Вирок від 02 вересня 2026 р. у справі №456/6031/25 — Стрийський міськрайонний суд Львівської області

Справа № 456/6031/25

Провадження № 1-кп/456/234/2026

ВИРОК

іменем України

03 вересня 2026 року місто Стрий

Стрийський міськрайонний суд Львівської області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

при секретарі ОСОБА_2

з участю прокурора ОСОБА_3

обвинуваченого ОСОБА_4

захисника ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Стрий кримінальне провадження про обвинувачення ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Миколаїв, Львівської області, зареєстрованого та проживаючого за адресою АДРЕСА_1 , громадянина України, із середньою спеціальною освітою, одруженого, має на утриманні двоє неповнолітніх дітей, кухаря відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 у військовому званні рядовий, раніше не судимого,- за ч.4 ст. 408 КК України,

встановив:

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 (по стройовій частині) №346 від 19.11.2024 рядового ОСОБА_4 зараховано до списків особового складу, поставлено на всі види забезпечення та призначено на посаду кухаря відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації ОСОБА_4 відповідно до вимог ст. ст. 11,16,127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та ст. ст. 1, 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, зобов`язаний неухильно додержуватись Конституції та законів України, сумлінно і чесно виконувати військовий обов`язок, бути дисциплінованим, поводитися з гідністю й честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків.

Згідно ст. 1 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

На підставі Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ, в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався нормативно-правовими актами та триває до теперішнього часу.

Згідно до ст. 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», ст. 2 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України, які проходять військову службу відповідно до законодавства.

Статті 129, 130, 199, 216 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, а також необхідність забезпечення у військовій частині постійної бойової готовності, проведення занять з бойової підготовки, підтримання внутрішнього порядку, військової дисципліни та виконання службових обов`язків, зобов`язують військовослужбовців у службовий час постійно знаходитись в розташуванні військової частини або місця служби і не залишати їх без дозволу командира (начальника).

У порушення вказаних вимог нормативно-правових актів, рядовий ОСОБА_4 переслідуючи мету назавжди ухилитись від проходження військової служби, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно-небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, не маючи наміру повертатись до ІНФОРМАЦІЯ_4 для продовження проходження військової служби, у невстановлений досудовим розслідуванням час, проте не пізніше 23.11.2024 самовільно залишив місце служби - ІНФОРМАЦІЯ_5 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та до моменту прибуття до ТУ ДБР, розташованого у м. Львові, а саме до 22.09.2025 незаконно перебував поза місцем його розташування, обов`язки військової служби не виконував, займався особистими справами, не пов`язаними з проходженням військової служби.

В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.408 КК України, не визнав та пояснив, що він не вчиняв кримінального правопорушення, зазначеного в обвинувальному акті. Його релігійні переконання, оскільки він належить до релігійної організації Свідків Єгови, не дозволяють йому служити в Збройних Силах України, носити військову форму, застосовувати зброю та виконувати військові обов`язки. Він не може нести військову службу, це неприпустимо для його віри, тому йому заборонено брати зброю до рук. Його обрано священнослужителем в релігійній громаді Свідків Єгови. Ще в червні 2022 року згідно першої отриманої повістки він прийшов в ТЦК м. Миколаїв Львівської області згідно місця проживання, де пояснив, що є ОСОБА_6 і проходити військову службу не може через релігійні переконання і надав письмову заяву з проханням на проходження альтернативної невійськової служби, так як є релігійним служителем. Своє прохання про альтернативну службу грунтував ч. 4 ст. 35 Конституції України. 19.11.2024 року в м. Стрию Львівської області його затримали працівники поліції та доставили в ІНФОРМАЦІЯ_6 , де він пояснив начальнику ОСОБА_7 , що є Свідком Єгови, а тому через релігійні переконання не може проходити військову службу, однак готовий пройти альтернативну невійськову службу. Протягом чотирьох діб перебування в ІНФОРМАЦІЯ_7 він не вважав себе військовослужбовцем, військової форми не одягав, військових наказів не виконував. Він залишив ІНФОРМАЦІЯ_6 , оскільки не вважав себе військовослужбовцем. Дозволу на залишення ІНФОРМАЦІЯ_4 він не мав, наказ про призначення на військову службу він не оскаржував, повертатися на військову службу він через релігійні переконання не може. Він готовий бути корисним державі і готовий застосовувати свої сили і здібності там, де є потреба для країни. Оскільки у його діях відсутній умисел на дезертирство, тому просить суд ухвалити виправдувальний вирок.

