Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №444/1208/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 444/1208/25 Головуючий у 1 інстанції: Ясиновський Р.Б.

Провадження № 22-ц/811/1308/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Ванівського О.М.,

суддів: Копняк С.М., Цяцяка Р.П.,

секретаря: Якимчук Л.С.,

з участю: представника прокуратури - Яворського Я.Т.,

представника позивача - Бойцун А.О., представника відповідачки - Комарницької Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Комарницької Надії Василівни на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 20 березня 2026 року у справі за позовом Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави в особі позивача Львівської обласної державної адміністрації до відповідача ОСОБА_1 , третя особа без самостійних вимог на стороні позивача: військова частина НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про усунення перешкод у розпорядженні та користуванні землями оборони шляхом скасування державної реєстрації земельної ділянки з одночасним закриттям розділу та її повернення,-

в с т а н о в и в:

В квітні 2025 року прокурор в інтересах держави в особі позивача звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа без самостійних вимог на стороні позивача: військова частина НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про усунення перешкод у розпорядженні та користуванні землями оборони шляхом скасування державної реєстрації земельної ділянки з одночасним закриттям розділу та її повернення.

Вимоги обґрунтовані тим, що за результатами опрацювання та отриманої із Публічної кадастрової карти України інформації встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017 знаходиться у приватній власності ОСОБА_1 .

Разом з тим, вказана земельна ділянка входить до складу прикордонної смуги, що перебуває під охороною прикордонного загону (військова частина НОМЕР_1 ), що свідчить про її належність до земель оборони.

Спірна земельна ділянка розташована між лінією державного кордону України з Республікою Польща та лінією інженерно-прикордонних споруджень на території Рава-Руської міської ради.

Також установлено, що вище зазначена земельна ділянка належала ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі державного акту ЛВ 014740 від 30.04.2003 року.

Вказана земельна ділянка розташована на території Річківської сільської ради (теперішня Рава-Руська ОТГ). Указана земельна ділянка належить відповідачу на праві приватної власності та право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 26.12.2013.

Таким чином, попри вимоги ст. ст. 77, 84, 117, 122 ЗК України, земельна ділянка площею 3,0613 га з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017, яка входить до складу земель оборони, безпідставно перебуває в приватній власності, про що внесено відповідні відомості до Державного земельного кадастру.

Окрім цього, відповідачем чиняться перешкоди позивачу в користуванні спірною земельною ділянкою, які полягають в перебуванні даної ділянки у приватній власності відповідача, шляхом державної реєстрації такого права, що не дає позивачу можливості розпоряджатися цією ділянкою без усунення відповідних перешкод в її користуванні шляхом скасування державної реєстрації права приватної власності за відповідачем та зобов`язання останнього повернути позивачу вказану ділянку.

Перебування земель, що розташовані між державним кордоном України та лінією інженерно-технічних споруд, в чужому користуванні, окрім державної, фактично унеможливлює виконання Державною прикордонною службою України завдань щодо забезпечення недоторканості державного кордону, недопущення незаконної зміни проходження його лінії, забезпечення дотримання режиму державного кордону та прикордонного режиму, а також здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів.

Просив усунути перешкоди власнику - державі в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації у розпорядженні та користуванні землями оборони, а саме земельною ділянкою площею 3,0613 га з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017, яка належить ОСОБА_1 , шляхом: скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017 у Державному земельному кадастрі з закриттям Поземельної книги та припиненням речових прав щодо неї із закриттям відповідного розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; зобов`язання відповідача повернути у користування власника - держави в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації земельну ділянку площею 3,0613 га з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017, розташовану в межах Рава-Руської територіальної громади Львівського району Львівської області, стягнути з відповідача судовий збір.

Оскаржуваним рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 20 березня 2026 року позовні вимоги задоволено повністю.

Усунено перешкоди власнику - державі в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації у розпорядженні та користуванні землями оборони, а саме земельною ділянкою площею 3,0613 га з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017, яка належить ОСОБА_1 .

Скасовано державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017 у Державному земельному кадастрі з закриттям Поземельної книги та припиненням речових прав щодо неї із закриттям відповідного розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути власнику - державі в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації земельну ділянку площею 3,0613 га з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017, розташовану в межах Рава-Руської територіальної громади Львівського району Львівської області.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону судовий збір в розмірі 4844 грн. 80 коп.

