Постанова від 24 червня 2026 р. у справі №911/3311/25 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" червня 2026 р. Справа№ 911/3311/25

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шаратова Ю.А.

суддів: Бестаченко О.Л.

Скрипки І.М.

При секретарі судового засідання Кафлановій А.С.

за участю представників згідно протоколу судового засідання від 25.06.2026

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Селянського фермерського господарства "Т.В.К."

на рішення Господарського суду Київської області від 09.03.2026 (повний текст складено 24.03.2026)

у справі № 911/3311/25 (суддя Черногуз А.Ф.)

за позовом Заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури (09100, Київська обл., м. Біла Церква, вул. Шолом-Алейхема, 38-А, код 0290999621) в інтересах держави в особі: Київської обласної державної адміністрації (01196, місто Київ, площа Лесі Українки, будинок 1, код 00022533)

до Рокитнянської селищної ради (09601, Київська обл., Білоцерківський р-н, селище Рокитне, вул. Незалежності, будинок 2, код 04358997)

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача:

1) Інститут археології Національної академії наук України (04210, місто Київ, пр. Івасюка Володимира, будинок 12, код 05417163);

2) Міністерство культури України (01601, місто Київ, вул. Франка Івана (Шевченківський р-н), будинок 19, код 43220275)

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача:

3) Селянське (Фермерське) господарство "Т.В.К." (09601, Київська обл., Рокитнянський р-н, селище міського типу Рокитне, вулиця Першотравнева, будинок 6, код 30846410)

про скасування державної реєстрації права комунальної власності на земельну ділянку

в с т а н о в и в:

Історія справи. Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог.

У жовтні 2025 року Заступник керівника Білоцерківської окружної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - позивач, Держадміністрація) звернувся до Господарського суду Київської області із позовною заявою до Рокитнянської селищної ради (далі - відповідач), в якій просив:

- скасувати державну реєстрацію права комунальної власності Рокитнянської селищної ради на земельну ділянку з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 площею 14,8923 га (індексний номер: 70552556 від 05.12.2023).

Позовні вимоги, із посиланням на статтю 54 Конституції України, Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16.11.1972, Міжнародну хартію з охорони й реставрації нерухомих пам`яток і визначних місць (Венеціанська хартія) від 31.05.1964, Рекомендацію ООН про збереження і сучасну роль історичних ансамблів від 26.11.1976, Міжнародну хартію про охорону історичних міст (Вашингтонська хартія) від 01.01.1987, Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини від 16.11.1992, частину першу статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 № 1906-IV, статті 1, 2 Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922, частини першу, другу статті 3 Земельного кодексу УРСР від 08.07.1970, частини четверту статті 4 Земельного кодексу України від 18.12.1990, статті 19, 20, 53, 54, 84, 122, 150 Земельного кодексу України від 25.10.2001, статтю 1, частини першу, другу, шосту статті 17 Закону України «Про охорону культурної» від 08.06.2000 № 1805-III, статті 1, 2 Закону України «Про охорону археологічної спадщини» від 18.03.2004 № 1626-IV, обґрунтовані протиправністю реєстрації права комунальної власності на земельну ділянку, яка може перебувати виключно у державній власності, оскільки розташована на території об`єкта культурної спадщини - пам`ятки археології.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 07.11.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено її розгляд здійснювати в порядку загального позовного провадження. Призначено проведення підготовчого провадження. Залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмет спору на стороні позивача - Інститут археології Національної академії наук України.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 22.12.2025 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмет спору на стороні позивача - Міністерство Культури України. Залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмет спору на стороні відповідача - Селянське (Фермерське) господарство «Т.В.К.».

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Господарського суду Київської області від 09.03.2026 позов задоволено. Скасовано державну реєстрацію права комунальної власності Рокитнянської селищної ради на земельну ділянку з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 площею 14,8923 га (індексний номер: 70552556 від 05.12.2023).

Присуджено до стягнення з Рокитнянської селищної ради на користь Київської обласної прокуратури 3 028,00 грн витрат зі сплати судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що:

- земельна ділянка з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 площею 14,8923 га, яка розташована на території Білоцерківського району Київської області, за межами населених пунктів;

- вказана земельна ділянка повністю знаходиться в межах території об`єкта культурної спадщини - пам`ятки археології національного значення «Городище літописного міста Торчеськ». Це городище є складним археологічним об`єктом значної площі (близько 156 га), який включає укріплену частину літописного міста, території поза межами укріплень, курганні насипи, місця поховань, а також культурний шар із численними археологічними знахідками, що свідчать про існування на цій території давнього поселення часів Київської Русі. Пам`ятка має значну історичну та наукову цінність, зокрема пов`язується з літописним містом Торчеськ, перші згадки про яке датуються XI століттям;

- зазначений об`єкт культурної спадщини взято під державну охорону рішенням виконавчого комітету Київської обласної ради УРСР від 23.11.1970 № 806, а у подальшому внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України. Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 № 928 пам`ятку віднесено до об`єктів національного значення з присвоєнням охоронного номера 100020-Н. Також на пам`ятку оформлено охоронний паспорт, що підтверджує її перебування під особливою державною охороною.

- суд першої інстанції констатував, що в силу спеціального об`єкту регулювання, норми статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» є спеціальними в контексті визначення суб`єкта права власності на землі, на яких знаходяться пам`ятки археології. А відповідно до частин другої, шостої цієї статті, усі пам`ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов`язані з ними рухомі предмети, є державною власністю. Землі, на яких розташовані пам`ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам`ятки археології - поля давніх битв.

- прокурором доведено наявність підстав для представництва інтересів держави, оскільки спір стосується захисту земель історико-культурного призначення, які перебувають під особливою охороною держави, а уповноваженим органом не вжито ефективних заходів для їх захисту;

- судом першої інстанції враховано правову позицію Великої Палати Верховного Суду викладену у постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, згідно з якою передача земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, з державної власності є протиправною, оскільки фактично унеможливлює здійснення державою повноважень щодо володіння, користування та розпорядження таким об`єктом.

Правовий режим земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, не може відрізнятися від правового режиму самої пам`ятки, яка відповідно до вимог законодавства не може перебувати у комунальній чи приватній власності.

Відчуження земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, з державної власності фактично унеможливлює здійснення державою повноважень щодо володіння, користування та розпорядження такою пам`яткою, з огляду на нерозривний зв`язок між об`єктом археологічної спадщини та земельною ділянкою.

А передача таких земель у іншу форму власності суперечить імперативним вимогам законодавства та свідчить про протиправність відповідних рішень органів влади, незалежно від формального оформлення прав на земельну ділянку.

- проведена реєстрація права комунальної власності на спірну земельну ділянку суперечить вимогам чинного законодавства, не відповідає правовому режиму земель історико-культурного призначення на яких розміщені пам`ятки археології національного значення, оскільки вказані землі можуть бути виключно в державній власності та є землями фактично виключеними з обороту в силу їх спеціального статусу;

- з огляду на те, що спірні землі в силу вимог закону можуть перебувати виключно в державній власності - право власності держави на них не припинялось навіть за умови включення до державного реєстру спірного запису про право комунальної власності, який в силу факту свого існування порушує встановлений законом правовий порядок, який може бути відновлений шляхом скасування відповідної реєстраційної дії;

- формальне віднесення земельної ділянки до певної категорії у Державному земельному кадастрі, як і відсутність відомостей про обмеження у її використанні, не є визначальним для встановлення її правового режиму, оскільки такий режим визначається безпосередньо нормами матеріального права, зокрема положеннями Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Земельного кодексу України, які встановлюють особливий правовий статус земель історико-культурного призначення та імперативну заборону їх перебування будь-якій формі власності окрім державної (у комунальній чи приватній власності) у разі розташування на них пам`яток археології;

- судом критично оцінено посилання відповідача на відсутність затвердженої науково-проєктної документації щодо визначення меж пам`ятки, оскільки чинне законодавство прямо передбачає порядок визначення меж пам`яток археології до моменту їх встановлення у відповідній документації, що виключає можливість довільного тлумачення відсутності таких меж як відсутності самої пам`ятки;

- суд дійшов висновку, що спосіб захисту обраний прокурором є належним - таким, що відновить встановлений спеціальним законом правовий порядок ідентифікації власника спірної ділянки, яка є невід`ємною частиною масиву, який знаходиться в межах об`єкту археології зі спеціальним правовим статусом та на позицію суду не підлягає дробленню на окремі ділянки з різними кадастровими номерами.

Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, третя особа - Селянське (Фермерське) господарство «Т.В.К.» (далі - СФГ «Т.В.К.») звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 09.03.2026 у справі № 911/3311/25, прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних в повному обсязі.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до наступного.

1) Оскаржуване рішення не захищає прав позивача, а створює правову прогалину в реєстраційних діях, а саме:

- у матеріалах справи відсутня інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, якою підтверджується, що попереднім власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 є Київська обласна державна адміністрація. А тому, на думку третьої особи, скасування реєстраційної дії оскаржуваним рішенням не захищає права позивача на земельну ділянку, адже таких прав в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не зафіксовано. А задоволення позову робить земельну ділянку безхазяйною;

- судом першої інстанції не враховано, що правовою підставою набуття права власності Рокитнянською селищною радою на земельну ділянку з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 є пункт 24 «Перехідних положень» ЗК України, яким передбачено, що з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад. А скасована судом державна реєстрація від 05.12.2023 є лише моментом визнання державою права власності, а не підставою для такого переходу.

На думку апелянта для скасування права відповідача на перехід права власності земельної ділянки з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 недостатньо скасувати державну реєстрацію права власності, а необхідно скасувати чи змінити пункт 24 «Перехідних положень» Земельного кодексу України. Саме цей пункт є прямою підставою для набуття відповідного права, а не будь який індивідуальний акт. А відтак, у Рокитнянської селищної ради все ще наявне право власності на вказану земельну ділянку.

При цьому, апелянт наголошує, що у Київської обласної державної адміністрації взагалі ніколи не було права на земельну ділянку з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 і жодних реєстраційних відносно неї позивач не має права робити.

- апелянт не погоджується з висновком суду про те, що дія положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» від 28.04.2021 № 1423-IX, яким розділ Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України доповнено пунктом 24 щодо віднесення до комунальної власності територіальних громад земель розташованих за межами населених пунктів, не поширюється на землі, які за своїм правовим статусом не можуть перебувати у комунальній власності, зокрема на землі історико-культурного призначення у разі розташування на них пам`яток археології національного значення.

