Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №460/23578/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 460/23578/25 пров. № А/857/21563/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого-судді Кузьмича С. М.,

суддів Курильця А.Р., Мікули О.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року (ухвалене головуючим – суддею Друзенко Н.В. у м. Рівне) у справі № 460/23578/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними та скасування наказів, зобов`язання вчинення певних дій,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідачів в якому просив:

визнати протиправним та скасувати наказ ІНФОРМАЦІЯ_2 в частині призову його на військову службу під час мобілізації;

визнати протиправним та скасувати наказ ІНФОРМАЦІЯ_2 в частині відправлення його у військову частину НОМЕР_1 ;

визнати протиправним та скасувати наказ Військової частини НОМЕР_1 про призначення його на посаду курсанта навчального взводу навчальної роти НОМЕР_2 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки та зарахування до списків особового складу частини на всі види забезпечення.

В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що він неодноразово, як в усній, так і в письмовій формі, повідомляв службовим особам ІНФОРМАЦІЯ_3 про те, що він належить до Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні та надавав письмове підтвердження цього факту. Водночас, позивач письмово заявив, що на підставі своїх релігійних переконань відмовляється від військової служби та бажає скористатися правом на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантованою статтею 35 Конституції України. Переконаний, що його примусово призвано на військову службу під час мобілізації і під примусом доставлено у місце її проходження, яке він залишив, не вважаючи себе військовослужбовцем. За наведеного, просить скасувати відповідні накази в судовому порядку задля відновлення своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 16.02.2026 в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з того, що у спірному випадку позивач не є особою, призваною для проходження строкової військової служби, яка дає право на заміну такої служби альтернативною. Окрім того, суд врахував, що позивач може бути залучений до виконання військового обов`язку без необхідності носіння та застосування зброї, у службах продовольчого забезпечення та харчування, зв`язку, ремонту транспорту, будівництва фортифікаційних споруд тощо.

Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив позивач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права з неповним з`ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позов.

Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження, колегія суддів, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін, з наступних підстав.

З матеріалів справи слідує, що 22.04.2025 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , був доставлений у ІНФОРМАЦІЯ_5 представниками Національної поліції у зв`язку з перебуванням у розшуку за порушення правил військового обліку.

Після уточнення військово-облікових даних, ОСОБА_1 пройшов військово-лікарську комісію при ІНФОРМАЦІЯ_6 , і за результатами медичного огляду та згідно з карткою медичного обстеження його було визнано придатним до військової служби. Результати ВЛК оформлені довідкою №2025-0422 1827-1910-3 від 22.04.2025.

Також у ІНФОРМАЦІЯ_6 складено, а ОСОБА_1 засвідчено підписом, успішні результати експериментально-психологічного дослідження військовозобов`язаного та бланк попередньої співбесіди з військовозобов`язаним.

Того ж дня ОСОБА_1 було вручено повістку МР 1018/1 від 22.04.2025 з метою призову на військову службу під час мобілізації, в отриманні якої він розписався.

За пп.9.1. пункту 9 наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 №494 від 22.04.2025, солдата ОСОБА_1 , ВОС 956647А, відповідно до Указу Президента України від 14.01.2025 №26/2020 «Про загальну мобілізацію» та відповідно до мобільного розпорядження №М33 від 28.03.2025, велено вважати призваним на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період до військової частини НОМЕР_1 з 22.04.2025.

