Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №953/8930/25 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 року

м. Харків

справа № 953/8930/25

провадження № 22-ц/818/2720/26

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Пилипчук Н.П.,

суддів – Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря – Муренченко С.А.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – Товариство з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія»,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» на рішення Київського районного суду м. Харкова від 29 грудня 2025 року в складі судді Власової Ю.Ю.

в с т а н о в и в:

У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» про стягнення сум, належних при звільненні працівника, та зобов`язання вчинити певні дії.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі рішення загальних зборів учасників ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія», оформленого протоколом № 9 від 30.11.2016 Загальних зборів учасників, він призначений на посаду Генерального директора товариства з 01 грудня 2016 року. Наказом № 15-К від 30.11.2016 його прийнято на роботу з 01.12.2016 на посаду Генерального директора ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія». Призначення його, як керівника, погоджено Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку в установленому законодавством порядку.

Відповідно до Наказу №7 від 16.05.2025 в період з 21.05.2025 по 30.05.2025 він знаходився у щорічній відпустці.

Зазначив, що 27 травня 2025 року ввечері з телефонного дзвінка працівників товариства йому стало відомо, що товариство перебуває у стані ліквідації і їх усіх буде звільнено.

Вказав, що 02 червня 2025 року він приїхав з відпустки до офісного приміщене

товариства, де виявив, що вхідні двері зачинені, доступ в середину неможливий, а жодних уповноважених осіб товариства немає на місці.

Пізніше, а саме 08.06.2025 поштою він отримав повідомлення від Голови комісії з припинення ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» від 28.05.2025, в якому повідомлялося, що протоколом № 01-25 Загальних зборів учасників ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» від 22.05.2025 прийнято рішення про його звільнення з посади генерального директора та призначення нового директора ОСОБА_2 , а також виключення з відомостей в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені товариства, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо. Також на його пошту 08.06.2025 надійшла вимога від Голови комісії з припинення ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» про передачу документації, майна і цінностей товариства.

Посилався на те, що наказ про звільнення з посади на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України у зв`язку з припиненням повноважень йому не був вручений у встановлений законодавством спосіб, засобами поштового зв`язку також не надходив. Спроби отримати наказ особисто результату не дали. Виконання ним трудових обов`язків теж неможливе внаслідок вищевказаних дій власника та уповноважених органів товариства.

16.06.2025 він звернувся до уповноважених осіб товариства з письмовою вимогою видати копію наказу про звільнення та провести розрахунок при звільненні, виплатити вихідну допомогу при звільненні на підставі положень ч.1 ст.44 КЗпП України. Однак копію наказу про звільнення не виданий, розрахунок при звільненні не проведений, вихідну допомогу при звільненні на підставі положень ч. 1 ст. 44 КЗпП не виплачено

Зазначив, що оскільки він перебував у відпустці, тому днем його звільнення може бути перший робочий день після закінчення відпустки, тобто 02.06.2025. В свою чергу заробітну плату за травень він не отримав, у зв`язку з чим наявні підстави для її стягнення в розмірі 15000,00 грн. Грошова компенсація за не використані 131 день щорічної відпустки складає 93571,99 грн. Орієнтовний розмір вихідної допомоги у розмірі середнього заробітку за шість місяців становить 90 000,00 грн. Розмір середнього заробітку за весь час затримки виплати належних працівнику сум, затримки видачі копії наказу про звільнення за період з 27.05.2025 по 01.09.2025 становить 52143,17 грн.

