Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №560/12112/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 560/12112/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Салюк П.І.

Суддя-доповідач - Гнап Д.Д.

03 вересня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючої судді: Гнап Д.Д.

суддів: Сушка О.О. Яремчукa К.О. ,

за участю:

секретаря судового засідання: Криворучко А.C,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 06 серпня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Хмельницькій області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправним рішення, зобов`язання вчинити дії.

І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Позивач звернувся до суду з позовом до відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Хмельницькій області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції, у якому просив визнати протиправним рішення заступника начальника відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Хмельницькій області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Кота А.М. про відмову у задоволенні клопотання про закінчення виконавчого провадження та зобов`язати останнього винести постанову про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа №1/2218/1455/2011 про конфіскацію майна, що належить позивачу на праві власності, крім житла, на підставі пункту 7 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».

Позовні вимоги мотивовані тим, що вироком Хмельницького міськрайонного суду від 25 червня 2012 року у справі №1/2218/1455/2011 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 368 Кримінального кодексу України (у редакції Закону від 05 квітня 2001 року), та призначено покарання у виді дев`яти років шести місяців позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, строком на три роки, із конфіскацією майна, що належить йому на праві власності, крім житла.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що виконавчий документ не містить визначеного строку його виконання, рішення суду в частині конфіскації майна фактично не виконано у повному обсязі, а тому підстави для закінчення виконавчого провадження відповідно до пункту 7 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» відсутні. Крім того, суд врахував, що судами кримінальної юрисдикції позивачу відмовлено у звільненні від відбування додаткового покарання у зв`язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.

ІІ. УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ПОЗИЦІЇ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права.

На думку апелянта, строк давності виконання обвинувального вироку, визначений статтею 80 Кримінального кодексу України, закінчився 25 липня 2022 року, у зв`язку з чим припинилися кримінально-правові наслідки вироку, а виконавче провадження підлягає закінченню.

Також апелянт вважає, що конфіскація майна є майновим видом стягнення, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на момент відкриття виконавчого провадження, відповідно до яких строк здійснення виконавчих дій становив шість місяців. На його думку, сплив зазначеного строку свідчить про настання передбаченої пунктом 7 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» підстави для закінчення виконавчого провадження.

Крім того, апелянт зазначає, що ухвали судів, постановлені у кримінальному провадженні щодо відмови у звільненні від відбування покарання, не мають преюдиційного значення для вирішення цього адміністративного спору.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін.

Зазначає, що виконавче провадження №35208952 перебуває на стадії примусового виконання, у його межах частину належного боржнику майна конфісковано та реалізовано, а щодо іншого майна виконавчі дії тривають. Також відповідач посилається на судові рішення, якими позивачу відмовлено у звільненні від відбування додаткового покарання у виді конфіскації майна у зв`язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.

ІІІ. ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ

Судом установлено, що вироком Хмельницького міськрайонного суду від 25 червня 2012 року у справі №1/2218/1455/2011 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 368 Кримінального кодексу України, та призначено покарання у виді дев`яти років шести місяців позбавлення волі з позбавленням права обіймати відповідні посади строком на три роки із конфіскацією всього належного йому майна, крім житла.

Вирок набрав законної сили 11 грудня 2012 року.

На виконання зазначеного вироку 14 листопада 2012 року відкрито виконавче провадження №35208952.

Виконавче провадження перебуває на стадії примусового виконання. Постановою державного виконавця від 24 квітня 2026 року повторно описано та арештовано 1/2 частину садового будинку та 1/2 частину земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

У 2025 році позивач звернувся до Хмельницького міськрайонного суду з клопотанням про звільнення від відбування додаткового покарання у виді конфіскації майна у зв`язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.

Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду, залишеною без змін ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 10 листопада 2025 року, у задоволенні зазначеного клопотання відмовлено. При цьому суд апеляційної інстанції врахував обставини зміни статусу належного засудженому садового будинку на житловий, що перешкодило можливості його конфіскації, та зазначив про наявність передумов ухилення від відбування призначеного покарання.

23 березня 2026 року позивач звернувся до державного виконавця із клопотанням про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 7 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», посилаючись на закінчення строків виконання обвинувального вироку.

Листом від 25 березня 2026 року заступник начальника відділу примусового виконання рішень відмовив у задоволенні зазначеного клопотання.

Не погодившись із таким рішенням державного виконавця, позивач звернувся до адміністративного суду з цим позовом.

IV. ОЦІНКА ВИСНОВКІВ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА ДОВОДІВ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання, а держава забезпечує його виконання у визначеному законом порядку.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження та сукупністю дій визначених законом органів і осіб, спрямованих на примусове виконання судових рішень, які здійснюються на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Однією із засад виконавчого провадження відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» є обов`язковість виконання судових рішень.

Частиною першою статті 18 зазначеного Закону встановлено обов`язок державного виконавця вживати всіх передбачених законом заходів щодо примусового виконання рішень, діяти ефективно, своєчасно та у повному обсязі.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 18 Закону державний виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб і порядку, визначених виконавчим документом та законом.

