Постанова від 01 вересня 2026 р. у справі №916/5043/25 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/5043/25

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Таран С.В.,

Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,

при секретарі судового засідання: Фещук В.М.,

за участю представників:

від ОСОБА_1 – участі не брали,

від Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" – участі не брали,

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР"

на ухвалу Господарського суду Одеської області від 01.06.2026 про відмову у скасуванні заходів забезпечення позову, постановлену суддею Цісельським О.В., м. Одеса, повний текст складено 08.06.2026,

у справі №916/5043/25

за позовом: ОСОБА_1

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР"

про стягнення 7 076 200 грн

ВСТАНОВИВ:

18.12.2025 ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Одеської області з заявою (вх.№4-83/25 від 18.12.2025) про забезпечення позову до його подання щодо особи, яка може отримати статус відповідача – Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР", в якій просила накласти арешт на нерухоме, рухоме майно та грошові кошти Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" в межах суми, що не перевищує ціну позову, а саме: 7076200 грн.

В обґрунтування даної заяви ОСОБА_1 послалася на те, що, з огляду на порушення її корпоративних прав у зв`язку з безпідставною невиплатою належних останній дивідендів, вона має намір звернутися до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" про стягнення 7076200 грн дивідендів за 2021 рік, 2023 рік, 2024 рік та за І-ІІІ квартали 2025 року, у зв`язку з чим запропонований заявницею захід може забезпечити виконання рішення про задоволення позову у разі його ухвалення.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 22.12.2025 частково задоволено заяву ОСОБА_1 (вх.№4-83/25 від 18.12.2025) про забезпечення позову до подання позовної заяви; накладено арешт на грошові кошти, що належать Товариству з обмеженою відповідальністю "Родина ІР", у межах розміру позовних вимог на загальну суму 7076200 грн, а також на рухоме та нерухоме майно, яке належить Товариству з обмеженою відповідальністю "Родина ІР", у межах розміру позовних вимог у сумі 7076200 грн лише в межах різниці між сумою ціни позову та арештованих грошових коштів, у разі їх недостатності.

Вказана ухвала суду мотивована тим, що запропонований заявницею захід забезпечення позову цілком відповідає вимогам процесуального законодавства щодо розумності, обґрунтованості, адекватності, збалансованості інтересів сторін, наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом майбутнього позову, а також доведеності обставин щодо ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду у разі невжиття такого заходу. Поряд з цим, місцевий господарський суд зазначив, що вважає доцільним накласти арешт на майно Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" виключно в межах різниці між сумами ціни позову та арештованих грошових коштів, оскільки заходи щодо забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову.

В подальшому 30.12.2025 ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР", в якому просила стягнути з відповідача на користь позивачки 7076200 грн дивідендів за 2021 рік, 2023 рік, 2024 рік та за І-ІІІ квартали 2025 року.

За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 02.02.2026 відкрито провадження у справі №916/5043/25.

25.05.2026 до суду першої інстанції від Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" надійшло клопотання (вх.№2-1032/26 від 25.05.2026) про скасування заходів забезпечення позову до подання позовної заяви, вжитих ухвалою Господарського суду Одеської області від 22.12.2025 у справі №916/5043/25.

Вищенаведене клопотання обґрунтоване необхідністю скасування заходів забезпечення позову внаслідок їх надмірності та істотного перешкоджання господарській діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" як сільськогосподарського підприємства, оскільки арешт коштів і майна унеможливлює придбання ресурсів для посіву та вирощування сільськогосподарських культур, збирання врожаю, виплату заробітної плати, сплату податків і щомісячних кредитних платежів перед Акціонерним товариством "Державний ощадний банк України", а фактичний залишок коштів створює ризик збитків, дострокового стягнення кредиту, штрафних санкцій та негативних наслідків для кредитної історії, ділової репутації товариства і поручителя, у той час як наявність у відповідача значної матеріально-технічної бази, земельних ресурсів, посівів, працівників, продукції та прибуткової діяльності свідчить про відсутність ризику невиконання можливого рішення суду про задоволення позову, у зв`язку з чим застосовані заходи забезпечення безпідставно порушують баланс інтересів сторін.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 01.06.2026 у справі №916/5043/25 (суддя Цісельський О.В.) відмовлено у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" (вх.№2-1032/26 від 25.05.2026) про скасування заходів забезпечення позову.