Третя особа вважає цей висновок суду безпідставним та таким, що суперечить чинним нормам Земельного кодексу України, та зазначає, що в оскаржуваному рішенні не наведено жодної норми чи практики Верховного Суду щодо непоширення пункту 24 Перехідних положень цього кодексу на вказану земельну ділянку.

Апелянт наголошує, що у разі виявлення правових колізій між нормами законодавства, (законної норми про перехід до комунальної власності та законної норми до неможливості перебування таких земель в комунальній власності), задоволення судом, який не є органом законодавчої ініціативи, позовних вимог, які призводять до порушення прямих норм законодавства та створюють реєстраційну прогалину не є ефективним вирішенням даної виключної правової проблеми.

2) Судом першої інстанції не виконано завдань господарського судочинства, а саме:

- не надано оцінки аргументам апелянта, не враховано їх при ухваленні оскаржуваного рішення, не обґрунтовано позицію суду в його тексті;

- апелянт, із посиланням на пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини основоположних свобод від 04.11.1950, наголошує, що його сторона не була «почута» судом в розумінні практики ЄСПЛ, а в оскаржуваному рішенні враховано лише позиції позивача, що свідчить про порушення принципу рівності сторін господарського процесу. А відхиляючи ті чи інші аргументи, суд мав би мотивувати чому саме вони не заслуговують на увагу і не виносяться до тексту рішення, чого зроблено не було;

- в оскаржуваному рішенні не визначено усіх обставин, які встановлені при розгляді справи.

Апелянт зазначає, що при дослідженні доказів в судовому засіданні 03.03.2026 суд взагалі не аналізував зміст листа Інституту археології НАН України від 21.05.2024. Проте цей доказ був покладений в основу ухваленого рішення при задоволенні позовних вимог, що суперечить нормам частини другої статті 210 ГПК України.

У рішенні суду не відображені пояснення представника Міністерства культури України на питання представника апелянта щодо того, що ані з 1970 року, ані з 2009 року жодної науково-проектної документації, щодо меж пам`ятки розроблено не було. Що, на думку апелянта підтверджує відсутність будь-яких допустимих доказів визначення меж пам`ятки.

Апелянт наголошує на відсутності в матеріалах справи допустимих доказів ідентифікації земельної ділянки з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007, як ділянки що має відношення до пам`ятки архітектури. А судом не надано оцінки відповіді Департаменту культури та туризму Київської обласної державної адміністрації від 03.07.2024, в якій зазначено про відсутність будь-яких відомостей щодо можливого знаходження вказаної земельної ділянки в межах пам`ятки археології національного значення Городище літописного міста Торчеськ».

3) Судом першої інстанції застосовано принцип вірогідності без перевірки допустимості доказів, а саме:

- судом встановлено розташування земельної ділянки з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 в межах «Городище літописного міста Торчеськ» на підставі листа Інституту археології НАН України від 21.05.2024, в якому вказується як факт знаходження земельної ділянки в межах пам`ятки археології. Такий висновок в листі було зроблено з «історичної довідки» та роздруківок карт місцевості. Однак цей висновок не є висновком експерта, а є просто поясненнями іншої третьої особи у цій справі;

- судом не наведено обґрунтування, яким саме нормами законодавства прямо передбачений порядок визначення меж пам`яток археології до моменту їх встановлення у відповідній документації;

- апелянт зазначає, що відповідно до статті 14-1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» межі та режими використання території пам`ятки визначаються науково-проектною документацією, що складається за результатами проведених досліджень. А щодо територій пам`яток національного значення рішення про затвердження науково-проектної документації з визначення меж і режимів використання території пам`ятки приймається: центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфер охорони культурної спадщини.

А частина четверта статті 14-1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», містить норми щодо внесення відомостей про межі і режими використання території пам`ятки до Державного земельного кадастру, містобудівного кадастру як відомості про обмеження у використанні земель (у тому числі у сфері забудови).

Апелянт вважає, що наведені норми чітко встановлюють перелік документів, якими затверджуються межі території пам`ятки. А отже, факт розташування меж пам`ятки може встановлюватися лише за допомогою відповідних документів.

Докази ж надані позивачем (роздруківки, листи, тощо) не можуть відповідно до чинного законодавства про охорону культурної спадщини довести межі території відповідної пам`ятки. А будь які інші докази наявні у справі не встановлюють точного територіального розташування пам`ятки.

4) Судом першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень, а саме:

- апелянт вважає, що проведення судом в судовому засіданні співставлення розташування спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 на Публічній кадастровій карті України та схематичного плану розташування пам`ятки «Городище літописного міста Торчеськ», наведеної у паспорті пам`ятки, є порушенням норм частини четвертої статті 74 ГПК України щодо неможливості для суду збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи. Адже у матеріалах справи відсутні будь-які докази, що стосуються Публічної кадастрової карти України.

Третя особа зазначає, що суд самостійно та протиправно долучив доказ, на підставі якого встановив конкретний факт у справі, який поклав в основу оскаржуваного рішення, надавши перевагу стороні позивача, що є порушенням принципу рівності сторін господарського процесу закріпленого у статті 7 ГПК України;

- апелянт зазначає, роблячи співставлення розташування об`єктів, суд взяв на себе роль експерта з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, що виходить за межі сфери знань судді, а отже будь які висновки за результатами такого аналізу не можуть бути належним підтвердженням обставин які намагається довести позивач.

При цьому, апелянт посилається на висновки викладені у пунктах 295, 296 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026 у справі № 922/264/24, згідно із якими, для вирішення питання у справі, що переглядається, за наявності підстав для витребування земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, така земельна ділянка має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).

Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 98-107 ГПК України).

5) Суд першої інстанції ухвалив рішення про задоволення позову за неналежним способом захисту, а саме:

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції на підставі норм статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV, визнав спосіб захисту «скасування державної реєстрації» належним та законним. Однак, на думку апелянта, такий висновок суду не відповідає сталій практиці Верховного Суду.

Позиція прокурора щодо апеляційної скарги.

У відзиві на апеляційну скаргу прокурор, погоджуючись з мотивами оскаржуваного рішення суду, просив останнє залишити без змін, а у задоволенні апеляційної скарги відмовити у повному обсязі.

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, прокурор, серед іншого, зазначав, що:

- наявні у матеріалах справи відомості, зокрема паспорт пам`ятки зі схематичним планом розміщення городища, лист Інституту археології №125/01-16 279 від 21.05.2024 з додатками зокрема, історичною довідкою, викопіюванням з нанесенням схеми розташування пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеськ» між селами Ольшаниця та Шарки з розташуванням спірної ділянки на території пам`ятки археології свідчать, що на території пам`ятки виявлено культурний шар, у якому знайдено різноманітні побутові предмети, залишки жител, господарських споруд і ремісничих майстерень, а також людські поховання. Вказані дані підтверджують наявність об`єкта археологічної спадщини та його нерозривний зв`язок із земельною ділянкою, на якій він розташований та знаходження в його межах спірної ділянки;

- системний аналіз положень статей 17, 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини» у сукупності з нормами статей 53, 84 Земельного кодексу України свідчить про те, що землі, на яких розташовані пам`ятки археології, належать до земель історико-культурного призначення та не можуть передаватися у комунальну або приватну власність та перебувають виключно у державній власності.

- відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду у справі №927/1206/21 від 12.03.2024, передача земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, з державної власності є протиправною, оскільки фактично унеможливлює здійснення державою повноважень щодо володіння, користування та розпорядження таким об`єктом;

- суд першої інстанції дійшов до вірного переконання, що проведена реєстрація права комунальної власності на спірну земельну ділянку суперечить вимогам чинного законодавства, не відповідає правовому режиму земель історико-культурного призначення на яких розміщені пам`ятки археології національного значення, оскільки вказані землі можуть бути виключно в державній власності та є землями фактично виключеними з обороту в силу їх спеціального статусу;

- з огляду на те, що спірні землі в силу вимог закону можуть перебувати виключно в державній власності - то право власності держави на них не припинялось навіть за умови включення до державного реєстру спірного запису про право комунальної власності, який в силу факту свого існування порушує встановлений законом правовий порядок, який може бути відновлений шляхом скасування відповідної реєстраційної дії;

- у матеріалах справи наявні листи та інші документи, надані уповноваженими у сфері охорони культурної спадщини суб`єктами, які підтверджують факт розташування спірної земельної ділянки в межах території пам`ятки археології національного значення. Такі документи, у сукупності з іншими доказами у справі, узгоджуються між собою та не спростовані належними і допустимими доказами з боку відповідача;

- у судовому засіданні з розгляду справи по суті додатково проведено співставлення розташування спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 на Публічній кадастровій карті України та схематичного плану розташування пам`ятки «Городище літописного міста Торчеськ», наведеної у паспорті пам`ятки. Аналіз проведений судом показав, що спірна земельна ділянка розміщена в межах пам`ятки археології;

- відсутність у поземельній книзі відомостей про обмеження у використанні земельної ділянки, як і відсутність відомостей у Державному реєстрі речових прав, не змінює встановленого Законом правового режиму таких земель та не створює правових підстав для реєстрації права комунальної власності на них.

Позивач - Київська обласна державна адміністрація не подала до суду жодних письмових заяв (пояснень) з викладенням своєї позиції щодо апеляційної скарги.

Відповідач - Рокитнянська селищна рада не подала до суду жодних письмових заяв (пояснень) з викладенням своєї позиції щодо апеляційної скарги.

Третя особа - Інститут археології Національної академії наук України не подав до суду жодних письмових заяв (пояснень) з викладенням своєї позиції щодо апеляційної скарги.

Позиція третьої особи - Міністерства культури України щодо апеляційної скарги.

У відзиві на апеляційну скаргу Міністерство культури України, погоджуючись з мотивами оскаржуваного рішення суду, просило останнє залишити без змін, а у задоволенні апеляційної скарги відмовити у повному обсязі.