Відповідно до статті 59 Кримінального кодексу України конфіскація майна є видом додаткового кримінального покарання.

Згідно із частиною другою статті 48 Кримінально-виконавчого кодексу України виконання покарання у виді конфіскації майна покладається на органи державної виконавчої служби.

Порядок виконання такого покарання визначено статтею 62 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої майно, що підлягає конфіскації, вилучається, а його реалізація здійснюється у порядку, встановленому цим Законом.

Таким чином, державний виконавець під час виконання вироку суду не вирішує питання щодо існування чи припинення кримінально-правових наслідків обвинувального вироку, а забезпечує його виконання у межах повноважень, визначених законом.

Предметом спору у цій справі є правомірність відмови державного виконавця у закінченні виконавчого провадження на підставі пункту 7 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, крім випадків наявності заборгованості зі стягнення відповідних платежів.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, позивач зазначає, що строк давності виконання обвинувального вироку, встановлений статтею 80 Кримінального кодексу України, сплив, а тому державний виконавець був зобов`язаний закінчити виконавче провадження.

Колегія суддів із такими доводами погодитися не може.

Питання про звільнення особи від відбування покарання у зв`язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку вирішується виключно судом у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом.

Матеріали справи підтверджують, що позивач уже реалізував право на звернення до суду з відповідним клопотанням.

Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду, залишеною без змін ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 10 листопада 2025 року, у задоволенні такого клопотання відмовлено.

При цьому суд апеляційної інстанції, зокрема, врахував обставини зміни статусу належного засудженому садового будинку на житловий, що перешкодило можливості його конфіскації, та зазначив про наявність передумов ухилення від відбування призначеного покарання.

Посилання апелянта на відсутність преюдиційного значення зазначених ухвал не впливає на результат розгляду цієї справи, оскільки адміністративний суд не покладає встановлені ними обставини в основу рішення за правилами преюдиції. Водночас набрання законної сили судовими рішеннями, якими позивачу відмовлено у звільненні від відбування додаткового покарання, є юридично значущим для оцінки повноважень державного виконавця, який за відсутності іншого судового рішення не вправі самостійно припинити виконання вироку.

Посилання апелянта на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 24 грудня 2015 року у справі №5-324кс15, не зумовлює іншого висновку у цій справі. Питання наявності підстав для звільнення позивача від відбування додаткового покарання у зв`язку із закінченням строків давності вже було предметом розгляду судів кримінальної юрисдикції, тоді як державний виконавець та адміністративний суд у межах цього спору не наділені повноваженнями повторно вирішувати питання про звільнення особи від кримінального покарання.

За таких обставин державний виконавець не був наділений повноваженнями самостійно робити висновок про припинення виконання обвинувального вироку або визнавати додаткове покарання таким, що не підлягає подальшому виконанню.

Крім того, матеріали справи свідчать, що виконавче провадження фактично триває, а державним виконавцем вчиняються виконавчі дії щодо майна боржника, зокрема 24 квітня 2026 року винесено постанову про його опис та арешт.

Посилання апелянта на положення Закону України «Про виконавче провадження» №606-XIV у редакції, чинній на момент відкриття виконавчого провадження, не дають підстав для іншого вирішення спору з огляду на таке.

Передбачений частиною другою статті 30 Закону №606-XIV шестимісячний строк стосувався строку здійснення державним виконавцем виконавчих дій. Зазначена норма не містила припису про те, що сплив цього строку припиняє чинність виконавчого документа або сам по собі означає закінчення строку, встановленого законом для відповідного виду стягнення у розумінні пункту 6 частини першої статті 49 цього Закону.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що пункт 7 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» підлягає застосуванню у зв`язку із закінченням десятирічного строку давності виконання вироку, визначеного статтею 80 Кримінального кодексу України.

Зміст наведеної норми Закону пов`язує закінчення виконавчого провадження із закінченням строку, встановленого законом саме для відповідного виду стягнення.

Водночас у цій справі позивач не довів існування такого передбаченого законом строку, із закінченням якого закон безпосередньо пов`язує виникнення у державного виконавця обов`язку закінчити виконавче провадження щодо виконання вироку суду в частині конфіскації майна.

За відсутності судового рішення про звільнення позивача від відбування додаткового покарання або іншої прямо передбаченої законом підстави для закінчення виконавчого провадження державний виконавець був зобов`язаний продовжувати виконання виконавчого документа.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

V. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частин першої — третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Оцінивши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність встановлення судом першої інстанції обставин справи та застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Хмельницького окружного адміністративного суду ухвалене з додержанням вимог закону.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не свідчать про наявність передбачених статтею 317 КАС України підстав для скасування або зміни рішення.

За таких обставин, керуючись статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 06 серпня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Постанова суду складена в повному обсязі 03 вересня 2026 року.

Головуюча Гнап Д.Д.

Судді Сушко О.О. Яремчук К.О.