Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №144/294/25 — Вінницький апеляційний суд

Суд: Вінницький апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: за заповітом

Дата: 02 вересня 2026 р.

Справа: №144/294/25

Суддя: Ковальчук О. В.

Справа № 144/294/25

Провадження № 22-ц/801/1511/2026

Категорія: 61

Головуючий у суді 1-ї інстанції Магдяк Н. І.

Доповідач:Ковальчук О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 рокуСправа № 144/294/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Ковальчука О. В.,

суддів: Сала Т. Б., Панасюка О. С.,

за участі секретаря судового засідання Канахівської М. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом керівника Гайсинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Соболівської сільської ради Гайсинського району Вінницької області до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплик – Агро» про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та витребування земельної ділянки,

за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплик – Агро» на рішення Теплицького районного суду Вінницької області, ухвалене 15 квітня 2026 року суддею Магдяк Н. І. у с-щі Теплик, повне рішення складено 24 квітня 2026 року,

УСТАНОВИВ:

У лютому 2025 року керівник Гайсинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Соболівської сільської ради Гайсинського району Вінницької області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплик – Агро» (далі – ТОВ «Теплик – Агро») про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та витребування земельної ділянки.

Позовні вимоги мотивовані тим що на підставі матеріалів, отриманих під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12020020280000254 від 07.10.2020 за ч. 2 ст. 190, ч. 4 ст. 358 КК України, а також отриманих прокурором документів поза межами вказаного провадження встановлено, що ОСОБА_1 , використовуючи фіктивне свідоцтво про право на спадщину, набув у власність земельну ділянку сільськогосподарського призначення з кадастровим номером 0523781300:02:000:0626 площею 2,3137 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Соболівської сільської ради Гайсинського району Вінницької області, право на яку належало ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після смерті ОСОБА_2 залишилось спадкове майно у складі права на земельну частку (пай) площею 2,15 умовних кадастрових гектарів.

Відповідно до інформації, наданої Соболівською сільською радою, згідно Проекту землеустрою організації території земельних часток (паїв) ТОВ «Добропільське» (колишнє КСП «Колос») с. Велика Мочулка Великомочульської сільської ради Теплицького району Вінницької області, ОСОБА_2 отримав сертифікат серії ВН № 0353963.

У подальшому розпорядженням голови Теплицької районної державної адміністрації від 23.12.2004 № 666 «Про затвердження протоколу розподілу земельних ділянок та видачу державних актів на право власності на території Великомочульської сільської ради» затверджено протокол розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) на території Великомочульської сільської ради з передачею у власність земельних часток та видачею державних актів на право приватної власності на землю.

Згідно із Списком померлих власників сертифікатів, яким виділені земельні частки, який є додатком до вказаного розпорядження, ОСОБА_2 призначалась земельна ділянка за № НОМЕР_1 розміром 2,3137 га.

Відповідно до інформації із Спадкового реєстру спадкові справи після смерті ОСОБА_2 не заводились та свідоцтва про право на спадщину не видавались.

Разом тим, встановлено, що ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом набув право власності на земельну частку (пай) ОСОБА_2 .

З метою оформлення права власності на спадкове майно на замовлення ОСОБА_1 державним підприємством «Вінницький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) з кадастровим номером 0523781300:02:000:0626.

Підставою для розроблення технічної документації слугували подані ОСОБА_1 сертифікат на земельну частку (пай) КСП «Колос» серії ВН № 0513031, виданий головою Теплицької районної державної адміністрації Вінницької області 26.06.1996 (зареєстрований 29.06.1996 у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 218) та розпорядження голови Теплицької районної державної адміністрації від 23.12.2004 № 666 «Про затвердження протоколу розподілу земельних ділянок та видачу державних актів на право власності на території Великомочульської сільської ради», свідоцтво про право на спадщину серії НМО № 193091, видане 17.07.2010 приватним нотаріусом Теплицького районного нотаріального округу Кусюк О. А.

Використаний ОСОБА_1 сертифікат про право на земельну частку (пай) із зазначеними у ньому реквізитами: серія ВН №0513031, виданий головою Теплицької районної державної адміністрації Вінницької області 26.06.1996 та зареєстрований 29.06.1996 у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 218, ОСОБА_2 не видавався.

Також одним із підтверджуючих документів, що посвідчували право ОСОБА_1 на спадкове майно померлого, є свідоцтво про право на спадщину серії НМО № 193091, видане 17.07.2010 приватним нотаріусом Теплицького районного нотаріального округу Кусюк О. А.