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, Міністерство культури України, серед іншого, зазначав, що:

- на розгляд Міністерства не надходила відповідна науково-проектна документація щодо встановлення меж та режимів використання території пам`ятки археології національного значення «Городище літописного міста Торчеська». Разом з тим, відповідно до частини третьої статті 14-1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 №1805-III до затвердження науково-проектної (науково-дослідної) документації з визначення меж та режимів використання території пам`ятки відповідно до частини першої цієї статті межа території пам`ятки встановлюється: для пам`яток археології, зокрема, для городищ: у межах населених пунктів - 100 метрів навколо залишків оборонних споруд (вал, рів), визначених в обліковій документації; за межами населених пунктів- 300 метрів навколо залишків оборонних споруд (вал, рів), визначених в обліковій документації;

- Міністерство звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.03.2026 у справі № 922/264/24, згідно із якими, умовою належності земельної ділянки до категорії земель історико-культурного призначення є розташування на ній об`єктів, визначених статями 53 , 54 ЗК України, статтею 34 Закону № 1805-ІІІ, з огляду на імперативність якої земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення за фактом знаходження на ній споруди (будівлі), яка є пам`яткою архітектури. Отже, невстановлення межі історико-культурного зонування пам`ятки не дає підстави стверджувати, що спірна земельна ділянка не належить до земель історико-культурного значення (пункти 282 - 283 постанови);

- з сукупності норм статей 19, 53, 54-1, 84 Земельного кодексу України та статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 № 1805-III убачається, що землі, на/в яких розташовані пам`ятки археології національного значення, не можуть перебувати у будь-якій іншій власності, крім державної.

- суд першої інстанції, установивши, що спірна земельна ділянка фактично розташована в межах пам`ятки археології національного значення, у зв`язку з чим належить до земель історико-культурного призначення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що реєстрація правового титулу права комунальної власності на означену земельну ділянку не ґрунтується на нормі закону та не змінює встановлений законом правовий титул права державної власності, який закріплений за даною земельною ділянкою в силу норм спеціального закону, яким у даному випадку є Закон України «Про охорону культурної спадщини»(стаття 17) та є абсолютним.

Рух справи, заяви, клопотання, інші процесуальні дії в суді апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга Селянського (Фермерського) господарства «Т.В.К.» зареєстрована судом 13.04.2026 за вх. № 09.1.04.1/2335/26.

Згідно з витягом з протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 13.04.2026 сформовано колегію у складі: головуючий суддя Шаратов Ю.А., судді Бестаченко О.Л., Скрипка І.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою СФГ «Т.В.К.» на рішення Господарського суду Київської області від 09.03.2026 у справі № 911/3311/25.

Призначено до розгляду апеляційну скаргу СФГ «Т.В.К.» на рішення Господарського суду Київської області від 09.03.2026 у справі № 911/3311/25.

Повідомлено учасників справи, що апеляційна скарга розглядатиметься у судовому засіданні 21.05.2026 об 11:40 в приміщенні Північного апеляційного господарського суду.

30.04.2026 на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшла заява СФГ «Т.В.К.» про відвід суддів Шаратова Ю.А., Бестаченко О.Л. та Скрипки І.М. від 30.04.2026 (вх. № 09.1-19/10332/26).

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.05.2026 Заяву СФГ «Т.В.К.» про відвід суддів Шаратова Ю.А., Бестаченко О.Л. та Скрипки І.М. від розгляду справи № 911/3311/25 визнано необґрунтованою. Передано справу № 911/3311/25 для вирішення питання про відвід суддів Шаратова Ю.А., Бестаченко О.Л. та Скрипки І.М. у порядку, встановленому статтею 32 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.05.2026 (у складі головуючого: Кропивної Л.В., суддів: Барсук М.А., Руденко М.А.) відмовлено в задоволенні заяви СФГ «Т.В.К.» про відвід суддів Шаратова Ю.А. (головуючий), Бестаченко О.Л. та Скрипки І.М. від розгляду справи № 911/3311/25.

04.05.2026 від Білоцерківської окружної прокуратури на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшов Відзив на апеляційну скаргу (вх. № 09.1-20/10632/26).

07.05.2026 від Міністерства культури України на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшов Відзив на апеляційну скаргу (вх. № 09.1-13/ 11027/26).

14.05.2026 від СФГ «Т.В.К.» на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшла Відповідь на відзив на апеляційну скаргу (вх. № 09.1-13/ 11634/26).

20.05.2025 Міністерством культури України подано Клопотання, в якому просило провести судове засідання призначене на 21.05.2026 провести без участі його представника (вх. № 09.1-13/ 12232/26).

У судовому засіданні 21.05.2026 судом оголошено протокольну ухвалу про перерву до 25.06.2026 о 12:40 год.

У судовому засіданні прокурор та представники апелянта надали усні пояснення.

Представники апелянта (третьої особи) просили задовольнити апеляційну скаргу та скасувати рішення суду першої інстанції.

Прокурор просив оскаржуване рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

У судовому засіданні 25.06.2026 відповідно до статей 240, 283 ГПК України проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Заслухавши прокурора, представників третьої особи (апелянта), дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційна інстанція встановила наступне.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції, перевірені та додатково встановлені апеляційним господарським судом.

08.09.2000 фізичній особі ОСОБА_1 на підставі рішення 22 сесії 23 скликання Рокитнянської районної Ради народних депутатів Київської області від 31.08.2000 № 136 видано Державний акт на право постійного користування землею серії ІІІ-КВ № 007810 на земельну ділянку площею 14,89 га. Земельна ділянка розташована на території Ольшаніцької сільської Ради. Землю надано для ведення селянського / фермерського господарства. Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 14.

18.09.2017 Відділом у Рокитнянському районні Головного управління Держгеокадастру у Київській області проведено державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007, площею 14,8923 га, що розташована: Київська область, Рокитнянський район, Ольшанська сільська рада. Цільове призначення: 01.02 Для ведення фермерського господарства. Категорія земель: Землі сільськогосподарського призначення. Вид цільового використання земельної ділянки: для ведення селянського (фермерського) господарства. Форма власності - Державна власність. Вказана обставина підтверджується Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 19.09.2017 № НВ-3209888162017.

Також вказаний витяг з Державного земельного кадастру містить відомості про право постійного користування ОСОБА_1 на підставі рішення сесії Рокитнянської районної ради від 31.08.2000 № 136-22-ХХІІІ, посвідчене видано Державним актом на право постійного користування землею від 08.09.2000 серії ІІІ-КВ № 007810.

18.09.2017 Відділом у Рокитнянському районні Головного управління Держгеокадастру у Київській області також відкрито Поземельну книгу щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007, площею 14,8923 га, із зазначенням тих самих відомостей про неї, що й вищенаведеному Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 19.09.2017 № НВ-3209888162017.

01.12.2023 державним реєстратором Рокитнянської селищної ради Лациба М.В. внесено до Державного реєстру речових прав запис № 52817091 про право власності Рокитнянської селищної ради (код ЄДРПОУ 04358997) на земельну ділянку з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007, площею 14,8923 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2842271332237.

Ця обставина підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 06.10.2025 № 446461339.

Підстава для внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 70552556 від 05.12.2023 державного реєстратора Рокитнянської селищної ради Лациби М.В.

Документи, подані для державної реєстрації: Державний акт на право постійного користування землею від 08.09.2000 серії ІІІ-КВ № 007810, виданий Рокитнянською радою народних депутатів; Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 29.11.2023 № НВ-9932831152023; Закон України від 28.04.2021 № 1423-ІХ; Відомості з ДЗК від 01.12.2023 № 68526574.

Також 01.12.2023 державним реєстратором Рокитнянської селищної ради Лацибою М.В. внесено до Державного реєстру речових прав запис № 52817102 про право постійного користування земельною ділянкою Селянського (фермерського) господарства «Т.В.К.» (код ЄДРПОУ 30846410) на земельну ділянку з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007, площею 14,8923 га, для ведення фермерського господарства, власник - Рокитнянська селищна рада (код ЄДРПОУ 04358997).

Ця обставина також підтверджується вищенаведеною Інформаційною довідкою від 06.10.2025 № 446461339.

Документи, подані для державної реєстрації: Державний акт на право постійного користування землею від 08.09.2000 серії ІІІ-КВ № 007810, виданий Рокитнянською радою народних депутатів; документ б/н від 01.12.2023, виданий Головою Селянського (фермерського) господарства «Т.В.К.» ОСОБА_1

Як вбачається з листа Інституту археології НАН України № 125/01-16-279 від 21.05.2024 земельна ділянка з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 знаходиться в межах пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеськ» між селами Ольшаниця та Шарки, Білоцерківського району, Київської області.

До вказаного листа додані: Історична довідка про пам`ятку археології «Городище літописного міста Торчеськ» між селами Ольшаниця та Шарки; Схема розташування земельних ділянок (3223784000:05:009:0007 та 3223784000:05:009:0008) на території пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеськ» між селами Ольшаниця та Шарки (зі схематичним зображенням території пам`ятки, валів городища тощо, та позначенням розташування спірної земельної ділянки); Викопіювання схеми розташування пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеськ» між селами Ольшаниця та Шарки з пам`яткоохоронного паспорта.

Судом встановлено, що на пам`ятку «Городище літописного міста Торчеськ» оформлений охоронний Паспорт від 12.12.1975, складений Інститутом археології АН УРСР.

Відповідно до цього охоронного паспорту «Городище літописного міста Торчеськ» є пам`яткою археології датованою ХІІ - ХІІІ ст. Городище з залишками літописного міста Торчеська - адміністративного центра чорних клобуків, які в кінці ХІ ст. були поселені на півдні Київської землі і використовувалися київськими князями як військова сила в боротьбі проти степових кочівників - половців.

У охоронному паспорті наведені наступні характеристики пам`ятки.

Перебудови і втрати, які змінили первинний вигляд пам`ятки - оборонні вали поруйновані оранкою.

Реставраційні роботи (загальна характеристика, час, автор, місце зберігання документів) - не проводились.

Опис пам`ятника археології (характер культурного шару, найважливіші знахідки): довжина городища 1 300 м, ширина від 200 до 500 м. Воно складається з трьох частин. В культурному шарі знайдено різноманітні побутові предмети, відкрито залишки жител, господарських споруд і ремісничих майстерень, а також людські поховання.

Загальна оцінка суспільної, науково-історичної та художньої значимості пам`ятника: Городище має важливе значення для вивчення матеріальної культури і побуту тюркського населення, що входило до складу Давньоруської держави.

У розділі Х «Система охорони» Паспорту від 12.12.1975 вказано: категорія охорони - місцева; дата і № документа про взяття під охорону - рішенням виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих від 23.11.1970 № 806; границі охоронної зони і зони забудови - не встановлені; балансова належність і конкретне використання - на балансі колгоспу ім. Жданова; дата і № охоронного документа - Охоронне зобов`язання від 10.10.1974 № 31.

