Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №149/2131/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 149/2131/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Павлюк О.О.

Суддя-доповідач - Гонтарук В. М.

03 вересня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Гонтарука В. М.

суддів: Білої Л.М. Моніча Б.С. ,

секретаря судового засідання: Лучіцька В.О.,

за участю:

представника позивача: Якименко Юлії Олексіївни

представників відповідача: Боринської Руслани Русланівни, Скляра Олега Володимировича

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 26 червня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, Хмільницького відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення,

В С Т А Н О В И В :

позивач звернувся до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, Хмільницького відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення.

Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 26 червня 2026 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нову постанову, якою задовольнити адміністративний позов.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

Відповідач своїм правом, передбаченим ст.ст. 300, 304 КАС України не скористався та не подав відзив на апеляційну скаргу.

Представник позивача в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримала, просила суд їх задовольнити.

Відповідачі щодо задоволення апеляційної скарги заперечували, просили суд відмовити в її задоволенні.

Під час розгляду справи у відкритому судовому засіданні, колегія суддів дійшла до висновку про перехід до стадії ухвалення судового рішення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що остання не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що ОСОБА_1 являється громадянином РФ, що підтверджується копією паспорта № НОМЕР_1 . Дата видачі 18.02.2015, дата закінчення строку 18.02.2025.

15.12.2001 року позивач у відділі ЗАГСу адміністрації Радянського району м. Брянська (РФ) уклав шлюб з громадянкою України ОСОБА_2 (а.с. 17).

ОСОБА_1 прибув в Україну 23.12.2021 року з приватною метою, та з 08.08.2022 був зареєстрований та проживав в АДРЕСА_1 . Станом на 15.06.2026 проживає в АДРЕСА_2 разом з дружиною ОСОБА_3 та донькою ОСОБА_4 2007 р.н., про що видано довідку секретарем вуличного комітету.

ОСОБА_1 було видано посвідку на тимчасове проживання в Україні 28.10.2024 терміном на 1 рік - до 28.10.2025.

06.06.2026 року відносно ОСОБА_1 Хмільницьким відділом УДМС України у Вінницькій області складено протокол за ст. 203 ч.2 КУпАП та винесено постанову ПН МВН №003718 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності та накладення адміністартивного стягненя у виді штрафу в сумі 3400 грн. на підставі того, що гр-н РФ ОСОБА_1 не покинув териотрію Украйни після завершення 7-денного терміну з дня закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання та проживає на території України без документів на право проживання (перебування).

06.06.2026 Хмільницьким відділом Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області прийнято рішення №0537130100021434 про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни та зобов`язано його у строк до 05.07.2026 року залишити територію України.

Вважаючи дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

Згідно ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України, продовження строку їх перебування на території України регулєються, зокрема, Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 року № 3773-VI.

Вказаним законом передбачено, що іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Статтею 9 цього Закону визначено, що іноземці та особи без громадянства в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку.

Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Відповідно до статті 17 вказаного Закону іноземцю або особі без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування в Україні на період існування обґрунтованих підстав для подальшого перебування. Для продовження строку перебування в Україні подаються документи, зазначені у вказаній статті.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, після спливу дії посвідки на тимчасове проживання ОСОБА_1 із заявами про надання громадянства України, статусу біженця, особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку до уповноважених держаних органів України не звертався. Крім того, до спливу строку дії паспортного документу гр-на РФ він не звертався до органів країни громадянства щодо видачі нового документу, продовження дії вже виданого, в тому числі через дипломатичні установи, розміщені в третіх країнах.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2022 року № 692, з 01.07.2022 року втратила чинність Угода між урядом України та урядом РФ про безвізові поїздки громадян України і РФ та застосування деяких міжнародних договорів України з РФ, підписана 16 січня 1997 року в Москві. Пункт 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2022 року № 692 передбачає, що на період до припинення дії Угоди, зазначеної у пункті 1 цієї постанови, відповідно до статті 6 такої Угоди зупинити дію статей 1 і 2 Угоди в частині можливості громадян РФ в`їжджати, виїжджати, прямувати транзитом, перебувати і пересуватися територією України без віз на підставі документів, зазначених у пунктах 2, 3, 4, 6 і 8 переліку документів громадян РФ для в`їзду, виїзду, перебування і пересування територією України, наведеного в Додатку 1до Угоди.

Відтак, громадянам РФ, які перебували на території України без віз та у яких закінчився 90 денний термін перебування, з 01.07.2022 року заборонено перебувати на території України по паспортам громадян РФ та паспортам громадянина РФ, що посвідчує особу громадянина РФ за межами РФ.

Іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування в Україні або які не можуть виконати обов`язок виїзду з України, не пізніше дня закінчення відповідного строку їх перебування у зв`язку з відсутністю коштів або втратою паспортного документа можуть добровільно повернутися в країну походження або третю країну, у тому числі за сприяння міжнародних організацій (ч. 2 ст. 25 Закону № 3773-VI ).

Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України № 3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Даючи оцінку доводам апелянта про необхідність першочергового врахування інтересів його сім`ї при ухваленні оскаржуваного рішення, то суд звертає увагу, що доказів звернення його з указаних підстав у встановленому порядку до компетентних органів (у тому числі при ухваленні оскаржуваного рішення) матеріали справи не містять, відтак відсутні підстави вважати, що суб`єкт владних повноважень при ухваленні оскаржуваного рішення безпідставно у цій частині не врахував такі доводи позивача.

Крім того, колегія суддів зауважує, що під час перевірки рішення про примусове повернення до країни походження, або третьої країни суд, керуючись вимогами статті 2 КАС України, повинен безперечно враховувати справедливий баланс інтересів держави і заявника, наявність тривалих сімейних зв`язків та відповідних наслідків для сімейного життя позивача. Разом з тим, в ході судового розгляду не встановлено, що вказні інтереси істотно переважають доцільність застосування до нього відповідних санкцій. В ході судового розгляду не встановлено, що позивач має достатньо міцні соціальні зв`язки, офіційну роботу, майно, дохід, втрата яких у країні громадянства могла б бути непропорційною у даному випадку. Донька позивача ОСОБА_4 є повнолітньою, відомостей, що його дружина ОСОБА_3 чи члени сім`ї потребують лікування, утримання, стороннього догляду (у тому числі з боку позивача) тощо судом не встановлено.

Згідно із частиною першою статті 31 Закону України № 3773-VI, іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн:

де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;

де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;

де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

Так, апелянт посилається на те, що при примусовому поверненні до Російської Федерації він може бути підданий переслідуванню через свою діяльність по підтримці українських військових та громадян України, тобто є загроза його життю та здоров`ю.

Безумовно, при вирішенні питання про примусове повернення особи суб`єкт владних повноважень повинен керуватися вимогами статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, відповідно до якої жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань. Разом з тим, у своїх письмових поясненнях від 06.06.2026 ОСОБА_1 повідомив, що у Російській Федерації відсутня загроза його життю, здоров`ю чи свободі.

Суд, оцінюючи ризики повернення особи в країну походження з урахуванням вимірювання безпечності перебування особи у такій країні, наявності потенційної загрози її життю та здоров`ю, вважає, що такі посилання позивача є виключно його суб`єктивними припущеннями, що грнтуються на загальному тлумаченні подій та фактів у зв`язку із ситуацією, що існує у зв`язку зі збройною агресією РФ проти України. Жодних об`єктивних доказів, інформації із відкритих джерел, документів про ініціювання переслідування ОСОБА_1 з означених міркувань, у ході судового розгляду не встановлено. Таким чином висновок відповідача, що ОСОБА_1 не є особою, передбаченою ст. 31 Закону України № 3773-VI, є обґрунтованим.

В силу приписів ч. 8 ст. 26 Закону № 3773-VI примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а так само не може бути застосовано до осіб, які не мають документів, що посвідчують особу та дають право на виїзд з України.

Іноземці та особи без громадянства, зазначені у частині двадцятій або двадцять четвертій статті 4 цього Закону, не можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, яка вчинила акт збройної агресії проти України, або в країну, яка не визнає територіальну цілісність та суверенітет України або відмовляється визнавати протиправність посягань на територіальну цілісність та суверенітет України, зокрема, голосувала проти Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй "Про територіальну цілісність України" від 27 березня 2014 року № 68/262.

В ході розгляду даної справи відповідних обставин судом не встновлено.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем доведено правомірність оскаржуваного рішення, воно відповідає критеріям, визначеним у ст. 2 КАС України, прийнято відповідно до наданих повноважень. Наявність родини у позивача в Україні не є достатньою правовою підставою для автоматичного залишення його на території України поза межами встановлених строків. Натомість його свідоме ігнорування обов`язку легалізувати своє перебування як іноземця на території України, невжиття відповідних передбачених законодавством заходів щодо цього, у тому числі у дипломатичний спосіб, підтверджено в ході судового розгляду.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Враховуючи вищенаведені обставини та правові норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що під час прийняття оскаржуваного рішення Хмільницьким відділом УДМС у Вінницькій області, відповідач правомірно виходив з того, що позивач порушив правила перебування іноземців в Україні та ухилився від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування, не продовживши останній, а тому відсутні підстави для задоволення адміністративного позову.

Оцінюючи позицію апелянта, колегія суддів вважає, що обставини, наведені в апеляційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного рішення, у апеляційній скарзі не зазначено.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 26 червня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

.

Головуючий Гонтарук В. М.

Судді Біла Л.М. Моніч Б.С.