Зазначена ухвала місцевого господарського суду мотивована тим, що відповідач не довів виникнення нових обставин, зникнення потреби у забезпеченні чи зміни підстав його застосування, а наведені ним доводи фактично зводяться до незгоди з ухвалою про забезпечення позову, при цьому належними доказами не підтверджено істотного перешкоджання господарській діяльності, неможливості здійснення кредитних, податкових та інших обов`язкових платежів або надмірності арешту, який натомість є співмірним із ціною позову, безпосередньо пов`язаний із предметом спору, не позбавляє відповідача права власності, а лише тимчасово обмежує розпорядження майном і коштами та забезпечує реальне виконання можливого рішення суду про задоволення позову.

Не погодившись з постановленою ухвалою, Товариство з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Одеської області від 01.06.2026 у справі №916/5043/25 та постановити нове судове рішення, яким задовольнити клопотання відповідача про скасування заходів забезпечення позову.

Зокрема, скаржник наголошує на тому, що вжиті заходи забезпечення позову стали надмірними і такими, що істотно порушили баланс інтересів сторін, блокуючи господарську діяльність відповідача, що призвело до наслідків, які виходять за межі тимчасового процесуального обмеження, необхідного для досягнення мети забезпечення, при цьому Товариством з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" у клопотанні про скасування заходів наведено фактичні обставини, які не були відомі суду під час постановлення ухвали про забезпечення позову у цій справі і свідчать не про абстрактну "незручність" таких заходів для відповідача, а про їх неспівмірність та зумовлені ними негативні наслідки для товариства, підтверджені відповідними доказами, яким місцевий господарський суд не надав належної оцінки.

У відзиві на апеляційну скаргу б/н від 14.07.2026 (вх.№2466/26/Д1 від 14.07.2026) ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду Одеської області від 01.06.2026 про відмову у скасуванні заходів забезпечення позову у справі №916/5043/25 – без змін, стверджуючи про те, що в обґрунтування клопотання про скасування заходів забезпечення позову відповідач посилається на обставини, які не вказують на те, що потреба у забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала, або на те, що змінились обставини, які спричинили застосування заходів забезпечення позову.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 30.06.2026 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження.

В подальшому ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.08.2026 вирішено розглянути апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" на ухвалу Господарського суду Одеської області від 01.06.2026 про відмову у скасуванні заходів забезпечення позову у справі №916/5043/25 поза межами строку, встановленого частиною другою статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, достатній для забезпечення можливості реалізації учасниками процесу відповідних процесуальних прав з урахуванням запровадженого в Україні воєнного стану, та призначити дану справу до розгляду на 02.09.2026 о 10:00.

У судовому засіданні 02.09.2026 представники сторін участі не брали, хоча були належним чином сповіщені про дату, час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами оскарження ухвали (т.2 а.с.226, 227), при цьому ОСОБА_1 подала клопотання б/н від 01.09.2026 (вх.№2466/26/Д2 від 02.09.2026) про розгляд справи без її участі.

За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Реалізація права на судовий захист, гарантованого кожному статтями 55, 124 Конституції України, багато в чому залежить від належного правового механізму, складовою якого, зокрема, є інститут забезпечення позову у судовому процесі.

Відповідно до статті 136 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

За правилами цієї статті заходи до забезпечення позову застосовуються господарським судом як засіб запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів особи та гарантія реального виконання рішення суду.

Отже, забезпечення позову по суті – це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача чи інших учасників справи для того, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь особи, яка звернулась з позовом, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Під час вирішення питання про необхідність забезпечення позову суди розглядають відповідні заяви з застосуванням судового розсуду (окрім випадків, які передбачені в частинах другій, п`ятій, шостій та сьомій статті 137 Господарського процесуального кодексу України).

Судовий розсуд – це передбачене законодавством право суду, яке реалізується за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами, що надає йому можливість під час прийняття судового рішення (вчинення процесуальної дії) обрати з декількох варіантів рішення (дії), встановлених законом, чи визначених на його основі судом (повністю або частково за змістом та/чи обсягом), найбільш оптимальний в правових і фактичних умовах розгляду та вирішення конкретної справи, з метою забезпечення верховенства права, справедливості та ефективного поновлення порушених прав та інтересів учасників судового процесу.

Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено у низці постанов останнього, зокрема, від 24.10.2022 у справі №916/950/22 та від 15.05.2019 у справі №910/688/13.

З наведеного слідує, що не існує універсального алгоритму застосування заходів забезпечення позову, оскільки їх вжиття або відмова у застосуванні останніх знаходяться у прямій залежності від фактичних обставин кожного конкретного господарського спору.

Згідно з частиною першою статті 137 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності; арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

В силу частини четвертої статті 137 Господарського процесуального кодексу України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Адекватність (співмірність) заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії (пункт 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №16 від 26.12.2011).

Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та як наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу.

Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду та наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладено у постанові від 28.08.2019 у справі №910/4491/19.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03.03.2023 у справі №905/448/22 наголосила на тому, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №381/4019/18).

Заходи щодо забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 18.02.2022 у справі №910/12404/21.

За обставин звернення з позовом про стягнення грошових коштів саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить у суду позивач.

Саме така правова позиція Верховного Суду викладена у постанові від 06.10.2022 у справі №905/446/22.

Наведений підхід щодо розподілу тягаря доказування обставин співмірності заходів забезпечення позову є логічним та раціональним, адже інформація щодо дійсного фінансового стану відповідачів (у тому числі відомості стосовно наявності банківських рахунків, фінансово-економічний стан клієнтів) у розумінні статті 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є банківською таємницею, а тому саме відповідачі мають можливість більш повно доводити наведені обставини. Зокрема, спростувати підстави для накладення арешту на грошові кошти на відкритих ними рахунках в банківських установах в межах оспорюваної суми; обґрунтувати яким чином накладення арешту на грошові кошти відповідачів на відкритих ним рахунках в банківських установах в межах оспорюваної суми порушує їх права; зазначити про наявність у них на відкритих ними рахунках в банківських установах достатньої кількості грошових коштів, про наявність іншого майна (із конкретизацією переліку та вартості), що в сукупності свідчитимуть про можливість реального та фактичного виконання судового рішення в разі задоволення позову. Тобто спростувати обставини імовірності утруднення виконання рішення суду у справі в разі задоволення позову у випадку невжиття заходів забезпечення позову у вигляді арешту грошових коштів відповідачів на відкритих ними рахунках в банківських установах та належного їм майна в межах спірної суми.

Відповідач не позбавлений права подати суду докази, які б дозволили оцінити його дійсний майновий стан та в залежності від цього встановити чи є ризики утруднення виконання судового рішення у разі задоволення позову або, що заходи забезпечення позову, про вжиття яких просить позивач, є неспівмірними (наприклад надати докази оцінки майна, які б підтверджували можливість накладення арешту лише на конкретне майно, вартість якого покриває спірну суму).

При цьому у разі, коли відповідач не доводить, що наявних у нього грошових коштів та майна достатньо для виконання судового рішення у разі задоволення позову, накладення арешту на грошові кошти та майно в межах спірної суми є співмірним та виправданим (постанова Верховного Суду від 07.01.2025 у справі №910/1/21).

У разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника (постанова Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2023 у справі №905/448/22).

Водночас можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів є для позивача додатковою гарантією того, що рішення суду у разі задоволення позову, буде реально виконане та позивач отримає задоволення своїх вимог.

Суд апеляційної інстанції зауважує на тому, що виконання в майбутньому судового рішення у даній справі у разі задоволення позовних вимог безпосередньо залежить від тієї обставини, чи матиме Товариство з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" необхідну суму грошових коштів та майно, а відтак застосування заходів забезпечення позову, обраних позивачем, безпосередньо пов`язане із предметом позову. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову. При цьому, адекватність такого заходу забезпечення позову як накладення арешту на грошові кошти та майно відповідача у межах ціни позову полягає у тому, що такі дії забезпечать реальне виконання судового рішення у разі задоволення позовної заяви.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 14.08.2019 у справі №910/3802/19.

В силу частини першої статті 145 Господарського процесуального кодексу України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.

Зазначене положення процесуального закону має універсальний характер та не обмежує суд у можливості скасування заходів забезпечення позову поза прийняттям рішення по суті справи.

Забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача, у зв`язку з чим суд не повинен скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились певні обставини, що спричинили застосування заходів забезпечення позову, або забезпечення позову перешкоджає належному виконанню судового рішення.

