Рішення від 02 вересня 2026 р. у справі №645/2425/25 — Немишлянський районний суд міста Харкова

Справа № 645/2425/25

Провадження № 2/645/110/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 вересня 2026 року м. Харків

Немишлянський районний суд міста Харкова у складі:

головуючого судді - Шевченко Г.С.,

за участі секретаря судового засідання - Пастушенко К.Р.,

позивача – ОСОБА_1 ,

представника позивача – адвоката Федосенко Н.А.,

відповідача - ОСОБА_2 ,

представника відповідача – адвоката Мамонова С.І.,

представника відповідача – адвоката Годунова В.С. (дистанційно, в режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Міністерство оборони України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту ухилення від виконання батьківських обов`язків щодо сина, усунення від права на отримання державної грошової допомоги, пов`язаної зі смертю військовослужбовця,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним позовом, в якому після збільшення позовних вимог просила суд: встановити факт ухилення ОСОБА_2 від виконання батьківських обов`язків щодо сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у період його неповноліття, усунути від права на отримання і виплату одноразової грошової допомоги родинам загиблих при виконанні обов`язків під час проходження військової служби ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , батька військовослужбовця ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який загинув ІНФОРМАЦІЯ_4 під час захисту Батьківщини, актовий запис №361 від 08.04.2024.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що вона є матір`ю померлого військовослужбовця ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який загинув ІНФОРМАЦІЯ_4 під час захисту Батьківщини. Зі сповіщення сім?ї № 268 від 30.03.2024, виданого ІНФОРМАЦІЯ_1 убачається, що зовнішній пілот (оператор) безпілотних літальних апаратів відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів (FpV - дрони) взводу безпілотних авіаційних комплексів військової частини НОМЕР_1 , старший солдат ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відданий Військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов?язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, загинув ІНФОРМАЦІЯ_4 близько 17 годин 20 хвилин під час виконання бойового завдання в районі н.п. Новодарівка Пологівського району Запорізької області внаслідок скиду з ворожого дрону вибухового пристрою. 28 лютого 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №168, яка передбачає виплату одноразової грошової допомоги сім?ям загиблих від повномасштабної війни військовослужбовців. На виконання вказаної постанови, нею було подано письмову заяву до ІНФОРМАЦІЯ_5 про виплату одноразової грошової допомоги та отримання посвідчення члена сім?ї загиблого військовослужбовця. В подальшому стало відомо, що відповідач, біологічний батько померлого сина, ОСОБА_2 , також подав заяву про отримання одноразової грошової допомоги. Так, згідно відповіді ІНФОРМАЦІЯ_5 від 26.11.2024 на адвокатський запит адвоката Федосенко Н.А. від 21.11.2024, ОСОБА_2 , 1968р.н, батько загиблого старшого солдата ОСОБА_3 надав документи на оформлення одноразової грошової допомоги відповідно до Постанови Кабінету міністрів України від 28.02.2022 № 168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім?ям під час дії воєнного стану" (зі змінами) та на призначення пенсії в разі втрати годувальника відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військово служби, та деяких інших осіб". ОСОБА_2 отримав статус члена сім?ї військовослужбовця, який загинув під час проходження військової служби при захисту Батьківщини та отримав відповідне посвідчення згідно постанови КМУ від 28.05.1993 року № 379 "Про посвідчення на право користування пільгами членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли) чи пропали безвісті під час проходження військової служби". Позивач вважає, що відповідач, хоч і зазначений батьком померлого сина, однак має бути усунутий від права на отримання вказаної допомоги, на підставі наступного. Так, відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу серія НОМЕР_2 від 29.02.2000, шлюб між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 - розірвано (актовий запис № 99 від 29.02.2000). Постановою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 25.11.1999 року по справі №2-2416/1999 з відповідача було стягнуто на користь позивачки аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку. Однак, відповідач рішення суду по сплаті аліментів не виконував, аліменти на утримання спільного сина не сплачував. Відповідач не просто забув про свої обов?язки батька — він свідомо і систематично ухилявся від виконання своїх батьківських обов?язків, не сплачуючи аліменти на утримання своєї дитини протягом багатьох років. Починаючи з 1999 року, він повністю проігнорував потреби своєї дитини, залишивши її без необхідної підтримки, без можливості отримувати належне утримання від того, хто мав би піклуватися про неї. Це не просто порушення закону - це прояв байдужості і жорстокості. У той час, коли дитина потребувала кожної копійки для нормального розвитку, для здорового харчування, освіти та виховання, батько не тільки не забезпечував її, але й відмовився від своєї відповідальності. Його байдужість і відсутність турботи про свою дитину стали важким тягарем для матері, яка змушена була самотужки долати всі труднощі і забезпечувати дитину усім необхідним. Така поведінка батька свідчить про повну неспроможність виконувати свої обов?язки, і тому він не має морального права претендувати на жодну допомогу у зв?язку з трагедією, що сталася. Вищезазначене стало підставою для звернення позивачки до Департаменту соціальної політики Харківської міської ради Фрунзенського району за допомогою. ОСОБА_1 у 2006 році як матері на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було призначено державну допомогу, а саме тимчасову державну допомогу дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце їхнього проживання невідоме, відповідно до Порядку призначення і виплати тимчасової державної допомоги дітям, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 року №189. 22.11.2024 вона звернулася з запитом до Департаменту соціальної політики Харківської міської ради для отримання відомостей та інформації стосовно отримання вищезазначеної підтримки. Згідно відповіді Департаменту соціальної політики Харківської міської ради від 26.11.2024 за результатами розгляду вищезазначеного звернення повідомлено, що відповідно до ст. 676 «Переліку типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб, із зазначенням строків зберігання документів», затвердженого Міністерства юстиції України від 12.04.2012 N? 578/5 та зареєстрованого Міністерством юстиції України від 17.04.2012 № 571/20884, особові одержувачів усіх видів державної соціальної допомоги (крім осіб з інвалідністю з дитинства та дітей з інвалідністю) зберігаються в організаціях, у діяльності яких створюються документи протягом п?яти років після зняття одержувача з обліку. Отже, з 1999 року та по сьогоднішній день, відповідач - ОСОБА_2 свої батьківські обов?язки відносно сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не виконував, хоча, відповідно до ст. 180 СК України, зобов?язаний був утримувати дитину до досягнення нею повноліття, тобто з 1999 року спільно з сином не проживав, не був пов?язаний з ним спільним побутом, фактично самоусунувся від його виховання, матеріальної допомоги не надавав, а тому існують всі підстави для усунення відповідача від права на отримання державної грошової допомоги, пов?язаної із загибеллю військовослужбовця. Крім того вказала, що відповідач не лише ухилявся від виконання своїх батьківських обов?язків, але й створював суттєві перешкоди для нормального проживання матері та дитини в їхньому власному домі. Замість забезпечення своїй сім?ї комфортних умов, він позбавляв їх основних прав на житло. Відповідно до рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04.05.2001 по справі №2-72 було задоволено позов ОСОБА_1 щодо усунення перешкод у користуванні квартирою

