВ «Веріфікато». Отже, правовою підставою набуття відповідачем земельної ділянки є судове рішення, яке набрало законної сили та є обов`язковим до виконання.

Крім того, на переконання колегії суддів, посилання ТОВ «Веріфікато» на необхідність компенсації йому вартості земельної ділянки або інших майнових втрат суперечать правовій природі наслідків, передбачених статтею 653 ЦК України.

Як встановлено судовими рішеннями у справі №922/1344/23, договір купівлі-продажу земельної ділянки було розірвано саме внаслідок істотного порушення його умов з боку покупця – ТОВ «Веріфікато», яке не виконало взяті на себе зобов`язання щодо забудови земельної ділянки.

Частиною 5 статті 653 ЦК України передбачено, що якщо договір змінений або розірваний у зв`язку з істотним порушенням договору однією зі сторін, друга сторона має право вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Отже, у спірних правовідносинах саме Харківська міська рада є стороною, права та законні інтереси якої були порушені неналежним виконанням договору покупцем, а відтак саме вона, а не позивач, є потенційним носієм права на відшкодування збитків, пов`язаних із розірванням договору.

Натомість правова позиція позивача фактично зводиться до того, що особа, яка допустила істотне порушення договору та з цієї причини втратила право на спірне майно, повинна отримати від іншої сторони компенсацію ринкової вартості такого майна. Проте такий підхід не узгоджується ані зі змістом статті 653 ЦК України, ані із загальними принципами цивільно-правової відповідальності, оскільки фактично надає порушнику договору право на отримання майнової вигоди внаслідок власної неправомірної поведінки.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає безпідставними доводи позивача про те, що Харківська міська рада без належної правової підстави зберегла за собою майно у розмірі ринкової вартості спірної земельної ділянки, а тому підстави для застосування до спірних правовідносин положень статей 653, 1212– 1214 ЦК України відсутні.

Також позивач посилається на норми ч. 5 ст. 390 ЦК України, як правову підставу для задоволення позову.

Відповідно до абз. 1 ч. 5 ст. 390 ЦК України суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.

З аналізу наведеної норми вбачається, що її застосування можливе лише за сукупності двох обов`язкових умов: по-перше, спір повинен стосуватися витребування майна, а по-друге, особа, від якої таке майно витребовується, повинна мати статус добросовісного набувача.

Набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, в якої він придбав річ, не мала права її відчужувати (постанова КГС ВС від 16.04.2025 у справі № 910/17006/23).

Колегія суддів звертає увагу, що позивачем помилково ототожнюються правові наслідки розірвання договору з правовими наслідками витребування майна від добросовісного набувача.

Як вже зазначалось, у справі №922/1344/23 повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді було наслідком розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки у зв`язку з істотним порушенням покупцем його умов. Тобто спірні правовідносини виникли із договірного зобов`язання та пов`язані із застосуванням наслідків його припинення.

Натомість витребування майна відповідно до ст. 387, 388 ЦК України є речово-правовим способом захисту права власності та застосовується у випадках, коли майно вибуло з володіння власника і перебуває у володінні особи, яка не перебуває з власником у зобов`язальних правовідносинах щодо цього майна. Метою такого позову є відновлення володіння власника шляхом повернення майна від фактичного володільця.

Водночас позов прокурора у справі №922/1344/23 ґрунтувався саме на вимогах про розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки та застосування наслідків такого розірвання у зв`язку з невиконанням покупцем взятих на себе зобов`язань щодо забудови земельної ділянки. Отже, спір у справі №922/1344/23 вирішувався в площині зобов`язальних правових відносин.

За таких обставин відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень ч.5 ст. 390 ЦК України, яка регулює виключно питання компенсації вартості нерухомого майна добросовісному набувачу у разі його витребування на користь держави або територіальної громади.

Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано вказав, що позивач не набув права на отримання від Харківської міської ради компенсації вартості спірної земельної ділянки у розмірі 45 256 872,00 грн ані на підставі положень глави 83 ЦК України, оскільки відсутній факт безпідставного набуття чи збереження майна відповідачем, ані на підставі ч.5 ст. 390 ЦК України, яка не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Відтак заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Разом з тим, скаржник зазначає, що суд дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для застосування ст.1212 ЦК України, оскільки неправильно визначив, яке саме майно є предметом кондикційної вимоги. На переконання апелянта, у спірних правовідносинах безпідставно набутим майном є саме грошові кошти, отримані Харківською міською радою за договором купівлі-продажу земельної ділянки, а не сама земельна ділянка. Скаржник зазначає, що після розірвання договору відповідач продовжує утримувати у себе кошти, сплачені позивачем, тоді як правова підстава для їх утримання припинилася. Відтак саме з моменту розірвання договору у відповідача виник обов`язок повернути такі кошти.

Колегія суддів зазначає, що розірвання договору не свідчить про автоматичне виникнення підстав для застосування положень статті 1212 ЦК України.

Як встановлено судовими рішеннями у справі №922/1344/23, договір купівлі-продажу земельної ділянки було розірвано у зв`язку з істотним порушенням його умов саме з боку ТОВ «Веріфікато», яке не виконало взяті на себе зобов`язання щодо забудови земельної ділянки. Отже, припинення договору відбулося внаслідок неправомірної поведінки позивача, а не з підстав, які не залежать від волі сторін.

Наслідки розірвання договору врегульовані положеннями ст.653 ЦК України. Частиною п`ятою зазначеної статті передбачено, що якщо договір змінений або розірваний у зв`язку з істотним порушенням договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Таким чином, законодавець врегулював наслідки розірвання договору у зв`язку з його істотним порушенням однією зі сторін. У даному випадку саме Харківська міська рада є стороною, права якої були порушені неналежним виконанням договору покупцем, а тому позивач не може посилатися на положення ст. 1212 ЦК України як на підставу для отримання майнової вигоди від власного порушення договірних зобов`язань.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 1212 ЦК України. Оскільки сам факт розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки не свідчить про виникнення у Харківської міської ради обов`язку повернути позивачу грошові кошти у порядку кондикційного зобов`язання.

Крім того, на переконання апелянта, закінчення виконавчого провадження без фактичного передання земельної ділянки не впливає на правові наслідки рішення суду про розірвання договору. На його думку, після набрання законної сили рішенням у справі №922/1344/23 право власності позивача на земельну ділянку припинилося, а юридичний титул на земельну ділянку повернувся територіальній громаді. Закінчення виконавчого провадження з процесуальних причин не може скасувати наслідків судового рішення та не відновлює право власності позивача на спірну земельну ділянку.

Колегія суддів частково погоджується з доводами апелянта в тій частині, що саме по собі закінчення виконавчого провадження не скасовує та не змінює правових наслідків судового рішення, яке набрало законної сили, та зазначає таке.

Дійсно, рішенням Господарського суду Харківської області у справі №922/1344/23, залишеним без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, договір купівлі-продажу земельної ділянки було розірвано та зобов`язано ТОВ «Веріфікато» повернути спірну земельну ділянку Харківській міській раді. Таке судове рішення є обов`язковим до виконання та породжує для сторін відповідні правові наслідки незалежно від подальшого перебігу виконавчого провадження.

Водночас наведені обставини не спростовують правильності висновку суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

Предметом даного спору є не встановлення належності права власності на земельну ділянку, а наявність чи відсутність у Харківської міської ради обов`язку сплатити на користь позивача 45 256 872,00 грн на підставі ст. 1212 ЦК України або ч.5 ст. 390 ЦК України.

Навіть якщо виходити з того, що після набрання законної сили рішенням у справі №922/1344/23 позивач утратив юридичний титул на спірну земельну ділянку, ця обставина не свідчить про виникнення у відповідача кондикційного зобов`язання щодо виплати позивачу її ринкової вартості.

Як уже зазначалося, повернення земельної ділянки територіальній громаді відбулося як наслідок розірвання договору купівлі-продажу у зв`язку з істотним порушенням його умов саме з боку позивача. Тому правові наслідки таких відносин визначаються нормами, що регулюють припинення договірних зобов`язань, а не положеннями глави 83 ЦК України.

Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи щодо правових наслідків рішення у справі №922/1344/23 не спростовують висновків суду першої інстанції про відсутність правових підстав для стягнення з Харківської міської ради на користь ТОВ «Веріфікато» 45 256 872,00 грн.

Скаржник стверджує, що Харківська міська рада повинна була вчинити дії щодо державної реєстрації права власності на земельну ділянку за територіальною громадою після розірвання договору. Апелянт зазначає, що ТОВ «Веріфікато» після розірвання договору втратило будь-який правовий статус щодо земельної ділянки та не володіє необхідними правовстановлюючими документами, а тому не може виступати заявником при проведенні державної реєстрації. На його думку, саме Харківська міська рада як особа, на користь якої ухвалене рішення суду, повинна була звернутися до державного реєстратора та забезпечити внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав. Скаржник посилається на лист відповідача, з якого вбачається, що останній не звертався до державного реєстратора та не вчиняв дій щодо підписання акта приймання-передачі земельної ділянки. На переконання позивача, відповідач не може посилатися на власну бездіяльність як на підставу для відмови у задоволенні позову.

Колегія суддів зазначає, що наведені обставини не мають ключового значення для вирішення даного спору.

Предметом розгляду у цій справі є вимога про стягнення з Харківської міської ради 45 256 872,00 грн, заявлена позивачем на підставі положень глави 83 ЦК України та ч.5 ст. 390 ЦК України. Натомість питання належного виконання рішення у справі №922/1344/23, порядку державної реєстрації речових прав на земельну ділянку та дій сторін у виконавчому провадженні не є предметом даного спору.

При цьому навіть у випадку, якщо припустити, що Харківська міська рада не вчинила всіх необхідних дій для державної реєстрації права власності на земельну ділянку або оформлення її передачі, такі обставини не породжують у відповідача обов`язку виплатити позивачу ринкову вартість земельної ділянки у розмірі 45 256 872,00 грн.

Посилання апелянта на те, що відповідач не може користуватися наслідками власної бездіяльності, не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки заявлені позовні вимоги не ґрунтуються на порушенні відповідачем обов`язку щодо державної реєстрації права власності або прийняття земельної ділянки, а спрямовані на стягнення її ринкової вартості. Водночас жодна із наведених позивачем обставин не свідчить про виникнення у Харківської міської ради обов`язку здійснити таку виплату.

Відтак доводи апеляційної скарги щодо невчинення Харківською міською радою реєстраційних дій та непідписання акта приймання-передачі земельної ділянки не впливають на правильність висновків суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Апелянт вважає, що є помилковим висновок місцевого господарського суду про неможливість застосування до спірних правовідносин ч.5 ст. 390 ЦК України. На думку скаржника, у справі №922/1344/23 фактичні та економічні наслідки є аналогічними витребуванню майна, тобто тотожні віндикації. Внаслідок судового рішення територіальна громада отримує назад земельну ділянку, тоді як позивач втрачає належне йому майно. На переконання скаржника, при вирішенні спору суд повинен був виходити з необхідності компенсації вартості земельної ділянки за її ринковою вартістю на момент припинення права власності позивача.

Колегія суддів відхиляє наведені доводи апелянта як безпідставні.

Скаржник фактично пропонує застосувати до спірних правовідносин положення ч.5 ст. 390 ЦК України за аналогією, виходячи з того, що наслідком розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки стало її повернення територіальній громаді, а тому такі правовідносини, на його думку, є подібними до віндикаційних.

Проте сама по собі схожість економічного результату певних правовідносин не є підставою для застосування норм права, які регулюють інший за своєю правовою природою вид правовідносин.

Як вже зазначалося, положення ч. 5 ст.390 ЦК України є спеціальною нормою, яка регулює питання компенсації вартості нерухомого майна добросовісному набувачу виключно у разі задоволення позову про витребування такого майна на користь держави або територіальної громади. Законодавець визначив як суб`єктний склад відповідних правовідносин, так і юридичний факт, з настанням якого пов`язується право на компенсацію, – задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача.

