Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №454/3610/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 454/3610/24 Головуючий у 1 інстанції: Фарина Л. Ю.

Провадження № 22-ц/811/1600/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого : Ванівського О.М.,

суддів: Савуляка Р.В., Цяцяка Р.П.,

секретаря: Якимчук Л.С.,

з участю: представника апелянта – ОСОБА_1 , представників відповідача – Жданської О.М., Ільщук І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 08 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Сокальського міського комунального підприємства водопровідно-каналізаційного господарства про стягнення компенсації за невикористані відпустки та середній заробіток, -

в с т а н о в и в:

В жовтні 2024 року ОСОБА_2 звернулась в суд з позовом до Сокальського міського комунального підприємства водопровідно-каналізаційного господарства про стягнення компенсації за невикористані відпустки та середній заробіток

В обґрунтування позовних вимог покликалась на те що, працювала на посаді бухгалтера по оплаті праці II категорії МКП «Сокальводоканал». Згідно наказу №136-к від 09.07.2024р. її було звільнено з роботи з 11.07.2024р. на підставі ст.38 КзПП та виплачено компенсацію за 4 календарні дні відпуски. Однак їй було відмовлено у виплаті невикористаної відпустки у зв`язку з тим, що відпустка за період із 17.06.2018р. по 02.02.2020р. виплачувалась згідно Наказу №12-к від 28.01.2020р. який був скасований постановою Львівського апеляційного суду від 15.07.2021р. Позивач із таким твердженням не погоджується та, посилаючись на норми законодавства, зазначає, що кошти які були їй виплачені в якості компенсації щорічної основної відпустки не повертаються роботодавцю. Більше того, в такому випадку відповідач повинен був звернутися із позовом до суду про стягнення з неї безпідставно виплачених коштів за ненадані відпустки. Таким чином, невиплачена компенсація за невикористані 23 дні відпустки розрахована з середньомісячної заробітної плати в розмірі 20436,00грн. та розрахована в сумі 15249,00грн.

Отже відповідачем при звільнені позивачки було порушено трудове законодавство в частині повного розрахунку, а тому вона також має право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, який на день подачі позову складає 53516,16грн. (57 днів х 938,88грн середньоденний заробіток).

Також при зверненні до суду із даним позовом позивач понесла витрати на правничу допомогу які орієнтовно будуть становити 6000,00грн., які також підлягають стягненню з відповідача у її користь.

Оскаржуваним рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 08 квітня 2025 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 до Сокальського міського комунального підприємства водопровідно-каналізаційного господарства про стягнення компенсації за невикористані відпустки та середній заробіток – відмовлено.

Дане рішення в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі зазначає, що позиція відповідача та суду першої інстанції, які вважають, що за ОСОБА_2 збереглись 23 - календарних дні відпустки, але виплата компенсації за них не може бути проведене суперечить вимогам ст. 24 Закону України «Про відпустки». Більше того, наказ від 28.01.2020 року № 12-к в.о. директора МКП «Сокальводоканал» про звільнення ОСОБА_2 бухгалтера по оплаті праці ІІ категорії звільнено з 02.02.2020 року на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП у зв?язку із відмовою продовжувати роботу внаслідок зміни істотних умов праці, на підставі якого виплачено грошову компенсації за 23-и календарних дні невикористаної відпустки скасований - Постановою Львівського апеляційного суду від 15.07.2021 року, а тому відбулась реституція та сторони повернулись у стан до прийняття наказу про звільнення ОСОБА_3 .

Звертає увагу на те, що в матеріалах справи наявні численні заяви ОСОБА_2 про надання відпусток на протязі 2021 - 2024 років. В жодній із поданих ОСОБА_2 заяв роботодавцю не зазначено конкретну дату за який період вона просить надати відпустку. Більше того, ОСОБА_2 просила роботодавця ще при первинному звільненні 28.01.2020 року надати їй відпустку в розмірі 23-и календарних дні, а роботодавець порушивши вимоги Законодавства про працю та не надав можливість відбути ці дні відпустки. Також, не зрозуміло яким чином роботодавець робив градацію за які відпрацьовані дні він надав відпустки, адже дні невикористаних відпусток накопичуються за працівником та їх не можливо в подальшому розподіляти.

Просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, представника апелянта – ОСОБА_1 на підтримання апеляційної скарги, представників відповідача – ОСОБА_4 , Ільщук І.В. на заперечення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Згідно зі ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в Постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає таким вимогам.

Положеннями частини 1 статті 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення компенсації за невикористані відпустки та середній заробіток, суд першої інстанції виходив з того, що з позивачем проведено повний розрахунок при звільненні, в тому числі у повному обсязі виплачено компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки відповідно до вимог чинного законодавства у 2020 році, а відтак для задоволення позовної вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у 2024 році підстави відсутні.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 працювала у Сокальському МКП водопровідно-каналізаційного господарства на посаді бухгалтера.

02.02.2020 року звільнена з посади у зв`язку з відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці п.6 ст.36 КЗпП України (Наказ №12-к від 28.01.2020р.).