АДРЕСА_1 до ОСОБА_2 та зобов`язано відповідача прибрати замки на кімнаті в квартирі. Крім неї та сина ОСОБА_3 , 1986 року народження, з березня 2000 року за рішенням суду прописаний її колишній чоловік ОСОБА_2 , який фактично не проживає. У липні 2000 року відповідач поставив замки на ту кімнату, яку він зайняв, і тим самим порушив їх із сином право користуватися всією квартирою. В свою чергу відповідач подав зустрічний позов про виділ йому кімнати площею 14,5 кв.м, а позивачці з дитиною іншу кімнату площею 15,9 кв. м. Судом встановлено, що своїми діями відповідач чинить перешкоди у користуванні квартирою своїм колишній дружині та сину, хоча фактично в квартирі не проживає, а як встановлено судом проживає за іншою адресою: АДРЕСА_2 . Також встановлено, що при запропонованому варіанті заміні договору найму житлового приміщення (який пропонував відповідач) в даному випадку будуть ущемлені інтереси неповнолітньої дитини, якій фактично вже 15 років і в даному випадку є значний відступ від рівності часток - на 4,47 кв.м. Після заселення ОСОБА_2 самостійно визначив порядок користування, повісивши замок на кімнату 14,5 кв. м. Отже, існує судове рішення, яке підтверджує, що мати змушена була звертатися до суду з метою усунення перешкод у користуванні житлом. Це примушувало матір та дитину жити в постійних стресових умовах, позбавлених нормального простору для життя. Такі дії батька не лише свідчать про його повну байдужість та жорстокість, але й про пряме порушення прав матері та дитини на житло та нормальні умови для проживання. Це грубе втручання в їхнє приватне життя та правомірне користування власним житлом завдавало їм значних моральних та психологічних страждань. Мати змушена була докладати додаткових зусиль і часу, щоб захистити права своєї дитини, звертаючись до суду для вирішення ситуації, яка мала бути вирішена злагоджено та мирно у родинному колі. Відповідач не проявляв жодної зацікавленості у житті свого сина, ні в його радощах, ні в його бідах. Він не був поруч у важливі моменти, коли дитині була потрібна батьківська порада, підтримка чи просто тепле слово. Він не був присутній на жодному шкільному святі, не допомагав з домашніми завданнями, не навчав життєвим урокам. Син виріс без підтримки батька, але з сильним почуттям відповідальності і любові до своєї країни. Саме тому він вирішив стати військовослужбовцем, захищати Україну і своїх близьких. Ця відважна дитина, яка не отримала любові та підтримки від батька, віддала своє життя, захищаючи нашу державу. Її самопожертва є найвищим виявом патріотизму та мужності. І сьогодні, коли герой загинув, виконуючи свій обов?язок перед Батьківщиною, батько, який не брав жодної участі в його житті, раптом вирішив скористатися його трагедією. Тепер він бажає отримати державну грошову допомогу, пов?язану з загибеллю свого сина. Це бажання виглядає цинічним та аморальним, оскільки він не мав жодного морального права називати себе батьком цієї відважної людини. Його байдужість і відсутність підтримки під час життя сина не дають йому права претендувати на допомогу, що належить тим, хто дійсно турбувався про загиблого.

Ухвалою суду від 15.04.2025 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження.

