Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №131/1584/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 131/1584/25

Провадження № 22-ц/801/1342/2026

Категорія: 68

Головуючий у суді 1-ї інстанції Олексієнко О. Ю.

Доповідач:Ковальчук О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 рокуСправа № 131/1584/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Ковальчука О. В.,

суддів: Сала Т. Б., Панасюка О. С.,

за участі секретаря судового засідання Канахівської М. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення місця проживання дитини та встановлення факту виховання дитини, треті особи: Виконавчий комітет Дашівської селищної ради, Міністерство оборони України, Військова частина НОМЕР_1 ,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою його представником – адвокатом Шевчуком Вадимом Олександровичем, на рішення Іллінецького районного суду Вінницької області, ухвалене 16 березня 2026 року суддею Олексієнком О. Ю. у м. Іллінці, дата складення повного тексту невідома,

УСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення місця проживання дитини та встановлення факту самостійного виховання дитини.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 09 липня 2019 року, під час якого у них народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_2 , виданим 15 січня 2020 року, актовий запис № 199.

На даний час шлюб між позивачем та відповідачкою розірвано рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 25 травня 2023 року.

Після припинення шлюбних відносин, позивач сам проживає з донькою, відповідачка не бере участі у виховані дитини.

Позивачу необхідно встановити факт самостійного виховання та утримання дитини для звільнення з військової служби на підставі підпункту “г” пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ, а саме: через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу):військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.

За таких обставин, позивач просив встановити місце проживання дитини ОСОБА_3 з ним та встановити факт самостійного виховання ним дитини.

16 березня 2026 року рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_1 через свого представника – адвоката Шевчука В. О. подав апеляційну скаргу, у якій посилається на неповноту судового розгляду, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на помилковість висновку суду першої інстанції стосовно вирішення спору в порядку адміністративного судочинства.

Вважає, що суд неправильно оцінив показання свідка ОСОБА_4 , яка підтвердила, що фактичне утримання дитини здійснює саме батько.

Крім того, судом проігноровано висновок органу опіки та піклування, відповідно до якого дитина потребує обов`язкової участі у вихованні та постійної турботи одного із батьків.

Також суд не звернув уваги на те, що після мобілізації позивача дитина майже рік проживає без батьківського піклування, оскільки відповідачка з 2023 року проходить військову службу й не має наміру звільнятися з неї.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Апеляційний суд згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, а рішення суду – змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не повністю відповідає вказаним вимогам.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, що переглядається судом, установлено, що 25 травня 2023 року рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 11-17).

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є донькою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_2 , виданим 15 січня 2020 року, актовий запис № 199 (а.с. 13).

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 разом з ОСОБА_1 , що підтверджується відомостями про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, виданими Дашівською селищною радою № 217 від 26.05.2025 (а.с.15), витягами з реєстру територіальної громади від 30.05.2025 (а.с. 18,19) та довідкою про реєстрацію місця проживання дитини, виданою Виконавчим комітетом Дашівської селищною ради № 929 від 12.07.2021 (а.с. 20).

Рішенням Виконавчого комітету Дашівської селищної ради від 29.08.2025 № 160 затверджено висновок про доцільність визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 з батьком ОСОБА_1 , оскільки мати дитини – ОСОБА_2 участі у вихованні дитини не бере (а.с. 23).

Відповідно до заяви від 09.06.2025, посвідченої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Коляди Ю. С., ОСОБА_2 є військовослужбовцем В/Ч НОМЕР_3 НГУ та надалі бажає продовжувати військову службу і жодним чином не заперечує проти виховання та уримання її доньки ОСОБА_3 батьком дитини ОСОБА_1 (а.с. 14).

Згідно з довідкою № 7 від 27.05.2025, виданою Комунальним закладом «Кальнцький заклад дошкільної освіти «Ромашка» Дашівської селищної ради вихованням, навчанням та доглядом ОСОБА_3 займається її батько ОСОБА_1 . Мати ОСОБА_5 - ОСОБА_6 жодного разу не відвідувала заклад дошкільної освіти «Ромашка», не була присутня на батьківських зборах, відкритих заняттях, святкових ранках. Не цікавиться життям дитини у стінах закладу освіти (а.с.17).