Просив зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія»: видати ОСОБА_1 копію наказу про звільнення з роботи з посади Генерального директора на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України; внести відповідні записи до трудової книжки ОСОБА_1 про звільнення з посади на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України; стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» на користь ОСОБА_1 суми, належні ОСОБА_1 при звільненні з посади на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП, а саме: всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, та мають бути виплачені при звільненні на підставі ст. 47, 116 КЗпП, (у тому числі основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, грошову компенсацію за дні невикористаної відпустки за період роботи з 01.12.2016 року по 02.06.2025 року), у розмірі 15000,00 + 93 571,99 = 108 571,99 грн; вихідну допомогу при звільненні працівника на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, у розмірі середнього заробітку не менше ніж за шість місяців у сумі від 90 000,00 грн; грошову компенсацію у розмірі середнього заробітку за весь час затримки видачі копії наказу про звільнення, затримки розрахунку при звільненні з роботи, починаючи з 22.05.2025 по 01.09.2025 у розмірі 52143,17 грн; усі судові витрати покласти на відповідача.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 грудня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 – задоволено, зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» видати ОСОБА_1 копію наказу про звільнення з роботи ОСОБА_1 з посади Генерального директора на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» внести відповідні записи до трудової книжки ОСОБА_1 про звільнення з посади на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» на користь ОСОБА_1 заробітну плату за травень 2025 року у розмірі 15 000,00 грн; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за дні невикористаної відпустки за період роботи з 01.12.2016 по 02.06.2025 у розмірі 92 414,4 грн; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні працівника на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, у розмірі 90 000,00 грн; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі середнього заробітку за весь час затримки видачі копії наказу про звільнення, затримки розрахунку при звільненні з роботи, починаючи з 03.06.2025 по 01.09.2025 у розмірі 47 143,14 грн; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3718,35 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду Товариство з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» подало апеляційну скаргу, в якій просило рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, вирішити питання щодо судових витрат.

Апеляційна скарга мотивована тим, що на момент звернення ОСОБА_1 з позовною заявою, де однією з позовних вимог виступала виплата: «вихідну допомогу при звільненні працівника на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, у розмірі середнього заробітку не менше ніж за шість місяців у сумі від 90 000,00 грн, грошову компенсацію у розмірі середнього заробітку за весь час затримки видачі копії наказу про звільнення, затримки розрахунку при звільненні з роботи, починаючи з 22.05.2025 по 01.09.2025 у розмірі 52143,17 грн», а причинами для такого нарахування була саме підстава звільнення Позивача з посади (п. 5 статті 41 КЗпП України), – справа підлягала розгляду саме в порядку господарського судочинства. Суд не мав підстав для розгляду позовної заяви ОСОБА_1 з вимогами, що містить в собі корпоративний характер, бо такі дії, можливі підстави для стягнення та застосування норм законодавства виплили саме з корпоративних відносин (прийняття Загальними зборами Товариства рішення про припинення повноважень та звільнення Генерального директора на підставі п. 5 ст. 41 КЗпП України). Навіть за умови помилкового прийняття судом позовної заяви до розгляду у справі № 953/8930/25, суд першої інстанції не мав жодної альтернативи, окрім як зупинити провадження у справі до моменту ухвалення Великою Палатою Верховного Суду постанови у справі № 760/9716/23, якою мала бути сформована остаточна та обов`язкова для застосування судова практика щодо розмежування юрисдикції відповідних спорів.

Зазначило, що 03 червня 2025 року у ОСОБА_1 була зустріч з ліквідатором товариства за адресою місцезнаходження товариства, на якій ОСОБА_1 вручено під особистий підпис протокол №22-05-25/1 Загальних зборів учасників товариства, яким звільнено ОСОБА_1 з посади Генерального директора в Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія», на підставі п. 5 ст. 41 Кодексу законів про працю України. Розірвання трудових відносин оформлюється наказом (розпорядженням) роботодавця. Вказаний протокол №01-25 Загальних зборів товариства від 22 травня 2025 року є розпорядженням роботодавця про таке звільнення працівника (Генерального директора).

