Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №440/2136/13-ц — Львівський апеляційний суд

Справа № 440/2136/13-ц Головуючий у 1 інстанції: Шендрікова Г.О.

Провадження № 22-ц/811/603/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Ванівського О.М.,

суддів Копняк С.М., Цяцяка Р.П.,

секретаря: Якимчук Л.С.,

з участю: апелянта ОСОБА_1 та його представника – адвоката Москаль Я.О.,

позивачки ОСОБА_2 та її представника – адвоката Талалаєвої О.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Буського районного суду Львівської області від 30 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 , яка є правонаступником ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , Золочівської міської ради Золочівського району Львівської області, Львівського управління лісового та мисливського господарства, треті особи Золочівська районна державна адміністрація Львівської області, Золочівське міжрайонне бюро технічної інвентаризації про скасування рішення виконкому Олеської селищної ради,-

в с т а н о в и в:

В січні 2005р. Прокурор Золочівського району в інтересах держави в особі Золочівського державного лісогосподарського підприємства «Львівліс» звернувся до ОСОБА_4 , Золочівського міжрайонного бюро технічної інвентаризації, треті особи ОСОБА_5 про визнання незаконним свідоцтво про право власності на будинок від 09.12.1996 року.

В обґрунтування заявленого позову прокурор зазначав, що на підставі наказу директора Золочівського держлісгоспу № 163 від 12.12.1996 року було надано дозвіл ОСОБА_6 на приватизацію лісового кордону згідно Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». На підставі вказаного наказу, Золочівським МБТІ 09 грудня 1996 року було видано свідоцтво про право власності на будинок, який знаходиться в АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_6 та ОСОБА_4 . Однак, вказана приватизація не могла бути законною, оскільки вказаний будинок був адміністративним, і не був житловим, а також те, що ОСОБА_6 та ОСОБА_4 не могли бути наймачами вказаного майна. Порушує питання незаконності приватизації вказаного будинку, оскільки в порушення вимог ст.ст. 3, 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» спірний будинок площею 134 кв. м. переданий у власність ОСОБА_6 , ОСОБА_4 безоплатно, хоча згідно нормативних вимог до приватизації житла норма безоплатної передачі громадянам будинків (квартир) здійснюється з розрахунку стандартної норми 21 кв. м. загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 кв. м. на сім`ю, а надлишки загальної площі (квартири) мали би підлягати продажу. Також вказує на те, що свідоцтво про приватизацію було видано раніше аніж сам наказ, що вказує на незаконність дій щодо такої приватизації.

В грудні 2004р. ОСОБА_5 та ОСОБА_3 (правонаступник ОСОБА_2 ) звернулась до Золочівського районного суду Львівської області з позовом до Золочівської районної державної адміністрації, Золочівського Держлісгоспу, Сасівської сільської ради, ОСОБА_4 (правонаступник ОСОБА_1 ), третя особа Золочівське МБТІ про відміну рішення виконкому Олеської районної ради про продаж будинковолодіння і земельної ділянки від 26.09.1951 року , визнання недійсним свідоцтва про право власності на будинок в с. Сасів Золочівського району від 09.12.1996 року, державного акту на право приватизації власності на землю, виданого Сасівською сільрадою 23.01.1998 року на ім`я ОСОБА_6 та наказу Золочівського лісництва від 12.12.1996 р. № 163, повернути будинок ОСОБА_5 , ОСОБА_3 .

Позов мотивовано тим, що рішенням № 1805 від 21 травня 2002 року комісією з питань поновлення прав реабілітованих Золочівської районної держадміністрацією визнано факт необґрунтованих репресій до Позивачів та надано їм статус репресованих. Вказаний факт підтверджує довідка № 121 від 29.05.2002 року.