Згідно із змістом вказаного свідоцтва про право на спадщину воно видане на підставі заповіту ОСОБА_2 , 1940 року народження, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , посвідченого секретарем виконкому Великомочульської сільської ради Теплицького району Вінницької області 15.08.2000 за реєстровим номером 21.

Однак, згідно з інформацією із Журналу реєстрації нотаріальних дій виконавчого комітету Великомочульської сільської ради народних депутатів Теплицького району запис № 21 внесено 02.02.2000 та стосувався вчинення нотаріальних дій на ім`я ОСОБА_3 . Також у даному реєстрі відсутній будь - який запис про вчинення нотаріальних дій 15.08.2000. Вказане дає підстави вважати, що заповіт від 15.08.2000 не складався та нотаріально не посвідчувався. Згідно з інформацією із Спадкового реєстру від 11.01.2021 в цьому реєстрі відсутні відомості про факт посвідчення Великомочульською сільською радою Теплицького району Вінницької області заповіту ОСОБА_2 . Зазначене дає підстави стверджувати, що заповіт ОСОБА_2 за № 21 15.08.2000 не складався та нотаріально не посвідчувався, а відтак такого заповіту не існує.

Оскільки ОСОБА_1 набув спірну земельну ділянку у власність на підставі фіктивного документа (свідоцтва про право на спадщину), тому він не мав права розпоряджатись нею.

За таких обставин, керівник Гайсинської окружної прокуратури просив суд визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину серії НМО № 193091, видане 17.07.2010 приватним нотаріусом Теплицького районного нотаріального округу Кусюк О. А., та витребувати в ОСОБА_1 та ТОВ «Теплик – Агро» земельну ділянку з кадастровим номером 0523781300:02:000:0626 площею 2,3137 на користь територіальної громади в особі Соболівської сільської ради Гайсинського району, а також стягнути з відповідачів понесені судові витрати.

15 квітня 2026 року рішенням Теплицького районного суду Вінницької області вказаний вище позов задоволено.

Не погодившись із ухваленим рішенням, ТОВ «Теплик – Агро» подало апеляційну скаргу, у якій посилається на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає про обрання прокурором неналежного способу захисту щодо визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, оскільки останнє взагалі не видавалося та є фіктивним, а тому суд не мав правових підстав визнавати його недійсним на підставі ст. 1301 ЦК України.

Стверджує, що прокурор, звертаючись до суду із даним позовом, не звернув увагу на те, що Соболівська сільська рада не була ні власником, ні користувачем спірної земельної ділянки на момент набуття права власності ОСОБА_1 , а тому віндикаційна вимога не могла бути пред`явлена.

Вважає, що прокурор Поліщук А. І. на момент подання позову не набула статусу учасника справи та не була наділена повноваженнями, визначеними статтею 24 Закону України "Про прокуратуру" та ЦПК України, зокрема на засвідченні копії документів, які додаються до позовної заяви, тому всі долучені нею копії не відповідають вимогам ст.95 ЦІК України і в силу приписів ч.1 ст.78 ЦПК України не можуть бути взяті судом до уваги.

Також посилається на те, що суд не може долучати отримані матеріали кримінального провадження до матеріалів цивільної справи без дозволу слідчого або прокурора, оскільки доступ до таких відомостей здійснюється відповідно до статті 222 КПК України.

Оскільки в матеріалах даної справи відсутній дозвіл слідчого або прокурора на розголошення відомостей досудового розслідування кримінального провадження № 12021020110000067 від 12.04.2021, тому всі докази, які були подані до суду разом із позовною заявою, завірені прокурором Поліщук А. І., були отримані внаслідок порушення закону, що в свою чергу, відносить їх до категорії недопустимих доказів, а тому вони не підлягали врахуванню судом.

Звертає увагу на порушення норм процесуального права судом першої інстанції через відмову в задоволенні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без руху, оскільки в ній не зазначено зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів, відсутнє підтвердження, що саме позивач, а не особа, яка її подала в інтересах позивача, не подала іншого позову до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав. Також вважає, що суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, мав пропорційно визначити суму судового збору, яка підлягала стягненню із відповідачів, а не у рівних частках.

Окремо звертає увагу на пропуск Гайсинською окружною прокуратурою строків позовної давності при зверненні з позовною заявою до суду першої інстанції.

