Постанова від 31 серпня 2026 р. у справі №705/2599/22 — Черкаський апеляційний суд

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження 22-ц/821/2083/26Головуючий по 1 інстанції

Справа №705/2599/22 Категорія: 304020000 Єщенко О.І.

Доповідач в апеляційній інстанції

Фетісова Т. Л.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 вересня 2026 року м. Черкаси

Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів цивільної палати:

суддя-доповідачФетісова Т. Л.

суддіНовіков О. М., Сіренко Ю. В.

секретар Широкова Г.К.

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача адвоката Прудивуса М. А. на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 13.07.2026 (повний текст складено 13.07.2026, суддя в суді першої інстанції Єщенко О. І.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Малого приватного підприємства «Агропромресурси» про визнання договору дарування недійсним,

в с т а н о в и в :

у липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у цій справі, яким просив визнати недійсним Договір дарування частки в МПП «Агропромресурси» від 26.11.2015, укладений між боржником ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Роголь Г. І., реєстровий номер 4667.

Указує, що протягом 2008-2014 років між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 було укладено ряд договорів позики у формі розписок, за якими ОСОБА_1 надано ОСОБА_3 грошові кошти на загальну суми 180 000 доларів США.

02.08.2018 ОСОБА_1 подав позов про стягнення боргу та рішенням суду від 27.01.2021 у справі №705/3275/18, що набрало законної сили, стягнуто на користь позивача з ОСОБА_3 заборгованості за договорами позики в розмірі 160 000 доларів США та 3 % від суми позики за кожен день прострочення виконання зобов`язання в розмірі 14362,63 доларів США.

У період з дати виникнення прострочення виконання зобов`язань відповідача ОСОБА_3 по сплаті всієї суми боргу перед позивачем ОСОБА_1 – 01.08.2015 відповідач вчиняв ряд дій по безоплатній передачі свого майна на ім`я близьких родичів та інших кредиторів.

Так 26.11.2015 ОСОБА_3 уклав Договір дарування частки в статутному капіталі Малого приватного підприємства, за яким передав безоплатно своєму синові ОСОБА_2 79,52 % часток МПП «Агропромресурси» вартістю 5 823 600 грн.

У матеріалах справи № 705/3275/18 (про стягнення заборгованості за позикою) наявний лист № 94/14 від 19.11.2014 за підписом директора МПП «Агропромресурси» Кучерявого Л. Б., направлений на адресу ОСОБА_4 , зі змісту якого вбачається, що ОСОБА_3 одержав від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 180 000 доларів США, які зобов`язувався повернути. Отже, це підтверджує факт одержання таких коштів на розвиток підприємства, що належало ОСОБА_3 – МПП «Агропромресурси», та який являється його незмінним директором.

Отже, спірний Договір дарування частки в статутному капіталі МПП від 26.11.2015 ОСОБА_3 уклав без мети реальної зміни припинення правовідносин, а з метою унеможливити звернення стягнення на вказане підприємство, щоб погасити заборгованість за позикою ОСОБА_3 перед позивачем.

Як вбачається з текстів розписок, що подавались боржником ОСОБА_3 ОСОБА_1 як доказ отримання в борг значних коштів, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 були обізнані письмово про існування боргів у чоловіка та батька відповідно, отже в їх діях є факт недобросовісності при укладенні угод з метою приведення в неплатоспроможність їх близького родича – чоловіка та батька, з метою неповернення боргу.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 13.07.2026 позов у справі залишено без задоволення. Суд вказав, що оспорюваний договір дарування ознак фраудаторного не має, так як позивач не довів, що на момент його укладення відповідач був неплатоспроможним або те, що відчуження спірного майна унеможливило виконання ним своїх зобов`язань перед позивачем.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник позивача адвокат Прудивус М. А. подав 28.07.2026 апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та задовольнити позовні вимоги.