Складовою вказаного охоронного паспорту є Схематичний план розташування городища та поселення Х-ХІІІ ст. с. Ольшаниця, Ольшаницької сільради, Рокитнянського району, Київської області.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 № 928 відповідно до статей 4 і 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 № 1805-III пам`ятку археології IX - XIII століття «Городище літописного міста Торчеська» в с. Ольшаниця внесено до Переліку об`єктів культурної спадщини національного значення, які заносяться до Державного реєстру нерухомих пам`яток України з присвоєнням охоронного номера 100020-Н.

Джерела права. Позиція суду апеляційної інстанції.

Норми права, що регулюють відносини в сфері охорони культурної спадщини - пам`яток археології.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 54 Конституції України, культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Кожен зобов`язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66 Конституції України).

Частиною першою статті 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно із статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 № 1906-IV, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Частиною першою статті 27 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 визначено, що кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами.

Відповідно до статей 1, 5 Європейської культурної конвенції 1954 року (від 19.12.1954 № ETS N 018) Кожна Договірна Сторона вживає відповідних заходів для збереження свого національного внеску до загальної культурної спадщини Європи і сприяння його збільшенню. Кожна Договірна Сторона розглядає предмети, які мають культурну цінність для Європи і які передаються під її нагляд, як складову частину загальної культурної спадщини Європи, вживає відповідних заходів для їхнього збереження і забезпечує розумний доступ до них.

У пунктах 1, 4, 14 Міжнародної хартії з охорони й реставрації нерухомих пам`яток і визначних місць (Венеціанська хартія) від 31.05.1964 визначено, що поняття «нерухома історична пам`ятка» поєднує як окремий архітектурний твір, так і міське чи сільське утворення, що засвідчує характерні ознаки певної цивілізації, певної фази розвитку або історичної події. Це поняття поширюється не лише на визначні пам`ятки, а й на скромні зразки творчості, які набули з плином часу культурної значущості.

Першочерговою вимогою охорони нерухомих історичних пам`яток є постійний догляд за ними.

Визначні історичні місця мають бути об`єктами особливої турботи з метою охорони їхньої цілісності й забезпечення умов їх сучасного використання, упорядкування та виявлення значущості.

Згідно із статтею 1 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16.11.1972 в ній під «культурною спадщиною» розуміються:

пам`ятки: твори архітектури, монументальної скульптури й живопису, елементи та структури археологічного характеру, написи, печери та групи елементів, які мають видатну універсальну цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки;

ансамблі: групи ізольованих чи об`єднаних будівель, архітектура, єдність чи зв`язок з пейзажем яких є видатною універсальною цінністю з точки зору історії, мистецтва чи науки;

визначні місця: твори людини або спільні витвори людини й природи, а також зони, включаючи археологічні визначні місця, що є універсальною цінністю з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології.

Статтею 4 Конвенції від 16.11.1972 визначено, що кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. З цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.

Відповідно до пункту «d» статті 5 Конвенції від 16.11.1972, держави - сторони цієї Конвенції з тим, щоб забезпечити якомога ефективнішу охорону і збереження та якомога активнішу популяризацію культурної і природної спадщини, розміщеної на її території, прагнуть в умовах, властивих кожній країні: вживати відповідних правових, адміністративних і фінансових заходів щодо виявлення, охорони, збереження, популяризації й відновлення цієї спадщини.

Пунктами 2, 3, 7 Рекомендації ООН про збереження і сучасну роль історичних ансамблів від 26.10.1976 визначено, що історичні або традиційні ансамблі та їхнє оточення слід було б розглядати як такі, що складають загальну невідшкодну спадщину. Їх охорона та включення в суспільне життя нашої епохи мають стати обов`язком урядів і громадян держав, на території яких вони знаходяться. Виходячи з інтересів усіх громадян і міжнародного співтовариства, відповідальність за це слід було б покласти на національні, регіональні чи місцеві органи влади відповідно до структури органів державного управління в кожній державі-члені.

Кожен історичний або традиційний ансамбль і навколишнє середовище слід було б розглядати в сукупності, як єдине ціле, рівновага та особливий характер якого залежать від синтезу елементів, що його складають, і яке криє в собі діяльність людей, а також будинки, структуру площини та зони, що його оточують. Тому всі елементи, що заслуговують на увагу, включно з діяльністю людини, хоч би якою скромною вона була, мають відносно цілого значення, що його необхідно враховувати.

У кожній державі-члені національну, регіональну та місцеву політику слід було б визначати з урахуванням властивих їй умов, пов`язаних із розподілом повноважень між органами влади, щоб юридичні, технічні, економічні та соціальні заходи вживалися національними, регіональними чи місцевими органами з метою збереження історичних або традиційних ансамблів та їх оточення і пристосування їх до вимог сучасного життя. Ця політика має впливати на національне, регіональне чи місцеве планування, орієнтувати міське планування та планування регіонального й сільського розвитку на всіх рівнях. Пов`язані з цим заходи слід було б пов`язати з таким плануванням при встановленні цілей та програм, розподілу функцій та проведення робіт. З метою здійснення охоронної політики варто було б звертатися по допомогу до окремих осіб і приватних асоціацій.

Статтею 1 Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини (переглянутої) від 16.01.1992 (ETS N 143) визначено, що її метою є охорона археологічної спадщини як джерела європейської колективної пам`яті та засобу історичних і наукових досліджень. З цією метою складовими частинами археологічної спадщини вважаються всі матеріальні залишки та об`єкти, а також будь-які інші сліди існування людства у минулих епохах: i) збереження і вивчення яких допомагає з`ясувати розвиток історії людства та його зв`язок з природним середовищем; ii) головними джерелами отримання інформації відносно яких є розкопки або знахідки й інші методи дослідження історії людства та середовища, що його оточує; iii) які знаходяться у будь-якому місці, що знаходиться під юрисдикцією Сторін.

Археологічна спадщина включає споруди, архітектурні ансамблі, розбудовані та облаштовані ділянки території, рухомі об`єкти, інші пам`ятки, а також їхній контекст, незалежно від місця розташування на суходолі або під водою.

Відповідно до статей 2, 4 вказаної конвенції, кожна Сторона зобов`язується запровадити за допомогою діючих у відповідній державі процедур правову систему охорони археологічної спадщини, яка передбачає: i) ведення обліку її археологічної спадщини та визначення пам`яток і територій, що підлягають охороні; ii) створення археологічних заповідників навіть там, де на суходолі або під водою відсутні наявні сліди, з метою збереження матеріальних свідчень, які будуть вивчатися прийдешніми поколіннями; iii) зобов`язання для осіб, що випадково знаходять об`єкти археологічної спадщини, доповідати про це компетентним органам і надавати їх для вивчення.

Для фізичного збереження археологічної спадщини кожна Сторона зобов`язується вживати заходів, які передбачають залежно від обставин: i) придбання або охорону державними органами за допомогою інших відповідних засобів територій, які мають стати археологічними заповідниками; ii) збереження та підтримання в належному стані археологічної спадщини бажано у місці їхнього знаходження; iii) облаштування належних сховищ археологічних залишків, які були вилучені з місця їхнього первісного розташування.

У статті 1 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства від 27.10.2005 Сторони цієї Конвенції домовились: a) визнавати права, пов`язані з культурною спадщиною, як невід`ємну частину права на участь у культурному житті, як це визначено в Загальній декларації прав людини; b) визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; c) наголошувати на тому, що збереження культурної спадщини та її стале використання спрямовані на розвиток людського потенціалу та якості життя; d) уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції стосовно:

- ролі культурної спадщини у створенні мирного та демократичного суспільства, а також у процесах сталого розвитку культурного різноманіття та сприяння йому;

- найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників.

Згідно із статтею 5 Рамкової конвенції від 27.10.2005 Сторони зобов`язуються:

a) визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства; b) підвищувати цінність культурної спадщини через її виявлення, вивчення, тлумачення, захист, збереження та представлення; c) забезпечувати з урахуванням особливих умов кожної Сторони наявність положень у законодавстві для здійснення права на культурну спадщину, як це визначено в статті 4; d) заохочувати економічний та соціальний клімат, який сприяє участі в діяльності, пов`язаній з культурною спадщиною; e) сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактора для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості; f) визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на територіях під їхньою юрисдикцією, незалежно від її походження; g) розробляти інтегровані стратегії для сприяння виконанню положень цієї Конвенції.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону археологічної спадщини» від 18.03.2004 № 1626-IV:

археологічна спадщина України (далі - археологічна спадщина) - сукупність об`єктів археологічної спадщини, що перебувають під охороною держави, та пов`язані з ними території, а також рухомі культурні цінності (археологічні предмети), що походять з об`єктів археологічної спадщини;

об`єкт археологічної спадщини (далі - археологічний об`єкт) - місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їх частини, пов`язані з ними території чи водні об`єкти, створені людиною, незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінності з археологічного, антропологічного та етнографічного погляду і повністю або частково зберегли свою автентичність;

пам`ятка археології (далі - археологічна пам`ятка) - археологічний об`єкт національного або місцевого значення, занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Законодавство України про охорону археологічної спадщини складається з Конституції України, Земельного кодексу України, Закону України «Про охорону культурної спадщини», міжнародних договорів України з питань охорони археологічної спадщини, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цього Закону та інших нормативно-правових актів України (стаття 2 Закону № 1626-IV).

Статтею 8 Закону № 1626-IV визначено, що археологічні пам`ятки і предмети підлягають державному обліку незалежно від підпорядкування і форми власності. Державний облік археологічної спадщини здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини. Державний облік археологічної спадщини включає її виявлення, фіксацію, визначення наукової та культурної цінності, картографування і паспортизацію, складання списку і зводу археологічних пам`яток, облік та інвентаризацію археологічних колекцій незалежно від відомчої належності і форми власності. Порядок ведення державного обліку археологічної спадщини визначає Кабінет Міністрів України.

Згідно із преамбулою Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 № 1805-III (далі - Закон № 1805-III), він регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Відповідно до абзаців 2, 3, 4, 6 ,7 статті 1 Закону № 1805-III:

культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об`єктів культурної спадщини;

об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;

пам`ятка культурної спадщини (далі - пам`ятка) - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України;

охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини.

Згідно із абзацами 1, 2 частини другої статті 2 Закону № 1805-III, за видами об`єкти культурної спадщини поділяються, зокрема, на: археологічні - рештки життєдіяльності людини (нерухомі об`єкти культурної спадщини: городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, їх залишки чи руїни, мегаліти, печери, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, а також пов`язані з ними рухомі предмети), що містяться під земною поверхнею та під водою і є невідтворним джерелом інформації про зародження і розвиток цивілізації.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 1805-III до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері охорони культурної спадщини належить, зокрема: занесення об`єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України та внесення змін до нього щодо пам`яток національного значення.