Ухвалою Золочівського районного суду Львівської області від 19 травня 2005р. позовну заяву ОСОБА_5 , ОСОБА_3 до Золочівської районної державної адміністрації, Золочівського Держлісгоспу, Сасівської сільської ради, ОСОБА_4 , третя особа Золочівське МБТІ про відміну рішення виконкому Олеської районної ради про продаж будинковолодіння і земельної ділянки від 26.09.1951 року, визнання недійсним свідоцтва про право власності на будинок в с. Сасів Золочівського району від 09.12.1996 року, державного акту на право приватизації власності на землю, виданого Сасівською сільрадою 23.01.1998 року на ім`я ОСОБА_6 та наказу Золочівського лісництва від 12.12.1996 р. № 163, повернення буднку ОСОБА_5 , ОСОБА_3 об`єднано в одне провадження зі справою за позовом прокурора Золочівського району в інтересах держави в особі Золочівського державного лісогосподарського підприємства «Львівліс» звернувся до ОСОБА_4 , Золочівського міжрайонного бюро технічної інвентаризації, треті особи ОСОБА_5 про визнання незаконним свідоцтво про право власності на будинок від 09.12.1996 року.(т.1 а.с.124)

Ухвалою судового засідання Золочівського районного суду Львівської області від 26 квітня 2007 року (том 2 а.с. 40) справу за позовом прокурора Золочівського району Львівської області в інтересах Золочівського державного лісового підприємства ДЛГО «Львівліс» до ОСОБА_4 , Золочівського МБТІ про визнання незаконним свідоцтва про право власності на будинок залишено без розгляду, оскільки Золочівське державне лісогосподарське підприємство ДЛГО «Львівліс», в інтересах кого подано даний позов, не підтримує заявлених вимог. 30 липня 2007 року Ухвалою колегії суддів Судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області ухвалу судового засідання Золочівського районного суду Львівської області від 26 квітня 2007 року залишено без змін.

Оскаржуваним рішенням Буського районного суду Львівської області від 30 грудня 2025 року позов ОСОБА_2 , яка є правонаступником ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , Золочівської міської ради Золочівського району Львівської області, Львівського управління лісового та мисливського господарства, треті особи Золочівська районна державна адміністрація Львівської області, Золочівське міжрайонне бюро технічної інвентаризації про скасування рішення виконкому Олеської селищної ради депутатів трудящих від 08.09.1951 року про продаж бросового будинку в с. Сасів Побічанському лісгоспу, скасування рішення районної ради депутатів трудящих від 26.09.1951 року, скасування наказу директора Золочівського держлісгоспу від 12.12.1996 року № 163, визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю, визнання недійсним свідоцтва про право власності на будинок, скасування права власності на земельні ділянки, визнання ОСОБА_3 спадкоємицею ОСОБА_7 , про повернення в натурі ОСОБА_2 будинку в АДРЕСА_1 в порядку ст. 5 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та земельну ділянку, яка виділялась для обслуговування вказаного будинку у розмірі 0,5 га – задоволено.

Скасовано рішення виконкому Олеської селищної ради депутатів трудящих від 08.09.1951 року про продаж бросового будинку в с. СасівПобічанському лісгоспу.

Скасовано рішення районної ради депутатів трудящих від 26.09.1951 року про залишення у користуванні Побічанського лісництва на території села Сасів площу ділянки 0,50 га, на якій розташована контора лісництва з господарськими будівлями.

Скасовано наказ директора Золочівського держлісгоспу від 12.12.1996 року № 163 про надання дозволу на приватизацію лісового кордону ОСОБА_6 .

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на будинок, яке видано 09.12.1996 Золочівським міжрайонним бюро технічної інвентаризації на ім`я ОСОБА_6 та ОСОБА_4 .

Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий Сасівською сільською радою на ім`я ОСОБА_6 23.01.1998 року, зареєстрований з № 146.

Скасовано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку за кадастровим номером 4621886400:02:001:0062 загальною площею 0,25 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасовано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку за кадастровим номером 4621886400:02:001:0063 загальною площею 0,149 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано ОСОБА_3 спадкоємицею ОСОБА_7 .

Повернуто в натурі ОСОБА_2 будинок за адресою: АДРЕСА_1 в порядку ст. 5 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та земельну ділянку, яка виділялась для обслуговування вказаного будинку у розмірі 0,5 га.

Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, та неповним з`ясуванням усіх обставин справи.