Натомість у справі №922/1344/23 підставою повернення земельної ділянки стало розірвання договору купівлі-продажу у зв`язку з істотним порушенням його умов покупцем, а не встановлення незаконності вибуття майна з володіння власника чи витребування майна від добросовісного набувача.

Отже, доводи апелянта про тотожність правових наслідків розірвання договору та віндикації ґрунтуються виключно на порівнянні кінцевого економічного результату, проте не враховують істотної відмінності правової природи відповідних правовідносин. Відтак підстави для застосування ч.5 ст.390 ЦК України, у тому числі за аналогією закону, у даному випадку відсутні.

Апелянт посилається на положення ч. 2 ст. 1213 ЦК України та зазначає, що суд першої інстанції, кваліфікуючи спірні правовідносини як кондикційні, обмежився застосуванням ст. 1212 ЦК України, не врахувавши положень ст. 1213 цього Кодексу, яка визначає зміст та спосіб виконання кондикційного зобов`язання. На переконання скаржника, у разі неможливості повернення безпідставно набутого майна в натурі підлягає відшкодуванню його вартість, яка відповідно до ч. 2 ст. 1213 ЦК України визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна. При цьому апелянт наголошує, що застосування ст.1213 ЦК України не потребує аналогії закону, оскільки ця норма разом зі ст. 1212 ЦК України входить до глави 83 ЦК України та безпосередньо регулює наслідки безпідставного набуття або збереження майна.

Колегія суддів зазначає, що такі доводи ґрунтуються на помилковому ототожненні об`єкта кондикційного зобов`язання, який підлягає поверненню позивачу, із земельною ділянкою, яку позивач зобов`язаний повернути відповідачу.

У спірних правовідносинах безпідставно збереженим відповідачем майном є не земельна ділянка, а грошові кошти у сумі 1 566 810,00 грн, сплачені позивачем на виконання договору купівлі-продажу, правова підстава для їх утримання відповідачем відпала внаслідок розірвання цього договору.

За змістом ч. 2 ст.1213 ЦК України відшкодування вартості майна є способом виконання обов`язку з повернення саме того безпідставно набутого майна, яке неможливо повернути потерпілому в натурі. Отже, передумовою застосування цієї норми є встановлення неможливості повернення в натурі саме того майна, яке було безпідставно набуте або збережене за рахунок потерпілого.

У цьому випадку такої неможливості не встановлено. Грошові кошти є майном, визначеним родовими ознаками, а тому об`єктивних перешкод для повернення відповідачем суми коштів, отриманої від позивача за договором, немає. Відтак підстави для заміни обов`язку з повернення 1 566 810,00 грн обов`язком відшкодувати вартість іншого майна, тобто земельної ділянки за її актуальною ринковою вартістю - відсутні.

При цьому доводи апелянта про те, що неможливим є повернення в натурі земельної ділянки або «приросту її вартості», не змінюють наведеного висновку. Земельна ділянка в контексті заявленої кондикційної вимоги не є майном, яке відповідач безпідставно набув від позивача та зобов`язаний повернути йому. Навпаки, обов`язок повернути земельну ділянку територіальній громаді покладений саме на позивача судовим рішенням у справі № 922/1344/23. Тому положення ч. 2 ст. 1213 ЦК України не можуть бути використані для визначення розміру грошового зобов`язання відповідача через поточну ринкову вартість земельної ділянки.

Посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 06.02.2020 у справі № 910/13271/18 також не спростовує зазначеного, оскільки наведений апелянтом висновок стосується необхідності встановлення можливості повернення саме безпідставно набутого майна в натурі та лише за неможливості такого повернення - визначення його вартості.

Отже, колегія суддів доходить висновку, що положення ч. 2 ст. 1213 ЦК України не створюють правових підстав для стягнення з відповідача ринкової вартості земельної ділянки у розмірі 45 256 872,00 грн.