Частиною першою статті 13 Закону № 1805-III, у редакції, яка діяла станом на дату прийняття постанови КМУ від 03.09.2009 № 928, визначено, що об`єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Реєстр) за категоріями національного та місцевого значення пам`ятки. Порядок визначення категорій пам`яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об`єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам`ятки.

Відповідно до пункту «а» частини першої статті 14 Закону № 1805-III, у редакцій станом на 03.09.2009, занесення об`єкта культурної спадщини до Реєстру та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам`ятки) провадяться відповідно до категорії пам`ятки, а саме: пам`ятки національного значення - постановою Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Пунктом 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону № 1805-III визначено, що об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 № 1760 був затверджений Порядок визначення категорій пам`яток для занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Порядок № 1760), який діяв станом на 03.09.2009 та втратив чинність 01.06.2019.

Відповідно до пунктів 1, 2 Порядку № 1760, у редакції станом на 03.09.2009, об`єкти культурної спадщини заносяться до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Реєстр) за рішенням Кабінету Міністрів України - щодо об`єктів національного значення або за рішенням відповідного центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини - щодо об`єктів місцевого значення. На кожний об`єкт культурної спадщини, що пропонується відповідним органом охорони культурної спадщини для занесення до Реєстру, складається облікова документація, яка підлягає постійному зберіганню в цьому органі. Занесення об`єкта культурної спадщини до Реєстру без облікової документації не допускається.

Пунктами 3, 4, 5 Порядку № 1760, у редакції станом на 03.09.2009, визначено, що облікова документація на об`єкт культурної спадщини включає облікову картку, його паспорт, коротку історичну довідку, акт технічного стану, довідку про майнову цінність об`єкта.

Облікова документація, що передбачає виконання роботи з метою виявлення, дослідження, фіксації об`єкта культурної спадщини, визначення його антропологічної, археологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності, складається органами охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, органами охорони культурної спадщини місцевого самоврядування згідно з їх компетенцією або уповноваженими ними установами та організаціями.

Облікова картка об`єкта культурної спадщини повинна містити його найменування, відомості про розташування, дату утворення, первісне призначення, характер сучасного використання, ступінь схоронності, тип і вид об`єкта, наявність науково-проектної документації, а також стислий опис, фото загального вигляду, план, охоронний номер об`єкта, дату і номер рішення, відповідно до якого об`єкт взято на облік.

Пунктом 6 Порядку № 1760, у редакції станом на 03.09.2009, визначено, що паспорт об`єкта культурної спадщини повинен містити: історичні дані про об`єкт, відомості про його сучасний стан, функціональне використання, роль у навколишньому середовищі, територію, а також про ландшафт, твори мистецтва, результати попередньої оцінки антропологічної, археологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності, про основні археологічні, іконографічні, архівні та бібліографічні матеріали, наявність науково-проектної документації, місце її зберігання та зони охорони. У паспорті зазначаються тип і вид об`єкта культурної спадщини, пропонована чи затверджена категорія пам`ятки, охоронний номер з посиланням на рішення, відповідно до якого пам`ятку взято на державний облік. До паспорта додаються матеріали фотофіксації, генеральний план з позначенням зон охорони, поповерхові плани, розрізи, креслення фасадів (у разі потреби).

Відповідно до пункту 14 Порядку № 1760, у редакції станом на 03.09.2009, усім пам`яткам у разі занесення до Реєстру присвоюються охоронні номери, що не можуть дублюватися. Охоронний номер пам`ятки національного значення складається з цілого числа та літери "Н" (наприклад: 8-Н). Охоронний номер пам`ятки місцевого значення складається з цілого числа (наприклад: 128).

Як вже зазначалось, постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 № 928 відповідно до статей 4 і 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 № 1805-III пам`ятку археології IX - XIII століття «Городище літописного міста Торчеська» в с. Ольшаниця внесено до Переліку об`єктів культурної спадщини національного значення, які заносяться до Державного реєстру нерухомих пам`яток України з присвоєнням охоронного номера 100020-Н.

Щодо правового стану та режиму спірної земельної ділянки.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (частина перша статті 13 Конституції України).

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (статті 14 Конституції України).

Статтею 2 Земельного кодексу України визначено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об`єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Згідно із пунктами «б», «ґ» частини першої статті 5 Земельного кодексу України, земельне законодавство базується на таких принципах, зокрема: забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; забезпечення гарантій прав на землю.

Відповідно до частини першої статті 19 ЗК України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельна ділянка, яка за основним цільовим призначенням належить до відповідної категорії земель, відноситься в порядку, визначеному цим Кодексом, до певного виду цільового призначення, що характеризує конкретний напрям її використання та її правовий режим (частина третя статті 19 ЗК України).

Відповідно до частини першої, абзаців першого та другого частини другої статті 20 ЗК України, при встановленні цільового призначення земельних ділянок здійснюється віднесення їх до певної категорії земель та виду цільового призначення. При зміні цільового призначення земельних ділянок здійснюється зміна категорії земель та/або виду цільового призначення.

Віднесення земельних ділянок до певної категорії та виду цільового призначення земельних ділянок здійснюється щодо, зокрема: земельних ділянок, якими розпоряджаються Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, - за рішенням відповідного органу.

Частиною першою статті 53 ЗК України, у редакції станом на 01-05.12.2023, визначено, що до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Чинною редакцією статті 53 ЗК України, зі змінами внесеними Законом України від 08.10.2024 № 3993-IX, до земель історико-культурного призначення належать земельні ділянки, призначені для збереження та обслуговування пам`яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, охоронюваних археологічних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб.

Згідно із частиною першою статті 54 ЗК України, землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, об`єктів культурної всесвітньої спадщини, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, які надані та використовуються для потреб охорони культурної спадщини, пам`яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам`яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель (частина друга статті 54 ЗК України).

Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом (частина третя статті 54 ЗК України).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» від 28.04.2021 № 1423-IX доповнено Земельний кодекс України статтею 54-1 (зміни набрали чинності з 26.05.2022).

Відповідно до частини третьої статті 54-1 ЗК України, режим використання земель у межах території пам`ятки культурної спадщини, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території, охоронюваної археологічної території, музею просто неба, меморіального музею-садиби, зон охорони, історичного ареалу населеного місця, буферної зони, території об`єкта культурної всесвітньої спадщини визначається науково-проектною документацією у сфері охорони культурної спадщини, а до затвердження такої документації - Законом України «Про охорону культурної спадщини».

Частиною першою статті 84 ЗК України визначено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом (абзац перший частини другої статті 84 ЗК України).

Згідно із пунктом «г» частини четвертої статті 84 ЗК України, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема: землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до підпункту «а» частини першої статті 17 ЗК України, пункту 2 статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 № 586-XIV, до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом (законом).

Абзацом першим частини п`ятої статті 122 ЗК України визначено, що обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Згідно із пунктом «г» частини першої статті 150 ЗК України, до особливо цінних земель відносяться землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, землі історико-культурного призначення.

Частинами першою, другою статті 17 Закону № 1805-III визначено, що пам`ятка, крім пам`ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб`єкти права власності на пам`ятку визначаються згідно із законом. Усі пам`ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов`язані з ними рухомі предмети, є державною власністю. Такі рухомі предмети підлягають віднесенню до державної частини Музейного фонду України, обліку та збереженню у порядку, визначеному законодавством.

Відповідно до частини шостої статті 17 Закону № 1805-III, землі, на яких розташовані пам`ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам`ятки археології - поля давніх битв.

Згідно із частиною першою статті 34 Закону № 1805-III, землі, на яких розташовані пам`ятки, історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» від 28.04.2021 № 1423-IX доповнено розділ X «Перехідні положення» Земельного кодексу України пунктом 24.

Згідно із абзацами першим - десятим пункту 24 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України, з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель:

а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук);

б) оборони;

в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення;

г) зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ґ) під будівлями, спорудами, іншими об`єктами нерухомого майна державної власності;

д) під об`єктами інженерної інфраструктури меліоративних систем державної власності;

е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.

Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.

Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.

У цій справі, № 911/3311/25, між сторонами фактично існує спір щодо того, чи перейшло право на земельну ділянку з державної власності до комунальної власності територіальної громади на підставі пункту 24 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України.

Колегія суддів на підставі частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України враховує висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, згідно із якими, об`єкт культурної спадщини визначається загальною характеристикою об`єктів, які мають цінність, зокрема, з археологічного погляду. Натомість пам`ятка культурної спадщини - це об`єкт культурної спадщини, цінність якого підтверджена у встановленому законом порядку, зокрема, шляхом його реєстрації (пункт 89).

Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» усі пам`ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов`язані з ними рухомі предмети, є державною власністю (пункт 91).

Відповідно до частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» землі, на яких розташовані пам`ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам`ятки археології - поля давніх битв (пункт 92).

Зазначені правові норми спрямовані на забезпечення належної охорони пам`яток археології, оскільки пам`ятки археології як нерухомі об`єкти культурної спадщини не можуть бути перенесені на інше місце без втрати їх цінності (пункт 93).

Велика Палата Верховного Суду враховує, що пам`ятки археології зазвичай знаходяться безпосередньо у глибині земної поверхні, в зв`язку з чим нерозривно пов`язані з земельними ділянками, на яких вони розташовані. Правовий режим земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, не має відрізнятися від правового режиму самої пам`ятки, яка згідно з Законом України «Про охорону культурної спадщини» не може перебувати в приватній чи комунальній власності (пункт 94).

Статтею 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» гарантовано право державної власності на пам`ятки археології. Відчуження з державної власності земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, фактично унеможливлює здійснення державою права користування та розпорядження цими пам`ятками археології, у зв`язку з невіддільністю пам`ятки археології від земельної ділянки, на якій вона розташована (пункт 95).

З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, земельна ділянка, площею 34,8071 га, кадастровий номер 7420886000:02:000:2138 (яку було поділено на земельні ділянки з кадастровими номерами 7420886000:02:002:0096 та 7420886000:02:002:0097), є такою, на якій розташовані пам`ятки археології. Як результат, ця земельна ділянка передана з державної власності протиправно (пункт 96).

ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області в касаційні скарзі посилалося на те, що приписи частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» суперечать правилам частини першої статті 54 ЗК України. Велика Палата Верховного Суду відхиляє ці аргументи відповідача з таких міркувань (пункт 97).

Відповідно до частини першої статті 54 ЗК України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності (пункт 98).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зазначені правові норми стосуються різних об`єктів правового регулювання (пункт 99).

Так, частина шоста статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» стосується земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. Натомість частина перша статті 54 ЗК України - земель історико-культурного призначення (пункт 100).

Згідно з частиною першою статті 53 ЗК України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби (пункт 101).

Тож категорія земель історико-культурного призначення включає в себе як землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини (в тому числі і пам`ятки археології), так і охоронювані археологічні території (пункт 102).

Відповідно до частини першої статті 31 Закону України «Про охорону культурної спадщини» топографічно визначені території чи водні об`єкти, в яких містяться об`єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, за поданням відповідного органу охорони культурної спадщини можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (пункт 103).

Отже, землями історико-культурного призначення можуть бути визнані, зокрема, території, на яких розташовані об`єкти культурної спадщини або на яких можлива їх наявність (пункт 104).

Велика Палата Верховного Суду у пункті 89 цієї постанови наголосила на відмінності категорій «об`єкт культурної спадщини» та «пам`ятка культурної спадщини» (пункт 105).

Отже, частина перша статті 54 ЗК України, як і частина шоста статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначає правовий режим земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. Проте, на відміну від частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», стаття 54 ЗК України стосується земельних ділянок, на яких розташовані або можуть бути розташовані об`єкти культурної спадщини, в тому числі і об`єкти археологічної спадщини (пункт 106).

Тож стаття 54 ЗК України врегульовує правовий режим усіх ділянок такої категорії земель як землі історико-культурного призначення незалежно від виду пам`яток, які на них розташовані (пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби). Натомість приписи частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» стосуються окремої підкатегорії із категорії земель історико-культурного призначення, а саме земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та запроваджують особливий правовий режим такої підкатегорії земель історико-культурного призначення, а також передбачають щодо них особливу охорону з боку держави (пункт 107).

З врахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду констатує, що не існує колізії між приписами частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та частини першої статті 54 ЗК України (пункт 108).

Враховуючи вищенаведені висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, з огляду на встановлені судом обставини того, що земельна ділянка з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 знаходиться в межах пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеськ», тобто такою, на якій розташована пам`ятка археології, та нерозривно пов`язана з нею, колегія суддів дійшла висновку про те, що вона за своїм правовим режимом визначеним, зокрема, нормами частини шостої статті 17 Закону № 1805-III, не може перебувати в приватній чи комунальній власності.

Тож, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що проведена реєстрація права комунальної власності на спірну земельну ділянку суперечить вимогам чинного законодавства, не відповідає правовому режиму земель історико-культурного призначення на яких розміщені пам`ятки археології національного значення, оскільки вказані землі можуть бути виключно в державній власності в силу їх спеціального статусу та є об`єктом обмеженим в цивільному обороті.

При цьому, колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що правовою підставою набуття права власності Рокитнянською селищною радою на земельну ділянку з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 є пункт 24 «Перехідних положень» ЗК України, а судом першої інстанції неправильно застосовано до спірних правовідносин як спеціальні норми статті 17 Закону № 1805-III, з огляду на наступне.

Відповідно до частини одинадцятої статті 11 ГПК України забороняється відмова у правосудді з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Колегія суддів враховує юридичну позицію, викладену в підпункті 2.1.1 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Другого сенату Конституційного Суду України від 18.06.2020 № 5-р(II)/2020 у справі № 3-189/2018(1819/18).

Згідно із якою, однією із засад українського конституційного ладу є «верховенство права» (правовладдя), що його виражено через формулу: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (частина перша статті 8 Конституції України). «Верховенство права» (правовладдя) як невідокремний елемент системи цінностей, що їх покладено в основу сучасного європейського правопорядку, належить до тріади принципів спільної спадщини європейських народів поряд із такими її складниками, як правдива демократія й людські права.

Принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori) - «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali) - «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Отже з огляду на наведене, помилковим є довід апелянта про те, що у разі виявлення правових колізій між нормами законодавства, виключна правова проблема не може бути вирішена судом, якій не є суб`єктом (органом) законодавчої ініціативи.

Розглядаючи цю справу, № 911/2211/25, колегія суддів констатує, що норми частини шостої статті 17 Закону № 1805-III (щодо можливості перебування земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, виключно у державній власності) та норми пункту 24 «Перехідних положень» ЗК України (щодо визнання землями комунальної власності територіальних громад всіх земель державної власності, розташованих за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад) співдіють як суперечливі норми одного ієрархічного рівня.

Колегія суддів бере до уваги, що норми частини шостої статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 № 1805-III, в існуючій редакції викладені Законом України від 16.12.2004 № 2245-IV, який набрав чинності 14.01.2005.

Як вбачається з преамбули Закону № 1805-III він регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини як одного з головних елементів національних інтересів України з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Пунктом 24 доповнено розділ X «Перехідні положення» ЗК України пунктом 58 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» від 28.04.2021 № 1423-IX, який набрав чинності 27.05.2021.

Отже Закон № 1805-III та норми його частини шостої статті 17, в редакції Закону від 16.12.2004 № 2245-IV, щодо визначення правового режими земельних ділянок на яких розташовані пам`ятки археології, є спеціальним законом (lex specialis), який набрав чинності раніше (lex priori).

А Закон від 28.04.2021 № 1423-IX, яким доповнено розділ X «Перехідні положення» ЗК України пунктом 24 з нормою щодо переходу всіх земельних ділянок із державної до комунальної власності, є загальним законом (lex generalis), що набрав чинності пізніше lex posterior).

Тобто, у даному випадку, суду належить застосувати формули (принципи): «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali); «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali).

Отже норми частини шостої статті 17 Закону № 1805-III (щодо можливості перебування земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, виключно у державній власності) мають перевагу перед нормами пункту 24 розділу X «Перехідних положень» ЗК України.

А відтак, оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007, яка знаходиться в межах пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеськ», відповідно до норм частини шостої статті 17 Закону № 1805-III може перебувати виключно у державній власності, Рокитнянська селищна рада не мала правових підстав для набуття права комунальної власності на неї відповідно до норм пункту 24 розділу X «Перехідних положень» ЗК України.

Щодо доводу апелянта про відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно інформації, що попереднім власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 є Київська обласна державна адміністрація, слід зазначити наступне.

Ототожнювати факт набуття права з фактом його державної реєстрації, а тим більше тлумачити факт державної реєстрації як підставу виникнення такого права є логічною та юридичною помилкою, намаганням підмінити поняття причини та наслідку. Внесення до реєстру запису про речове право є офіційним підтвердженням існування юридичного факту, але такий факт не створюється реєстраційною дією.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у пункті 63 постанови від 10.06.2020 у справі № 906/585/19 та пункті 6.28 постанови від 17.07.2024 у справі № 916/2027/23.

У даному випадку, право власності держави в особі Київської обласної державної адміністрації на спірну земельну ділянку виникло на підставі закону, а саме, норм частини шостої статті 17 Закону № 1805-III. А тому відсутність державної реєстрації права власності за державою не припиняє цей юридичний факт.

Включення до державного реєстру спірного запису про право комунальної власності, в силу факту свого існування, порушує визначений законом правовий порядок, який може бути відновлений шляхом скасування цієї державної реєстрації права.

А задоволення такого позову не зробить земельну ділянку безхазяйною, як про це зазначає апелянт, адже відповідно до частини першої статті 335 ЦК України, безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. У даному ж випадку, власник відомий - це держава в особі Київської обласної державної адміністрації.

Також задоволення такого позову не створює й правову прогалину в реєстраційних діях, як про це наголошує апелянт, оскільки внаслідок скасування державної реєстрації права комунальної власності Рокитнянської селищної ради, власник - держава в особі Київської обласної державної адміністрації буде мати можливість зареєструвати своє право.

Щодо виконання судом першої інстанції завдань господарського судочинства.

Як зазначено у пункті 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Хоча п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

З оцінкою колегії суддів оскаржуване рішення суду першої інстанції є достатньо аргументованим, а довід апелянта про неврахування його аргументів та взяття до уваги лише позиції сторони позивача спростовується змістом самого рішення. В якому докладено викладені аргументи третьої особи - СФГ «Т.В.К.» (сторінки 4 - 6), які за своїм змістом є ідентичними доводам апеляційної скарги, наведено встановлені обставини та з урахуванням проведеного аналізу норм матеріального права зроблено висновки про спростування доводів відповідача та третіх осіб, і, як наслідок, про задоволення позову. Оскаржуване рішення в цілому відповідає вимогам визначеним для нього статтею 238 ГПК України.

Апелянтом не надано жодних доказів на підтвердження доводу про те, що судом першої інстанції при дослідженні доказів в судовому засіданні 03.03.2026 не аналізувався зміст листа Інституту археології НАН України від 21.05.2024. При цьому, як вбачається з протоколу судового засідання від 03.03.2026, стадія дослідження доказів судом першої інстанції тривала 48 хвилин, що, на переконання колегії, цілком достатньо для справи, матеріали якої на той час складалися з одного тому сформованого з 201 аркуша.

Усні пояснення надані у судовому засіданні на запитання представника апелянта представником Міністерства культури України про відсутність розробленої науково-проектної документації щодо меж пам`ятки, не є доказами у розумінні норм статті 73 ГПК України. А тому їх відображення у рішенні не є обов`язковим для суду першої інстанції.

У матеріалах справи наявний лист Департаменту культури та туризму Київської обласної державної адміністрації від 08.07.2024 № 1137/41.01.-1-N/2024 на адресу Міністерства культури та інформаційної політики України з повідомленням про порушення пам`яткоохоронного законодавства на території пам`ятку археології національного значення «Городище літописного міста Торчеська» (охоронний номер 100020-Н) та проханням до міністерства про вжиття заходів щодо охорони пам`ятки у межах компетенції.

А також наявний лист Департаменту культури та туризму Київської обласної державної адміністрації від 08.07.2024 № 1138/41.01.-1-N/2024 на адресу Київської обласної прокуратури в якому зазначається про повідомлення Міністерства культури та інформаційної політики України про вищенаведені обставини листом від 08.07.2024 № 1137/41.01.-1-N/2024.