Із довідки т.в.о. командира ВЧ НОМЕР_3 ОСОБА_7 вбачається, що ОСОБА_2 з 11.05.2023 та по теперішній час проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_3 Національної гвардії України (а.с. 47).

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_8 від 01.11.2025 № 327 ОСОБА_1 проходить військову службу за мобілізацією (а.с. 80).

Допитана судом свідок ОСОБА_4 пояснила, що є бабусею ОСОБА_3 . Вказала, що позивач з відповідачкою розлучились, відповідачка рідко бачиться з дитиною, приблизно раз в рік, оскільки на даний час проходить військову службу. Крім того, свідок зазначила, що ОСОБА_2 платить їй кошти за те, що вона доглядає за дитиною.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги ОСОБА_1 , пов`язані з доведенням наявності підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу, не пов`язаного з будь-якими цивільними права та обов`язками, їх виникненням, існуванням та припиненням.

Відповідно, за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги, пов`язані з публічно-правовими відносинами заявника з державою, а отже, не підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як визначено п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України, суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 19 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

При цьому, у постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 826/2840/17 зазначено, що публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

У свою чергу приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право майнового або особистого характеру на конкретний об`єкт цивільних правовідносин, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Отже, суду необхідно з`ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.

Згідно з ч.1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Із матеріалів цивільної справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 як батько малолітньої ОСОБА_3 , а тому проходження позивачем та відповідачкою військової служби не змінює юрисдикції спору, оскільки він стосується їх цивільних прав та обов`язків як батьків малолітньої дитини.

У даному разі спір підлягав би вирішенню у порядку адміністративного судочинства лише в разі оскарження позивачем відмови військової частини у звільненні з військової служби військовослужбовця, який самостійно виховує дитину віком до 18 років.

При цьому, дійшовши висновку про належність даного спору до юрисдикції адміністративних судів, суд першої інстанції за наявності для цього законних підстав мав би постановити ухвалу про закриття провадження у справі, керуючись п. 1 ч.1 ст. 225 ЦПК України, а не розглядати справу по суті та ухвалювати рішення, оскільки розгляд справи по суті та ухвалення рішення про вирішення позову, який не належить до його юрисдикції, суперечить нормам процесуального права.

З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги про помилковість висновку суду першої інстанції стосовно того, що потенційний спір нібито існує у сфері публічно-правових відносин, а отже, підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства, є обґрунтованими.

Разом із тим, інші доводи апеляційної скарги позивача не є підставами для скасування оскаржуваного рішення та задоволення позову з огляду на таке.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, за яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена в частині першій статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Звертаючись до суду з позовними вимогами про встановлення місця проживання малолітньої дитини та встановлення факту її виховання, ОСОБА_1 посилався на те, що після розлучення з ОСОБА_2 вихованням та утриманням доньки займається він, відповідачка участі у вихованні дитини не бере, проходить військову службу та не бажає з неї звільнятися.

Разом із тим, як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 зазначила, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Сам факт проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини, на що звертає увагу в своїй практиці Верховний Суд (див. пункт 58 постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23).

За обставин цієї справи, окреме проживання батьків, проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини без участі матері. На переконання колегії суддів, зібрані у справі докази у їх сукупності не підтверджують те, що ОСОБА_2 взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо малолітньої ОСОБА_3 , а лише свідчать про обставини проживання дитини разом з позивачем.

Проходження ОСОБА_2 військової служби не може трактуватися позивачем як відсутність у відповідачки наміру виконувати свої батьківські обов`язки щодо малолітньої доньки ОСОБА_3 . У даному разі військова служба матері є поважною причиною її тимчасового віддалення від дитини та виключає нехтування батьківськими обов`язками.

На переконання колегії суддів, позов про встановлення факту проживання дитини з позивачем ОСОБА_1 та самостійного виховання ним дитини, фактично пред`явлений ним як військовослужбовцем з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби через сімейні обставини, перелік яких визначається статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги щодо неправильної оцінки судом першої інстанції показань свідка ОСОБА_4 , яка на переконання позивача, підтвердила факт перебування малолітньої дитини на його утриманні, як на самостійну підставу для скасування рішення, з огляду на таке.