Аналогічна стала правова позиція Верховного Суду викладена у постановах від 05.12.2023 у справі №914/466/23(914/1504/23), від 21.11.2022 у справі №916/621/22, від 21.10.2022 у справі №910/4777/21, від 31.08.2021 у справі №910/27779/14 тощо.

Обґрунтованість клопотання про скасування заходів забезпечення позову, що заявлене в процесі розгляду справи, має досліджуватися судом лише з огляду на наявність нових обставин або з огляду на зміну підстав, які були покладені в основу прийнятого раніше рішення про забезпечення позову. Тобто до набрання рішенням суду законної сили заходи забезпечення позову можуть бути скасовані лише в тому випадку, якщо після їх вжиття виникли нові обставини або після їх вжиття змінилися підстави, які були покладені в основу забезпечення позову (постанова Верховного Суду від 23.04.2025 у справі №910/3427/24).

Процесуальна мета та предмет судового контролю при розгляді заяви про скасування забезпечення позову є відмінними від предмета перевірки при первинному застосуванні заходів забезпечення. Якщо первинно суд перевіряє наявність умов, передбачених статтями 136, 137 Господарського процесуального кодексу України (зокрема, достатньо обґрунтоване припущення щодо ризику утруднення виконання рішення або утруднення ефективного захисту), то при вирішенні питання про скасування забезпечення суд з`ясовує, чи відпали підстави, які зумовили застосування забезпечення, чи настали нові істотні обставини, що змінюють оцінку ризиків, або чи забезпечення внаслідок розвитку процесу стало непропорційним (надмірним) порівняно з його процесуальною метою.

Отже, тягар доведення обставин, які є підставою для скасування забезпечення позову, покладається на заявника. Для задоволення такої заяви недостатньо повторення аргументів щодо відсутності порушення прав позивача чи незгоди з первинною ухвалою про забезпечення позову, оскільки ці доводи фактично спрямовані на повторний перегляд питання про застосування забезпечення, а не на встановлення того, що забезпечення втратило актуальність унаслідок зміни фактичних обставин.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною у постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.

Дослідивши докази, додані Товариством з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" до клопотання про скасування заходів забезпечення позову, колегія суддів зазначає, що відповідачем не доведено, що змінились обставини, які спричинили застосування заходів забезпечення позову, або переставала існувати потреба у вжитих судом заходах.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначає, що дана справа як на момент звернення відповідача з клопотанням про скасування заходів забезпечення позову, так і на момент постановлення оскаржуваної ухвали все ще перебувала на розгляді Господарського суду Одеської області і при цьому обставини, якими обґрунтована ухвала про забезпечення позову (зокрема, можливість відповідача у будь-який момент розпорядитися коштами та іншим рухомим і нерухомим майном, яке перебуває у його власності, є беззаперечною, що, у свою чергу, у майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивачки), залишалися актуальними.

Посилання відповідача на втручання застосованих заходів у його господарську діяльність повинні бути підтверджені конкретними доказами того, що забезпечення позову створює надмірні та непропорційні наслідки (зокрема, блокує критичні платежі, призводить до істотних втрат тощо). Натомість Товариство з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" не надало належних та допустимих у розумінні процесуального закону доказів, які б свідчили про те, що забезпечення позову у цій справі фактично унеможливило діяльність відповідача або призвело до наслідків, які виходять за межі тимчасового процесуального обмеження, необхідного для досягнення мети забезпечення.

Твердження Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" про те, що арешт коштів і майна унеможливлює придбання ресурсів для посіву та вирощування сільськогосподарських культур, збирання врожаю, виплату заробітної плати, сплату податків і щомісячних кредитних платежів перед Акціонерним товариством "Державний ощадний банк України", а фактичний залишок коштів створює ризик збитків, дострокового стягнення кредиту, штрафних санкцій та негативних наслідків для кредитної історії, ділової репутації товариства і поручителя, відхиляються апеляційним господарським судом, адже з наданої відповідачем банківської виписки по його рахунку вбачається, що останній вже під час дії вжитих місцевим господарським судом заходів забезпечення здійснював виплату заробітної плати, сплачував податки та військовий збір, а також проводив розрахунки за кредитними зобов`язаннями та з контрагентами, зокрема, за придбання насіння соняшнику.