Суд розцінює показання обвинуваченого ОСОБА_4 , який не визнав своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України, як такі, що надані з метою уникнення від кримінальної відповідальності, оскільки такі показання повністю спростовуються дослідженими в судовому засіданні письмовими доказами, показаннями свідків, які будуть наведені і проаналізовані судом нижче.

Винуватість обвинуваченого ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України, повністю підтверджується зібраними на досудовому слідстві та безпосередньо дослідженими в судовому засіданні доказами, зокрема:

- Витягом з Наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 №747 від 19.11.2024 про призов військовозобов`язаних сержантського та солдатського складу до Збройних Сил України за загальною мобілізацією, з якого вбачається, що солдат ОСОБА_4 , 1986 року народження, з 19.11.2024 призваний за загальною мобілізацією на військову службу до Збройних Сил України та направлено у військову частину ІНФОРМАЦІЯ_4 .(а.с.71)

- Заявою начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_8 про вчинення злочину від 03.12.2024 №12558, з якої вбачається, що 23 листопада 2024 року кухар відділу забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_4 рядовий ОСОБА_4 в умовах воєнного стану, без поважних причин та без дозволу начальників, яким підпорядкований за службою, самовільно залишив місце служби територію ІНФОРМАЦІЯ_4 та не виконує обов`язки військової служби тривалістю десять діб (з 08.00 год. 23.11.2024 по теперішній час) (а.с.72-74)

- Витягом з Наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_8 №244 від 23.11.2024 про призначення службового розслідування, з якого вбачається, що за фактом самовільного залишення місця служби рядового ОСОБА_4 , кухаря відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_4 , призначено службове розслідування.(а.с.75-76)

- Актом службового розслідування від 26.11.2024, з якого вбачається, що було проведено службове розслідування за фактом здійснення самовільного залишення військової частини або місця служби рядовим ОСОБА_4 , кухаря відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_4 23.11.2024 (а.с.77-80)

- Витягом з Наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_8 №346 від 19.11.2024, згідно якого рядового ОСОБА_4 призваного на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період ІНФОРМАЦІЯ_6 , призначено на посаду кухара відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_4 та з 19.11.2024 зараховано до списків особового складу на всі види забезпечення і вважати таким, що справи та посаду прийняв і приступив до виконання службових обов`язків.(а.с.81)

- Довідкою №6020 від 19.11.2024 військово-лікарської комісії при ІНФОРМАЦІЯ_7 , згідно якої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнаний придатним до військової служби у воєнний час.(а.с.82)

- Доповіддю начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_8 від 26.11.2024 №12305 про факт самовільного залишення частини 23.11.2024 військовослужбовця призваного по мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_4 рядового ОСОБА_4 (а.с.84-85).

- Негативною службовою характеристикою солдата ОСОБА_4 , наданою начальником відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_9 (а.с.83)

- Показаннями свідка ОСОБА_10 , військовослужбовця ІНФОРМАЦІЯ_4 , який пояснив, що ОСОБА_4 був призваний на посаду кухаря відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 . Прослужив близько тижня, після чого самовільно залишив місце служби. Пояснював це тим, що його релігійні переконання не дозволяють йому служити в Збройних силах України. ОСОБА_4 своїх військових обов`язків не виконував та відмовлявся одягати військову форму.

- Показаннями свідка ОСОБА_11 , водія-електрика ІНФОРМАЦІЯ_4 , який пояснив, що ОСОБА_4 був призваний на посаду кухаря відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_2 . Прослужив близько тижня, після чого самовільно залишив місце служби, категорично відмовлявся служити. Пояснював це тим, що його релігійні переконання не дозволяють йому служити в Збройних Силах України. ОСОБА_4 своїх військових обов`язків не виконував та відмовлявся одягати військову форму.

Допитаний в судовому засіданні за клопотанням сторони захисту свідок ОСОБА_12 охарактеризував обвинуваченого ОСОБА_4 з позитивної сторони, однак не спростував вини обвинуваченого у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України.

Суд відхиляючи доводи обвинуваченого ОСОБА_4 та його захисника ОСОБА_5 щодо неможливості обвинуваченим проходити військової служби у зв`язку з релігійними переконаннями та його готовність проходити альтернативну службу, якої йому, однак, не пропонували, незважаючи на те, що він звертався до РТЦК та СП з відповідною заявою про заміну йому військової служби на альтернативну (невійськову), суд зважаючи на норми Конституції України та чинне законодавство України, положення Конвенції з прав людини і основоположних свобод та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, практику Європейського суду з прав людини та Верховного Суду зазначає, що ОСОБА_4 був призваний не на строкову військову службу, яку можливо замінити на альтернативну, а на військову службу в Збройні Сили України під час мобілізації на особливий період у зв`язку з оголошенням в Україні з 24 лютого 2022 року воєнного стану та загальної мобілізації, можливості заміни якої на альтернативну закон не передбачає. Водночас право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за певних умов, відтак непереборного конфлікту між релігійними переконаннями ОСОБА_4 та його передбаченим ст. 65 Конституції України обов`язком захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України не існує, а фактичні та юридичні підстави для сумлінної відмови від військової служби у нього відсутні.