Зокрема покликається на те, що поза увагою суду залишився той факт, що Постановою КМУ №112 від 18.02.1993 року «Про внесення змін і доповнень до Положення про порядок виплати компенсацій, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим громадянам та Положення про комісії Рад народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих», в редакції, що діяла на час винесення 21.05.2002 рішення Комісією з питань поновлення прав реабілітованих Золочівської районної держадміністрацією, визначено, що громадянам, реабілітованим згідно із статтями 1 і 3 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні", повертаються вилучені у них будівлі та інше майно або відшкодовується їх вартість. (за винятком майна, цивільний обіг якого було заборонено на час піддання репресіям). У разі смерті реабілітованого вилучені будівлі та інше майно повертаються (відшкодовується їх вартість) спадкоємцям першої черги.

Звертає увагу на те, що ОСОБА_3 , спадкоємицею після смерті якої є позивачка ОСОБА_8 , взагалі не зверталась до комісії, як єдиного уповноваженого органу, до дискреційних повноважень якого входить вирішення питання повернення майна реабілітованим особам, з заявами про повернення спірного будинку. При цьому, судом першої інстанції невірно витлумачено та застосовано норми матеріального права. Так, посилаючись на акт про опис майна, яке належало Черкавському Олександру (Олекси) від 26.08.1951 року ( т. 1 а. с 29), яким встановлено вартість хати цегляної під бляхою (будинок), стодоли, сараю в розмірі 1650 рублів, які підлягали переказу Сасівській сільраді, відповідно до ст. 1 Положення про порядок обліку і використання націоналізованого, конфіскованого, безгосподарного майна, затвердженого постановою СНК СРСР від 17.04.1943 року, яке поширювалось на майно, цінності та кошти, націоналізовані за розпорядженням Уряду Союзу РСР або урядів союзних республік; на конфісковане майно за вироками судів або ухвалами інших уповноважених на те державними органами; визнані безгосподарними та виморочними у порядку, встановленому відповідними законами. Цей акт складався з метою визначення вартості будинку для його подальшого продажу, що підтверджується також виставленим 02.10.1951 рахунком Сасівською сільською радою Золочівському лісгоспу за хату, стодолу, сарай в с. Сасів на суму 1650 руб, про що було винесено рішення Виконкому Олеської райради депутатів трудящих від 08.09.1951, яким вирішено продати бросовий будинок в с. Сасів бувшого власника Черкальського Олекси Побічанському лісництву та зобов?язати провести відповідні розрахунки з Побічанським лісництвом за вищезгаданий будинок. Таким чином, вважає, що спірний будинок не був набутий первинним набувачем безоплатно, що виключає його повернення.

Висновки суду про те, що відносно вказаного будинку не приймалось рішення про його конфіскацію чи надання йому статусу безгосподарного чи вимороченого майна, що виключає законність його подальшої передачі, спростовуються матеріалами справи, оскільки термін «бросовий» вказує на його безгосподарність, непотрібність, застарілість, мінімальну або нульову вартість та використовується для визначення покинутих будівель. Крім того, вказані документи свідчать про те, що спірний будинок був набутий Побічанським лісництвом оплатно, що виключає його повернення, оскільки первинна передача майна відбулась не безкоштовно. Більше того, в основу рішення суду покладено висновок про те, що спірний будинок увійшов до складу спадщини після смерті Черкаського Олекси, однак, документи, які б свідчили про перехід спадкових прав навіть до позивача ОСОБА_5 на момент пред`явлення позову матеріали справи не містять.

Задовольняючи позовні вимоги, поза увагою залишився той факт, що між позивачем та відповідачем відсутні будь-які договірні або не договірні зобов`язання, що в свою чергу виключає задоволення негаторного позову. Відтак, позивачами обрано неефективний спосіб захисту що зумовлює відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

Просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта ОСОБА_1 та його представника – адвоката Москаля Я.О. на підтримання доводів апеляційної скарги, позивачки ОСОБА_2 та її представника – адвоката Талалаєвої О.Ю. на її заперечення, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення не відповідає зазначеним вимогам.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 - первинний позивач була реабілітована, вона мала таке право вимоги на спірний будинок. На думку суду, що оскільки вимоги законодавства допускають повернення майна реабілітованого його спадкоємцям, то позовна вимога про повернення будинку ОСОБА_2 , як спадкоємиці - ОСОБА_3 , яка була реабілітована є обґрунтованою і ґрунтується на вимогах Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»,.