Посилалось, що у зв`язку з тим, що на момент прийняття рішення про звільнення ОСОБА_1 перебував у відпустці, він фізично не мав можливості підписати наказ про своє звільнення у день припинення повноважень. Відповідно, обов`язок підписання наказу про звільнення Генерального директора покладався на уповноважену ним особу ОСОБА_3 , яка на той момент виконувала його функції та мала повноваження діяти від імені товариства. Однак ОСОБА_3 з 28 травня 2025 року припинила з`являтися на робочому місці та фактично не виконувала покладених на неї обов`язків, що унеможливило належне оформлення наказу про звільнення ОСОБА_1 . Саме така бездіяльність ОСОБА_3 призвела до невиконання діловодчих процедур, передбачених трудовим законодавством. До правовідносин, що склались між ОСОБА_1 та товариством не застосовується модель «роботодавець – працівник», властива трудовим відносинам, а тому відсутня вина Товариства у не видачі наказу про звільнення, не внесення запису до трудової книжки та порушення законодавства.

Вказало, що виплата заробітної плати працівникам здійснювалась не через банківську установу, а через касу підприємства, тому після направлення вимоги щодо розрахунку товариство не має змогу здійснити виплату коштів ОСОБА_1 без його особистої присутності або його уповноваженого представника. Відомостей щодо представника у товариства не має, а сам ОСОБА_1 після 03 червня 2025 року особисто не виходив на зв`язок з товариством задля отримання грошових коштів, не здійснював телефонні дзвінки та не прибував за адресою товариства. Відомості щодо актуальних банківських реквізитів ОСОБА_1 у товариства відсутні.

Стверджувало, що оклад ОСОБА_1 за виконання обов`язків повний робочий день становив 15 000,00 грн. Пізніше позивача було переведено на неповний робочий, а саме: 1 година, тому оклад, який отримував ОСОБА_1 станом на 2025 рік був 1875,00 грн до вирахування податків. Податкові утримання зі заробітної плати наразі складають 18%, що становить 337,50 грн. (податок на доходи фізичних осіб) та 5 %, що становить 93,75 грн. (військовий збір). Чистий прибуток на руки працівнику складає 1443,75 грн. У зв`язку з початком воєнних дій фактично всі працівники товариства були переведені на режим неповного робочого часу, що прямо підтверджується поданою товариством обов`язковою звітністю до контролюючих органів.

Посилалось на те, що фактично представника відповідача до участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції підключено не було, що позбавило товариство можливості реалізувати своє право на захист та участь у судовому процесі.

22.03.2026 за допомогою системи «Електронний суд» ОСОБА_1 через свого представника подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вважав рішення суду законним, а апеляційну скаргу необґрунтованою.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» необхідно задовольнити частково.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що згідно з протокол № 9 від 30.11.2016 загальних зборів учасників ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» прийнято рішення призначити ОСОБА_1 на посаду Генерального директора з 01.12.2026 (а.с.8 том 1).

Відповідно до Наказу № 15-К від 30.11.2016 ОСОБА_1 прийнятий на посаду Генерального директора ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» з 01.12.2016, з окладом 12000,00 грн, тривалість робочого дня 8 год (а.с.9,272 том 1).

З особової картки працівника ОСОБА_1 вбачається, що його оклад з 01.04.2024 становив 15000,00 грн (а.с.234-235 том 1).

Відповідно до Наказу № 7 від 16.05.2025 ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» у період з 21.05.2025 по 30.05.2025 ОСОБА_1 знаходився у щорічній відпустці. На період відпустки тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора призначено директора фінансового ОСОБА_3 (а.с.10 том 1).

Відповідно до протоколу № 01-25 загальних зборів учасників ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» від 22.05.2025 прийнято рішення про звільнення ОСОБА_1 з посади Генерального директора ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія», 22.05.2025. призначено ОСОБА_2 на посаду генерального директора товариства з 23.05.2025. Виключено ОСОБА_1 з відомостей в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців, громадських формувань про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо (а.с.11-14 том 1).

Протокол № 22-05-25/1 загальних зборів учасників ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» від 22.05.2025, який містить інформацію про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади з 22.05.2025 отримано ОСОБА_1 особисто 03.06.2025 (а.с.155-156 том 1).