Рішення суду оскаржила представник ОСОБА_1 – адвокат Комарницька Надія Василівна, подавши апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі, апелянт просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Покликається на те, що, суд першої інстанції підтримуючи позицію позивача не врахував, що на момент передачі у власність земельної ділянки діяли інші редакції нормативно-правових актів, і ті земельні ділянки, які станом на 2024 та 2025 роки згідно Земельного кодексу України належать до земель оборони, могли не належати до цієї категорії земель станом на 2003 рік, а цей факт має виняткове, вирішальне значення при визначенні правомірності набуття права власності на земельну ділянку.

Звертає увагу, що позивачем не доведено існування в жодному з нормативних актів, які він наводить для обґрунтування своїх вимог, норм щодо розмірів прикордонної смуги, а отже, норм, які саме земельні ділянки (і на якій відстані від державного кордону) відносяться до земель оборони. Також, не доведено входження населеного пункту, на території якого розташована спірна земельна ділянка, до прикордонної смуги станом на 30.04.2003 р. Отож, відсутні підстави вважати, що державна реєстрація права приватної власності відповідача на земельну ділянку з кад. № 4622787900:23:000:0017 відбулася з порушенням законодавства.

Позивачем не надано жодних доказів того, що спірна земельна ділянка знаходилася у межах прикордонної смуги станом на 30.04.2003 р. Зазначає, що відповідач набув право власності на земельну ділянку з кад. № 4622787900:23:000:0017 на законних підставах. Жодних доказів вилучення з цивільного обороту спірної земельної ділянки Позивачем надано не було, тож перехід права власності на цю земельну ділянку до Відповідача в порядку спадкування є законним.

Також, судом не враховано, що відповідач просив суд застосувати наслідки спливу строку позовної давності у разі якщо суд прийде до висновку про підставність позовних вимог позивача.

Також, звертає увагу, що суд першої інстанції не оцінював той факт, що земельна ділянка вибула з володіння держави з її волі, тому навіть якщо припустити, що таке рішення органу влади із певних причин могло бути помилковим, необхідно врахувати чітку позицію ЄСПЛ із цього приводу, у якій наголошується, що минулі помилки державних органів не повинні непропорційно виправлятися за рахунок добросовісних набувачів.

Вважає, що судом здійснено неправильно розмежування віндикаційного та негаторного позовів, а тому помилково не застосовано правові наслідки спливу строку позовної давності.

З метою правильного розмежування віндикаційних і негаторних позовів необхідно встановлювати, чи переслідував апелянт мету заволодіти майном і користуватися ним як своїм, чи він лише створив умови, за яких власник позбавлений можливості користуватися своїм майном, але і сам відповідач не має наміру володіти спірним майном.

Якщо апелянт заволодів спірним майном для власного використання, при цьому законного власника було повністю позбавлено володіння, то застосуванню підлягає віндикаційний позов.

Враховуючи наведене просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

В червні 2026р. від ОСОБА_3 – представника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону через систему електронний суд надійшли письмові пояснення на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.(т.2 а.с.102-126)

Від представника третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача: військова частина НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) надійшло клопотання про неможливість забезпечення явки представника на розгляд справи у зв`язку із зайнятістю та відкладення розгляду справи.

Отже, з урахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Сторони мали реальну можливість реалізувати свої процесуальні права з доведенням своєї позиції по справі, у тому числі через можливість брати участь в судовому засідання в режимі відеоконференції або через представника.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі "ЮніонАліментаріаСандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися в судове засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, поясненняпредставника відповідачки – ОСОБА_4 на підтримання доводів апеляційної скарги, представника прокуратури - Яворського Я.Т.,

представника позивача - Бойцун А.О. на заперечення доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення не відповідає зазначеним вимогам.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, щоприкордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості та умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України. До прикордонної смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.

В свою чергу, земельні ділянки у межах прикордонної смуги, яка встановлена вздовж державного кордону України, відносяться до земель оборони, які можуть перебувати лише у державній власності та не підлягають передачі до комунальної чи приватної власності, а також щодо яких встановлений спеціальний режим їх використання.

Оскільки, спірна земельна ділянка знаходиться між лінією державного кордону України з Республікою Польща та ділянкою для розміщення та постійної діяльності ДПС України (лінією інженерно-прикордонних споруджень), що підтверджується викопіюванням із Публічної кадастрової карти України, а відтак входить до складу земель оборони, однак перебуває в приватній власності, про що внесено відповідні відомості до Державного земельного кадастру.