09 червня 2025 року до суду надійшов відзив представника відповідача, в якому останній просив відмовити в задоволенні позову. Посилався на те, що позивачка, переслідуючи мету необґрунтованого збагачення ще додатково на 7,5 млн. грн., повідала суду вигадану та не підтверджену жодним належним доказом історію про те, що відповідач не утримував за життя свого загиблого сина. Версія позивачки не витримує жодної критики з огляду на таке. Відповідач надав сину та позивачці - колишній дружині утримання, оскільки щонайменше дозволив проживати в наданій йому квартирі. У позивачки не було власного житла у м.Харкові станом на момент народження спільної з відповідачем дитини та тривалий час після цього. Позивачка після розлучення з відповідачем проживала разом з їх спільним сином, якому на той момент вже виповнилося 13 років, у квартирі, яку держава надала відповідачу і яка фактично йому і належала. Відповідач був дитиною, яка позбавлена батьківського піклування, що створило для нього підставу для отримання в користування житла. Незважаючи на розірвання шлюбу, позивачка залишилась проживати в двокімнатній квартирі разом з сином, створюючи відповідачу перешкоди у доступі до квартири, що встановлено судовим рішенням. При цьому відповідач мав передбачене житловим законодавством право взагалі виселити позивачку з квартири як таку, що внаслідок розірвання шлюбу перестала бути членом його сім`ї, але таким правом не скористався. Вважає, що надання житла для проживання дитині та колишній дружині автоматично спростовує ухиляння від утримання обох з них. Відповідно до відомостей з дошок оголошень, що можна вважати загальновідомим фактом, наразі вартість оренди двокімнатної квартири в аналогічному будинку та районі вартує понад 6 тисяч гривень, до початку повномасштабного вторгнення РФ могла складати 10 тисяч гривень (екв. приблизно 300 доларів США). Квартира знаходиться в комфортному районі, менше 1 км (10 хвилин пішки) до метро Палац Спорту. Надавши позивачці дозвіл на проживання у наданій йому в користування квартирі, відповідач фактично надав утримання і дитині (як цього передбачав закон), так і колишній дружині (хоча цього закон не передбачав), чим очевидно зменшив на неї фінансове навантаження по витратах на житло. Також позивач сплачував за комунальні послуги по квартирі, незважаючи на те, що там не проживав. Окрім надання житлової площі сину та колишній дружині, відповідач надавав утримання сину й іншим способом, зокрема наданням грошових коштів як безпосередньо, так і через свою «цивільну» дружину. За наявною інформацією позивачка вела розпусний та далекий від сімейного спосіб життя. Тому відповідач не вважав доцільним надавати кошти позивачці особисто, оскільки був переконаний в тому, що вони будуть витрачені не за цільовим призначенням. Позивачка надала до суду рішення про стягнення аліментів, водночас не надала жодних підтвердних документів щодо пред`явлення його до виконання, розмір заборгованості відповідача тощо. Водночас, за відомостями Автоматизованої системи виконавчого провадження, Єдиного реєстру боржників за відповідачем не обліковується жодної заборгованості, в тому числі за аліментами. Вказане пояснюється тим, що між позивачкою та відповідачем була досягнута усна домовленість, за якої він добровільно надає житло для проживання позивачки з сином, а також надає натуральну та грошову допомогу сину особисто (якому на момент припинення шлюбних відносин вже було 13 років). У разі якщо б відповідач дійсно не здійснював утримання їх спільної дитини, позивачка не була позбавлена права звернутися до органів опіки та піклування, ініціювати притягнення відповідача до кримінальної відповідальності за ст.164 КК України, позбавлення батьківських прав тощо. Водночас, вказані дії нею не вчинялися. Така пасивна поведінка позивачки видається дивною з огляду на те, що саме вона ініціювала розірвання шлюбу, а також активно брала участь у житлових спорах. Отже, позивачка має значний досвід щодо вирішення спорів в судах, якого немає у більшості пересічних громадян. Також жодних претензій щодо свого утримання не заявляв за життя і ОСОБА_3 . Отже, в цій частині позиція позивачки є вкрай непереконливою. Також позивачка не довела факту призначення соціальної допомоги як особі, яка не отримує аліментів. По суті позов містить лише посилання на це, але самого посилання очевидно недостатньо, аби вважати цей факт встановленим. Такого факту і не було, оскільки отримання рішення про стягнення аліментів було фіктивним, а при оформленні відповідної допомоги зазвичай вимагається надання довідки з виконавчої служби про наявність заборгованості за відкритим виконавчим провадженням. Свою позицію позивачка будує на нерелевантних письмових доказах про нібито стягнення з відповідача аліментів та наявність між нею та відповідачем спору щодо порядку користування квартирою, яка надана для проживання позивачу та членам його сім`ї. Також позивачка ініціювала допит свідків, які або мають відверту особисту зацікавленість в результатах розгляду спору: (1) матір позивачки, яка проживає в квартирі, яка належить позивачці, отже позивачка має на неї прямий вплив, або ж не мали достатнього доступу до інформації щодо приватного життя позивачки, відповідача та їх загиблого сина: (2) сусідка, яка не може бути достатнім чином обізнаною щодо обставин сімейного життя чужих для неї осіб.