Відповідно до протоколу № 02-25 загальних зборів учасників ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» від 22.05.2025 прийнято рішення про припинення діяльності товариства шляхом його ліквідації, утворено ліквідаційну комісію товариства у складі однієї особи – Голова комісії з припинення, обрано головою комісії з припинення – ОСОБА_4 , також надати йому передбачені чинним законодавством України повноваження Голови комісії з припинення на припинення товариства шляхом його ліквідації (а.с.15-18 том 1).

З повідомлення ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» від 28.05.2025 вбачається, що ОСОБА_1 повідомлено, що протоколом № 01-25 загальних зборів учасників ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» від 22.05.2025, його звільнено з посади, виключено відповідні відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців, громадських формувань, а також повідомлено про ліквідацію підприємства. Дане повідомлення отримано 08.06.2025 (а.с.19,35 том 1).

17.06.2025 засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 направив на ім`я ліквідатора ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» Іваненка Є.В. вимогу, в якій просив направити йому поштою за адресою вказаною у заяві, належним чином посвідчену копію наказу про його звільнення, у зв`язку з припиненням трудових відносин, а також письмове повідомлення про нараховані суми при звільненні, провести остаточний розрахунок, відповідно до норм чинного законодавства. Провести із ним повний розрахунок відповідно до вимог чинного законодавства з виплатою усіх належних йому сум, у тому числі виплати вихідної допомоги (а.с.36-38 том 1).

26 червня 2025 року Загальними зборами учасників ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» прийнято рішення про відміну рішення про припинення товариства, відновлено повноваження генерального директора ОСОБА_2 (а.с.194-197 том 1).

16 липня 2025 року Загальними зборами учасників ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» прийнято рішення про звільнення ОСОБА_2 з посади генерального директора з 22 липня 2025 року, ОСОБА_5 призначено на посаду Генерального директора з 23 липня 2025 року (а.с.198-199 том 1).

Відповідно до відомостей про нарахування заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) застрахованим особам, відомості про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору, ОСОБА_1 у січні 2025 року нараховано заробітну плату у загальній сумі 1875,00 грн, у лютому 2025 року – 1875,00 грн, у березні 2025 року – 1875,00 грн, у квітні 2025 року – 1875,00 грн (а.с.236-267 том 1).

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04, 29465/04).

Під доступом до правосуддя, згідно зі стандартами ЄСПЛ, розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції», заява № 23805/94).

Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Наведене дає підстави для висновку, що «суд, встановлений законом» охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законом.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Частиною першою статті 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

При визначенні питання належності спору до юрисдикції суду, постає два питання: по-перше, чи підлягає спір вирішенню судами, тобто чи є він юридичним у розумінні статті 124 Конституції України, якщо так, то до юрисдикції якого суду належить вирішення такого спору.

Верховним Судом враховано, що судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

За змістом положень частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України(далі - ГПК України) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до частин першої та другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Частиною першою статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках

Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» стягнення сум, належних при звільненні працівника, та зобов`язання вчинити певні дії.

Нормами ЦК України (статті 99, 145, 147, 159, 161), Закону України «Про господарські товариства» (статті 47, 62, 63), Закону України «Про акціонерні товариства» (статті 52, 58, 59, 60, 61) визначено, що виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов`язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав. Керівник та інші члени виконавчого органу, здійснюючи управління товариством у межах правил, встановлених статутними документами, зобов`язані діяти виключно в інтересах товариства та його учасників.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб.

Відповідно до змісту частини третьої статті 99 ЦК України члени виконавчого органу господарського товариства можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов`язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов`язків.

Конституційний Суд України у Рішенні від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року № 1255-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів») зазначив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним.

Припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу не є порушенням його трудових прав, оскільки не обов`язково пов`язується з його звільненням. Припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу і його звільнення - це різні правові інститути. Припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу спричиняє зупинення роботи такої посадової особи, викликане відсутністю організаційних умов, необхідних для виконання роботи, оскільки без повноважень посадова особа не може здійснювати керівництво або функції члена виконавчого органу.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, припинення повноважень посадової особи може бути підставою для розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу та виплати вихідної допомоги у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток (стаття 44 КЗпП України), але замість розірвання трудового договору за згодою працівника його може бути переведено на іншу роботу (стаття 32 КЗпП України).