Враховуючи наведене, суд прийшов висновку, що є усі підстави для усунення перешкод та скасування державної реєстрації спірної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі з закриттям Поземельної книги та припиненням речових прав щодо неї із закриттям відповідного розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, оскільки при реєстрації останньої як ділянки сільськогосподарського призначення не враховані встановлені межі прикордонної смуги, що належить до земель оборони та те, що вказані землі можуть перебувати виключно в державній власності.

Окремо суд зазначив, що строк позовної давності в даному випадку не сплив, тому відсутні правові підстави для застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідачу належить земельна ділянка площею 3,0613 га, яка розташована в с. Річки (кадастровий номер 4622787900:23:000:0017 площею 3,0613). Спірна земельна ділянка розташована на території Річківської сільської ради (теперішня Рава-Руська ОТГ).

Земельна ділянка з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017 знаходиться у приватній власності ОСОБА_1 , що підтверджується копією Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Витягу з Державного земельного кадастру.

Також судом встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться між лінією державного кордону України з Республікою Польща та ділянкою для розміщення та постійної діяльності ДПС України (лінією інженерно-прикордонних споруджень), що підтверджується викопіюванням із Публічної кадастрової карти України.

Прокурор стверджує, що спірна земельна ділянка площею 3,0613 га, яка розташована в с. Річки (кадастровий номер 4622787900:23:000:0017 площею 3,0613). входить до складу земель оборони, однак безпідставно перебуває в приватній власності, про що внесено відповідні відомості до Державного земельного кадастру, відтак відповідачкою чиняться перешкоди позивачу в користуванні спірною земельною ділянкою, просить усунути перешкоди власнику - державі в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації у розпорядженні та користуванні землями оборони, а саме земельною ділянкою площею 3,0613 га, яка розташована в с. Річки (кадастровий номер 4622787900:23:000:0017 площею 3,0613). , та належить ОСОБА_1 , шляхом скасування державної реєстрації земельної ділянки та зобов`язання відповідачки повернути у користування власника спірну земельну ділянку.

Ухвалюючи оскаржуване рішення та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення негаторної вимоги, а саме зобов`язання відповідачку ОСОБА_1 повернути у користування власника - держави в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації земельну ділянку площею 3,0613 га з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017, розташовану в межах Рава-Руської територіальної громади Львівського району Львівської області, задовольнивши і інші, фактично похідні до цієї, вимоги.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що стаття 41 Конституції України визначає, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15, 16 ЦК України).

Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)).

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)).

Тож це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним і правомірним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

У своїх правових висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неефективними способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить позивачу права володіння його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, зокрема, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38,39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що вибраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах одна з одною, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту (аналогічні висновки викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є потрібними для ефективного відновлення порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц).

Підсумовуючи викладене вище, потрібно наголосити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

Велика Палата Верховного Суду, висловлюючи висновки щодо способів захисту прав держави у подібних правовідносинах, у постанові від 02 липня 2025 року у подібній справі № 902/122/24 (провадження № 12-15гс25) дійшла висновку, що належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.

Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Зазначені правові висновки Великої Палати Верховного Суду є сталими й сформовані задовго до пред`явлення прокурором позову. На вказане суд першої інстанції уваги не звернув.

З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що належним (правомірним) способом захисту прав держави у правовідносинах, які виникли, може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що накладається на прикордонну смугу. Проте, прокурор заявив вимоги щодо усунення перешкод власнику - державі в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації у розпорядженні та користуванні землями оборони, скасування державної реєстрації земельної ділянки з закриттям Поземельної книги та припиненням речових прав щодо неї із закриттям відповідного розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та зобов`язання повернути у користування власника - держави в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації земельну ділянку площею, без заявлення вимоги про витребування майна, тобто обрав неналежний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Задовольняючи позов прокурора, суд першої інстанції помилково вказав, що вимоги про усунення порушення, яке полягає в незаконному зайнятті або використанні земель оборони в межах прикордонної смуги, повинні розглядатися судом саме як негаторний позов, оскільки порушення права власності пов`язане не з втратою володіння (що прямо суперечило б закону), а з фактичними перешкодами у його реалізації.