Факт родинних відносин між ОСОБА_9 , ОСОБА_10 і ОСОБА_5 та ОСОБА_3 підтверджуються документами, які долучались до матеріалів справи і були досліджені судом, а також показами свідків, які були допитані під час судового розгляду справи по суті. З проаналізованих судом доказів вбачається, що позивачкою доведено наявність родинного зв`язку і право спадкування будинку в АДРЕСА_1 .

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції керуючись ст.367 ЦПК України переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 14 червня 1996р., яке залишено без змін Ухвалою судової колегії в цивільних справах Львівського обласного суду від 08.07.1996р. в задоволенні позову ОСОБА_5 до Золочівського держлісгоспу про визнання права власності на жилий будинок було відмовлено.(т.1 а.с.89-95) Вказані судові рішення залишені судом касаційної інстанції без змін(т.1 а.с.100-101)

У згаданій вище справі судом було залучено як співвідповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_4 ..

Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участь у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Судом при розгляді згаданої вище справи було встановлено, що за рішенням Олеського райвиконкому від 08.09.1951р. виконком продав бросовий будинок бувшого власника ОСОБА_11 Побічанському лісництву. Також в користуванні лісництва залишена земельна ділянка пл..0,5 га на якій розташована контора лісництва. З Акту опису будівель за 1951р. видно, що будинок мав знос 70%, а господарська будівля 75%. Копією рахунку №12 від 02.10.1951р. видно, що будівлі були продані за 1650 крб. Про те, що в 50 роках спірний будинок вже був у користуванні Побічанського лісництва позивачка ОСОБА_5 вже знала і сама підтвердила в судовому засіданні.

Судом також встановлено, щоРішенням № 1805 від 21 травня 2002 року комісією з питань поновлення прав реабілітованих Золочівської районної держадміністрацією визнано факт необґрунтованих репресій до позивачів ОСОБА_5 та ОСОБА_3 та надано їм статус репресованих. Вказаний факт підтверджує довідка № 121 від 29.05.2002 року (том 1 а.с. 56).

Відповідно до вказаної довідки ОСОБА_5 , 1914 р.н., ОСОБА_3 , 1942 р.н. отримали статус реабілітованих з поверненням конфіскованого майна або його вартості.

Відповідно до ч. 2, 3, 4, 5 ст. 5 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», в редакції чинній станом на 29.05.2002 року вилучені будівлі та інше майно по можливості (якщо будинок незайнятий, а майно збереглося) повертаються реабілітованому або його спадкоємцям натурою. При відсутності такої можливості заявнику відшкодовується вартість будівель та майна. Не підлягають поверненню (компенсації) будівлі та інше майно, що було націоналізовано (муніципалізовано) на підставі відповідних нормативних актів. Заяви про компенсацію та повернення майна подаються не пізніше трьох років з моменту набрання чинності цим Законом або з дня одержання особою довідки про реабілітацію згідно з цим Законом. Порядок виплати компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим регулюється Положенням, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Позивачі ( ОСОБА_5 , та ОСОБА_3 ) звернулись із заявою про повернення майна в натурі. Така заява була розглянута комісією з питань поновлення прав реабілітованих при Золочівській районній раді Львівської області. Своїм рішенням від 06.06.2003 року (том 1 а.с. 58), комісія підтримала клопотання Позивачів, викладене у заяві про повернення родинного будинку площею 130 кв.м. в с. Сасів Золочівського району, оскільки заявники не погоджуються на грошову компенсацію вказаного майна.

Разом з тим, як вбачається із Рішенням №53 комісії з питань поновлення прав реабілітованих від 17 липня 2003р., розглянувши матеріали справи, встановлено, що на сьогодні власниками конфіскованого будинку є ОСОБА_6 та ОСОБА_12 (свідоцтво про право власності, видане Золочівським БТІ від 09.12.1996р. та Довідка Сасівської сільської ради від 16.07.03р.), а відтак комісія вирішила відмовити реабілітованій ОСОБА_5 в поверненні будинку, який знаходиться в с.Сасів Золочівського району, що до репресій належав її дідусеві ОСОБА_13 .