Якщо особа відсторонена від виконання повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу та обрана інша особа для тимчасового здійснення таких повноважень, то це також не означає звільнення керівника або іншого члена виконавчого органу, бо чинним законодавством не передбачена така підстава для звільнення. У цьому разі теж має місце зупинення роботи посадової особи, викликане відсутністю організаційних умов, необхідних для виконання роботи, оскільки без повноважень посадова особа не може здійснювати керівництво або функції члена виконавчого органу.

Відносини сторін щодо оплати часу зупинення роботи посадової особи, переведення її на іншу роботу (у тому числі тимчасового), звільнення посадової особи регулюються нормами КЗпП України. Спори з цього приводу є трудовими спорами. Такі спори розглядаються за правилами ЦПК України. Зазначена правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18).

Між тим, в межах даної справи ОСОБА_1 не оспорював жодних рішень ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія», зокрема й рішення загальних зборів ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» від 22.05.2025 про його звільнення з посади генерального директора товариства, а мав на меті лише захист його трудових прав, а саме: оформлення його звільнення належним чином з виданням відповідного наказу, внесенням запису до трудової книжки та виплату всіх належних при звільненні сум. Тому правовідносини між сторонами у цій справі не є корпоративними.

Саме такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2024 року у справі № 466/10073/22 (провадження № 61-16094св23).

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частина шоста статті 43 Конституції України).

Трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (частина перша статті 21 КЗпП).

Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40, 41 КЗпП.

Крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках припинення повноважень посадових осіб (пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП).

Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень (частина третя статті 99 ЦК України).

Відповідно до статті 43 Конституції України Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2023 року у справі № 766/23789/19 (провадження № 61-3796сво 21) зазначено, що «розірвання трудового договору згідно з пунктом 5 частини першої статті 41КЗпП України можливе за наявності попереднього припинення повноважень посадової особи, тобто рішення вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників. Для звільнення за вказаною нормою мають бути присутні обставини: звільнений працівник повинен бути посадовою особою товариства; повинно заздалегідь відбутись припинення його повноважень (окреме рішення вищого органу управління), що в наступному є підставою для розірвання з ним трудового договору в порядку, передбаченому чинним законодавством України та статутними документами господарського товариства.

Таким чином, умовою для звільнення працівника, який є посадовою особою, за цією статтею КЗпП України є припинення повноважень цієї посадової особи, яке має відбуватися відповідно до законодавства та передувати звільненню, оскільки поняття «припинення повноважень» не є тотожним поняттю «звільнення».

Разом із цим, передбачена пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України підстава розірвання трудового договору не передбачає необхідності попереднього повідомлення про звільнення, з`ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи та інших позитивних результатів. […] …основними критеріями при визначенні кола посадових осіб, до яких може бути застосована ця норма, є, по-перше, належність конкретної посади до органу управління (керівного, виконавчого, наглядового тощо) юридичної особи, в тому числі закріплення статусу посадової особи в статуті, й, по-друге, передбачена законодавством чи статутом процедура припинення повноважень такої посадової особи за рішенням власника, адже наявність юридичного факту - припинення повноваження посадової особи за рішенням власника в особі відповідного органу управління, повинно передувати звільненню на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Вказане підтверджується правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною при розгляді спору про розірвання трудового договору на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, яка вказала, що має значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством та установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18, провадження № 14-670цс19, від 13 жовтня 2020 року у справі № 683/351/16-ц, провадження № 14-113цс20, від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17, провадження № 14-115цс20, від 23 лютого 2021 року у справі № 753/17776/19, провадження № 14-163цс20)».