Проте, як уже зазначено вище, такі висновки суду першої інстанції суперечать наведеним правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду у постанові від 02 липня 2025 року у справі № 902/122/24(провадження № 12-15гс25), в якій було викладено правовий висновок щодо способу захисту прав держави у подібних правовідносинах, а саме про необхідність заявлення саме позовних вимог про витребування земель оборони в межах прикордонної смуги у порядку віндикації.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, про необхідність відмови у задоволенні позову у зв`язку з пред`явлення прокурором позовних вимог, які є неналежним та неефективним способом захисту прав держави у спірних правовідносинах, що є самостійною підставою для відмови у позові. (див. пункт 142 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23)).

Крім цього, у зазначеній вище постанові Велика Палата Верховного Суду наголосила, що витребування майна із чужого незаконного володіння, як правомірний та ефективний спосіб захисту, можна розглядати лише стосовно тієї частини земельної ділянки, що накладається на 50-метрову смугу вздовж кордону.

Іншими словами, прокурор має довести, яка саме площа земельної ділянки, в яких межах накладається на прикордонну смугу вздовж кордону, оскільки захистити право без з`ясування повних відомостей про спірні земельні ділянки та їх ідентифікації неможливо (постанова Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 441/123/16), тому відповідні обставини підлягатимуть доведенню та з`ясуванню у межах потенційно можливого нового судового провадження.

Такі ж висновки щодо способу захисту в аналогічних правовідносинах підтримані і Верховним Судом у постанові від 16 березня 2026 року, справа № 727/4654/19.

Таким чином, з метою уникнення будь якої преюдиції на майбутнє, колегія суддів не робить висновків з приводу тих чи інших фактів спірних правовідносин, оскільки встановивши застосування прокурором неефективного способу захисту цивільного права та інтересу, колегія суддів вважає за можливе скасувати оскаржуване рішення з цих підстав та відмовити у задоволенні вимог Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, оскільки належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння землями оборони, є віндикаційний позов, проте позивач вимог про витребування з чужого незаконного володіння спірної земельної ділянки на підставі статей 387, 388 ЦК України не заявляв, а отже, обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливості цивільного провадження, принципу змагальності судового процесу.

Враховуючи наведене, застосування принципу juranovitcuria не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін (постанова Верховного Суду від 11 червня 2025 року у справі № 552/2493/22 (провадження № 61-16995св24).

Встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави, право власності на яку на даний час зареєстроване за ОСОБА_1 , колегія суддів вважає, що належним способом захисту права держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, що узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду, яка послідовно підтримана.

Як наслідок, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду скасуванню.

Не може залишатися поза увагою колегії суддів і позиція Європейського суду з прав людини, яка викладена у рішенні від 09.05.2025 у справі «Бондар проти України», де констатовано порушення Україною ст.1 Першого Протоколу до Конвенції, оскільки заявники не отримали жодного відшкодування за земельні ділянки, яких вони були позбавлені, а жодної спроби запропонувати їм таку компенсацію або будь яку іншу форму відшкодування зроблено не було.

Іншими словами, відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки.

Європейський суд з прав людини також вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 141 ЦПК України, судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційну скаргу задоволено, судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 5813,76 грн. необхідно стягнути з Львівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 .

Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Комарницької Надії Василівни – задовольнити.

Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 20 березня 2026 року – скасувати.

Ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні позову Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , з участю третіх осіб Військової частини НОМЕР_1 , про усунення перешкод власнику - державі в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації у розпорядженні та користуванні землями оборони, а саме земельною ділянкою площею 3,0613 га з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017, яка належить ОСОБА_1 ; скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017 у Державному земельному кадастрі з закриттям Поземельної книги та припиненням речових прав щодо неї із закриттям відповідного розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та зобов`язання ОСОБА_1 повернути власнику - державі в особі Львівської обласної державної (військової) адміністрації земельну ділянку площею 3,0613 га з кадастровим номером 4622787900:23:000:0017, розташовану в межах Рава-Руської територіальної громади Львівського району Львівської області – відмовити.

Стягнути з Львівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 5813 (п`ять тисяч вісімсот тринадцять) гривень 76 копійок за подачу апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 03 вересня 2026 року.

Головуючий: О.М.Ванівський

Судді С.М. Копняк

Р.П. Цяцяк