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_2 , яка є правонаступником ОСОБА_3 , підтвердила, що вище вказане Рішенням №53 комісії з питань поновлення прав реабілітованих від 17 липня 2003р., в судовому порядку вони не оскаржували.

Як вбачається із наявної в матеріалах справи Довідки №656 від 24.08.2026р. гр.. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 постійно без реєстрації проживає в АДРЕСА_1 по даний час.

Згідно Довідки №235 від 14.08.2026р. в спірному будинковолодінні за адресою АДРЕСА_1 з 23.04.2004р. і по даний час залишається зареєстрований ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що стаття 41 Конституції України визначає, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15, 16 ЦК України).

Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)).

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)).

Тож це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним і правомірним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

У своїх правових висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неефективними способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить позивачу права володіння його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, зокрема, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38,39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що вибраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах одна з одною, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту (аналогічні висновки викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є потрібними для ефективного відновлення порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц).

Підсумовуючи викладене вище, потрібно наголосити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що належним (правомірним) способом захисту прав держави у правовідносинах, які виникли, може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (див. постанову Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18 (адміністративні провадження № К/9901/16194/19; К/9901/16864/19)).

Отже, колегія суддів приходить до висновку, не вдаючись в оцінку обґрунтованості позовних вимог позивача, констатує, що про необхідність відмови у задоволенні позову у зв`язку з пред`явлення позовних вимог, які є неналежним та неефективним способом захисту прав держави у спірних правовідносинах, що є самостійною підставою для відмови у позові.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливості цивільного провадження, принципу змагальності судового процесу.

Враховуючи наведене, застосування принципу juranovitcuria не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін (постанова Верховного Суду від 11 червня 2025 року у справі № 552/2493/22 (провадження № 61-16995св24).

Як наслідок, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду скасуванню.

Європейський суд з прав людини також вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 141 ЦПК України, судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційну скаргу задоволено, судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 3328 грн. необхідно стягнути з позивача ОСОБА_2 на користь відповідача ОСОБА_1 .

Щодо заходів забезпечення позову.

Ухвалою Буського районного суду Львівської області від 08 травня 2023 року заяву позивача ОСОБА_2 про забезпечення позову задоволено повністю.

Накладено арешт на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 за кадастровим номером 4621886400:02:001:0063 загальною площею 0,149 га та зареєстрованого на праві власності за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину, серія та номер:895, виданий 29.07.2019р. приватним нотаріусом Золочівського районного нотаріального округу Львівської області Папріянською О.О.

Накладено арешт на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 за кадастровим номером 4621886400:02:001:0062 загальною площею 0,25 га та зареєстрованого на праві власності за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину, серія та номер:893, виданий 29.07.2019р. приватним нотаріусом Золочівського районного нотаріального округу Львівської області Папріянською О.О

Відповідно до ч.9 ст.158 ЦПК України, у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

Таким чином заходи забезпечення позову, що були вжиті ухвалою Буського районного суду Львівської області від 08 травня 2023р. підлягають скасуванню.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити.

Рішення Буського районного суду Львівської області від 30 грудня 2025 року – скасувати.

Ухвалити у справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 , яка є правонаступником ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , Золочівської міської ради Золочівського району Львівської області, Львівського управління лісового та мисливського господарства, треті особи Золочівська районна державна адміністрація Львівської області, Золочівське міжрайонне бюро технічної інвентаризації про скасування рішення виконкому Олеської селищної ради – відмовити.

Заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Буського районного суду Львівської області від 08 травня 2023р. у вигляді арешту земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 за кадастровим номером 4621886400:02:001:0063 загальною площею 0,149 га та зареєстрованого на праві власності за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину, серія та номер:895, виданий 29.07.2019р. приватним нотаріусом Золочівського районного нотаріального округу Львівської області Папріянською О.О. та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 за кадастровим номером 4621886400:02:001:0062 загальною площею 0,25 га та зареєстрованого на праві власності за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину, серія та номер:893, виданий 29.07.2019р. приватним нотаріусом Золочівського районного нотаріального округу Львівської області Папріянською О.О. – скасувати.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 3328 грн. за подачу апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 03 вересня 2026 року.

Головуючий: Ванівський О.М.

Судді Копняк С.М.

Цяцяк Р.П.