Вказує, що суд першої інстанції не врахував релевантну практику ВС з питань фраудаторності правочинів, які вчинені на шкоду кредитору.

На сьогодні ОСОБА_2 – син відповідача ОСОБА_3 , має у власності внаслідок дарування з боку останнього після виникнення прострочення зобов`язання за позикою:

- житловий будинок АДРЕСА_1 ;

- земельну ділянку площею 0,1528 га, в тому числі за земельними угіддями ідеями (гектарів): рілля: 0,1528; кадастровий номер 7124381500:01:002:0365, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 .

Також дружина відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 має у власності таке майно, що раніше повністю чи частково належало ОСОБА_3 :

- нежитлове приміщення магазину площею 69,3 кв.м. АДРЕСА_3 ;

- земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 7124381500:01:002:0987;

- житловий будинок за адресою АДРЕСА_4 ;

- земельну ділянку площею 5,97 га кадастровий номер 3523655100:02:000:0757.

Скаржник вказує на підтверджений факт невиконання на даний час рішення суду про стягнення заборгованості за договорами позики з ОСОБА_3 на користь позивача.

Отже, у ОСОБА_1 є можливість задовольнити свої кредиторські вимоги лише за рахунок майна боржника, яке за спірними правочинами передано іншим особам у власність.

Інших можливостей, зокрема, через неодноразову зміну власників спірного майна, для виконання судового рішення про стягнення боргу в ОСОБА_1 немає, чому суд першої інстанції належної уваги не надав.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.02.2026, справа № 910/6654/24, вказала, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України ) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України ).

Отже, висновки суду першої інстанції у цій справі є такими, що суперечать фактичним обставинам, підтвердженим наданими доказами.

Так суд першої інстанції мав звернути увагу на ту обставину, що ОСОБА_1 мав право вимоги по укладених ним з ОСОБА_3 договорах позики, що підтверджені розписками : від 20.08.2008 на суму 50 000 доларів США; від 20.09.2008 на суму 50 000 доларів США; від 07.06.2013 на суму 30 000 доларів США; від 26.08.2013 на суму 20 000 доларів США; від 01.08.2014 на суму 30 000 доларів США, починаючи з моменту їх укладення, окрім одного – строкового на 30000 доларів США від 01.08.2014.

Скаржник ставить під сумнів реальність оспорюваного у справі правочину, зокрема через юний вік «засновника» - ОСОБА_2 станом на 2015 рік та відсутність у нього власних заощаджень, досвіду та вмінь для здійснення ним повноважень власника та керівника виробничого підприємства, що підтверджує фіктивність оспорюваного договору дарування від 26.11.2015.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 просив суд апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, оскільки вважає його законним та належним чином обґрунтованим.

У відповіді на вказаний відзив сторона апелянта наполягає на доводах своєї апеляційної скарги та просить її задовільнити з зазначених у ній підстав.

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та обговоривши наявні докази по справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до положень ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим . Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При розгляді справи встановлено, що у період часу з 2008 року по 2014 рік між ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договори позики, за якими ОСОБА_1 було надано ОСОБА_3 грошові кошти на загальну суму 180 000 доларів США.

На підтвердження фактів укладення договорів позики відповідачем було складено розписки: від 20.08.2008 на суму 50 000 доларів США; від 20.09.2008 на суму 50 000 доларів США; від 07.06.2013 на суму 30 000 доларів США; від 26.08.2013 на суму 20 000 доларів США; від 01.08.2014 на суму 30 000 доларів США.

Строк повернення позик, отриманих 20.08.2008, 20.09.2008, 07.06.2013, 26.08.2013 на загальну суму 150 000 доларів США, не було встановлено.