У відзиві на апеляційну скаргу Гайсинська окружна прокуратура просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення – без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Апеляційний суд згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції змінити в частині вирішення судом першої інстанції розподілу судових витрат, в іншій частині – залишити без змін.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції крім вирішення ним питання розподілу судових витрат відповідає вказаним вимогам.

Судом установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у селі Велика Мочулка Теплицького району Вінницької області помер ОСОБА_2 , що підтверджується актовим записом про смерть № 21 від 27.05.1996 (а.с. 29).

Згідно з проектом землеустрою організації території земельних часток (паїв) ТОВ «Добропільське» (колишнє КСП «Колос») с. Велика Мочулка Великомочульської сільської ради Теплицького району Вінницької області, ОСОБА_2 отримав сертифікат серії ВН № 0353963, що підтверджується інформацією, наданою Соболівською сільською радою (а.с.49-51).

Розпорядженням голови Теплицької районної державної адміністрації від 23.12.2004 № 666 «Про затвердження протоколу розподілу земельних ділянок та видачу державних актів на право власності на території Великомочульської сільської ради» затверджено протокол розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) на території Великомочульської сільської ради з передачею у власність земельних часток та видачею державних актів на право приватної власності на землю

ОСОБА_2 призначалась земельна ділянка за № НОМЕР_1 розміром 2,3137 га, про що зазначено у списку померлих власників сертифікатів, яким виділені земельні частки, який є додатком до вказаного розпорядження (а.с. 25).

Відповідно до інформації із Спадкового реєстру спадкові справи після смерті ОСОБА_2 не заводились та свідоцтва про право на спадщину не видавались (а.с. 30).

Разом тим, ОСОБА_1 у порядку спадкування за заповітом набув право власності на земельну частку (пай) ОСОБА_2 .

ОСОБА_4 сертифікат про право на земельну частку (пай) із зазначеними у ньому реквізитами: серія ВН №0513031, виданий головою Теплицької районної державної адміністрації Вінницької області 26.06.1996 та зареєстрований 29.06.1996 у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 218, ОСОБА_2 не видавався, що підтверджується інформацією Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області. Зокрема, згідно отриманої інформації за № 218 зареєстрований сертифікат серії ВН №0353077 та отриманий іншою особою, не ОСОБА_2 (а. с.52,53,54).

Із змісту вказаного свідоцтва про право на спадщину вбачається, що воно видане на підставі заповіту ОСОБА_2 , 1940 року народження, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , посвідченого секретарем виконкому Великомочульської сільської ради Теплицького району Вінницької області 15.08.2000 за реєстровим номером 21.

Разом із тим, відповідно до інформації із Журналу реєстрації нотаріальних дій виконавчого комітету Великомочульської сільської ради народних депутатів Теплицького району запис № 21, внесено 02.02.2000 стосовно вчинення нотаріальних дій на ім`я ОСОБА_3 . Також у даному реєстрі відсутній будь- який запис про вчинення нотаріальних дій 15.08.2000 (а.с. 35-36).

Згідно з інформацією із Спадкового реєстру від 11.01.2021 в цьому реєстрі відсутні відомості про факт посвідчення Великомочульською сільською радою Теплицького району Вінницької області заповіту ОСОБА_2 .

Зазначене дає підстави стверджувати, що заповіт ОСОБА_2 за № 21, 15.08.2000 не складався та нотаріально не посвідчувався, а відтак такого заповіту не існує.

Згідно з отриманою від приватного нотаріуса Кусюк О.А. інформацією від 07.04.2021 № 6/01-16 спадкова справа № 48/2010, зареєстрована в реєстрі нотаріальних дій за № 352, нею не заводилась, свідоцтво про право на спадщину серії НМО № 193091 від 17.07.2010 не видавалось та не могло видаватись, з урахуванням того, що на дату його видачі вона не здійснювала діяльність як приватний нотаріус (а.с.82).

Факт недійсності свідоцтва про право на спадщину також спростовується інформацією із Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, згідно якої бланк серії НМО № 193091 отримано 31.03.2017 приватним нотаріусом м. Харків Азалієвою Я.М. (а.с. 28).

Ураховуючи викладене, свідоцтво про право на спадщину серії НМО № 193091 видане 17.07.2010, на підставі якого ОСОБА_1 набув право на спірну земельну ділянку, як юридичний документ фактично ніколи не видавалося, містить недостовірні відомості та є фіктивним.

