Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №577/2473/26 — Сумський апеляційний суд

Справа №577/2473/26

Номер провадження 22-ц/816/2735/26

Категорія - 10

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 року м. Суми

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Замченко А.О. (суддя-доповідач), суддів: Черних О.М., Худика А.М.,

з участю секретаря судового засідання - Овчаренко М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 17 липня 2026 року в складі судді Гетьмана В.В., ухваленого в м. Конотоп, Сумської області (повний текст виготовлено 17 липня 2026 року)

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру,

в с т а н о в и в :

01.05.2026 ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_2 з позовом, який мотивувала тим, що 28.12.1995 під час перебування в шлюбі з відповідачем вона придбала квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . 28.09.2010 шлюб було розірвано, у зв`язку з чим ОСОБА_2 не проживає в квартирі більше 15 років, не бере участі в її утриманні, не сплачує комунальні послуги, не заявляє жодних прав на квартиру. Зазначала, що вона протягом тривалого часу відкрито, безперервно та добросовісно володіє і користується спірною квартирою. Вважає, що відповідач фактично відмовився від свого права на житло, що і змусило її звернутись з позовом до суду.

Посилаючись на викладені обставини, просила визнати вказану квартиру її особистою власністю.

Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 17.07.2026 у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та постановити нове, яким задовільнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд у рішенні зазначив, що позивачкою не наведено законних підстав для визнання за нею права власності на належну відповідачу частину квартири, але не вказав яких, а також не поставив таке питання до позивачки при розгляді справи.

Вважає, що суд з власної ініціативи вправі вимагати докази для прийняття законного та обґрунтованого рішення в справі.

Вказує, що суд у рішенні послався на постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 07.02.2014 №5 «Про вирішення спорів, пов`язаних з набуттям права власності», але в даній справі спори відсутні.

Крім того, суд встановив що відповідач був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду справи, при цьому проігнорував той факт, що ОСОБА_2 ніяких відгуків на позовну заяву суду не надав, також згідно зі ст. 12, 81 ЦПК України не надав суду ніяких доказів, пояснень та заперечень, не виявив жодної зацікавленості до справи.

Зазначає, що суд проігнорував та не дав ніякої оцінки тому факту, що ОСОБА_2 ніколи не заявляв ніяких прав, ніяким чином не виражав свого бажання бути співвласником даної квартири, ніколи не звертався до суду для вирішення будь-яких справ стосовно питання частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Також звертає увагу, що при розгляді справи суд не взяв до уваги те, що у зв`язку з тривалими бойовими діями між Україною і рф та відсутності обміну між країнами кореспонденцією, у позивачки не має можливості поїхати до рф та взяти в ОСОБА_2 його нотаріально посвідчену відмову від частини квартири, тому вона і звернулася до суду з проханням вирішити це питання.

Учасники справи правом подати відзив на апеляційну скаргу у встановлений судом строк не скористалися.

У судове засідання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином (а. с. 73, 79, 81, 84). Позивачка подала клопотання про розгляд справи без її участі, апеляційну скаргу просить задовольнити (а. с. 85).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що з 10.07.1987 по 10.10.2010 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі (а. с. 9).

28.12.1995 ОСОБА_1 уклала договір купівлі-продажу, на підставі якого придбала квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 7-8).

Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість квартири складає 753155 грн (а. с. 17-32).

Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що позивачкою не доведено всіх обставин, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, крім того, позивачем не наведено інших законних підстав для визнання за нею права власності на належну відповідачу частину квартири. Крім того, суду не надано жодного доказу, як того вимагають ст. 12, 81 ЦПК України, на підтвердження того, що ОСОБА_2 не проживає в спірному житлі більше 15 років, не бере участі в його утриманні, не сплачує комунальні послуги, не заявляє жодних прав на нього.

Колегія суддів погоджується з такими висновками місцевого суду, оскільки вони відповідають матеріалами справи та вимогам закону.

Відповідно до ч. 2, 4 ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Моментом виникнення майнових прав, а саме: суб`єктивних прав учасників правовідносин, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності.

При вирішенні питання щодо правомірності набуття права власності суд повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, в який передбачений законом спосіб, позивач набув чи має намір набути право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному законом.

Згідно з абз. 1 ч. 1, ч. 4 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Отже, умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України є: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.

Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду. Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

За змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном.

Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, у тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності добросовісність заволодіння майном.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Подібні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі №910/17274/17.

Вказані правові висновки також викладені в постановах Верховного Суду від 15.06.2023 у справі №359/8844/20, від 23.12.2025 у справі №535/885/23.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один з первісних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків.

У постановах від 15.11.2022 у справі №293/1061/21, від 15.06.2023 у справі №359/8844/20, від 21.02.2024 у справі №756/6953/2017 Верховний Суд зазначив, що позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

При вирішенні спорів, пов`язаних з набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16.07.2025 у справі №643/13004/23.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.05.2019 у справі №910/17274/17 зазначила про те, що підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Відповідно до ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з ч. 1 – 3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вірно виходив з того, що позивачка в цій справі не довела наявності сукупності умов, необхідних для набуття права власності на частину спірної квартири за набувальною давністю, оскільки співвласником квартири є відповідач, позивачка володіла спірним майном у зв`язку з набуттям права власності на квартиру під час шлюбу і вона завжди знала хто є власником спірного майна.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції повинен був сам збирати докази на підтвердження доводів позову, є необґрунтованими та суперечать положенням ч. 2 ст. 13 ЦПК України, відповідно до якої збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, та ч. 7 ст. 81 ЦПК України, згідно з якою суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не подав відзиву на позовну заяву, колегія суддів відхиляє, оскільки сам факт неподання відзиву не є підставою для задоволення позовних вимог.

До апеляційної скарги було додано довідку про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 від 23.07.2026, акт про встановлення факту непроживання особи від 24.07.2026, яких не існувало на час ухвалення оскаржуваного рішення, а також довідку про відсутність заборгованості за утримання будинку від 01.07.2026, квитанції про оплату квартплати від 27.03.2023, 26.08.2024, 19.09.2025, 15.05.2026, 15.06.2026, копію паспорта відповідача (а. с. 58-60, 62-67).

Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У постановах Верховного Суду від 22.05.2019 у справі №638/12578/17, від 15.04.2020 у справі №409/2909/18 зроблено висновок про те, що вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

У пункті 171 постанови Верховного Суду від 10.09.2025 у справі №906/127/24 викладено висновок про те, що відсутність існування доказів на момент ухвалення рішення суду першої інстанції, виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів (постанова Верховного Суду від 27.08.2023 у справі №552/7368/21).

Враховуючи викладене, те що позивачка не мотивувала чому вона не подала зазначені докази до суду першої інстанції та не надала доказів неможливості їх подання раніше, тому колегія суддів дійшла висновку про неприйняття довідки про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 від 23.07.2026, акту про встановлення факту непроживання особи від 24.07.2026, довідки про відсутність заборгованості за утримання будинку від 01.07.2026, квитанції про оплату квартплати від 27.03.2023, 26.08.2024, 19.09.2025, 15.05.2026, 15.06.2026, копії паспорта відповідача.

Оскільки доводи апеляційної скарги не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, яке є законним і обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-382, 389 ЦПК України,

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 17 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий - А.О. Замченко

Судді: О.М. Черних

А.М. Худик