17.06.2025 року до суду надійшла відповідь на відзив сторони позивача. Так, представник посилався на те, що твердження відповідача про надання утримання позивачці та дитині шляхом дозволу на проживання у квартирі не є належним доказом виконання обов`язку щодо утримання. Зазначене твердження відповідача не підтверджує факту належного виконання ним батьківських обов`язків ані щодо дитини, ані щодо її матері. Надання згоди на проживання позивачці та дитині у житлі, яке, за твердженням самого відповідача, було надано йому у користування, не є належним доказом виконання обов`язку щодо утримання дитини у розумінні ч. 2 ст. 157 та ч. 2 ст. 180 СК України. Водночас відповідач не надав жодних письмових чи матеріальних доказів, які б підтверджували сам факт такої згоди. Крім того, чинне законодавство не передбачає обов`язку утримання колишньої дружини, і тому згадане не може слугувати підставою для реалізації відповідачем прав, які законом пов`язуються виключно з належним виконанням батьківських обов`язків щодо дитини, зокрема — права на отримання грошової допомоги, передбаченої п. 2 Порядку № 168. Щодо наданих до відзиву доказів — рішення виконкому від 05.05.1987 р. та ордера на вселення від 13.05.1987 р. — зазначаємо таке. Ордер на вселення виданий виконавчим комітетом «на право зайняття» комунальної двокімнатної квартири площею 30,09 кв.м, яка призначалася для проживання родини з трьох осіб: відповідача, його дружини та сина. Хоча ордер формально видано на ім`я відповідача, він чітко передбачає вселення сім`ї з трьох осіб, отже — право користування квартирою мало спільний характер і не є особистим правом відповідача. Ордер не надає відповідачу жодних прав власності, а лише підтверджує право спільного проживання сім`ї у визначеній частині комунального житла, що належить територіальній громаді м. Харкова. Відсутність у відповідача документів, які б посвідчували право власності (договір купівлі-продажу, свідоцтво про право власності, договір приватизації тощо), однозначно свідчить про відсутність у нього правомочностей власника. Будь-які твердження відповідача про те, що квартира є його особистою — суперечать наданим документам і фактичним обставинам справи. Заяви відповідача про так званий «широкий жест» у вигляді дозволу на проживання слід розцінювати як спробу виправдати ухилення від виконання прямих обов`язків по утриманню дитини. Це маніпуляція статусом житла, яке йому ніколи не належало. Відповідач отримав “право зайняття” квартири разом із сім`єю, а не замість неї чи на противагу їй. Це — адміністративне рішення виконкому, яке надало право спільного проживання родині з трьох осіб. Усі троє — відповідач, його дружина та син — з моменту вселення були рівноправними користувачами цього житла. Отже, будь-які заяви відповідача про те, що він нібито «дозволив» проживати матері та дитині у «своїй» квартирі — не є актом щедрості, а є юридично безпідставною та цинічною спробою представити себе благодійником замість відповідального батька. Твердження відповідача у відзиві про сплату комунальних платежів також не може вважатися доказом утримання дитини. Навіть якщо взяти до уваги надані до відзиву квитанції — від 02.10.1999 на суму 334,44 грн та від 27.04.2001 на суму 15 грн — ця участь є епізодичною, мінімальною та не системною. Це свідчить про відсутність належного та постійного виконання обов`язку щодо утримання дитини, як того вимагає закон. Вказані дати сплати майже збігаються у часі з розглядом справи у Фрунзенському районному суді м. Харкова про усунення перешкод у користуванні квартирою. Це дає підстави вважати, що зазначені платежі були здійснені не з метою турботи про дитину, а виключно в межах судового спору щодо житла. Отже, ці докази не підтверджують реального виконання батьківських обов`язків, а лише демонструють формальну і ситуативну участь, обумовлену судовими обставинами, а не інтересами дитини. Більше того, відповідач не лише не виконував належно свої обов`язки, але й створював перешкоди для нормального проживання матері та дитини в їхньому спільному житлі. Зокрема, рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 04.05.2001 у справі № 2-72 було задоволено позов ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 . Суд зобов`язав відповідача прибрати замки, які він самовільно встановив на одну з кімнат квартири. З описової частини рішення вбачається, що після реєстрації за рішенням суду у березні 2000 року відповідач фактично в квартирі не проживав. У липні 2000 року він поставив замки на кімнату, яку зайняв, чим порушив право матері й дитини користуватися всією квартирою. Водночас відповідач подав зустрічний позов про виділ йому кімнати площею 14,5 кв. м, залишивши позивачці з дитиною — 15,9 кв. м. Суд встановив, що дії відповідача порушують права неповнолітньої дитини та фактично є відступом від рівності часток. Крім того, встановлено, що відповідач проживає за іншою адресою — АДРЕСА_2 . Таким чином, відповідач навмисно порушував право дитини на житло, позбавляв її нормальних умов для проживання та змусив матір звертатися до суду для відновлення порушених прав. Ці обставини свідчать не лише про байдужість відповідача, а й про грубе втручання в приватне життя дитини та матері, що призвело до моральних і психологічних страждань. Замість забезпечення умов для нормального розвитку дитини, відповідач створював конфлікти, штучно ускладнював життя колишньої сім`ї та ігнорував її інтереси. Посилання відповідача про «еквівалент орендної плати», як доказ утримання дитини та на «ринкову вартість оренди житла», яке, за його твердженням, було надане позивачці з дитиною, є спробою підмінити юридичні поняття фактичними припущеннями, що не мають правового значення у контексті виконання обов`язків щодо утримання дитини. По-перше, жодного договору оренди чи іншого правового документа, який би визначав користування житлом як форму матеріального забезпечення дитини, не надано. Відповідач також не надав доказів того, що це житло було власним майном, а не тимчасово наданим йому самим. По-друге, дитина, про яку йде мова, народилася у 1986 році, і вже з 2004 року досягла повноліття. Отже, усі посилання відповідача на розрахунки аліментів, які чинні у 2025 році, є абсолютно некоректними та маніпулятивними, оскільки не мають жодного стосунку до періоду, коли дитина була неповнолітньою та потребувала утримання. По-третє, твердження, що надання житла автоматично спростовує ухилення від обов`язків утримання дитини, є безпідставним. Утримання дитини — це системне забезпечення її харчуванням, одягом, лікуванням, розвитком, навчанням тощо, а не умовно-дозволене проживання у квартирі, яка не була у власності відповідача, без надання жодного підтвердження цим фактам. Крім того, відповідач свідомо не зазначає, що дитина фактично утримувалась виключно матір`ю, а відповідач протягом усіх років не проявляв ініціативи щодо участі в її житті, не надавав системної фінансової чи іншої допомоги, не