Щодо стягнення 1 566 810,00 грн.

Як вбачається з оскаржуваного рішення, суд першої інстанції виходив із того, що єдиною позовною вимогою ТОВ «Веріфікато», сформульованою у прохальній частині позовної заяви, є вимога про стягнення з Харківської міської ради 45 256 872,00 грн, визначених позивачем як вартість спірної земельної ділянки.

Водночас у відповіді на відзив позивач конкретизував склад заявленої до стягнення суми та зазначив, що вона включає: 1 566 810,00 грн - кошти, фактично сплачені ним Харківській міській раді на виконання договору купівлі-продажу земельної ділянки, та 43 690 062,00 грн - різницю між сплаченою за договором ціною та визначеною позивачем ринковою вартістю земельної ділянки.

Суд першої інстанції не прийняв до уваги таке розмежування, виходячи з того, що позивач у встановленому процесуальним законом порядку не змінив та не уточнив прохальну частину позовної заяви, а окремої вимоги про стягнення 1 566 810,00 грн як коштів, сплачених за договором, не заявив.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції в частині неможливості вирішення питання про стягнення 1 566 810,00 грн.

Дійсно, відповідно до ст. 14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи та в межах заявлених нею вимог, а учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, суд не вправі на власний розсуд змінювати предмет позову, присуджувати те, чого позивач не просив, або виходити за кількісні межі заявлених ним вимог.

Разом з тим принцип диспозитивності не означає, що суд при визначенні змісту заявленої матеріально-правової вимоги повинен виходити виключно з буквального формулювання прохальної частини позовної заяви, залишаючи поза увагою її зміст у цілому, наведені позивачем фактичні обставини, подані ним процесуальні документи та надані протягом розгляду справи пояснення.

Водночас у відповіді на відзив позивач конкретизував склад заявленої до стягнення суми та зазначив, що просить стягнути з відповідача:

- 1 566 810,00 грн - суму коштів, сплачену позивачем на виконання умов договору купівлі-продажу;

- 43 690 062,00 грн - суму коштів, що становить різницю між визначеною позивачем ринковою вартістю земельної ділянки станом на 06.04.2023 та ціною, сплаченою за договором.

Крім того, зі змісту позовної заяви (т. 1, а. с. 5, зворотний бік) вбачається, що, обґрунтовуючи заявлену до стягнення суму 45 256 872,00 грн, позивач зазначав про її визначення з урахуванням вартості земельної ділянки, сплаченої ним за договором купівлі-продажу. Отже, обставина сплати Харківській міській раді коштів за договором та необхідність їх урахування при визначенні розміру заявленої майнової вимоги були наведені позивачем уже в первісній позовній заяві, а не вперше у відповіді на відзив чи на стадії апеляційного перегляду.

Відповідь на відзив у цій частині фактично конкретизувала структуру вже заявленої до стягнення суми, визначивши, що із загальних 45 256 872,00 грн сума 1 566 810,00 грн відповідає коштам, фактично сплаченим позивачем відповідачу за договором, а решта 43 690 062,00 грн - визначеній позивачем різниці між сплаченою ціною та ринковою вартістю земельної ділянки.

Отже, загальний розмір заявленої до стягнення суми позивачем не збільшувався та залишався незмінним - 45 256 872,00 грн. Відтак вирішення питання про наявність підстав для стягнення 1 566 810,00 грн не призводить до присудження позивачу більшого, ніж він просив стягнути, та не виходить за кількісні межі заявленої ним майнової вимоги.

За таких обставин колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що вимога про повернення 1 566 810,00 грн взагалі не була заявлена позивачем, ґрунтується переважно на буквальному сприйнятті формулювання прохальної частини позовної заяви без урахування змісту позову в цілому та подальшої конкретизації позивачем складових заявленої до стягнення суми.

Суд при визначенні змісту заявленої вимоги повинен виходити не лише з окремо взятого формулювання прохальної частини позовної заяви, а оцінювати позовну заяву в її змістовній єдності, з урахуванням викладених у ній обставин, обґрунтування вимог та процесуальної позиції позивача, послідовно висловленої під час розгляду справи.