Право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку ділянку з кадастровим номером 0523781300:02:000:0626 зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12.01.2018 на підставі витягу із Державного земельного кадастру про земельну ділянку (НВ-0507688322017 від 28.12.2017, виданого відділом у Теплицькому районі ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області) та свідоцтва про право на спадщину серії НМО №193091 від 17.07.2010 державним реєстратором Вінницької обласної філії КП «Центр державної реєстрації» Мазур Ю. С.(а.с. 21).

З наведеного можна зробити висновок, що державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 0523781300:02:000:0626 площею 2,3137 га, що розташована на території Соболівської сільської ради, здійснена на підставі фіктивного документа, тобто без належних правових підстав.

Після набуття права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 0523781300:02:000:0626 ОСОБА_1 , користуючись правомочностями власника, передав її у оренду Товариству з обмеженою відповідальністю «Теплик-Агро» згідно з договором оренди від 07.05.2018 строком на 15 років, про що 17.12.2020 внесено відомості до Державного реєстру прав на нерухоме майно (а.с. 21, 85, 86, ).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що свідоцтво про право на спадщину за заповітом зареєстроване в реєстрі за № 352 (спадкова справа 48/2010), відповідно до якого спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з права на земельну частку (пай) площею 2,15 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі, розташовану на території Великомочульської сільської ради Теплицького району Вінницької області, видане 17.07.2010 приватним нотаріусом Теплицького районного нотаріального округу Кусюк О.А., яке стало підставою для реєстрації спірної земельної ділянки за ОСОБА_1 , видане особі, яка не має права на спадкування, а тому воно має бути визнане недійсним.

Установивши, що незаконна державна реєстрація права власності на спірну земельну ділянку проведена на підставі документів, що не містять підтвердження набуття ОСОБА_1 права на нерухоме майно, тобто внаслідок неправомірних дій третьої особи, вказана земельна ділянка вибула з володіння її законного власника не з його волі, суд дійшов висновку про її витребування в ОСОБА_1 на корить держави в особі Соболівської сільської ради.

Крім того, суд дійшов висновку про те, що державна реєстрація права оренди вказаної вище земельної ділянки за ТОВ «Теплик-Агро» порушує права дійсного власника земельної ділянки, оскільки здійснена на підставі договору оренди, укладеного з особою, що протиправно набула у власність об`єкт оренди, у зв`язку з цим земельну ділянку з кадастровим номером 0523781300:02:000:0626 площею 2.3137 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а тому вважав, що цю земельну ділянку належить також витребувати у ТОВ «Теплик-Агро» на користь держави в особі Соболівської сільської ради Гайсинського району Вінницької області.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів повністю погоджується.

Як слідує із матеріалів цивільної справи, ОСОБА_2 згідно із списком померлих власників сертифікатів, яким виділені земельні частки, призначалась земельна ділянка за № НОМЕР_1 розміром 2,3137 га на території Великомочульської сільської ради Теплицького району Вінницької області (наразі Соболівська сільська рада Гайсинського району).

Однак, ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 помер, заповіт від 15.08.2000 останнім не складався, спадкова справа щодо спадкування його майна не заводилася, свідоцтво про право на спадщину від 17.07.2010 не видавалося.

Ураховуючи, що ОСОБА_2 помер у 1996 році, тому до спірних правовідносин має застосовуватися ЦК УРСР 1963 року.

Відповідно до частин першої, другої статті 524 ЦК УРСР, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин спадкоємство здійснювалося за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям (частина перша статті 534 ЦК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За змістом статей 549, 525 ЦК УРСР строк для прийняття спадщини становив шість місяців із дня відкриття спадщини, часом відкриття спадщини визнавався день смерті спадкодавця.

Право на земельну частку може бути передано у спадщину в порядку і на умовах, передбачених цивільним законодавством щодо успадкування майна, та статутом відповідного колективного підприємства (ч. 5 ЗК України 1990 року).

Згідно з статтею 541 ЦК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

У частині першій, четвертій статті 1 Закону України «Про нотаріат» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені статтею 38 цього Закону, вчиняються уповноваженими на це посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.

Нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу (частина перша статті 47 ЦК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Особливість визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину як спеціального способу захисту спадкових прав судом зумовлена сутністю свідоцтва про право на спадщину, що за своєю правовою природою не є правочином.

Як наголошено у постанові Верховного Суду від 15.10.2019 № 916/780/18 свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права і не породжує, не змінює і не припиняє права та обов`язки, тобто не є правочином. Однак, свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину, і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі.