спілкувався з нею та не виконував батьківських обов`язків ні морально, ні матеріально. До того ж, доводи відповідача про нібито утримання сина шляхом надання житла чи сплати комунальних послуг є абсолютно безпідставними та спростовуються як відсутністю системної участі у житті дитини, так і конкретними юридичними фактами. Зокрема, постановою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 25.11.1999 року у справі № 2-2416/1999 з відповідача було стягнуто аліменти на утримання сина — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку. Проте відповідач не виконував це рішення суду, не сплачував аліменти, чим систематично ухилявся від виконання батьківських обов`язків. Вищезазначене стало підставою для звернення позивачки до органів соціального захисту. У 2006 році, через відсутність будь-якої допомоги з боку батька, ОСОБА_1 було призначено державну допомогу як матері, що утримує дитину самостійно. Зокрема, їй було призначено тимчасову державну допомогу дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, відповідно до Порядку, затвердженого постановою КМУ від 22 лютого 2006 року № 189. Призначення такої допомоги державою можливе виключно за наявності підтвердженого факту ухилення батька від утримання дитини, або відсутності можливості його утримувати. Відповідно, надання цієї допомоги є офіційним підтвердженням того, що відповідач своїх обов`язків перед дитиною не виконував, і держава була змушена частково взяти їх на себе. Подані відповідачем документи не доводять факту належного утримання дитини. Так, рішення виконкому, ордер, довідки про реєстрацію, судові постанови щодо усунення перешкод у доступі до квартири, акт державного виконавця, квитанції за комунальні послуги, довіреність на отримання заробітної плати, медичні— це матеріали, які не стосуються факту утримання дитини чи виконання аліментних зобов`язань. Вказані документи можуть свідчити лише про спірні житлові відносини між сторонами, стан здоров`я відповідача або інші обставини, що не звільняють його від обов`язку утримувати сина. Відповідач стверджує, що позивачка не надала доказів пред`явлення судового рішення про стягнення аліментів до виконання, а також інформації про заборгованість за аліментами. Проте, постанова Фрунзенського районного суду м. Харкова від 25.11.1999 року чітко встановила розмір аліментів, а позивачка зверталась до виконавчої служби щодо стягнення. Однак, у разі відсутності офіційного місця роботи у боржника, державні виконавчі органи не могли ефективно забезпечити примусове виконання рішення, через що позивачка була змушена звертатися за соціальною допомогою. Також, на момент виникнення аліментних зобов`язань у відповідача та заборгованості не функціонувала Автоматизована система виконавчого провадження та Єдиний реєстр боржників, тому відсутність записів про заборгованість у цих системах не свідчить про відсутність заборгованості. Представник відповідача, який готував відзив, добре це розуміє, проте свідомо застосовує цей факт для викривлення реальної ситуації щодо несплати аліментів. Про нібито усну домовленість щодо надання житла та допомоги. Проте така домовленість не підтверджена жодним документом, не закріплена в офіційних актах або договорах і є спробою ввести суд в оману. Вказані твердження є відверто неправдивими. Насправді, починаючи з 1999 року, відповідач не підтримував жодного зв`язку із сином та фактично не брав участі в його утриманні. Позивачка, діючи в умовах відсутності сучасних механізмів контролю (зокрема, електронних реєстрів), самостійно забезпечувала дитині гідні умови життя відповідно до своїх можливостей та чинного на той час законодавства. Безпідставні посилання відповідача на неіснуючі домовленості не можуть розглядатися як докази належного виконання ним батьківських обов`язків. Активність чи пасивність позивачки у правовому захисті інтересів своєї дитини не може бути предметом маніпуляцій чи знецінення. Подібні твердження не лише є етично неприйнятними, але й не мають жодного процесуального значення у цій справі. Відповідач посилається на те, що суд нібито не має законодавчо встановленого права задовольнити позовні вимоги позивачки, посилаючись на норми Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак така позиція є юридично необґрунтованою. По-перше, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує право на мирне володіння майном, однак не звільняє суди від обов`язку застосовувати національне законодавство, зокрема щодо питань соціального захисту. Міжнародні норми доповнюють національні, але не скасовують їх. Отже, суд має застосовувати чинне законодавство України, яке прямо передбачає можливість припинення або призупинення виплати одноразової грошової допомоги (ОГД) за наявності рішення суду про ухиляння особи від утримання загиблого. По-друге, законодавство України, зокрема стаття 16-4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у редакції Закону № 3515-IX від 09.12.2023, прямо передбачає, що виплата ОГД може бути припинена або не призначена особі, яка ухилялася від виконання обов`язку щодо утримання загиблої особи. Такий факт встановлюється виключно судом, а отже, позивачка обґрунтовано звернулася до суду за захистом своїх прав. По-третє, суд має повноваження перевіряти законність отримання ОГД, у тому числі розглядати позови щодо усунення особи від права на отримання зазначеної допомоги у разі порушення нею батьківських обов`язків. Вказані повноваження випливають із функцій суду щодо захисту прав та інтересів дітей і держави. Оскільки підставою для припинення виплати одноразової грошової допомоги є рішення суду, яке набрало законної сили, яким встановлено факт ухиляння від виконання обов`язку щодо утримання загиблої (померлої) особи за її життя, позивач звертається до суду із даною позовною заявою у позовному провадженні у зв`язку з існуванням між сторонами спору про право на виплату грошової допомоги. Крім того, відповідачем не надано належних та допустимих доказів того, що він спілкувався з сином, цікавився його життям, приймав участь у його вихованні та піклувався ним. Відповідач не лише ухилявся від виконання своїх батьківських обов`язків, але й створював суттєві перешкоди для нормального проживання матері та дитини в їхньому власному домі. На підставі наведеного вище, та викладеного у позовній заяві вказали, що починаючи з 1999 року відповідач свої батьківські обов`язки відносно сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , не виконував, хоча, відповідно до ст. 180 СК України, зобов`язаний був утримувати дитину до досягнення нею повноліття, тобто з 1999 року спільно з сином не проживав, не був пов`язаний з ним спільним побутом, фактично самоусунувся від його виховання, матеріальної допомоги не надавав, а тому існують всі підстави для усунення відповідача від права на отримання державної грошової допомоги, пов`язаної із загибеллю військовослужбовця ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .

19 червня 2025 року до суду надійшла заява про збільшення позовних вимог сторони позивача, в якій представник просила суд: допустити до розгляду додаткову вимогу про встановлення факту ухилення відповідача ОСОБА_2 від виконання батьківських обов`язків щодо сина, ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , у період його неповноліття.

Ухвалою Немишлянського районного суду м.Харкова від 25.06.2025 задоволено клопотання представника ОСОБА_2 – адвоката Годунова В.С. про залишення без руху позову ОСОБА_1 , надано позивачу строк для усунення недоліків 5 днів.

Ухвалою Немишлянського районного суду м.Харкова від 25.06.2025 відмовлено в задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 – адвоката Годунова В.С. про закриття провадження у справі.

30 червня 2025 року до суду надійшли письмові пояснення представника третьої особи Міністерства оборони України, в яких останній просив: закрити провадження у справі №645/2425/25 на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, у разі, якщо суд не закриє провадження у справі, залишити позовну заяву без руху, зобов`язавши позивача доплатити судовий збір у належному розмірі, оскільки спір є майновим, у разі розгляду спору по суті, відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення від права на отримання одноразової грошової допомоги, пов`язаної зі смертю військовослужбовця, у повному обсязі. Вказав, що військовослужбовець ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , загинув ІНФОРМАЦІЯ_7 близько 17 години 20 хвилин під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новодарівка Пологівського району Запорізької області внаслідок скиду з ворожого дрону вибухового пристрою. Його загибель сталася під час захисту Батьківщини, що підтверджується сповіщенням сім`ї № 268 від 30.03.2024 та свідоцтвом про смерть. На виконання Постанови Кабінету Міністрів України № 168 від 28.02.2022 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану" (зі змінами), як Позивач (мати), так і Відповідач (батько) подали заяви до ІНФОРМАЦІЯ_5 щодо отримання одноразової грошової допомоги. Відповідач, ОСОБА_2 , отримав статус члена сім`ї загиблого військовослужбовця та відповідне посвідчення згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28.05.1993 року № 379. Позивач вважає, що Відповідач, попри те, що є біологічним батьком, має бути усунутий від права на отримання вказаної допомоги на підставі частини 2 статті 16-4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Міноборони, як орган, що здійснює виплату ОГД, заперечує проти задоволення позову, оскільки вважає, що заявлені вимоги не відповідають нормам процесуального та матеріального права, а також суперечать принципам верховенства права та належного урядування. Предметом розгляду у цій справі є вимога про усунення особи від права на отримання державної грошової допомоги, пов`язаної зі смертю військовослужбовця. Ця допомога є однією з форм соціальних гарантій, що надаються державою військовослужбовцям та членам їхніх сімей. За змістом заявленого позову позивач просить суд «усунути Відповідача від права на отримання та виплату ОГД», що взагалі не передбачено нормами чинного законодавства як спосіб захисту. Більше того, законодавство не передбачає, що у такому випадку Позивач отримає право на збільшену частку ОГД. Відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову. Позивач не довів наявності порушеного саме її цивільного права, оскільки законодавство не передбачає «збагачення» одних отримувачів ОГД за рахунок усунення інших. Якщо суд «усуне» Відповідача від права, це не означає автоматичного збільшення частки Позивача. Закон не містить таких положень. Отже, Позивач не захищає своє порушене право, а намагається створити нове правове становище, яке не передбачене законом, що є неприпустимим. Позивач стверджує, що Відповідач свідомо і систематично ухилявся від виконання батьківських обов`язків з 1999 року, не сплачуючи аліменти на утримання сина. Проте, матеріали справи та надані Відповідачем докази спростовують ці твердження. Відповідач надав сину та Позивачці (колишній дружині) утримання шляхом дозволу проживати у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 . Ця квартира була надана Відповідачу державою на підставі рішення виконкому Дзержинської районної ради народних депутатів м. Харкова від 05.05.1987 № 112/13, оскільки він був