Водночас колегія суддів враховує, що позивач не подав окремої заяви про зміну предмета чи підстав позову та не привів прохальну частину позовної заяви у відповідність до наведеної ним конкретизації. Проте за встановлених обставин надання виключно цій формальній невідповідності вирішального значення призвело б до надмірного формалізму, оскільки зі змісту позову та відповіді на відзив можливо чітко встановити, що кошти у сумі 1 566 810,00 грн позивач включав до загальної суми 45 256 872,00 грн, яку просив стягнути з відповідача.

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості при застосуванні процесуальних норм. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства може становити неправомірне обмеження права на доступ до суду як складової права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд з прав людини у рішенні від 28.10.1998 у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» також виходив із того, що надто суворе застосування процесуального правила може позбавити особу права на доступ до суду.

Із матеріалів справи вбачається, що 16.05.2011 між Харківською міською радою та ТОВ «Веріфікато» було укладено договір про внесення авансового внеску №18/11, відповідно до умовав пункту 2.1. договору про внесення авансового внеску розмір авансового внеску становить 112 955,82 грн, що складає 3% вартості земельної ділянки, визначеної за нормативною грошовою оцінкою земельної ділянки.

01.06.2011 між Харківською міською радою та ТОВ «Веріфікато» укладено Договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І. за № 1804 та зареєстровано в Харківській міській раді в книзі записів реєстрації договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 01.06.2011 за №15/11.

Відповідно до пункту 1.1. Договору продавець на підставі рішення 7 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 18.05.2011 №296/11 передає за плату, а покупець приймає у власність і оплачує вартість земельної ділянки площею 0,7461 га з земель житлової та громадської забудови, яка знаходиться за адресою: м. Харків, пров. Банний (кадастровий номер 6310138800:01:007:0002), згідно з планом земельної ділянки, що додається разом з Договором.

Пунктом 2.1., 2.2. Договору визначено, що ціна продажу земельної ділянки становить 1 566 810,00 грн (без ПДВ).

Департаментом містобудування, архітектури та земельних відносин листом від 11.07.2011 № 6308/0/84-11 на лист від 20.06.2011 № 17 повідомлено про повну сплату вартості земельної ділянки площею 0,7461 га для будівництва готельного комплексу та подальшої експлуатації об`єкту за адресою: м. Харків, пров. Банний, що передбачена п. 2.1. Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01.06.2011 №15/11 у розмірі 1 566 810,00 грн, в тому числі згідно договору про внесення авансового внеску від 16.05.2011 №18/11 було сплачено авансовий внесок у розмірі 112 955,82 грн.

Отже, матеріалами справи підтверджується, а сторонами визнається, що ТОВ «Веріфікато» сплатило повну вартість земельної ділянки площею 0,7461 га для будівництва готельного комплексу та подальшої експлуатації об`єкту за адресою: м. Харків, пров. Банний.

Суд першої інстанції фактично дослідив наведені обставини та дійшов висновку про те, що внаслідок розірвання договору купівлі-продажу позивач набув право вимагати повернення сплачених за договором коштів у сумі 1 566 810,00 грн.

Таким чином, враховуючи зміст позовної заяви в цілому, наведені в ній фактичні обставини, подальшу конкретизацію позивачем складових заявленої суми у відповіді на відзив, а також незмінність загального розміру позовних вимог, колегія суддів доходить висновку, що вимога про повернення 1 566 810,00 грн була охоплена заявленою позивачем майновою вимогою про стягнення 45 256 872,00 грн. Відтак задоволення позову в цій частині не є виходом за межі позовних вимог, а становить часткове задоволення заявленої вимоги у тому розмірі, щодо якого судом встановлено наявність матеріально-правових підстав для стягнення.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що заявлена ТОВ «Веріфікато» вимога про стягнення з Харківської міської ради 45 256 872,00 грн підлягає частковому задоволенню у розмірі 1 566 810,00 грн.