Закон не містить вичерпного переліку підстав для визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним. Основною підставою визначено те, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо (п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 № 7).

У статті 1301 ЦК України як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18)).

Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом тощо (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 414/811/17 (провадження № 61-15499св18)).

У ЦК України закріплено можливість пред`явити позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 лютого 2024 року у справі № 285/2226/20 (провадження № 61-10669св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2024 року у справі № 754/1116/22 (провадження № 61-12004св23)).

Судом установлено, що заповіт від 15.08.2000 не складався та нотаріально не посвідчувався.

Згідно з інформацією із Спадкового реєстру від 11.01.2021 у ньому відсутні відомості про факт посвідчення Великомочульською сільською радою Теплицького району Вінницької області заповіту ОСОБА_2 .

Відповідно до журналу реєстрації нотаріальних дій виконавчого комітету Великомочульської сільської ради народних депутатів Теплицького району запис № 21 внесено 02.02.2000 та стосувався вчинення нотаріальних дій на ім`я ОСОБА_3 .

Також у даному реєстрі відсутній будь-який запис про вчинення нотаріальних дій 15.08.2000.

Згідно з отриманою від приватного нотаріуса Кусюк О.А. інформацією від 07.04.2021 № 6/01-16, спадкова справа № 48/2010, зареєстрована в реєстрі нотаріальних дій за № 352, нею не заводилась, свідоцтво про право на спадщину серії НМО № 193091 від 17.07.2010 не видавалось та не могло видаватись, з урахуванням того, що на дату його видачі вона не здійснювала діяльність як приватний нотаріус.

З огляду на викладене, суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що заповіт ОСОБА_2 не складався та нотаріально не посвідчувався, а відтак такого заповіту не існує, тому у ОСОБА_1 не виникло права на спадкування після смерті ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Оскільки оспорюваним свідоцтвом про право на спадщину за заповітом порушені інтереси держави в особі Соболівської сільської ради Гайсинського району у зв`язку з тим, що на його підставі ОСОБА_1 набув у власність спірну земельну ділянку, тому суд першої інстанції зробив правильний висновок про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

З огляду на викладене, безпідставними є доводи апеляційної скарги відповідача про обрання прокурором неналежного способу захисту щодо визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним через те, що останнє взагалі не видавалося та є фіктивним, а тому, на думку апелянта, суд не мав правових підстав визнавати його недійсним на підставі ст. 1301 ЦК України.

Не заслуговують на увагу й доводи відповідача про те, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту (віндикаційний позов) та не мав права звертатися до суду в інтересах держави саме в особі Соболівської сільської ради, оскільки, на його думку, остання не була ні власником, ні користувачем спірної земельної ділянки на момент набуття права власності ОСОБА_1 , з огляду на таке.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц).

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (статті 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

Установивши, що спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності Соболівської сільської ради Гайсинського району (до реорганізації Великомочульської сільської ради Теплицького району Вінницької області), незаконно, оскільки використаний ОСОБА_1 сертифікат про право на земельну частку (пай) серія ВН №0513031, виданий головою Теплицької районної державної адміністрації Вінницької області 26.06.1996 та зареєстрований 29.06.1996 у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 218, ОСОБА_2 не видавався, заповіт ОСОБА_2 від 15.08.2000 не складався, свідоцтво про право на спадщину від 17.07.2010 приватним нотаріусом Теплицького нотаріального округу Кусюк О. А. не видавалося, суд першої інстанції виходив з того, що у ОСОБА_1 відсутні правові підстави для набуття у власність спірної земельної ділянки, оскільки вона вибула без волі власника, а тому дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для витребування земельної ділянки на користь Соболівської сільської ради Гайсинського району Вінницької області.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 671/22/19 висловлено висновок, що «за загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Проте із загального правила про застосування актів цивільного законодавства до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ними чинності абзацом 2 пункту 5 Прикінцевих пунктом передбачається виняток. У ЦК УРСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції «відумерлої спадщини», передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1-5 частини першої статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися. Оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою. З урахуванням того, що в частині першій статті 555 ЦК УРСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР. Тому однорічний строк, який встановлений частиною другою статті 1277 ЦК України та в абзаці 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, може підлягати обчисленню, починаючи не раніше 01 липня 2003 року.

У частині першій статті 555 ЦК УРСР встановлено, що спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави, якщо: спадкодавець все майно або частину його заповідав державі; у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом; всі спадкоємці відмовились від спадщини; всі спадкоємці позбавлені права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу); ні один із спадкоємців не прийняв спадщини.