Не погоджуючись із вказаним ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Постановою колегії суддів Львівського апеляційного суду від 15.07.2021р. визнано незаконним наказ про звільнення ОСОБА_2 , поновлено її на посаді бухгалтера по оплаті праці II категорії Сокальського МКП водопровідно-каналізаційного господарства, стягнуто у її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду.

Вказане встановлено із матеріалів справи та підтверджено записами у трудовій книжці позивачки серії НОМЕР_1 , копією судового рішення та наказом.

11.07.2024 року ОСОБА_2 звільнена з посади бухгалтера по оплаті праці II категорії Сокальського МКП водопровідно-каналізаційного господарства за власним бажанням на підставі ст.38 КЗпП України у зв`язку із виходом на пенсію – Наказ №136-к від 09.07.2024р.

Згідно п.2 вказаного Наказу про звільнення підприємством надана грошова компенсація за невикористані 4 календарних дні основної і додаткової відпустки за відпрацьований період з 17.06.2024р. по 16.06.2025р. В пункті 4 зазначено, що нарахована компенсація за 23 дні невикористаної відпустки за період роботи з 17.06.2018р. по 02.02.2020р. була виплачена згідно Наказу №12-к від 28.01.2020р.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Відповідно до частини третьої статті 2 Закону України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР право на відпустки забезпечується: 1) гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; 2) забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

Компенсація за всі не використані працівником дні щорічної відпустки є державною гарантією, а спір про стягнення цієї компенсації та середнього заробітку за час затримки розрахунку у зв`язку із її несвоєчасною виплатою на підставі статті 117 КЗпП України є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.

Грошова компенсація за невикористані дні відпустки є одноразовою виплатою, яка включається до додаткового фонду заробітної плати, є виплатою за невідпрацьований час, і має компенсаційний характер, пов`язаний, як правило, із фактом звільнення працівника.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у цій справі є вимоги позивача про стягнення компенсації за невикористані дні належних їй відпусток, яке мало місце під час її звільнення у лютому 2020 року.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивачка зазначала про те, що їй не було виплачено компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки за період з 17 червня2018 року по 02 лютого 2020 року на підставі наказу №12-к від 28.01.2020р. Обраховуючи компенсацію за невикористані дні такої відпустки ОСОБА_2 зазначала про те, що такий розрахунок слід проводити виходячи із її середньомісячної заробітньої плати, яка складає 20 439 грн., відтак їй належиться компенсація за невикористані 23 дні відпустки в розмірі 15 249 грн.

Кількість днів невикористаної позивачкою відпустки за вказаний період сторонами у справі не оспорюється. Спірним є питання щодо підстав виплати такої компенсації, а також сума виплати.

Заперечуючи проти пред`явленого позову відповідач зазначав, що компенсація за невикористані 23 дні відпустки позивачці проведена на підставі наказу №12-к від 28.01.2020р. у лютому 2020 року, що підтверджується банківською випискою, з якої вбачається, що на розрахунковий рахунок ОСОБА_2 31 січня 2020 року було перераховано кошти у загальній сумі 25112,82 грн., що відповідає сумі наведеній у розрахунковому листі за січень 2020 року, який міститься у матеріалах справи.

З розрахункового листка за січень 2020 року вбачається, що в графі нарахування зазначено компенсацію невикористаної відпустки у сумі 8431, 11 грн., а також відпускні за 14 днів у сумі 5 131, 98 грн.

Під час апеляційного розгляду додатково встановлено, що згідно наданого відповідачем розрахунку компенсації за 23 дні невикористаної відпустки за період з 17 червня 2018 року по 02 лютого 2020 року компенсація становить 8431, 11 грн.

З цього розрахунку вбачається, що для його проведення такого відповідачем взято за основу середньоденний заробіток у розмірі 366, 57 коп.

Судом встановлено, що постановою Львівського апеляційного суду від 15.07.2021р. визнано незаконним наказ про звільнення ОСОБА_2 , поновлено її на посаді бухгалтера по оплаті праці II категорії Сокальського МКП водопровідно-каналізаційного господарства, стягнуто у її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду.

В подальшому згідно наказу №136-к від 09.07.2024р. ОСОБА_2 звільнена 11.07.2024 року з посади бухгалтера по оплаті праці II категорії Сокальського МКП водопровідно-каналізаційного господарства за власним бажанням на підставі ст.38 КЗпП України у зв`язку із виходом на пенсію.

Згідно п.п. 2.4 наказу №136-к від 09.07.2024р. ОСОБА_2 виплачено компенсацію за 4 календарні дні відпустки та відмовлено у виплаті невикористаної відпустки у зв`язку з тим, що відпустка за період із 17.06.2018 року по 02.02.2020 року виплачувалась згідно наказу №12-к від 28.01.2020 року, який був скасований постановою Львівського апеляційного суду від 15.07.2021 року.