У частині стягнення ринкової вартості земельної ділянки доводи позивача є необґрунтованими. Повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді є наслідком розірвання договору купівлі-продажу у зв`язку з істотним порушенням його умов саме ТОВ «Веріфікато», а не наслідком витребування майна від добросовісного набувача. Відтак до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення ч. 5 ст. 390 ЦК України, а втрата позивачем правового титулу на земельну ділянку не породжує у Харківської міської ради обов`язку компенсувати її ринкову вартість.

Не створюють відповідної правової підстави й положення ст. 1212, 1213 ЦК України. У межах кондикційного зобов`язання поверненню підлягає саме те майно, яке одна особа безпідставно набула або зберегла за рахунок іншої. Земельна ділянка таким майном у спірних правовідносинах не є, оскільки обов`язок щодо її повернення територіальній громаді покладений на самого позивача судовим рішенням у справі №922/1344/23.

Натомість іншої правової оцінки потребує вимога в частині 1 566 810,00 грн, фактично сплачених ТОВ «Веріфікато» Харківській міській раді на виконання договору купівлі-продажу. Внаслідок розірвання цього договору правова підстава для подальшого утримання відповідачем зазначених коштів відпала, а тому саме ці кошти, на відміну від заявленої позивачем ринкової вартості земельної ділянки, є об`єктом повернення у межах кондикційного зобов`язання.

При цьому колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про неможливість задоволення позову в цій частині з тієї підстави, що вимога про стягнення 1 566 810,00 грн не була окремо сформульована у прохальній частині позовної заяви. Буквальне сприйняття виключно прохальної частини позовної заяви без урахування змісту позову в цілому та подальшої конкретизації позивачем складових заявленої суми становило б прояв надмірного формалізму. З матеріалів справи можливо встановити, що 1 566 810,00 грн охоплювалися загальною заявленою до стягнення сумою, а відповідні обставини були предметом дослідження та правової оцінки суду першої інстанції.

Отже, колегія суддів доходить висновку про відсутність правових підстав для покладення на Харківську міську раду обов`язку компенсувати ТОВ «Веріфікато» ринкову вартість земельної ділянки. Водночас сплачені позивачем за договором купівлі-продажу кошти у розмірі 1 566 810,00 грн підлягають поверненню позивачу.

Таким чином, рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні 1 566 810,00 грн підлягає скасуванню з прийняттям у цій частині нового рішення про задоволення позову; в іншій частині, а саме щодо стягнення 43 690 062,00 грн, рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Відповідно до приписів ст.129 ГПК України, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 13, 74, 76-79, 126, 129, 269, п.2 ч.1 ст.275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України Східний апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Веріфікато" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Харківської області від 20.05.2026 у справі № 922/461/26 скасувати в частині відмови у задоволенні позову у стягненні 1 566 810,00 грн - суми коштів, сплачену позивачем на виконання умов договору купівлі-продажу №15/11 від 01.06.2011.

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з Харківської міської ради (61003, Харківська обл., місто Харків, МАЙДАН КОНСТИТУЦІЇ, будинок 7, код ЄДРПОУ 04059243) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Веріфікато» (01030, місто Київ, ВУЛИЦЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, будинок 56 ЛІТ. А, код ЄДРПОУ 37457919) 1 566 810,00 грн - суму коштів, сплачену позивачем на виконання умов договору купівлі-продажу №15/11 від 01.06.2011.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Стягнути з Харківської міської ради (61003, Харківська обл., місто Харків, МАЙДАН КОНСТИТУЦІЇ, будинок 7, код ЄДРПОУ 04059243) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Веріфікато» (01030, місто Київ, ВУЛИЦЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, будинок 56 ЛІТ. А, код ЄДРПОУ 37457919) 18 800,75 грн судового збору за подання позовної заяви та 28 201,13 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Господарському суду Харківської області видати відповідний наказ.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок та строки касаційного оскарження передбачено ст.286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена 03.09.2026.

Головуючий суддя В.В. Россолов

Суддя О.І. Склярук

Суддя В.С. Хачатрян