Спадкове майно включає в себе майнові права, у тому числі земельну часту (пай). Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 26 березня 2020 року у справі №671/1152/18.

Отже, з огляду на викладене та встановлені обставини, а також відсутність у ОСОБА_2 спадкоємців, право на належну йому земельну часту (пай) перейшло до держави в особі Соболівської сільської ради Гайсинського району.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз`яснено, що згідно зі статтею 25 ЗК України при приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ, організацій земельні ділянки передаються їх працівникам, а також пенсіонерам з числа працівників з визначенням кожному з них земельної частки (паю) за рішенням органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування і кожна з цих осіб має гарантоване право одержати безоплатно свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості). Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі державного акта про право власності на землю (пункт 17 розділу X «Перехідні положення» ЗК України).

Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) у натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) (частина друга статті 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Земельна частка (пай) виділяється її власнику в натурі (на місцевості), як правило, однією земельною ділянкою. За бажанням власника земельної частки (паю) йому можуть бути виділені в натурі (на місцевості) дві земельні ділянки з різним складом сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сінокоси або пасовища) (частина третя статті 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Згідно зі статтею 5 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), зокрема: організовують проведення розподілу земельних ділянок між особами, які мають право на виділення їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), в порядку, визначеному цим Законом (кореспондує пункту 2 Порядку); приймають рішення про видачу документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, власникам земельних часток (паїв) (згідно із абзацами десятим та дванадцятим частини першої статті 5 Закону про виділення земельних ділянок). Згідно із частиною другою статті 5 цього Закону районні державні адміністрації приймають рішення щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) за межами населених пунктів.

Розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства проводиться за згодою не менш як двох третин власників земельних часток (паїв), а за її відсутності - шляхом жеребкування (частина друга статті 9 цього ж Закону). Наведене кореспондує пункту 8 Порядку організації робіт та методики розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2004 року № 122 «Про організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв)».

Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про те, що спірна земельна ділянка перейшла саме у комунальну власність територіальної громади, після чого була незаконно набута ОСОБА_1 на підставі неіснуючого заповіту та свідоцтва про право на спадщину.

Із цих самих підстав не заслуговують на увагу й доводи апелянта про те, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту (віндикаційний позов) та не мав права звертатися до суду в інтересах держави саме в особі Соболівської сільської ради Гайсинського району Вінницької області, яка, нібито, ніколи не була власником спірної земельної ділянки, оскільки це не відповідає встановленим судам обставинам.

Окрім того, необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про пропуск Гайсинською окружною прокуратурою строку позовної давності.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно із частиною третьою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленої до винесення ним рішення.

Судом установлено, що керівник Гайсинської окружної прокуратури звернувся до суду із даним позовом 18 лютого 2025 року.

При цьому, про порушення інтересу держави Гайсинській окружній прокуратурі стало відомо під час здійснення досудового розслідування кримінального провадження № 12020020280000254 від 07.10.2020, у межах якого отримано інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, документи із реєстраційної справи, вилучено оригінал проекту землеустрою на спірну земельну ділянку, а також інформацію про заведення спадкової справи/видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_2 .

Разом із тим, Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався й закінчився 30 червня 2023 року.

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Крім того, Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19 такого змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії», а відтак строк позовної давності за вимогою про витребування майна з незаконного володіння в силу приписів пункту 19 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України продовжено на строк дії воєнного стану.

Аналогічний висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07.08.2024 у справі № 337/1294/23.

За таких обставин, керівник Гайсинської окружної прокуратури, який звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Соболівської сільської ради Гайсинського району, позовну давність не пропустив, а тому доводи відповідача про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин позовної давності є необґрунтованими.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги про те, що суд не може долучати отримані матеріали кримінального провадження до матеріалів цивільної справи без дозволу слідчого або прокурора, оскільки доступ до таких відомостей здійснюється відповідно до статті 222 КПК України, колегія суддів звертає увагу на таке.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 КПК України досудове розслідування - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Статтею 222 КПК України визначено, що відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим. Слідчий, прокурор попереджає осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування, у зв`язку з участю в ньому, про їх обов`язок не розголошувати такі відомості без його дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом.

Тобто, слідчий та прокурор самостійно визначають які саме відомості та на якій саме стадії досудового розслідування підлягають розголошенню.