За частиною першою статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Матеріали справи свідчать про те, що рішенням Загальних зборів ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія», оформленим протоколом № 01-25 від 22.05.2025, повноваження ОСОБА_1 як Генерального директора припинені, вирішено звільнити позивача із займаної посади, на посаду Генерального директора призначено іншу особу ОСОБА_2 з 23.05.2025.

ОСОБА_1 звертався до товариства з вимогою щодо направлення йому копії наказу про його звільнення, письмове повідомлення про нараховані суми при звільненні, провести остаточний розрахунок, відповідно до норм чинного законодавства.

Однак, ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» не виконало вимоги статті 47 КЗпП України, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення вимог щодо зобов`язання товариства видати копію наказу про звільнення з роботи ОСОБА_1 з посади Генерального директора на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України та внесення відповідних записів до трудової книжки.

Посилання товариства на те, що 03 червня 2025 року позивач отримав протокол №01-25 загальних зборів товариства від 22 травня 2025 року про його звільнення, яке є розпорядженням роботодавця про таке звільнення працівника (генерального директора), колегія суддів відхиляє, з огляду на те, що протокол загальних зборів не є наказом про звільнення, а є підставою, на основі якого видається наказ (розпорядження) про звільнення.

Щодо заборгованості по заробітній платі, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Водночас згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Згідно із частиною 5 статті 97 КЗпП України, оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Відповідно до частини 6 статті 24 Закону України «Про оплату праці», своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

Заробітна плата повинна виплачуватися працівникові регулярно в робочі дні в строки, встановлені в колективному договорі, не рідше двох разів на місяць, не більше як через 16 календарних днів. Якщо день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Затримка виплати заробітної плати навіть на один і більше днів є порушенням строків виплати згідно зі статтею 241-1 КЗпП України.

Згідно із статтею 115 КЗпП України, статтею 24 Закону про оплату праці заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.

Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.

Відповідно до статті 95 КЗпП України, статті 3 Закону про оплату праці мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов`язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці.

За загальним правилом заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов`язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності.

Верховний Суд уже зауважував, що для вирішення питання щодо заборгованості по заробітній платі саме позивачу необхідно довести розмір заробітної плати, яка встановлена за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Зазначений правовий висновок викладений у постановах від 16 серпня 2018 року у справі № 242/5780/16-ц, від 11 квітня 2019 року у справі № 242/314/17, від 31 травня 2021 року у справі № 242/3051/18, від 17 січня 2024 року у справі № 182/5/22.

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись до суду ОСОБА_1 посилався на те, що за травень 2025 року відповідачем не було виплачено заробітну плату.

Задовольняючи в цій частині позовні вимоги у повному обсязі суд першої інстанції вважав, що позивач відпрацював повний місяць.

Між тим, як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 в період з 21.05.2025 по 30.05.2025 включно перебував у відпустці, у зв`язку з чим підстави для стягнення з відповідача заробітної плати за цей період відсутні.

Таким чином, позов в частині стягнення заборгованості по заробітній платі підлягає задоволенню лише щодо 14 відпрацьованих ОСОБА_1 днів.

При цьому, колегія суддів також не погоджується з висновком суду першої інстанції, про те, що при нарахуванні заробітної плати необхідно виходити з посадового окладу в розмірі 15000,00 грн, оскільки матеріали справи свідчать про те, що починаючи з січня 2025 року у ОСОБА_1 розмір заробітної плати в місяць становить 1875,00 грн, що підтверджується відомостями про нарахування заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) застрахованим особам та відомостями про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору.

Посилання позивача на те, що він не був ознайомлений та відсутні наказ про зменшення йому робочого часу до 1 год. на день та наказ про зменшення його заробітної плати до 1875,00 грн, колегія суддів відхиляє, з огляду на те, що відомості про нарахування заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) застрахованим особам та відомостями про суми нарахованого доходу, утриманого та сплаченого податку на доходи фізичних осіб та військового збору, підписувались та подавались ОСОБА_1 , відповідно йому достеменно було відомо про розмір його заробітної плати.