Поряд з цим, як обґрунтовано враховано судом першої інстанції, згідно зі статтями 48, 59 Закону України "Про виконавче провадження" рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов`язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками із спеціальним режимом, на які виконавчою службою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби, у зв`язку з чим безпідставними є доводи відповідача щодо можливості настання негативних наслідків у вигляді несплати заробітної плати, податків та загальнообов`язкових зборів. Водночас відповідачем не надано інформації щодо вичерпного переліку усіх наявних у нього рахунків, відкритих у банківських/фінансово-кредитних установах. Відтак попри накладення арешту на грошові кошти відповідачем не підтверджено невиконання податкових зобов`язань, зобов`язань з виплати заробітної плати працівникам тощо.

Юридичний наслідок накладення арешту на грошові кошти полягає в обмеженні права вільного розпорядження ними, однак із цього не випливає автоматичне встановлення факту повної неможливості відповідача здійснювати господарську діяльність. Для такого висновку необхідно встановити конкретний обсяг коштів, який став недоступним відповідачу, співвіднести його з фактичним обсягом необхідних платежів та встановити, що саме внаслідок накладення арешту відповідач був позбавлений можливості виконати конкретне зобов`язання, яке не могло бути виконане іншим способом.

Саме такого причинно-наслідкового зв`язку між застосованими заходами та заявленими негативними наслідками відповідачем не доведено. Наявність у підприємства кредитних, податкових, трудових та договірних зобов`язань є звичайною характеристикою господарської діяльності юридичної особи та сама по собі не свідчить про непропорційність забезпечення позову. Так само можливість настання у майбутньому штрафних санкцій, дострокового погашення кредиту, погіршення ділової репутації або інших несприятливих наслідків не може бути покладена в основу висновку про надмірність забезпечення позову без доведення факту їх реального настання або високого ступеня неминучості такого настання саме внаслідок дії оскаржуваного заходу.

Щодо посилань апелянта на кредитні зобов`язання перед Акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" колегія суддів зазначає, що сам факт існування таких зобов`язань не свідчить про зміну обставин, які зумовили застосування забезпечення позову. З наданих матеріалів вбачається, що відповідні кредитні правовідносини виникли до застосування заходів забезпечення позову, а тому не є наслідком їх застосування. При цьому відповідачем не доведено, що після накладення арешту банк пред`явив вимогу про дострокове повернення кредиту, змінив умови кредитування, припинив фінансування, застосував санкції або вчинив інші дії, безпосередньо спричинені саме накладенням арешту. Отже, посилання на потенційний ризик таких наслідків не є доказом їх фактичного або неминучого настання. Більше того, з банківських документів, на які посилається сам відповідач, вбачається продовження виконання ним кредитних зобов`язань у період дії забезпечення позову, що додатково спростовує твердження про фактичну неможливість обслуговування кредиту внаслідок застосованого заходу.

Стосовно доданого відповідачем до заяви про скасування заходів забезпечення позову листування з контрагентами суд апеляційної інстанції зазначає, що наведені документи не підтверджують саме того юридично значущого факту, який має бути встановлений при вирішенні питання про скасування забезпечення позову, а саме факту непропорційності або фактичної неможливості здійснення відповідачем господарської діяльності внаслідок дії відповідних заходів. Сам по собі факт відмови окремих контрагентів від запропонованої відповідачем форми розрахунків або зміни умов поставки не доводить відсутності альтернативних постачальників, неможливості придбання відповідних товарів чи послуг або причинного зв`язку між такою відмовою та судовим арештом. Відповідачем не надано доказів того, що відповідні товари чи ресурси є унікальними, що їх неможливо придбати в інших осіб, що інші постачальники відмовилися від співпраці саме з огляду на наявність забезпечення позову або що така ситуація має системний, а не поодинокий характер. Відтак зазначені документи підтверджують лише окремі господарські труднощі у взаємовідносинах відповідача з конкретними контрагентами, але не доводять наявності обставин, які відповідно до статті 145 Господарського процесуального кодексу України зумовлювали б необхідність скасування заходів забезпечення позову.