Питання, аналогічні тим, які порушені стороною захисту, були предметом розгляду та оцінки об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду. За результатами розгляду об`єднана палата у постанові від 27 жовтня 2025 року (справа № 573/838/24, провадження № 51-603кмо25) сформулювала висновок щодо правозастосування, відповідно до якого законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Призов на військову службу під час мобілізації не скасовує права на сумлінну відмову від носіння та/або використання зброї.

Законодавець чітко відрізняє два види військової служби: строкову військову службу та військову службу за призовом під час мобілізації. Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу, то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни. На думку об`єднаної палати, національне законодавство відповідає критеріям доступності і чіткості. Також не викликає сумніву, що неможливість для військовозобов`язаного відмовитися від призову під час мобілізації є свідомим й послідовним вибором законодавця.

Об`єднана палата вважала, що неможливість відмовитися від військової служби на підставі переконань також має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава. Адже українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави. Військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана та виключна ситуація

У такій ситуації загальну військову мобілізацію оголошено з легітимною метою оборони від агресії, яка загрожує існуванню нації. Захист нації та життя її людей може розглядатися як легітимний інтерес у громадській безпеці для захисту прав і свобод інших людей, включно й цивільних осіб. Якщо існування України поставлено під загрозу, то держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних). Така легітимна мета дозволяє державі впроваджувати пропорційні обмеження, у тому числі виключати можливість відмови від військової служби з міркувань, зумовлених певними переконаннями.

Об`єднана палата не залишила поза увагою посилання сторони захисту на численні рішення ЄСПЛ, що стосуються відмови від військової служби через релігійні переконання. Погоджуючись з тлумаченням ЄСПЛ ст. 9 Конвенції в контексті сумлінної відмови від військової служби, об`єднана палата, однак, вважає, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку Російської Федерації, не дає можливості вважати висновки ЄСПЛ, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до питання, яке вирішує об`єднана палата.

Об`єднана палата не вбачала підстав вважати, що право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантоване ч. 4 ст. 35 Конституції України, поширюється на ситуацію, що загрожує існуванню нації. Відповідно підхід законодавця, який виключив можливість такої заміни, відповідає ст. 35 Конституції України в сукупності зі статями 17 та 65 Основного Закону України.

Щодо пропорційності такого обмеження об`єднана палата визнала, що примус до військової служби є важким тягарем для будь-якої особи, змушуючи її переглянути свої плани, погляди і переконання, стосунки з близькими і суспільством. Для особи, яка сумлінно й послідовно переконана в недопустимості застосування зброї, такий тягар має певний додатковий елемент.

Об`єднана палата визнала, що відмова від носіння і використання зброї утворює ядро певних релігійних або нерелігійних переконань, тому мотиви такої відмови не можуть бути проігноровані навіть у разі служби за мобілізацією, їх необхідно брати до уваги для правильного визначення співвідношення свободи совісті та легітимних обмежень.

Водночас об`єднана палата вважала, що ситуація, у якій перебуває держава, позначається також і на обсязі права на сумлінну відмову, тому не погодилася з доводами захисту щодо абсолютної неможливості для сумлінного відмовника бути призваним за мобілізацією з міркувань, які виходять за межі носіння або використання зброї. Наприклад, на думку об`єднаної палати, необхідність підкоритися військовому керівництву і правилам служби, що не пов`язані з носінням і використанням зброї, не є настільки істотним втручанням у свободу сповідувати свої переконання, щоб вважати їх непропорційними за ситуації, в якій такі обмеження запроваджені.

З огляду на вищенаведене об`єднана палата констатувала, що законодавство не допускає відмову від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, а обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету. Разом з тим, релігійні та інші переконання мають враховуватися під час проходження військової служби за мобілізацією й не можуть спричинювати виконання сумлінним відмовником наказів, пов`язаних з носінням або використанням зброї.

Доводи захисника на предмет юридичної оцінки дій обвинуваченого, як сумлінної відмови, що не може бути підставою кримінальної відповідальності, не ґрунтуються на точному змісті відповідних норм міжнародного права і національного законодавства.

Статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно ч.2 зазначеної вище статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, всупереч доводам захисника, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета, інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених вище законних цілей.