Строк повернення позики, отриманої 01.08.2014 у розмірі 30 000 доларів США минув ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Боржник ОСОБА_3 порушив взяті на себе зобов`язання по поверненню коштів, повертав їх невчасно та неповністю, у зв`язку з чим в нього виникла заборгованість перед його кредитором.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27.01.2021 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу був задоволений частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договорами позики в розмірі 160 000 доларів США та 3 % річних в розмірі 14 362, 63 долари США. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 8 539 грн та витрати на правничу допомогу в розмірі 29 370 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 23.06.2021 рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27.01.2021 залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 03.11.2021 рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27.01.2021 та постанову Київського апеляційного суду від 23.06.2021 в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення 3 % річних за договорами позики від 20.08.2008, 20.09.2008, 07.06.2013, 26.08.2013 в загальному розмірі 12 378,09 доларів США та судових витрат скасовано. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 3 % річних у загальному розмірі 10 910,96 доларів США (3 636,99 доларів США за договором позики від 20.08.2008; 3 636,99 доларів США за договором позики від 20.08.2008, 2 182,19 доларів США за договором позики від 07.06.2013, 1 454,79 доларів США за договором позики від 26.08.2013). У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення 3 % річних у загальному розмірі 1 467,13 доларів США за договорами позики від 20.08.2008, 20.09.2008, 07.06.2013, 26.08.2013 відмовлено. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27.01.2021 та постанову Київського апеляційного суду від 23.06.2021 в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення 150 000,00 доларів США боргу за договорами позики від 20.08.2008, 20.09.2008, 07.06.2013, 26.08.2013 залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 4 865,05 грн судового збору та 29 092,80 грн витрат на правничу допомогу.

Постанова Верховного Суду від 03.11.2021 містить посилання на фактичні обставини справи, які не підлягають окремому доказуванню в межах розгляду даної справи та на які наголошували відповідачі, а саме.

«Відповідно до листа № 94/14 від 19.11.2014 за підписом директора МПП «Агропромресурси» Кучерявого Л. Б., направленого на адресу ОСОБА_1 , ОСОБА_3 зазначив, що він, діючи як фізична особа, одержав від ОСОБА_1 , грошові кошти в сумі 180 000,00 доларів США, які зобов`язувався повернути. На підтвердження факту одержання ним коштів від ОСОБА_1 у зазначеній сумі останньому надано розписки за його підписом.

Згідно розписки за підписом ОСОБА_1 від 15.01.2017 він отримав кошти у сумі 10 000,00 доларів США у рахунок погашення тіла кредиту.

Відповідно до розписки за підписом ОСОБА_1 від 30.01.2018 він отримав від ОСОБА_3 в рахунок погашення заборгованості 10 000,00 доларів США.

ОСОБА_1 на адресу ОСОБА_3 направлено вимогу про повернення коштів від 19.03.2018, в якій позивач вимагав повернення коштів отриманих за договорами позики від 20.08.2008, від 20.09.2008, від 07.06.2013, від 26.08.2013, від 01.08.2014 на загальну суму 180 000,00 доларів США гривневому еквіваленті за курсом цієї грошової одиниці до національної валюти, встановленому НБУ на дату повернення коштів та процентів в сумі, яка буде еквівалентною 172 491 доларів США за курсом НБУ на дату сплати таких процентів.

Кошти мали були повернуті на рахунок ОСОБА_6 (дружини позивача). Указана вимога була отримана відповідачем, про що свідчить лист-відповідь на вимогу від 29.03.2018.

Суди встановили, що країною походження валюти грошового зобов`язання, визначених у розписках від 20.09.2008, від 07.06.2013, від 26.08.2013, були саме долари США, які в дійсності становили предмет договорів позики. Кошти відповідачем поверталися позивачу у рахунок погашення боргу за договором позики від 01.08.2014, загальна сума повернутих коштів складає 20 000 доларів США. Будь-яких доказів, які б підтверджували повернення відповідачем іншої частини позики на загальну суму 160 000,00 доларів США матеріали справи не містять.