Для висновку про те, що забезпечення позову стало надмірним унаслідок розвитку фактичних обставин, необхідно встановити причинно-наслідковий зв`язок між дією конкретного заходу забезпечення та конкретним негативним наслідком для відповідача, а також з`ясувати його істотність, неминучість та неможливість усунення іншим, менш обтяжливим способом. Наявність лише загальної потреби підприємства у грошових коштах, посилання на сезонність сільськогосподарського виробництва, необхідність фінансування поточної діяльності, виконання договірних зобов`язань чи підтримання належного рівня ліквідності не доводить того, що саме арешт у межах 7076200 грн унеможливлює здійснення відповідачем господарської діяльності.

Інакше будь-яке підприємство, щодо якого вжито співмірний із ціною позову захід забезпечення у спорі про стягнення коштів, могло б вимагати його скасування лише з посиланням на необхідність використання відповідних активів у власній господарській діяльності. Такий підхід фактично нівелював би саму функцію забезпечення позову та поставив би інтерес відповідача у переважне становище перед законним інтересом позивача на збереження реальної можливості виконання майбутнього судового рішення.

Водночас відповідачем не доведено, що після застосування заходів забезпечення виникла така зміна його майнового або фінансового стану, яка об`єктивно усуває ризик утруднення виконання можливого рішення суду. Навпаки, із наданих самим відповідачем доказів убачається продовження ним господарської діяльності та здійснення розрахунків, що свідчить про відсутність доведеного факту повного або критичного блокування його господарської діяльності.

Посилання апелянта на особливості здійснення ним сільськогосподарської діяльності також не змінює наведеного висновку. Суд апеляційної інстанції не заперечує об`єктивної потреби сільськогосподарського підприємства у безперервному фінансуванні виробничого циклу, однак сама по собі належність відповідача до суб`єктів аграрного сектору не створює для нього імунітету від застосування передбачених законом заходів забезпечення позову та не звільняє його від обов`язку довести конкретний негативний вплив такого заходу на його господарську діяльність.

Для підтвердження відповідного доводу відповідач мав надати суду конкретизовані дані щодо обсягу необхідних для продовження виробничого циклу коштів, строків та розмірів відповідних платежів, фактичного залишку коштів на рахунках, обсягу інших доступних активів, можливості залучення фінансування з інших джерел, а також документально підтвердити, що саме накладений арешт унеможливлює здійснення таких платежів та що така неможливість має неминучий, а не припустимий характер.

Натомість наведені відповідачем твердження про можливе ускладнення придбання ресурсів, проведення посівної та збиральної кампаній, виконання кредитних зобов`язань або виникнення збитків мають переважно прогнозний характер. При цьому сам факт існування у підприємства поточних фінансових потреб не свідчить про відсутність у нього інших джерел фінансування або активів, за рахунок яких такі потреби можуть бути задоволені.

Більше того, фактична поведінка відповідача у період дії заходів забезпечення позову має істотне доказове значення, оскільки надана ним же банківська виписка підтверджує здійснення виплат заробітної плати, сплату податків та військового збору, проведення розрахунків із контрагентами та виконання кредитних зобов`язань. Отже, твердження про повне блокування господарської діяльності не узгоджується з об`єктивними даними про фактичний рух коштів та не підтверджене належним доказуванням.

Саме по собі зменшення доступної відповідачу ліквідності внаслідок застосування заходу забезпечення позову не є тотожним припиненню господарської діяльності. Тимчасове обмеження можливості вільного розпорядження частиною активів у межах спірної суми є передбаченим законом процесуальним наслідком забезпечення майнової вимоги та може вважатися непропорційним лише за умови доведення того, що таке обмеження виходить за межі, необхідні для досягнення мети забезпечення позову.

При оцінці доводів про порушення принципу пропорційності колегія суддів виходить із того, що співмірність заходу забезпечення позову не може визначатися виключно через зіставлення суми арештованих коштів із поточними потребами відповідача. Така оцінка має здійснюватися у взаємозв`язку щонайменше з трьома обставинами: розміром та характером заявленої вимоги, процесуальною метою відповідного заходу та конкретними наслідками його застосування для відповідача.

У даному випадку позовна вимога має виключно майновий характер та становить 7076200 грн, тоді як застосований захід обмежений саме цією сумою. При цьому арешт майна встановлено не додатково до арешту грошових коштів у повному обсязі, а лише в межах різниці між ціною позову та фактично наявними на рахунках відповідача грошовими коштами у разі їх недостатності. Отже, первинною ухвалою суду першої інстанції вже було враховано необхідність недопущення подвійного забезпечення однієї й тієї самої майнової вимоги.