Обидва вказані листи подані прокурором на підтвердження наявність підстав для представництва інтересів держави відповідно до норм статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII. Вони не містять в собі інформації про обставини, що стосуються предмету спору, та не є доказами, якими сторони підтверджують або спростовують наявність обставин, які є предметом доказування у справі. А тому, вказані листи не підлягали обов`язковому відображенню у рішенні суду першої інстанції.

Отже, як убачається зі змісту оскаржуваного судового рішення, у цій справі суд першої інстанції досліджував та оцінював доводи учасників справи через призму предмета, підстав позову та кола доказування, які входять у таку категорію справ.

Щодо допустимості доказів та застосування судом першої інстанції принципу вірогідності.

Колегія суддів відхиляє довід апелянта про відсутність в матеріалах справи допустимих доказів ідентифікації земельної ділянки з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007, як ділянки що має відношення до пам`ятки археології, з огляду на наступне.

У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, третьої, четвертої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із частинами першою, третьою статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17 та від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (частина перша статті 76 ГПК України).

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 76 ГПК України).

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються (стаття 77 ГПК України).

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частини перша, друга статті 86 Господарського процесуального кодексу України).

Отже, оскільки прокурором стверджується про розташування на земельної ділянки на території об`єкта культурної спадщини - пам`ятки археології, саме на сторону позивача покладається тягар доказування цих обставин.

На підтвердження вказаних обставин прокурором надано, а судом першої інстанції прийнято та враховано охоронний Паспорт на пам`ятку «Городище літописного міста Торчеськ» від 12.12.1975, складений Інститутом археології АН УРСР. Цей охоронний паспорт містить, зокрема, опис пам`ятника археології. А його складовою вказаного охоронного паспорту є Схематичний план розташування городища та поселення Х-ХІІІ ст. с. Ольшаниця, Ольшаницької сільради, Рокитнянського району, Київської області.

Також прокурором надано, а судом першої інстанції прийнято та враховано лист Інституту археології НАН України № 125/01-16-279 від 21.05.2024, в якому зазначено, що земельна ділянка з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 знаходиться в межах пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеськ» між селами Ольшаниця та Шарки, Білоцерківського району, Київської області.

До вказаного листа додані: Історична довідка про пам`ятку археології «Городище літописного міста Торчеськ» між селами Ольшаниця та Шарки; Схема розташування земельних ділянок (3223784000:05:009:0007 та 3223784000:05:009:0008) на території пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеськ» між селами Ольшаниця та Шарки (зі схематичним зображенням території пам`ятки, валів городища тощо, та позначенням розташування спірної земельної ділянки); Викопіювання схеми розташування пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеськ» між селами Ольшаниця та Шарки з пам`яткоохоронного паспорта.

Наведена у додатку 3 до листа Інституту археології НАН України № 125/01-16-279 від 21.05.2024 схема розташування земельних ділянок (картографічний матеріал) дозволяє дійти висновку про знаходження спірної земельної ділянки в межах пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеськ». Адже в ній позначено територію пам`ятки та спірну земельну ділянку (під номером 2) в її межах із зазначенням кадастрового номеру, що дозволяє чітко її ідентифікувати.

Лист Інституту археології НАН України № 125/01-16-279 від 21.05.2024 не є поясненнями третьої особи, як про це зазначає апелянт, оскільки був створений задовго до відкриття провадження у цій справі та набуття інститутом процесуального статусу у ній. Цей документ є відповіддю на запит прокурора профільної наукової установи.

Адже відповідно до статті 12 Закону України «Про охорону археологічної спадщини» від 18.03.2004 № 1626-IV, Інститут археології Національної академії наук України є державною науковою установою у сфері дослідження археологічної спадщини, що відповідно до законодавства: організує і здійснює наукові та науково-рятувальні дослідження археологічних об`єктів; координує наукові дослідження, що здійснюються на території України науковими установами та організаціями незалежно від їх підпорядкування та форми власності; розробляє, затверджує та впроваджує наукові методики дослідження археологічної спадщини; здійснює наукову археологічну експертизу програм та проектів містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт, виконання яких може негативно позначитися на стані об`єктів археологічної спадщини, їх територій та зон охорони; веде науковий архів звітів про археологічні дослідження; здійснює наукову експертизу результатів дослідження археологічної спадщини; формує кваліфікаційну раду з питань видачі кваліфікаційних документів (відкритих листів).

Обставина знаходження спірної земельної ділянки в межах пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеськ», встановлена судом на підставі листа Інституту археології НАН України № 125/01-16-279 від 21.05.2024 та додатків до нього, не спростована ані відповідачем ані третьої особою (апелянтом), якими не надано жодних доказів на підтвердження зворотного. А суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про наявність цієї обставини та правильно застосував стандарт доказування «вірогідність доказів».

Апелянт посилається на висновки викладені у пунктах 295, 296 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026 у справі № 922/264/24, згідно із якими, за наявності підстав для витребування земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, така земельна ділянка має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта.

Однак, особливістю спору, що розглядається у цій справі, № 911/3311/25, є те що спірна земельна ділянка не частково накладається на територію пам`ятки археології, а, як вже зазначалось, повністю знаходиться в її межах. А тому, на переконання колегії суддів, відсутня дійсна потреба у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, а саме, щодо повного знаходження спірної земельної ділянки в межах території пам`ятки.

При цьому, висновки експерта про конфігурацію спірної земельної ділянки, з визначенням координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, у даному випадку, не мають значення для правильного вирішення спору у цій справі. Адже, відомості про конфігурацію спірної земельної ділянки не змінюють факт її повного знаходження в межах території пам`ятки археології, якій встановлений судом на підставі інших наявних у матеріалах справи доказів (охоронного паспорта та листа Інституту археології НАН України від 21.05.2024 з додатками).

Колегія суддів відхиляє довід апелянта, із посиланням на статтю 14-1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 № 1805-III, про те, що факт розташування пам`ятки може бути встановлений лише за допомогою науково-проектної документації та відомостей Державного земельного кадастру, містобудівного кадастру до яких відомості про межі і режими використання території пам`ятки вносяться як інформація про обмеження у використанні земель (у тому числі у сфері забудови).

Слід зазначити, що статтею 14-1, на яку посилаєтеся апелянт, Закон № 1805-III було доповнено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» від 28.04.2021 № 1423-IX, який набрав чинності 27.05.2021.

Тобто ці зміни в законодавстві відбулися вже після внесення пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеська» до Переліку об`єктів культурної спадщини національного значення, які заносяться до Державного реєстру нерухомих пам`яток України на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 № 928.

А тому, при вирішенні питання щодо визначення меж пам`ятки археології, до спірних правовідносин слід застосовувати норми права, які діяли станом на 03.09.2009 - дату внесення її до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Як вже зазначалось, частиною першою статті 13 Закону № 1805-III, у редакції, яка діяла станом на дату прийняття постанови КМУ від 03.09.2009 № 928, визначено, що об`єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Реєстр) за категоріями національного та місцевого значення пам`ятки. Порядок визначення категорій пам`яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об`єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам`ятки.

Пунктом 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону № 1805-III визначено, що об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 № 1760 був затверджений Порядок визначення категорій пам`яток для занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (далі - Порядок № 1760), який діяв станом на 03.09.2009 та втратив чинність 01.06.2019.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 1760, у редакції станом на 03.09.2009, на кожний об`єкт культурної спадщини, що пропонується відповідним органом охорони культурної спадщини для занесення до Реєстру, складається облікова документація, яка підлягає постійному зберіганню в цьому органі. Занесення об`єкта культурної спадщини до Реєстру без облікової документації не допускається.

Пунктом 3 Порядку № 1760, у редакції станом на 03.09.2009, визначено, що облікова документація на об`єкти культурної спадщини, які відповідно до пункту 3 розділу X «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» визнаються пам`ятками, включає облікову картку або паспорт, коротку історичну довідку, акт технічного стану та матеріали фотофіксації сучасного стану.

Згідно із пунктом 6 Порядку № 1760, у редакції станом на 03.09.2009, паспорт об`єкта культурної спадщини повинен містити, зокрема, відомості про територію.

Отже, з огляду на наведені норми, для пам`ятки археології «Городище літописного міста Торчеськ», включеної до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» рішенням виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих від 23.11.1970 № 806, на момент її внесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (03.09.2009), чинним законодавством не передбачалось розроблення науково-проектної документації.

А межі території пам`ятки археології визначались охоронним паспортом, який і є належним та допустимим доказом для підтвердження цих обставин.

Саме на підставі охоронного Паспорту на пам`ятку «Городище літописного міста Торчеськ» від 12.12.1975, складовою якого є Схематичний план розташування городища та поселення Х-ХІІІ ст., Інститутом археології НАН України було визначено межі території пам`ятки та розташування в ній спірної земельної ділянки, а судом на підставі цих відомостей встановлені відповідні обставини.

При цьому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відсутність затвердженої науково-проєктної документації щодо визначення меж пам`ятки не може бути розцінена як відсутність самої пам`ятки.

Окремо слід зазначити, що на момент внесення пам`ятки археології до Державного реєстру нерухомих пам`яток України (03.09.2009), діяли норми частини першої статті 34 «Статус територій, пов`язаних з охороною культурної спадщини» Закону № 1805-III, згідно із якими, території пам`яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.

Вказана норма за своїм змістом не є такою, що визначає відомості з державного земельного кадастру як єдиний можливий (допустимий) доказ для визначення меж території пам`ятки археології. А відтак, вказані обставини можуть бути встановлені й на підставі інших доказів.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що формальне віднесення земельної ділянки до певної категорії у Державному земельному кадастрі, як і відсутність відомостей про обмеження у її використанні, не є визначальним для встановлення її правового режиму, оскільки він визначається безпосередньо нормами матеріального права. Зокрема положеннями Закону № 1805-III та Земельного кодексу України, які встановлюють особливий правовий статус земель історико-культурного призначення та імперативну заборону їх перебування будь-якій формі власності окрім державної (у комунальній чи приватній власності) у разі розташування на них пам`яток археології.

Щодо можливості суду самостійно на основі даних Публічної кадастрової карти України встановлювати певні факти.

Колегія суддів відхиляє довід апелянта щодо виходу судом першої інстанції за межі своїх повноважень у зв`язку із співставленням розташування спірної земельної ділянки з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 на Публічній кадастровій карті України та схематичного плану розташування пам`ятки «Городище літописного міста Торчеськ», з огляду на наступне.

Відповідно до частини п`ятої статті 13 ГПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 86 ГПК України).