Уданій справі позивач аргументує про те, що 26.11.2015 позичальник ОСОБА_3 уклав Договір дарування частки в статутному капіталі МПП «Агропромресурси», за яким передав безоплатно своєму синові ОСОБА_2 79,52% часток МПП «Агропромресурси» вартістю 5 823 600 грн – оспорюваний правочин.

З листа МПП «Агропромресурси» № 94/14 від 19.11.2014 вбачається, що кошти, позичені в ОСОБА_1 еквівалентні на 2015 рік близько 2 500 000 грн та спрямовані на розвиток підприємства, що належало та на даний час фактично належить відповідачеві ОСОБА_3 .

Отже, спірний Договір дарування частки в статутному капіталі вказаного підприємства від 26.11.2015 ОСОБА_3 уклав без мети настання обумовлених ним правових наслідків, а з протиправною ціллю забезпечення неможливості задоволення вимог кредитора ОСОБА_1 за рахунок майна підприємства, яке належало позичальнику.

Такими є фактичні обставини у справі, встановлені судом. Правовідносини, наявні на їх підставі, мають таке правове регулювання.

Згідно ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивач посилалася на те, що оспорюваний правочин (договір дарування) вчинений відповідачем без дійсних намірів створення правових наслідків, а з метою уникнення можливості задовольнити вимоги кредитора дарувальника за рахунок наявного в нього майна.

Так фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 ЗУ «Про виконавче провадження»).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц зазначила, що «Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Зазначений правовий висновок конкретизовано у постанові ВП ВС від 04.02.2026 року у справі №910/6654/24 та зазначено, що позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК, ВС у постанові від 24.07.2019 у справі №405/1820/17 урахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Так однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такого, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.

Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11.

У даному випадку з матеріалів справи вбачається, що позивач обґрунтовує свої вимоги про визнання договору дарування недійсним, як фраудаторного (протиправно вчиненого на шкоду кредитору з метою уникнути можливості звернути стягнення на майно, яке виступає предметом договору, для задоволення вимог до боржника), тим, що спірний договір від 26.11.2015 учинено для унеможливлення виконання зобов`язань відповідача ОСОБА_3 , який являється позичальником у правовідносинах із позивачем ОСОБА_1 згідно розписок про позику від 20.08.2008, 20.09.2008, 07.06.2013, 26.08.2013, 01.08.2014 на загальну суму 180 000 доларів США.

Водночас строк повернення позик, отриманих 20.08.2008, 20.09.2008, 07.06.2013, 26.08.2013 на загальну суму 150 000 доларів США, сторонами взагалі не було встановлено, а строк повернення позики, отриманої 01.08.2014, настав з 01.08.2015.

Крім того, сторонами справи визнається, що заборгованість за розпискою від 01.08.2014 із визначеним строком виконання зобов`язань позичальника періодично погашалася ОСОБА_3 та загалом за цим зобов`язанням повернуто 20 000 доларів США з 30 000 отриманих в позику.

З цих підстав апеляційний суд вважає, що матеріали справи не підтверджують доводи позивача про те, що відповідач відчужив майно за фіктивним правочином для уникнення можливості задовольнити за його рахунок вимоги про стягнення заборгованості за позиками, оскільки відповідні зобов`язання на момент укладення договору ще не мали порушеного відповідачем строку виконання.

Так апеляційний суд відхиляє посилання скаржника на те, що син та дружина боржника ОСОБА_3 за договорами дарування мають у власності ряд нерухомого майна, яке могло б бути використане для задоволення вимог його кредиторів, оскільки такі обставини не можуть підтверджувати фіктивність відповідних договорів за відсутності доказів існування у боржника на момент укладення оспорюваних правочинів обґрунтованих підстав для висновків про наявність у нього ж грошових зобов`язань строк виконання яких настав.