Не є спірною та повністю визнається усіма учасниками і та обставина, що 22.04.2025 ОСОБА_1 подав на ім`я начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 заяву, яка зареєстрована за №6598, в якій зазначив, що 4 грудня 1999 року зробив серйозний та поміркований крок став християнином, присвяченим та охрещеним ОСОБА_2 , що спонукує особисто його не брати участь в жодних військових конфліктах. В такій заяві, ОСОБА_1 вказав, що ґрунтуючись на своїх особистих глибоких релігійних переконаннях та навченій по Біблії християнській совісті, він «відмовляється брати до рук зброю та будь-яким чином брати участь у діяльності, яка прямо або опосередковано підтримує війну чи якось пов`язана з Міністерством оборони України та Збройними Силами України; відмовляється від будь-якої роботи або служби, в тому числі на фронті, шпиталях та інших медичних закладах, на підприємствах, в установах та організаціях, які пов`язані з військовими, Міністерством оборони України та Збройними Силами України чи за їх направленням та/або за їх фінансуванням оплати прані, робіт, служби.». Крім цього, в заяві зазначено, що оскільки виконання військового обов`язку під час мобілізації суперечить його релігійним переконанням як громадянина України, виконання цього обов`язку повинно бути замінене відповідною альтернативною (невійськовою) службою. При цьому, зауважено на тому, що «Закон у наказній формі приписує посадовим особам направляти віруючих на проходження альтернативної (невійськової) служби, тобто не на роботи, які мають оборонний характер, не на виконання трудової повинності тощо, а саме на альтернативну (невійськову) службу. Якщо механізму проходження альтернативної (невійськової) служби замість військової служби під час мобілізації не існує, значить віруючі, які заявили про бажання проходити таку альтернативну (невійськову) службу, не можуть бути направлені ані на проходження військової служби, ані на проходження альтернативної (невійськової) служби. А тому вони мають бути або звільненні від призову на військову службу під час мобілізації, або їм має бути надана відстрочка від військової служби під час мобілізації на весь період мобілізації, щодо них не можна застосовувати жодних заходів для примусового відправлення їх на військову службу чи будь-якого іншого примушування її проходити.». На таких підставах, ОСОБА_1 просив: надати йому відстрочку від військової служби під час мобілізації на весь період мобілізації на підставі положення абзацу шістнадцятого частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у системному зв`язку з положенням частини четвертої статті 35 Конституції України; письмово повідомити, в повноваження якого державного органу під час воєнного стану і періоду мобілізації входить, на виконання припису норми частини четвертої статті 35 Конституції України, направляти громадян на проходження альтернативної (невійськової) служби, щоб він міг подати відповідну заяву до даного органу; надіслати рекомендованою кореспонденцією на його поштову адресу, обґрунтовану письмову відповідь.

До заяви долучено довідку за №530 від 09.01.2025 за підписом голови Керівного комітету і печаткою Центру Свідків Єгови Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні», за змістом якої ОСОБА_1 з 28.07.2007 є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні. 29.11.2019 він призначений Керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя - служителем (дияконом) збору.

Згідно з пп.1.16 пункту 1 наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №117 від 23.04.2025, солдата ОСОБА_1 , який прибув з ІНФОРМАЦІЯ_3 , призначено на посаду курсанта навчального взводу навчальної роти НОМЕР_2 навчального батальйону школи індивідуальної підготовки та зараховано до списків особового складу частини та на всі види забезпечення.

24.03.2025 солдат ОСОБА_1 самовільно залишив військову частину, що підтверджується витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №118 від 24.04.2025, за яким призупинена виплата грошового забезпечення та проведене виключення з речового та продовольчого забезпечення.

Також не є спірною та визнається усіма учасниками та обставина, що ІНФОРМАЦІЯ_7 за результатами перевірки відповідного звернення, встановив порушення посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_3 розпорядження Головнокомандувача ЗСУ №25609 від 16.12.2024, в частині недопущення затримання та примусового доставлення до ТЦК осіб, які є священнослужителями зареєстрованих в Україні релігійних організацій.

Вважаючи спірні накази протиправними, позивач звернувся до суду з відповідними позовними вимогами.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Спеціальним законом, який визначає, зокрема обов`язки громадян щодо здійснення мобілізації в особливий період, є Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (далі - Закон № 3543-XII зі змінами та доповненнями згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» № 3633-IX від 11.04.2024).

За визначенням абзацу 5 ч. 1 ст. 1 Закону № 3543-XII особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, сил оборони і сил безпеки, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і час демобілізації після закінчення воєнних дій.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022 на території України введено воєнний стан з 24 лютого 2022 року, який триває і досі.

Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 03.03.2022 № 2105-IX затверджено Указ Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 № 65/2022, яким оголошено проведення загальної мобілізації, яка триває і досі.