Таким чином, захід забезпечення не спрямований на вилучення майна відповідача, позбавлення його права власності чи задоволення позовних вимог до вирішення спору по суті, натомість його правовим наслідком є лише тимчасове обмеження розпорядження активами у визначеному судом обсязі з метою збереження можливості реального виконання майбутнього судового рішення.

За таких обставин, апелянт мав довести не абстрактну обтяжливість арешту, а саме його надмірність щодо встановленої судом мети, тобто те, що для збереження можливості виконання рішення достатнім був би істотно менш обтяжливий захід або менший обсяг обмеження. Таких доказів відповідач суду не надав.

Не встановлено також, що арешт накладено на майно, необхідне виключно для забезпечення безперервності виробничого процесу, що його вартість істотно перевищує розмір спірної вимоги або що застосований захід позбавляє відповідача можливості використовувати інші активи чи джерела фінансування для продовження господарської діяльності.

Отже, за встановлених у справі обставин обмеження, яке за своєю природою є тимчасовим, має визначений грошовий ліміт та безпосередньо кореспондує з розміром заявленої вимоги, не може бути визнане таким, що створює для відповідача індивідуальний та надмірний тягар порівняно з легітимною процесуальною метою забезпечення реального виконання можливого судового рішення.

Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що у матеріалах оскарження відсутні і Товариством з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" до клопотання (вх.№2-1032/26 від 25.05.2026) не додано належних у розумінні процесуального закону доказів, які б свідчили про зміну обставин спірних правовідносин та вказували б на необхідність скасування вжитих заходів забезпечення позову з дотримання балансу інтересів обох сторін, а не лише відповідача.

При цьому оцінка балансу інтересів сторін не може здійснюватися виключно через призму майнових та організаційних труднощів відповідача. Такий баланс передбачає зіставлення негативних наслідків як для особи, на яку покладено тимчасове обмеження, так і для особи, на користь якої таке обмеження застосовано. У разі скасування арешту відповідач отримав би повну свободу розпорядження грошовими коштами та майном у межах суми, яка відповідає ціні позову, тоді як позивачка втратила б процесуальну гарантію збереження майнової бази для виконання можливого рішення про стягнення 7076200 грн. При цьому спір по суті не було вирішено, а тому правова невизначеність щодо обов`язку відповідача сплатити заявлену суму продовжувала існувати.

Доводи відповідача стосовно необхідності скасування заходів забезпечення позову фактично зводяться до можливих наслідків блокування його господарської діяльності у вигляді невиконання ним своїх обов`язків перед іншими особами, можливого банкрутства тощо, але таке є ризиком підприємницької діяльності кожного, хто є суб`єктом підприємницької діяльності, про що Верховний Суд наголосив у постанові від 19.02.2025 у справі №916/4912/24.

Окремо колегія суддів звертає увагу на те, що у клопотанні про скасування заходів забезпечення позову відповідач сам посилається на наявність у нього значної матеріально-технічної бази, земельних ресурсів, посівів, сільськогосподарської продукції та інших активів. Водночас такі посилання не були трансформовані у належним чином підтверджену пропозицію щодо конкретного, достатнього за вартістю та ліквідністю майна, на яке міг би бути обмежений захід забезпечення замість його повного скасування.

За таких обставин, твердження відповідача про значний обсяг активів, навпаки, не спростовує, а підтверджує можливість збереження забезпечення у спосіб, визначений судом першої інстанції, без припинення господарської діяльності товариства. Якщо відповідач вважає, що конкретне майно або грошові кошти є достатніми для гарантування виконання можливого рішення суду, саме на ньому лежить обов`язок надати суду конкретні та достовірні відомості про склад, вартість, ліквідність такого майна та можливість його використання як достатньої гарантії виконання майбутнього рішення. Натомість загальне посилання на значний обсяг активів без їх належної індивідуалізації, оцінки та співвіднесення з розміром позовних вимог не дає можливості суду зробити висновок про відсутність ризику утруднення виконання рішення або про можливість досягнення мети забезпечення менш обтяжливим способом.

Крім того, колегія суддів наголошує на тому, що необхідно розмежовувати як окремі юридичні факти "скасування заходів забезпечення" господарським судом, який їх встановив, у зв`язку з тим, що такі заходи вичерпали свою дію чи потреба у їх збереженні відпала, а також "скасування ухвали суду про вжиття заходів забезпечення" з підстав її невідповідності нормам матеріального і процесуального права та фактичним обставинам справи.