Згідно ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до вимог статей 76, 77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 420/5416/19 зазначено, що: «якщо у зв`язку зі звільненням, яке згодом визнане таким, що відбулося незаконно/неправомірно, працівникові виплатили – на підставі статті 24 Закону № 504/96-ВР – грошову компенсацію за невикористані дні відпустки (які він мав право використати на день звільнення), то після поновлення на роботі/посаді цей працівник – якщо він отримав грошову компенсацію – має право використати щорічну відпустку тільки за період вимушеного прогулу, але не за період роботи до звільнення, за який йому виплатили грошову компенсацію.

Слушними є доводи представника позивача про те, що грошова компенсація за невикористані дні щорічних відпусток, яку виплатили працівникові при звільненні, не підлягає поверненню після поновлення цього працівника на роботі/посаді. Власне цей спір і не про це. Тут, з погляду колегії суддів, важливо пам`ятати, що поновлення на роботі/посаді працівника (на підставі частини першої статті 235 КЗпП України) не нівелює цієї [виплаченої] грошової компенсації й не «відновлює» права на використання щорічної відпустки, за яку працівник отримав грошову компенсацію при звільненні. Тим паче, що ця виплата (грошова компенсація), якщо вона була, вочевидь ніяким чином не може стосуватися періоду вимушеного прогулу, який «виникне» лише після того, коли незаконність/неправомірність звільнення встановить орган, який розглядатиме цей спір.

16. Отож якщо працівник отримав грошову компенсацію за невикористані дні щорічних відпусток, то використати ці [раніше «компенсовані»] дні відпусток він уже не може, зокрема й після поновлення на роботі/посаді.

Такий самий зміст закладений і в роз`ясненнях, які надало Міністерство соціальної політики України в листі від 28 жовтня 2016 року № 1500/13/84-16, який представник позивача згадує у відзиві на підтвердження своєї правоти, хоча в інтерпретації останньої вони наповнені іншим сенсом».

Колегія суддів зазначає, що положеннями трудового законодавства не визначено можливість та механізм повернення працівником виплачених сум компенсації невикористаної відпустки або будь-яких інших шляхів відновлення становища, що існувало до скасованих наказів про звільнення. При вирішенні вказаного питання відповідач користувався роз`ясненнями Міністерства соціальної політики України, викладеними у листі від 28 жовтня 2016 року №1500/13/84-16, в якому зазначається, якщо при звільненні, визнаному судом незаконним, працівнику була виплачена грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки, то після поновлення його на роботі права на використання цих днів відпустки він не має.

Відтак право на щорічну відпустку після поновлення на роботі у позивача виникає виключно за період вимушеного прогулу з дня звільнення по день поновлення на роботі відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про відпустки»), оскільки за цей період компенсація при звільненні не нараховувалася і не виплачувалася.

Оскільки за період роботи до звільнення ( з 17.06.2018 року по 02.02.2020 року) ОСОБА_2 вже було у повному обсязі компенсовано невикористану відпустку в грошовій формі, її вимога про повторне стягнення коштів за цей самий період є протиправною та суперечить практиці Верховного Суду.

З урахуванням наведеного, оскільки позивач при звільнені у 2020 році отримала компенсацію за невикористані дні відпустки, які виплачені відповідачем вчасно та після поновлення її на роботі не повертаються роботодавцеві згідно ст.1215ЦК України, то при повторному звільнені у 2024 році у підприємства не виникло обов`язку з виплати компенсації за невикористані дні відпустки.

Оскільки між сторонами є розбіжності щодо розміру компенсації за невикористані дні відпустки, то колегія суддів враховує положення Постанови №100 «Про порядок обчислення середньої заробітної плати, яким застосовуються різні періоди, за якими обчислюється середня заробітна плата окремо як для компенсації відпустки, а окремо для компенсації середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Враховуючи наведене колегія суддів визнає помилковими доводи позовної заяви, а також апеляційної скарги про те, що таку треба обраховувати виходячи з середньоденної заробітної плати встановленої постановою Львівського апеляційного суду від 15.07.2021р. про поновлення на роботі, оскільки методика обрахунку середнього заробітку є різною як для компенсації за невикористані дні відпустки так і для компенсації середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Крім того, 26 липня 2024 року ОСОБА_2 подала скаргу до ГУ Держпраці у Львівській області із вимогою провести перевірку на підприємстві щодо невиплати їй компенсації за 23 календарні дні невикористаної щорічної відпустки, яка становить 15249,00грн.

За результатами проведення заходів з державного нагляду щодо додержання вимог законодавства у сферах охорони праці (з питань виплати грошової компенсації відповідно до ст.24 ЗУ «Про відпустки») Сокальського МКП водопровідно-каналізаційного господарства було проведено позапланову перевірку та складено Акт №ЗХ/ЛВ/23837/086 від 28.08.2024р. у якому відсутні порушення вимог законодавства.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 08 квітня 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 03 вересня 2025 року.

Головуючий : Ванівський О.М.

Судді: Савуляк Р,В.

Цяцяк Р.П.