Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №161/8466/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 161/8466/26 пров. № А/857/37222/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Гудима Л.Я.,

суддів: Мандзія О.П., Онишкевича Т.В.,

за участю секретаря судового засідання: Кулабухової М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львів апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 червня 2026 року, головуючий суддя – Смокович М.В., ухвалене у м. Луцьк, повний текст якого складено 09.06.2026 року, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови за справою про адміністративне правопорушення,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач – ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якому просила скасувати постанову у справі про адміністративне правопорушення від 23.02.2026 року №27/2в.

В обґрунтування своїх позовних вимог посилалася на те, що оскаржена постанова є протиправною, та такою, що прийнята без урахування усіх обставин, які мають значення для прийняття рішення.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 червня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови за справою про адміністративне правопорушення - залишено без задоволення, постанову начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 полковника ОСОБА_3 № 27/2в від 23.02.2026 року - залишено без змін.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 оскаржила його в апеляційному порядку, яка, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким адміністративний позов задовольнити.

Свою апеляційну скаргу обґрунтовує тими ж доводами, що наводились нею у поданому адміністративному позові, однак безпідставно не взяті до уваги судом попередньої інстанції.

Відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється, у зв`язку з неявкою у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні у справі письмові докази та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 16.02.2026 року в особистій присутності ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП (примірник протоколу вручено під особистий підпис позивача, про дату розгляду справи про адміністративне правопорушення повідомлена).

23.02.2026 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 полковником ОСОБА_3 була винесена постанова № 27/2в про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП з накладенням адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 34 000,00 грн.

З тексту постанови видно, що ОСОБА_1 , як керівник ТОВ «СПКМ-13», не подала до 20.12.2025 року інформацію про наявність транспортних засобів і техніки, їхній технічний стан, а також громадян, які працюють на них, чим порушила вимоги ст. 6 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», п. 15 Положення про військово-транспортний обов`язок, затверджений Постановою КМУ № 1921 від 28.12.2000 року.

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що письмової інформації про наявність транспортних засобів і техніки, їх технічний стан, а також про громадян, які працюють на підприємстві на таких транспортних засобах і техніці у строк до 20.12.2025 року позивач відповідачу не подала, а тому зазначена постанова у справі про адміністративне правопорушення в частині визнання ОСОБА_1 винною у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП, є законною та обґрунтованою.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає їх вірними, такими, що відповідають нормам матеріального і процесуального права та обставинам справи з огляду на наступне.

Охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов`язків, відповідальності перед суспільством є завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП).

Відповідно до статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Згідно з статтею 7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.

Так, ст. 210-1 КУпАП визначає порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.

Відповідно до вказаної статті порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьохсот до п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 року №1932-XII визначено, що особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Так, згідно Указу Президента України № 303/2014 від 17.03.2014 року «Про часткову мобілізацію» було прийнято рішення про оголошення та проведення часткової мобілізації, а отже з цього періоду в Україні діє особливий період.

Відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»» від 24.02.2022 року № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан. З цієї дати діє воєнний стан, а тому порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період є підставою для притягнення до відповідальності саме за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.

Згідно із статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон №3543-XII) мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Частиною 2 статті 4 Закону №3543-XII встановлено, що загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Відповідно до частин 5 та 6 статті 4 Закону №3543-XII вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через засоби масової інформації.