Отже, обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Правові, економічні та організаційні основи діяльності у сфері Державного земельного кадастру установлені Законом України «Про Державний земельний кадастр» від 07.07.2011 № 3613-VI (далі - Закон № 3613-VI).

Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами, про меліоративні системи, меліоративні мережі та інші складові частини меліоративної системи, складові частини меліоративних мереж.

Індексна кадастрова карта (план) - картографічний документ, що відображає місцезнаходження, межі і нумерацію кадастрових зон і кварталів та використовується для присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам і ведення кадастрової карти (плану).

Кадастрова карта (план) - графічне зображення, що містить відомості про об`єкти Державного земельного кадастру (стаття 1 Закону № 3613-VI).

Відповідно до статті 3 Закону № 3613-VI одним із основних принципів на яких базується Державний земельний кадастр є відкритість та доступність його відомостей, законність їх одержання, поширення і зберігання.

Державний земельний кадастр включає геопросторові дані, метадані та сервіси, оприлюднення, інша діяльність з якими та доступ до яких здійснюються у мережі Інтернет згідно із Законом України «Про національну інфраструктуру геопросторових даних» (абзац шостий частини першої статті 5 Закону № 3613-VI).

Державний земельний кадастр є державною власністю (частина чевтерта статті 5 Закону № 3613-VI).

Згідно із частинами першою, другою третьої статті 36 Закону № 3613-VI, на офіційному веб- сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, оприлюднюються картографічна основа, індексні кадастрові карти (плани) та всі відомості Державного земельного кадастру, передбачені статтями 12 - 15 цього Закону, в тому числі у векторному вигляді, без права їх зміни (редагування).

Відомості, зазначені у частині першій цієї статті, підлягають оприлюдненню на офіційному веб- сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, з моменту їх внесення до Державного земельного кадастру.

Технологічні та програмні засоби, необхідні для оприлюднення відомостей Державного земельного кадастру, мають забезпечувати юридичним та фізичним особам можливість анонімного перегляду, копіювання та роздрукування інформації, що відповідно до цієї статті надається безоплатно, на основі поширених веб-оглядачів та редакторів, без необхідності застосування спеціально створених для цього технологічних та програмних засобів, цілодобово, без обмежень.

Перегляд, копіювання та роздрукування інформації про персональні дані власників та користувачів земельних ділянок здійснюються за умови ідентифікації особи (фізичної або юридичної), яка отримує доступ до інформації, з використанням кваліфікованого електронного підпису або засобу електронної ідентифікації з високим рівнем довіри відповідно до вимог Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги».

Відповідно до частини першої статті 38 Закону № 3613-VI, відомості Державного земельного кадастру є відкритими та загальнодоступними, крім випадків, передбачених цим Законом, та надаються у формі: витягів з Державного земельного кадастру; довідок, що містять узагальнену інформацію про землі (території); викопіювань з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану); копій документів, що створюються під час ведення Державного земельного кадастру.

Публічна кадастрова карта є частиною програмного забезпечення Державного земельного кадастру (абзац четвертий частини другої статті 38 Закону № 3613-VI).

За загальним правилом, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів (частина четверта статті 74 ГПК України).

ГПК України містить низку випадків, коли суд може з власної ініціативи збирати докази (частина сьома статті 82, частина шоста статті 91, частина п`ята статті 96 ГПК України).

Зокрема, відповідно до частини сьомої статті 82 ГПК України, у порядку, передбаченому цією статтею, суд за заявою учасника справи чи з власної ініціативи може оглянути веб-сайт (сторінку), інші місця збереження даних в мережі Інтернет з метою встановлення та фіксування їх змісту. У разі необхідності для проведення такого огляду суд може залучити спеціаліста.

Положення щодо можливості збирання доказів судом за власною ініціативою за чинним ГПК мають обґрунтовуватися не виключно через призму змагальності, однак і з урахуванням принципу пропорційності в контексті завдань та мети цивільного судочинства.

Разом з тим, відомості Публічної кадастрової карти України є відкритими і доступ до них є вільним.

Положення процесуального законодавства щодо можливості з`ясування певних обставин з відкритих державних реєстрів чи витребування доказів за ініціативою суду у випадку недобросовісної поведінки сторони щодо доказів покликане зберегти баланс між змагальністю сторін, що забезпечує реалізацію приватноправового інтересу у цивільному судочинстві, та активністю суду в контексті принципу суддівського керівництва процесом, що відбиває публічно-правовий інтерес в ефективності цивільного судочинства.

Необхідність збереження відповідного балансу прямо випливає із норми, що регулює завдання господарського судочинства, якими є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина перша статті 2 ГПК України).

До недобросовісної поведінки учасників справи можна віднести: несвоєчасне розкриття доказів; дії, направлені на перешкоджання встановленню дійсних обставин справи або затягування судового розгляду; вибіркове подання доказів з метою зловживання правом на позов тощо.

Зважаючи на те, що суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в цивільному процесі, розширення дискреційних повноважень суду за рахунок можливості збирати докази, у тому числі і з відкритих державних реєстрів, за власною ініціативою у випадках, коли має місце недобросовісне здійснення процесуальних прав або невиконання обов`язків щодо доказів є цілком обґрунтованим та дієвим засобом боротьби із недобросовісної процесуальною поведінкою сторони в інтересах збереження балансу між приватними та публічними інтересами під час відправлення правосуддя в цивільних справах.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що використання судом за власною ініціативою відомостей з відкритих державних реєстрів є лише засобом боротьби із недобросовісною поведінкою учасників господарського судочинства, а не механізмом сприяння стороні у збиранні процесуального матеріалу, а також не є проявом необ`єктивності чи упередженості.

Отже, фактичне отримання судом відомостей з Публічної кадастрової карти України, долучення їх до матеріалів справи, жодним чином не спростовує наявність у суду права на їх дослідження та врахування під час ухвалення рішення у справі з метою повного та всебічного вирішення спору.

Близькі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 07.10.2021 у справі № 532/53/20 та в пунктах 263, 265 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.04.2025 у справі № 924/971/23.

Колегія суддів також враховує висновок викладений у пункті 7.15 постанови Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 911/1480/18, згідно із яким, офіційні дані Публічної кадастрової карти України дійсно можуть бути доказом у справі за умови їх відповідності наведеним вимогам статей 73, 76-79 ГПК України, а саме, що на їх підставі можна встановити дійсні обставини справи, які входять в предмет доказування. Можливість суду самостійно на основі даних Публічної кадастрової карти України встановити факт саме накладення земельних ділянок по суті потребує, щоб такі спірні земельні ділянки були внесені до Державного земельного кадастру та відображені на вказаній карті.

Висновок щодо можливості судів самостійно на основі даних Публічної кадастрової карти України встановлювати певні факти, зокрема, того, чи накладається спірна земельна ділянка на землі водного фонду, що розташовані в межах 100 метрової прибережної захисної смуги, також викладений у постанові Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 363/1459/20.

Окремо слід зазначити, що роблячи співставлення розташування об`єктів, суд першої інстанції не брав на себе роль експерта, адже не визначав координати поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, як про це зазначає апелянт. Тобто суд не встановлював вказаних обставин та не описував їх у рішенні.

Щодо ефективності способу захисту.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV), державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно із абзацом другим частини другої статті 26 Закону № 1952-IV, у разі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

У цій справі прокурором, із посиланням на наведені норми статті 26 Закону № 1952-IV, заявлено позов про скасування державної реєстрації права комунальної власності Рокитнянської селищної ради на земельну ділянку.

При цьому, сторона позивача також посилалася й на частину другу статті 16 ЦК України. Тобто виходила з того, що вимога про скасування державної реєстрації права є належним способом захисту права встановленим законом, а саме, абзацом другим частини другої статті 26 Закону № 1952-IV. А тому просила суд захистити порушене право саме у такий спосіб.

У питанні застосування норм статті 26 Закону № 1952-IV в контексті належності та ефективності способу захисту судова практика розвивалася наступним чином.

У пункті 5.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 викладено правову позицію, згідно із якою, належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (користування) (частина друга статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

У пунктах 153, 154 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

З огляду на викладене, під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається.

Посилання на вищенаведені висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц про відступ від висновку у постанові від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, наявні в усіх інших постановах на які посилається апелянт.

З огляду на зміст вищенаведених пунктів 153 - 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц відступ стосується відсутності необхідності пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем, а також недопустимості відмови у задоволенні інших позовних вимог, (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) з мотивів, що запис про державну реєстрацію права на майно не визнано недійсним.

Однак такий висновок не означає неможливість заявлення позову з окремою єдиною вимогою про скасування запису про державну реєстрацію права для отримання судового рішення, передбаченого абзацом другим частини другої статті 26 Закону № 1952-IV, яке є підставою для припинення такого права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про обрання прокурором належного та ефективного способу захисту порушеного права, який відновить його та встановлений спеціальним законом правовий режим земельної ділянки, яка є невід`ємною частиною масиву, що знаходиться в межах об`єкту археології зі спеціальним правовим статусом.

Зазначення прокурором у позовній заяві реквізитів Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 70552556 від 05.12.2023 замість реквізитів запису про право власності № 52817091 від 01.12.2023 не може бути підставою для відмови у задоволенні самого позову про скасування державної реєстрації права комунальної власності Рокитнянської селищної ради на земельну ділянку з кадастровим номером 3223784000:05:009:0007 площею 14,8923 га. Адже предметом позову є конкретна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів, та щодо якої суд повинен ухвалити рішення. А, у даному випадку, предметом позову є саме скасування державної реєстрації права комунальної власності відповідача.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову.

Висновки суду апеляційної інстанції

В силу приписів статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, з огляду на все наведене вище, колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції було повно та всебічно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку, а рішення Господарського суду Київської області від 09.03.2026 у справі № 911/3311/25 відповідає нормам процесуального права, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування чи зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається. А тому в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити.

Розподіл судових витрат

У зв`язку з відмовою у задоволенні апеляційної скарги відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за її подання та розгляд покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 74, 129, 269, 270, 276, 277, 281 - 284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Селянського фермерського господарства "Т.В.К." на рішення Господарського суду Київської області від 09.03.2026 у справі № 911/3311/25 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 09.03.2026 у справі № 911/3311/25 - залишити без змін.

3. Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

4. Справу повернути до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені статтями 287, 288 ГПК України.

Повний текст постанови складено 02.09.2026.

Головуючий суддя Ю.А. Шаратов

Судді О.Л. Бестаченко

І.М. Скрипка