Відповідно до положень частин 1, 3 ст. 22 Закон № 3543 громадяни зобов`язані з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.

Під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

З аналізу зазначених вище норм вбачається обов`язок громадян з`явитися, зокрема до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки) для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.

Разом з цим, ст. 23 Закону №3543-XII встановлено вичерпний перелік осіб, яким надається відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації та перелік осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Пунктом 16 ч. 1 ст. 23 Закону №3543-XII, на яку в своїй заяві про відстрочку покликався ОСОБА_1 , не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: керівники міністерств та їх заступники, керівники державних органів, органів державного управління, юрисдикція яких поширюється на всю територію України.

Однак, як встанови суд першої інстанції, що жодними доказами про приналежність позивача до однієї з таких категорій не підтверджено.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 23 Закону №3543-XII, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, і перебувають на спеціальному військовому обліку.

Стаття 25 Закону №3543-XII, містить відсилочну норму про те, що Порядок та організація бронювання, критерії, перелік посад і професій, а також обсяги бронювання військовозобов`язаних визначаються цим Законом та нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, прийнятими на його виконання.

На виконання цієї статті Кабінет Міністрів України постановою №76 від 27.01.2023 затвердив Порядок бронювання військовозобов`язаних на період мобілізації та на воєнний час.

Абзацом 16 пункту 5 Порядку визначено, що бронюванню підлягають всі військовозобов`язані священнослужителі за переліком посад, затвердженим ДЕСС.

Такий перелік посад військовозобов`язаних священнослужителів, які підлягають бронюванню на період мобілізації та на воєнний час затверджено наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті №Н-21/11 05.02.2025 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19.02.2025 за №264/43670).

Відповідно до п. 4 вказаного Переліку бронюванню на період мобілізації та на воєнний час підлягає, в тому числі, священнослужитель-працівник релігійного центру, релігійного управління, релігійної громади, монастиря, релігійного братства, місіонерського товариства (місії), духовного навчального закладу, уповноважений на виконання/проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній, здійснення проповідницької діяльності, що має трудові правовідносини у релігійній організації.

Разом з тим, суду не надано жодного доказу тому, що позивач був внесений до списку відповідної релігійної організації для бронювання від мобілізації та на воєнний час, як і на підтвердження факту надсилання Державній службі України з етнополітики та свободи совісті документів для його бронювання.

В позовній заяві позивач зазначає, що він 29.11.2019 призначений Керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя - служителем (дияконом) збору, а відтак, він належить до «інших військовозобов`язаних або окремої категорії громадян», які на підставі абзацу 24 ч. 1 ст. 23 Закону №3543-XII та ч. 4 ст. 35 Конституції України не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Крім цього вказує, що він не відмовлявся від виконання військового обов`язку, а просив замінити її на альтернативну (невійськову) службу з вище наведених підстав.

Колегія суддів дослідивши позицію позивача вважає з цього приводу зазначити наступне.

Так, згідно ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Згідно з положеннями ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Водночас, статтею 23 Закону № 3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.

Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991 №1975-ХІІ (далі - Закон №1975-ХІІ).

Відповідно до ст. 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно ст. 2 Закону №1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Частиною 1 ст. 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (ч. 2 ст. 4 Закону №1975-ХІІ).

Відповідно до ст. 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов`язана із соціальним захистом населення, охороною здоров`я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.

Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.

10.11.1999 постановою Кабінету Міністрів України за №2066 (далі - Положення №2066) затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Згідно п.п. 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.

На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.

Із системного аналізу вказаних норм вбачається, що альтернативна служба це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби.

Разом з тим, Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час воєнного стану не визначена.

При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

В даному випадку, колегією суддів враховується, що п. 4 ст. 1 Закону №2232-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу».

Поряд з цим, з матеріалів справи встановлено, що позивач є військовозобов`язаний та висновком ВЛК визнаний придатним до військової служби та згідно повістки був зобов`язаний з`явитись за адресою, оскільки був призваний за мобілізацією відповідно до Указу Президента України №65/2022 від 24.02.2022.

Тобто, матеріалами справи підтверджено, що у даному випадку, позивач є мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не призваний на строкову військову службу, яка дає право на заміну такої служби альтернативною.