дитиною, позбавленою батьківського піклування. Відповідач мав передбачене житловим законодавством право взагалі виселити Позивачку з квартири як таку, що внаслідок розірвання шлюбу перестала бути членом його сім`ї. Однак він таким правом не скористався, дозволивши їм проживати у квартирі, що є значною формою матеріального утримання. Вартість оренди аналогічної двокімнатної квартири у Харкові значно перевищує мінімальний гарантований розмір аліментів, який у 2025 році для дітей віком від 6 до 18 років становить 1598 грн. Забезпечення житлом та оплата комунальних послуг є формою матеріального утримання, яка може бути еквівалентною або перевищувати аліментні зобов`язання. Крім того, Відповідач стверджує, що надавав утримання сину й іншим способом, зокрема грошовими коштами безпосередньо або через свою цивільну дружину. Позивачка не надала жодних підтвердних документів щодо пред`явлення рішення про стягнення аліментів до виконання чи розміру заборгованості. За відомостями Автоматизованої системи виконавчого провадження та Єдиного реєстру боржників, за Відповідачем не обліковується жодної заборгованості, в тому числі за аліментами. Відсутність даних про примусове стягнення аліментів та заборгованості в офіційних реєстрах, а також пасивність Позивача у притягненні до відповідальності, свідчить про ймовірність усної домовленості або фактичного виконання обов`язків іншими способами. Позивачка не зверталася до органів опіки та піклування, не ініціювала притягнення Відповідача до кримінальної відповідальності за статтею 164 Кримінального кодексу України, не зверталася щодо позбавлення батьківських прав. Така пасивна поведінка Позивачки видається дивною, враховуючи її активну участь у судових спорах (розірвання шлюбу, житлові спори), що свідчить про її обізнаність у судових процедурах. Якщо б Відповідач дійсно злісно ухилявся від сплати аліментів, Позивач, яка демонструвала активність у судових спорах, напевно б вжила заходів для примусового стягнення, притягнення до кримінальної відповідальності або позбавлення батьківських прав. Відсутність таких дій також спростовує позицію Позивачки. Більше того, за життя син ОСОБА_3 жодних претензій щодо свого утримання до батька не заявляв.

Ухвалою Немишлянського районного суду м.Харкова від 10.09.2025 відмовлено в задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 – адвоката Годунова В.С. про залишення без розгляду позову ОСОБА_1 через зловживання процесуальними правами.

Ухвалою Немишлянського районного суду м.Харкова від 10.09.2025 прийнято до розгляду заяву про збільшення позовних вимог, задоволено клопотання сторін про виклик свідків та закрито підготовче провадження у справі, справу призначено до розгляду по суті в судове засідання.

Ухвалою Немишлянського районного суду м.Харкова від 11.03.2026 визнано обов`язковою явку у судове засідання відповідача ОСОБА_2

12.03.2026 до суду надійшли додаткові пояснення представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Годунова В.С. від 11.03.2026 р., в яких посилається на неналежність доказів – показань свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з огляду на предмет доказування у вказаній справі, тому вказані показання не заслуговують на увагу під час вирішення справи по суті.

02.06.2026 р. до суду надійшли письмові пояснення від ОСОБА_2 щодо обставин справи, в яких відповідач повідомив, що належним чином здійснював утримання свого сина ОСОБА_8 , після розірвання шлюбу залишив свою квартиру для проживання колишній дружині та сину, періодично передавав кошти на утримання безпосередньо ОСОБА_9 та сину ОСОБА_8 під час особистих зустрічей. Вважає, що позов позивачем подано з метою особистого збагачення.

09.06.2026 додаткові пояснення представника Міністерства оборони України, в яких просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 у повному обсязі у зв`язку з обранням позивачкою неналежного та неефективного способу захисту прав, проводити розгляд справи за відсутності уповноваженого представника Міністерства оборони України.

Ухвалою Немишлянського районного суду м.Харкова від 25.06.2025 відмовлено у задоволенні клопотання представника Міністерства оборони України Пономаренка В.І. про закриття провадження у справі.

У судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали та просили задовольнити в повному обсязі з підстав, наведених у позові, відповіді на відзив.