Таємниця досудового розслідування - важлива умова встановлення істини, а в багатьох випадках є передумовою захисту сфери особистого життя людей, які стали учасниками процесу.

З огляду на зазначене, забезпечення нерозголошення даних кримінального провадження є як однією з гарантій встановлення істини, так і захисту прав і свобод людини.

Разом із тим, із Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що ухвалою Гайсинського районного суду Вінницької області від 14 жовтня 2024 року ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 190 КК України та ч. 4 ст. 358 КК України, на підставі п. 2 та п. 3 ч. 1 ст. 49 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження № 12020020280000254 стосовно нього закрито.

При цьому, як уже було встановлено із даним позовом керівник Гайсинської окружної прокуратури звернувся 18 лютого 2025 року, тобто після закінчення досудового розслідування та постановлення ухвали Гайсинським районним судом Вінницької області від 14 жовтня 2024 року.

Таким чином, слідчий, який здійснював досудове розслідування кримінального провадження № 12020020280000254, а також прокурор, який здійснював процесуальне керівництво у даному кримінальному провадженні, не можуть надавати дозвіл у порядку ст. 222 КПК України у кримінальному провадженні, яке закрито, оскільки вони втратили процесуальні повноваження щодо цього провадження після ухвалення судом рішення, яким завершено розгляд кримінального провадження по суті.

До того ж, із висновку щодо необхідності застосування представницьких повноважень поза межами кримінального провадження, затвердженого першим заступником керівника Гайсинської окружної прокуратури 30 квітня 2024 року, який долучено до матеріалів цивільної справи слідує, що за результатом досудового розслідування кримінального провадження № 12020020280000254 від 07.10.2020, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190, ч. 4 ст.358 КК України, стосовно ОСОБА_1 складено та направлено до суду обвинувальний акт за фактом використання завідомо підробленого документа та заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство), вчинене за попередньою змовою групою осіб, що завдало значної шкоди потерпілому.

Водночас, посилаючись у апеляційній скарзі на порушення вимог ст. 222 КПК України у кримінальному провадженні № 12021020110000067 від 12.04.2021, апелянт залишає поза увагою те, що дане провадження, як убачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, стосується ОСОБА_5 та оскарження апелянтом рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 23 червня 2026 року у цивільній справі № 144/28/25, а не ОСОБА_1 .

З огляду на викладене, колегія суддів не вбачає порушень положень ст. 222 КПК України, як про це зазначає відповідач, а тому не вбачає також підстав для визнання цих доказів недопустимими.

Окрім того, надуманими є доводи про те, що прокурор Поліщук А. І. на момент подання позову не набула статусу учасника справи та не була наділена повноваженнями, визначеними статтею 24 Закону України "Про прокуратуру" та ЦПК України, зокрема на засвідчення копій документів, які додаються до позовної заяви, тому всі долучені копії не відповідають вимогам ст.95 ЦПК України і в силу приписів ч.1 ст.78 ЦПК України не можуть бути взяті судом до уваги, з огляду на таке.

Відповідно до ч.1 ст. 24 Закону України “Про Прокуратуру” право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, їх першим заступникам та заступникам, прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

З матеріалів цивільної справи вбачається, що із відповідним позовом в інтересах держави звернувся керівник Гайсинської окружної прокуратури Комаровський Є. В.

Із висновку щодо необхідності застосування представницьких повноважень поза межами кримінального провадження, затвердженого 30 квітня 2024 року, слідує, що начальником Теплицького відділу Гайсинської окружної прокуратури Мациком О. О. з метою вжиття заходів представницького характеру прокурору Теплицького відділу Гайсинської окружної прокуратури Поліщук А. l., на яку згідно з наказом № 2 від 19.02.2024 «Про розподіл обов?язків між працівниками Гайсинської окружної прокуратури» покладено відповідні обов?язки, доручено надати відповідні докази на підтвердження порушення інтересів держави.

З огляду на викладене, прокурором Поліщук А. І. прошито та скріплено підписом і печаткою докази, які надалі керівником Гайсинської окружної прокуратури долучено до позовної заяви. При цьому, на момент подання позовної заяви та розгляду цивільної справи судом першої інстанції Поліщук А. І. була прокурором Теплицького відділу Гайсинської окружної прокуратури.

Доказів зворотного апелянтом не надано.

Таким чином, та обставина, що прокурором Поліщук А. І. завірено докази, які долучені до позовної заяви керівником прокуратури, не свідчить про те, що даний прокурор діяв не в межах своїх повноважень або з порушенням вимог процесуального законодавства.

