Рішення від 02 вересня 2026 р. у справі №755/11348/26 — Дніпровський районний суд міста Києва

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" вересня 2026 р.

м. Київ

справа № 755/11348/26

провадження № 2/755/9617/26

Дніпровський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Галагана В.І., за участю секретаря Пархоменко К.В.,

учасники справи:

представник позивача - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна особистою власністю, -

УСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання нерухомого майна особистою власністю, відповідно до якого позивач просить визнати за ним право особистої на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 45,60 кв.м., житловою площею 29,50 кв.м.

Позивач мотивує свої позовні вимоги тим, що 17.01.2009 року між сторонами було зареєстровано шлюб. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22.11.2024 року у справі № 754/15134/24 шлюб між сторонами розірвано. У період шлюбу 24.09.2010 року позивач продав квартиру АДРЕСА_2 за 462 260,00 грн. та 27.09.2010 року придбав спірну квартиру АДРЕСА_1 за 158 188,00 грн. Таким чином, спірна квартира була повністю оплачена за рахунок особистих коштів позивача, отриманих ним від реалізації належного йому дошлюбного спадкового майна. Посилаючись на вищезазначені обставини та зважаючи на те, що наразі спірна квартира має правовий режим спільної сумісної власності подружжя, позивач звертається до суду з даною позовною заявою та просить визнати за ним право особистої приватної власності на спірну квартиру, що набута за його особисті кошти.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22 липня 2026 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна особистою власністю.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 13 серпня 2026 року підготовче засідання закрито та справу призначено до судового розгляду по суті вимог.

Уповноважений представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі з підстав, що містить зміст позовної заяви.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилась, про день, час та місце судового розгляду справи повідомлялась належним чином, про поважні причини неявки суд не повідомила.

Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши зібрані по справі докази у їх сукупності, суд приходить до наступного.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

У статті 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до положень частин другої, дев`ятої статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 17 січня 2009 року зареєстрували шлюб у Відділі реєстрації актів цивільного стану Подільського районного управління юстиції у м. Києві, що підтверджено свідоцтвом про шлюб виданим Відділом реєстрації актів цивільного стану Подільського районного управління юстиції у м. Києві від 17 січня 2009 року, актовий запис № 13. (а.с. 13)

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22.11.2024 року у справі № 754/15134/24 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрований 17.01.2009 року у Відділі реєстрації актів цивільного стану Подільського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис №13, - розірвано. (а.с. 15-16)

24.09.2010 року ОСОБА_2 продано належну йому на праві власності на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 11.09.2008 року квартиру АДРЕСА_2 , отримавши плату у розмірі 462 260,00 грн., що підтверджено Договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Калашовою Л.В. від 24.09.2010 року, реєстровий № 2613. (а.с. 19-20)

27.09.2010 року ОСОБА_2 придбано квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 45,60 кв.м., житловою площею 29,50 кв.м., вартістю 158 188,00 грн., що підтверджено Договором купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іщук Л.А. від 27.09.2010 року, реєстровий № 1256, та ОСОБА_2 проведено державну реєстрацію даної квартири в КП БТІ, номер запису № 1572 від 27.09.2010 року. (а.с. 21, 22)

Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У відповідності до частини третьої статті 368 Цивільного кодексуУкраїни майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 60 Сімейного кодексу України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 Сімейного кодексу України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За частиною першою статті 71 Сімейного кодексу України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в шлюбі неодноразово була предметом розгляду Верховним Судом та практика вирішення зазначеного питання є сталою.

За статями 69, 70 Сімейного кодексу України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

У відповідності до частини першої статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (частина сьома статті 57 СК України).

У частині другій статті 78 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 Цивільного процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст. 77-80 Цивільного процесуального кодексу України.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Цивільного процесуального кодексу України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Проаналізувавши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачем ОСОБА_2 права особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 , - оскільки спірне майно набуте сторонами у власність під час перебування у зареєстрованому шлюбі, це майно є спільною сумісною власністю подружжя і належить сторонам у рівних частках.

Позивачем не надано суду належних і допустимих доказів, які б беззаперечно підтверджували, що спірна квартира по АДРЕСА_3 була придбана за рахунок коштів, отриманих від продажу квартири по АДРЕСА_4 , яка належала позивачу особисто. В матеріалах справи відсутні документальні підтвердження, які б давали змогу простежити рух коштів, отриманих від продажу особистого майна позивача, на купівлю спірної квартири.

Таким чином, встановивши, що на момент набуття квартири АДРЕСА_1 позивач ОСОБА_2 перебував у шлюбі з відповідачем ОСОБА_3 , презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно не спростована, докази, надані позивачем, не підтверджують придбання ним спірного нерухомого майна за особисті кошти, тому суд дійшов висновку, що вказана квартира є спільним сумісним майном подружжя подружжя.

При зверненні з даним позовом до суду позивачем не надано належних та допустимих доказів спрямування коштів, отриманих від продажу належної йому квартири по АДРЕСА_4 , на придбання саме спірної квартири, а відтак взаємозв`язок вказаних фінансових операцій не доведено.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна особистою власністю є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

В порядку ч. 2 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України, з огляду на повну відмову у задоволенні позову судові витрати, пов`язані з розглядом справи, зокрема щодо сплати судового збору, покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 57, 60, 61, 63, 69-71 Сімейного кодексу України, Постановою Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», ст.ст. 190, 325, 372 Цивільного кодексу України, ст.ст. 2, 4, 6-13, 82, 89, 133, 137, 141, 258, 259, 263-265, 268, 272, 273, 279, 352, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна особистою власністю - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.

Учасники справи мають право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення даного рішення суду.

Повний текст рішення суду складено 03 вересня 2026 року.

Суддя: В.І. Галаган