Ні положення ст.18 Пакту, ні ст.9 Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.

Відповідно до законодавства, громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих, відповідно до законодавства, релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Разом з тим, згідно положень ч.3 ст.4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Відповідно ст. 1, 4 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлює такі види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб з числа резервістів в особливий період.

З наведеного слідує, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.

Згідно з п.1 ч.1 ст.150 Основного Закону вирішення питання про відповідність чи невідповідність законів Конституції належить до повноважень Конституційного Суду України. У порядку, встановленому Законом України «Про Конституційний Суд України», цей орган не визнавав неконституційними положення Закону № 1975-XII.

Згідно зі статтею 65 Конституції України та ч.1 ст.1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України.

Статтею 64 Конституції України передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», на всій території України введено воєнний стан, який неодноразово продовжений указами Президента України і діє дотепер.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», оголошено про проведення загальної мобілізації.

У воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання.

У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов`язаних із необхідністю виконання певного обов`язку і свободою віросповідання.

Існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів.

Суд звертає увагу і на той факт, що наступ на Україну носить широкомасштабний характер, адже у лютому 2022 року військове вторгнення було здійснено не лише з території Російської Федерації, а й з території Республіки Білорусь, а сам військовий супротив з боку України охопив понад 8 з 24 областей держави, які межують з названими державами. Протяжність військового нападу з півночі, сходу та півдня, а також з морського кордону Чорного моря сягнула більшої частини кордону всієї України, включаючи тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим.

Відтак в Україні було оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов`язаних осіб, тобто йдеться не про військову службу за призовом, яка має місце в мирний час (як у справах ЄСПЛ), а про військову службу за мобілізацією для відсічі ворожої збройної агресії.

Саме військова служба за мобілізацією на цей момент є першочерговим заходом з метою забезпечення національних інтересів держави, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку РФ. Тобто мобілізація з боку держави України є єдиним необхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, а сама ж держава по суті вже тривалий період часу перебуває у стані «оборонної війни».

Під час мобілізації військовозобов`язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не просто несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави.

На переконання суду, перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов`язку усіма громадянами України, в тому числі й Свідками Єгови. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних).

Згідно позиції Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 15.04.2025 в справі № 573/406/24, воєнний стан в Україні накладає обмеження на всі сфери суспільного та особистого життя. Тому право сповідувати свою релігію або переконання, яке визнається та захищається державною, є обмеженим в частині відмови від мобілізації. Жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

За таких обставин, суд констатує, що ОСОБА_4 , будучи військовозобов`язаним, придатним за станом здоров`я для проходження військової служби, знаючи про відсутність будь-яких рішень щодо заміни на невійськову (альтернативну) службу, без поважних причин, переслідуючи мету назавжди ухилитись від проходження військової служби, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно-небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, не маючи наміру повертатись до ІНФОРМАЦІЯ_4 для продовження проходження військової служби, самовільно залишив місце служби - ІНФОРМАЦІЯ_5 , незаконно перебував поза місцем його розташування, обов`язки військової служби не виконував, займався особистими справами, не пов`язаними з проходженням військової служби.

Аналізуючи зібрані докази по справі і оцінюючи їх в сукупності, суд знаходить вину обвинуваченого доведеною і вважає, що його дії вірно кваліфіковано за ч.4 ст.408 КК України, оскільки він скоїв дезертирство, тобто самовільне залишення місця служби з метою ухилитися від військової служби, вчинене в умовах воєнного стану.

При призначенні покарання обвинуваченому суд враховує обставини справи, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого.

Обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченому, суд враховує, що обвинувачений має на утриманні двоє неповнолітніх дітей.

Обставин, що обтяжують покарання обвинуваченому, по справі не встановлено.

Враховується, що обвинувачений вперше притягується до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується за місцем проживання.

Приймаючи до уваги наведені обставини в сукупності, суд приходить до висновку, що виправлення обвинуваченого можливе призначивши покарання у виді позбавлення волі в межах санкції ч.4 ст.408 КК України.

Керуючись ст. ст. 370, 374 КПК України, суд –

ухвалив:

ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України та призначити покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років.

Строк відбуття покарання ОСОБА_4 рахувати з часу приведення вироку до виконання.

Зарахувати ОСОБА_4 в строк відбуття покарання термін перебування під вартою з 22.09.2025 року по 16.01.2026 року.

Запобіжний захід ОСОБА_4 у виді застави до вступу вироку в законну силу залишити без змін.

Вирок може бути оскаржений до Львівського апеляційного суду через Стрийський міськрайонний суд Львівської області шляхом подачі апеляції протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору.

Головуючий суддя ОСОБА_1