Спростовуючи доводи відповідача про порушення норм процесуального права судом першої інстанції через відмову в задоволенні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без руху, оскільки в ній не зазначено зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів, відсутнє підтвердження, що саме позивач, а не особа, яка її подала в інтересах позивача, не подала іншого позову до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, колегія суддів зазначає наступне.

08 квітня 2026 року ухвалою Теплицького районного суду Вінницької області було відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідача ТОВ «Теплик – Агро» про залишення позовної заяви без руху.

Відмовляючи у задоволенні вказаного клопотання, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що при застосуванні процесуальних норм під час залишення позовної заяви без руху належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості.

Проаналізувавши зміст позовної заяви, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги сформульовано керівником Гайсинської окружної прокуратури чітко та зрозуміло для кожного з відповідачів, що дозволило ТОВ «Теплик – Агро» подати відзив на позовну заяву.

Вимога відповідача про підтвердження, що саме позивач, а не особа, яка її подала в інтересах позивача, не подала іншого позову до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав свідчить про надмірний формалізм.

Із додатків до позовної заяви, а саме листа сільського голови Соболівської ради Гайсинського району Вінницької області слідує, що сільською радою не вживалися заходи щодо захисту порушених інтересів в судовому порядку щодо земельної ділянки, яка рахувалася за померлим ОСОБА_2 , у зв`язку з відсутністю коштів для сплати судового збору, тому щодо здійснення представництва Гайсинською оружною прокуратурою сільська рада не заперечує.

Зрештою, відмова в задоволенні клопотання про залишення позовної заяви без руху не обмежила процесуальних прав відповідача на ефективний захист своїх прав.

Порушень процесуальних норм у тому, що суд першої інстанції не вказав у оскаржуваному рішенні про відмову в задоволенні клопотання представника відповідача ТОВ «Теплик – Агро» про залишення позовної заяви без руху колегія суддів не вбачає.

Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі, щодо необґрунтованого висновку суду першої інстанції про задоволення позову, колегія суддів не бере до уваги, оскільки такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Разом із тим, знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду доводи про те, що суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, мав пропорційно визначити суму судового збору, яка підлягала стягненню із відповідачів, а натомість визначив її у рівних частках.

Згідно ч. 1, п. 3 ч. 2, ч. 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Із матеріалів справи слідує, що Гайсинською окружною прокуратурою за подання позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 9 084 грн.

Відповідно до прохальної частини позову та резолютивної частини оскаржуваного рішення, суд задовольнив три вимоги позивача, а саме: визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину; витребував земельну ділянку від ОСОБА_1 ; витребував земельну ділянку від ТОВ "Теплик-Агро".

Разом із тим, дві перші вимоги стосувалися безпосередньо відповідача ОСОБА_1 , у той час, коли третя вимога стосувалася ТОВ "Теплик-Агро", тому судові витрати зі сплати судового збору судом мали бути розділені між відповідачами пропорційно до задоволених позовних вимог.

Таким чином, із ОСОБА_1 на користь Вінницької обласної прокуратури необхідно було стягнути витрати зі сплати судового збору у розмірі 6 056 грн, а з ТОВ «Теплик-Агро» 3028 грн.

Відповідно до ст.376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є порушення норм процесуального права.

З огляду на порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині розподілу судового збору, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення у цій частині – зміні.

Відповідно до п. п. «в» п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України, ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване рішення підлягає зміні лише в частині неправильного вирішення судом першої інстанції розподілу судових витрат, а не вирішення спору по суті, тому відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат, понесених скаржником у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплик – Агро» задовольнити частково.

Рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 15 квітня 2026 року змінити в частині вирішення судом першої інстанції розподілу судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Вінницької обласної прокуратури (ЄДРПОУ 02909909) витрати зі сплати судового збору у розмірі 6 056 грн 00 коп.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Теплик-Агро" (ЄДРПОУ 35737530) на користь Вінницької обласної прокуратури (ЄДРПОУ 02909909) витрати зі сплати судового збору у розмірі 3028 грн 00 коп.

В іншій частині оскаржуване рішення залишити без змін.

Понесені скаржником у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції судові витрати залишити за ним.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Головуючий О. В. Ковальчук

Судді: Т. Б. Сало

О. С. Панасюк

Оригінал: reyestr.court.gov.ua