Враховуючи те, що позивач являється мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не особою, яка підлягає призову на строкову військову службу, у спірному випадку, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції, що позивач не наділений правом бути направленим на альтернативну (невійськову) службу .

Колегія суддів також зазначає, що Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не передбачено надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних та не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану.

Ба більше, суд першої інстанції правильно зазначив, що відповідно до довідки №530 від 09.01.2025, позивач став присвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні з 28.07.2007, посаду священнослужителя - служителем (дияконом) збору він обійняв 29.11.2019. Але при цьому, від початку повномасштабного вторгнення і до моменту його мобілізації, він не звертався до структурного підрозділу місцевої державної адміністрації за місцем проживання з мотивованою письмовою заявою для вирішення питання про направлення на альтернативну службу. Доказів протилежного суду надано не було.

Заяву про те, що держава має забезпечити йому право на альтернативну службу ОСОБА_1 подав лише тоді, коли у ІНФОРМАЦІЯ_6 розпочалася процедура його мобілізації. І така заява була адресована районному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки, який в той же час, відповідними повноваженнями не наділений.

Окрему увагу суд звертає і на те, що позивач у своїй заяві від 22.04.2025 вказував, що він не лише відмовляється брати до рук зброю, а й взагалі відмовляється від «будь-якої роботи або служби, в тому числі … у шпиталях та інших медичних закладах, на підприємствах, в установах та організаціях, які пов`язані з військовими, Міністерством оборони України та Збройними Силами України чи за їх направленням та/або за їх фінансуванням оплати прані, робіт, служби». Відмовляється він і від будь-яких робіт, які «мають оборонний характер» і від «виконання трудової повинності».

Тобто зміст заяви є абсолютно алогічним, позаяк позивач з одного боку, вказуючи про своє небажання брати до рук зброю, просить про відповідну альтернативу військовому обов`язку, і тут же вказує про те, що і будь-яка альтернатива його не задовільнить, бо він насправді хоче відстрочку від мобілізації.

Разом з тим, відстрочка від мобілізації надається на відповідних підставах та при умові подання Комісії для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, що функціонує при ТЦК та СП відповідної заяви і відповідного пакету документів, як того вимагає постанова Кабінету Міністрів України №560 від 16.05.2024.

Доказів звернення в такому порядку позивачем суду не надано.

Щодо посилання апелянта на рішення ЄСПЛ, колегія суддів зазначає наступне:

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права гарантує кожній людині право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Відступ від положень Пакту не допускається навіть під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою.

Статтею 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.

Ані положення Пакту, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9 Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими, переконаннями (Баятян проти Вірменії (Bayatyan v. Armenia), Папавасілакіс проти Греції (Papavasilakisv. Greece), Канатли проти Туреччини (Kanatliv. Turkiye).

Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (Enver Aydemir v. Turkiye), Дягілєв проти Росії).

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава може встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини та запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу. Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень статті 9 Конвенції та в якій мірі, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи.

Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст. 35 Конституції України. Одним з аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов`язку з захисту Вітчизни.

За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.

Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист держави і забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в ст. 1 Закону № 2232-XII - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством.

Отже, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

Наведені вище висновки сформовано Верховним Судом у постанові № 601/2491/22 від 13.06.2024.

Крім цього колегія суддів поділяє твердження суду першої інстанції, що наявність довідки приналежність позивача до релігійної організації не може бути єдиним належним доказом релігійних переконань позивача, а відтак не підтверджує його стійкі, постійні та щирі переконання щодо неприйняття будь-якої участі саме в оборонній війні, зокрема і такої участі, яка не передбачає застосування або носіння зброї.

Окрім того, суд враховує, що позивач може бути залучений до виконання військового обов`язку без необхідності носіння та застосування зброї, у службах продовольчого забезпечення та харчування, зв`язку, ремонту транспорту, будівництва фортифікаційних споруд тощо.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду — без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється.

Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року у справі № 460/23578/25 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає. Крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя С. М. Кузьмич

судді А. Р. Курилець

О. І. Мікула