У відповідності до статті 6 Закону №3543-XII військово-транспортний обов`язок установлюється з метою задоволення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань на особливий період транспортними засобами (у тому числі водними) і технікою (далі - транспортні засоби) і поширюється на центральні та місцеві органи виконавчої влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, у тому числі на залізниці, порти, пристані, аеропорти, нафтобази, автозаправні станції дорожнього господарства та інші підприємства, установи і організації, які забезпечують експлуатацію транспортних засобів, а також на громадян - власників транспортних засобів. Порядок виконання військово-транспортного обов`язку, норми безоплатного залучення, вилучення та примусового відчуження транспортних засобів і техніки на період мобілізації та у воєнний час визначаються Кабінетом Міністрів України. Норми безоплатного залучення, вилучення та примусового відчуження транспортних засобів і техніки визначаються у відсотках за підприємством (установою, організацією) за галузями національної економіки. Порядок відшкодування державою вартості майна чи збитків, яких зазнають центральні та місцеві органи виконавчої влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, а також громадяни внаслідок вилучення чи примусового відчуження транспортних засобів в особливий період, визначається законом. Виконання військово-транспортного обов`язку під час мобілізації здійснюється згідно з Мобілізаційним планом України шляхом безоплатного залучення транспортних засобів підприємств, установ та організацій усіх форм власності для забезпечення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань на умовах їх повернення власникам після оголошення демобілізації. Обсяги транспортних засобів за типами та марками, що планується залучити під час мобілізації, для підприємств, установ та організацій усіх форм власності встановлюються згідно з Мобілізаційним планом України місцевими державними адміністраціями за поданням територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Залучення транспортних засобів під час мобілізації здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, Центральним управлінням або регіональними органами Служби безпеки України, відповідними підрозділами розвідувальних органів України на підставі рішень місцевих державних адміністрацій, що оформлюються відповідними розпорядженнями. Приймання-передача транспортних засобів, залучених під час мобілізації, та їх повернення після оголошення демобілізації здійснюються на підставі актів приймання-передачі, в яких зазначаються відомості про власників, технічний стан, залишкову (балансову) вартість та інші необхідні відомості, що дають змогу ідентифікувати транспортні засоби. Повернення транспортних засобів власнику здійснюється протягом 30 календарних днів з моменту оголошення демобілізації. Порядок компенсації шкоди, завданої транспортним засобам внаслідок їх залучення під час мобілізації, визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 15 Положення про військово-транспортний обов`язок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 року №1921, керівники підприємств, установ та організацій подають територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки щороку до 20 червня та 20 грудня інформацію про наявність транспортних засобів і техніки, їх технічний стан, а також про громадян, які працюють на підприємствах, в установах та організаціях на таких транспортних засобах і техніці, за формою згідно з додатком 1.

З урахуванням вказаного колегія суддів вважає, що кінцевою датою для подання керівниками підприємств, установ та організацій до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки інформації про наявність транспортних засобів і техніки, їх технічний стан, а також про громадян, які працюють на підприємствах, в установах та організаціях на таких транспортних засобах і техніці, є 20 грудня та 20 червня.

Зі змісту оспорюваної постанови видно, що позивач, як керівник ТОВ «СПКМ-13», не подала до 20.12.2025 року інформацію про наявність транспортних засобів і техніки, їхній технічний стан, а також громадян, які працюють на них, чим порушила вимоги ст. 6 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», п. 15 Положення про військово-транспортний обов`язок, затверджений Постановою КМУ № 1921 від 28.12.2000 року.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач є керівником ТОВ «СПКМ-13».

Відтак, позивач, як керівник вказаного підприємства, зобов`язаний дотримуватись вимог чинного законодавства та строків вчинення певних (в даному випадку подачі звіту до 20 грудня 2025 року) дій під час проведення мобілізації та військових дій на території України.

Також колегія суддів вважає безпідставними покликання позивача про те, що станом на момент подачі відповідного звіту підприємство не мало у власності або користуванні транспортних засобів, техніки чи іншого майна, а також не мало найманих працівників, оскільки відсутність на підприємстві транспортних засобів не звільняє керівника даного підприємства від обов`язку, передбаченого п.15 Положення, зокрема, подати такий звіт у встановлений чинним законодавством строк із зазначенням інформації про відсутність транспортних засобів і техніки громадян, які працюють на них.

Вищевикладене спростовує доводи позивача про відсутність у його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 210-1 КУпАП.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

З урахуванням наведеного, позивачем не доведено та матеріалами справи не підтверджено факту відсутності в його діях складу адміністративного правопорушення, відтак правильним є висновок суду першої інстанції про те, що оскаржена постанова по справі про адміністративне правопорушення є правомірною, підстави для її скасування відсутні.

В частині решти доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені сторонами, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді.

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.

Керуючись ст.ст. 243, 272, 286, 308, 310, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 червня 2026 року у справі №161/8466/26 – без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і не може бути оскаржена.

Головуючий суддя Л. Я. Гудим

судді О. П. Мандзій

Т. В. Онишкевич

Повний текст постанови складено 03.09.2026 року.