Разом із тим, зазначений свідок підтвердила, що хоч і малолітня донька позивача до його мобілізації проживала разом із ним, він займався її вихованням, проте відповідачка не ухилялася від виховання доньки, зокрема, свідок вказала, що відповідачка хоч і рідко, але приїздить до доньки, оскільки на даний час проходить військову службу, а також надає їй кошти на утримання та догляд за донькою.

Зрештою, аналізуючи покази свідка ОСОБА_4 у їх сукупності, колегія суддів звертає увагу на те, що вони як частково підтверджують доводи позивача про те, що малолітня дитина постійно проживала з ним до мобілізації та він займався її вихованням, так і повністю спростовують його твердження про те, що відповідачка усунулася від виховання та утримання доньки, оскільки свідок все ж таки підтвердила факт надання відповідачкою фінансової допомоги та підтримання зв`язку з донькою.

Разом з тим, враховуючи викладене вище нормативно-правове регулювання спірних правовідносин та практику суду касаційної інстанції, навіть у разі встановлення судом факту перебування малолітньої дитини лише на утриманні позивача, це не може бути самостійною і достатньою підставою для скасування рішення і задоволення його вимог.

Надуманими є доводи апеляційної скарги про іґнорування судом висновку органу опіки та піклування, згідно з яким дитина потребує обов`язкової участі у вихованні та постійної турботи одного із батьків.

Відповідно до частини 2, 4,8 ст. 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

З матеріалів цивільної справи вбачається, що із клопотанням про долучення висновку оцінки потреб сім`ї від 20 серпня 2025 року представник позивача звернувся лише 16 лютого 2026 року, при цьому достатнього та допустимого обґрунтування неможливості подання нових доказів у передбачений законом строк з причин, що не залежали від позивача, у клопотанні не наводить.

При цьому, зміст висновку оцінки потреб сім`ї від 20 серпня 2025 року лише свідчить про загальну психологічну потребу дитини в одному з батьків, що є природним для малолітньої. Разом із тим, вказаний висновок не свідчить про те, що мати самоусунулася від виховання дитини, як і не свідчить про те, що мати чи батько не може брати участі у її житті іншими доступними способами, наприклад, фінансова допомога, дистанційне спілкування тощо.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги про те, що після мобілізації батька малолітня ОСОБА_3 майже рік проживає без батьківського піклування, оскільки мати з 2023 року проходить військову службу й не має наміру звільнятися з неї, колегія суддів виходить з наступного.

Сам по собі факт перебування як позивача, так і відповідачки на військовій службі під час дії воєнного стану не є правовою підставою для встановлення факту місця проживання дитини чи встановлення факту її одноосібного виховання одним із батьків. У даному разі військова служба матері та батька є поважною причиною їх тимчасового віддалення від дитини. Разом із тим, наразі тимчасовий догляд за малолітньою донькою позивача та відповідачки здійснює бабуся (свідок ОСОБА_4 ).

У даній справі не встановлено обставин, які свідчать, що мати дитини не здатна виконувати свої батьківські обов`язки чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини.

Оскільки під час розгляду справи апеляційним судом не встановлено порушення прав позивача та інтересів дитини, які б підлягали захисту у судовому порядку в обраний позивачем спосіб, та необхідність встановлення (підтвердження) судом факту, про який просить позивач, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

Разом із тим, суд першої інстанції не встановив правову природу спірних правовідносин, що виникли між сторонами, у зв`язку з чим порушив норми цивільного процесуального законодавства щодо визначення юрисдикції справи, помилково відмовивши в задоволенні позову з підстав того, що він підлягав розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому із цих підстав апеляційну скаргу належить задовольнити частково, рішення суду першої інстанції змінити шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки рішення суду першої інстанції підлягає зміні лише в частині викладених судом мотивів щодо відмови у задоволенні позову, підстав для зміни розподілу судових витрат в такому випадку не має.

На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 374, 376, 382 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником – адвокатом Шевчуком Вадимом Олександровичем, задовольнити частково.

Рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 16 березня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Понесені скаржником у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції судові витрати залишити за ним.

Постанова набирає законної сили із дня її ухвалення, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О. В. Ковальчук

Судді: Т. Б. Сало

О. С. Панасюк