Та обставина, що на даний час має місце факт невиконання рішення суду від 2021 року про стягнення заборгованості за договорами позики з ОСОБА_3 на користь позивача на час укладення оспорюваного договору дарування у листопаді 2015 року ще не існувала та не може бути покладена в основу висновків про фіктивність такого правочину, який вчинено з метою уникнення можливості звернути стягнення на відповідне нерухоме майно боржника.

Також апеляційний суд враховує, що відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Відповідно до викладеного у постанові КЦС ВС від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17: «будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину».

У даній справі позивачем не було надано суду доказів того, що у ОСОБА_3 після укладення спірного договору відсутнє інше майно, за рахунок якого можна було б задовольнити вимоги його кредиторів, у тому числі і щодо стягнутих судом сум заборгованості за договорами позики.

Не можна погодитися і з апеляційними аргументами скаржника про те, що за договорами позики позивач ОСОБА_1 мав можливість пред`явити вимогу про повернення коштів у будь-який момент, отже і відповідні зобов`язання у позичальника виникли саме з моменту укладення договорів, з урахуванням такого.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною 1 статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Отже, оскільки у договорах строку повернення позики погоджено не було, ОСОБА_3 до моменту виставлення кредитором вимоги про їх повернення у порядку ч.1 ст.1049 ЦК України не мав грошових зобов`язань, строк виконання яких настав.

Згідно до постанови ВС у справі № 464/850/24 від 18.03.2026 вбачається, що правочин може бути кваліфікований як фраудаторний, якщо його метою є уникнення або унеможливлення виконання судового рішення про стягнення боргу. Для такої кваліфікації договору недостатньо лише факту зловживання правом, суд має встановити обставини створення «свого забезпеченого кредитора», урахувати момент укладення правочину та ступінь пов`язаності його сторін.

Тобто, суд розглядаючи справу визнання правочину фраудаторним, суд має також встановити і його мету в момент укладення, а саме: чи не спрямовані дії на штучне розпорошення активів або імітацію нових боргів.

Колегія суддів вважає, що позивачем не надано суду належних та достовірних доказів того, що станом на 2015 рік відповідачі переслідували саме таку мету щодо штучного розпорошення своїх активів, зважаючи на те, що у ОСОБА_3 в наявності було численне нерухоме і рухоме майно, та не було пред`явлених до виконання судових рішень про стягнення боргу чи інших претензій кредитора, а самого факту дарування частини свого майна сину недостатньо для кваліфікації такого правочину фіктивним.

Виходячи з викладеного апеляційний суд відхиляє аргументи скаржника про те, що ОСОБА_2 (обдарований за спірним договором) станом на 2015 рік, зважаючи на його юний вік в момент укладення договору (29 років) та відсутність заощаджень, досвіду та вмінь для здійснення повноважень власника та керівника виробничого підприємства, не мав фактичної можливості ним керувати, що підтверджує, на думку позивача, фіктивність договору, адже такі обставини за відсутності на час укладення правочину простроченої грошової заборгованості у відповідача не свідчать про фраудаторний характер волевиявлення особи при укладенні договору, яка в силу приписів ст. ст. 6, 627 ЦК України є вільною в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Інших доводів, які б свідчили про те, що спір у справі суд першої інстанції вирішив невірно, подана апеляційна скарга не містить.

Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 13.07.2026 у даній справі належить залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення.

На підставі ст. 141 ЦПК України, у зв`язку з відхиленням вимог апеляційної скарги, витрати по оплаті судового збору за апеляційний перегляд справи слід залишити за скаржником.

Керуючись ст. ст. 141, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

у х в а л и в :

апеляційну скаргу – залишити без задоволення.

Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 13.07.2026 у даній цивільній справі – залишити без змін.

Витрати по оплаті судового збору за перегляд справи апеляційним судом залишити за скаржником.

Постанова апеляційного суду набирає чинності з дня ухвалення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення в порядку та за умов, визначених цивільним процесуальним законодавством.

Повну постанову складено 03.09.2026.

Суддя-доповідач

Судді