Таким чином, розмір заробітної плати у травні 2025 року за 14 відпрацьованих ОСОБА_1 становить 1193,18 грн (1875,00 грн /22 робочих дня х на 14 днів), що і підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Щодо грошової компенсації за невикористані дні відпустки, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно з частинами першою та третьою статті 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору (стаття 6 вказаного Закону).

Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

При вирішенні спору в частині вимоги про стягнення з ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» компенсації за невикористану відпустку судом першої установлено, що розрахунковим періодом для обчислення середнього заробітку є 12 місяців, що передують місяцю звільнення (із травня 2024 року до квітня 2024 року), що відповідає положенням абзацу першого пункту 2 Порядку.

Звертаючись до суду ОСОБА_1 зазначив, що у нього 131 день невикористаної відпустки, на що відповідач не заперечував та вказував, що у нього загалом 144 дня невикористаної відпустки.

Так, як вбачається з матеріалів справи з травня 2024 по грудень 2024 року у ОСОБА_1 оклад встановлено в розмірі 15000,00 грн, а з січня 2025 по квітень 2025 – 1875,00 грн.

Середньоденна заробітна плата позивача, для обчислення виплати компенсації за невикористані відпустки, становить 488,51 грн (127500,00/261 робочих днів).

Таким чином, розмір компенсації за невикористану відпустку становить 63994,81 грн (488,51 грн * 131), що і підлягає стягненню з відповідача.

Щодо вихідної допомоги, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 44 КЗпП України при звільненні працівника на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі середнього заробітку не менше ніж за шість місяців.

Середній заробіток ОСОБА_1 за місяць становив 1875,00 грн, тому розмір вихідної допомоги у розмірі середнього заробітку за шість місяців становить 11250,00 грн, що і підлягає стягненню з відповідача.

Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів виходить з наступного.

Стаття 47 КЗпП закріплює обов`язок роботодавця провести розрахунок з працівником, а статтею 116 КЗпП гарантовані строки розрахунку при звільнені.

Таким чином, Закон покладає на роботодавця обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Установивши, що в порушення вимог статті 116 КЗпП відповідач не виплатив усі належні до виплати позивачу суми при звільненні, суд першої інстанції, з дійшов обґрунтованого висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме - виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Між тим, колегія суддів не погоджується з розміром такого стягнення, оскільки відповідно до пункту 5 Порядку № 100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Місячний оклад ОСОБА_1 у березні 2025 року (21 робочий день) та у квітні 2025 року (22 робочі дні) становив 1875,00 грн.

Середньоденна заробітна плата позивача, для обчислення вихідної допомоги, становить 87,21 грн (1875,00 грн*2/43 робочих днів).

Звертаючись до суду з даною вимогою ОСОБА_1 просив стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 73 робочих дні за період з 27.05.2025 по 01.09.2025.

Таким чином, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за 73 дні становить 6366,33 грн, що і підлягає стягненню з відповідача.

За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині сум стягнення, а апеляційна скарга частковому задоволенню.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки вимоги ОСОБА_1 задоволено частково на 33,03%, тому судовий збір за подачу позову становить 1228,17 грн, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Апеляційну скаргу ТОВ «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» задоволено частково на 66,97%, тому судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 2988,21 грн підлягає стягненню з позивача на користь відповідача.

Шляхом взаємозаліку зазначених сум з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1760,04 грн (2988,21 грн – 1228,17 грн).

Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» - задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 29 грудня 2025 року змінити в частині сум стягнення.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» на користь ОСОБА_1 заробітну плату за травень 2025 року у розмірі 1193,18 грн, грошову компенсацію за дні невикористаної відпустки у розмірі 63994,81 грн, вихідну допомогу при звільненні працівника на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, у розмірі 11250,00 грн, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 6366,33 грн.

Здійснити перерозподіл судового збору.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Азово-Чорноморська адміністративна компанія» судовий збір у розмірі 1760,04 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий Н.П. Пилипчук

Судді О.В. Маміна

О.Ю. Тичкова