Положення статті 145 Господарського процесуального кодексу України не встановлюють процедури повторного перегляду за заявою учасника справи правомірності первинного застосування заходів забезпечення позову. Інше тлумачення цієї норми фактично призвело б до створення паралельного, не передбаченого Кодексом способу перегляду ухвали про забезпечення позову поза межами встановленого законом порядку її апеляційного оскарження та поза межами процесуальних строків такого оскарження.

Відтак посилання відповідача на те, що на момент застосування заходів забезпечення позову судом не було належним чином враховано ті чи інші обставини, саме по собі не є достатньою підставою для скасування таких заходів у порядку статті 145 Господарського процесуального кодексу України. Для задоволення відповідного клопотання заявник має довести не лише наявність обставин, які, на його думку, свідчать про небажаність або обтяжливість забезпечення, а саме юридично значущу зміну фактичної ситуації після застосування заходів, внаслідок якої первісно встановлений ризик істотного ускладнення виконання можливого рішення суду припинив існування, істотно зменшився або був нівельований іншими обставинами.

Такий підхід відповідає самій природі забезпечення позову як тимчасового процесуального інструменту, метою якого є збереження належного стану майнової сфери відповідача до моменту вирішення спору по суті та недопущення втрати практичної ефективності майбутнього судового рішення. Тому доки існує спір, заявлений до суду, та доки не усунуто об`єктивну можливість розпорядження відповідачем належними йому активами таким чином, що це може ускладнити виконання майбутнього рішення про стягнення грошових коштів, сама по собі тривалість дії заходів забезпечення не свідчить про відпадання підстав для їх збереження.

З огляду на викладене, зазначені у клопотанні Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" про скасування заходів забезпечення позову та в подальшому в апеляційній скарзі доводи щодо необґрунтованості та неправомірності вжиття відповідних заходів, Південно-західним апеляційним господарським судом до уваги не приймаються, оскільки вказані твердження за умови їх доведеності могли б стати підставою для скасування ухвали про забезпечення позову судами вищих інстанцій у разі її перегляду за відповідною апеляційною/касаційною скаргою, проте жодним чином не підтверджують існування обставин, з якими пов`язується можливість скасування заходів забезпечення судом, що їх вжив.

Таким чином, за результатами апеляційного перегляду колегія суддів не встановила жодної з обставин, яка відповідно до статті 145 Господарського процесуального кодексу України могла б зумовити скасування застосованих заходів забезпечення позову. Потреба у збереженні таких заходів не відпала, обставини, які зумовили їх застосування, не припинилися та не зазнали такої істотної зміни, яка б усувала відповідний ризик; водночас відповідач не довів, що забезпечення внаслідок розвитку обставин справи стало надмірним або непропорційним щодо своєї процесуальної мети. Навпаки, предмет спору, розмір заявленої майнової вимоги, відсутність остаточного рішення у справі, можливість відповідача розпоряджатися належними йому активами та необхідність забезпечення реального виконання можливого рішення суду залишаються актуальними. При цьому застосований захід обмежений ціною позову та не передбачає позбавлення відповідача права власності на його активи. За таких обставин, скасування заходів забезпечення позову на цій стадії створило б для позивачки ризик втрати практичної ефективності майбутнього судового рішення без встановлення достатніх правових та фактичних підстав для такого втручання, тоді як їх збереження забезпечує належний баланс між інтересом позивачки у реальному виконанні можливого судового рішення та правом відповідача на продовження господарської діяльності.

Враховуючи вищевикладене, оцінивши доводи відповідача щодо необхідності скасування заходів забезпечення позову, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду зазначає про правомірність висновку місцевого господарського суду щодо наявності підстав для відмови у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" (вх.№2-1032/26 від 25.05.2026).

Керуючись статтями 136, 137, 145, 232, 233, 236, 240, 255, 269, 270, 271, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Родина ІР" залишити без задоволення, ухвалу Господарського суду Одеської області від 01.06.2026 про відмову у скасуванні заходів забезпечення позову у справі №916/5043/25 – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і відповідно до приписів статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови складено та підписано 02.09.2026.

Головуючий суддя С.В. Таран

Суддя К.В. Богатир

Суддя Л.В. Поліщук