Відповідач та його представники у судовому засіданні проти задоволення позову заперечували з підстав наведених у відзиві, запереченнях, посилалися на недоведеність позову. Окрім того, представник ОСОБА_2 – адвокат Годунов В.С. в порядку ч. 8 ст. 141 ЦПК України зробив заяву про надання доказів понесених судових витрат протягом 5 днів після ухвалення рішення суду.

Представник третьої особи Міністерства оборони України у судове засідання не з`явився, надав заяву про розгляд справи без його участі.

Представник третьої особи ІНФОРМАЦІЯ_5 у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомив.

Суд, вислухавши учасників процесу, допитавши свідків, вивчивши та дослідивши матеріали справи, повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до наступного.

Судом встановлено, що згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , виданим Палацом новонароджених 26.08.1986, батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є: ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_4 від 29.02.2000, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 29.02.2000 року розірвано, про що Фрунзенським ВРАГС зроблено актовий запис №99.

Рішенням Фрунзенського районного суду м.Харкова від 25.11.1999 по цивільній справі №2-2416/1999 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання сина ОСОБА_8 у розмірі 1/4 часки всіх видів заробітку, починаючи з 02.11.1999 до досягнення ним повноліття.

Рішенням Фрунзенського районного суду м.Харкова від 04.05.2001 по цивільній справі №2-72/2001 зобов`язано ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_1 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , у позові ОСОБА_10 до ОСОБА_1 про зміну договору найму житлового приміщення – відмовлено.

Згідно сповіщення про смерть №268 від 30.03.2024 пілот (оператор) БПЛА відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів військової частини НОМЕР_1 , старший солдат ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , загинув у с.Новодарівка Пологівського району Запорізької області ІНФОРМАЦІЯ_4 під час виконання бойового завдання.

Як вбачається зі свідоцтва про смерть серії НОМЕР_5 , виданого Четвертим відділом ДРАЦС СМУЮ від 08.04.2024, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_4 у с.Новодарівка Пологівського району Запорізької області.

Відповідно до посвідчення матері військовослужбовця, який загинув (помер) чи пропав безвісти під час проходження військової служби, виданого 28.10.2024 ІНФОРМАЦІЯ_8 , ОСОБА_1 має право на гарантії, пільги, компенсації, передбачені ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

З відповіді на адвокатський запит ІНФОРМАЦІЯ_9 від 26.11.2024 №1236/СП вбачається, що ОСОБА_2 отримав статус члена сім`ї загиблого військовослужбовця, який загинув під час проходження військової служби при захисту Батьківщини, отримав відповідне посвідчення та надав документи на оформлення одноразової грошової допомоги відповідно до постанови КМУ №168 від 28.02.2022.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни здійснюється відповідно до Закону України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон №2232-ХІІ).

Згідно із ст. 41 Закону №2232-ХІІ виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов`язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Закон України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону №2011-XII одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.

Приписами п. 1-3 ч. 2, 3 ст. 16 Закону №2011-XII унормовано, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі:

1) загибелі (смерті) військовослужбовця під час виконання ним обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, або смерті особи, звільненої з військової служби, протягом року після звільнення її з військової служби, якщо смерть настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби;

2) смерті військовослужбовця, що настала в період проходження ним військової служби або внаслідок захворювання чи нещасного випадку, що мали місце в період проходження ним військової служби, або смерті особи, звільненої з військової служби, протягом року після звільнення її з військової служби, якщо смерть настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, нещасного випадку, пов`язаних з проходженням військової служби;

3) загибелі (смерті) військовозобов`язаного або резервіста, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, що настала під час виконання обов`язків військової служби або служби у військовому резерві.

Військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов`язки військової служби, за умов, визначених Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу».

За правилами ст. 16-1 Закону № 2011-XII у випадках, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають батьки, один із подружжя, який не одружився вдруге, діти, які не досягли повноліття, утриманці загиблого (померлого). Утриманцями вважаються члени сім`ї, які мають право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" за загиблого (померлого) військовослужбовця, військовозобов`язаного або резервіста (особу, звільнену з військової служби, смерть якої настала протягом року після звільнення).

Пунктом 1 ст. 16-2 Закону №2011-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується у розмірі:

а) 750-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов`язаного або резервіста у випадках, зазначених у підпункті 1 пункту 2 статті 16 цього Закону;

500-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов`язаного або резервіста у випадках, зазначених у підпунктах 2-3 пункту 2 статті 16 цього Закону;

б) 400-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності I групи, 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності II групи, 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності III групи (підпункт 4 пункту 2 статті 16 цього Закону).

Відповідно до ч. 3 ст. 16-2 Закону №2011-XII розмір одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) військовослужбовця в період дії воєнного стану визначається Кабінетом Міністрів України.

Зі змісту п. 1 ст. 16-3 Закону № 2011-XII вбачається, що одноразова грошова допомога у випадках, передбачених підпунктами 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, призначається і виплачується рівними частками всім особам, які мають право на її призначення та отримання, за їх особистою заявою чи заявою їх законних представників. У разі відмови якоїсь з осіб, зазначених у статті 16-1 цього Закону, від призначення та отримання одноразової грошової допомоги, або якщо одна із зазначених осіб у строк, встановлений пунктом 8 цієї статті, не реалізувала своє право на призначення та отримання такої допомоги, її частка розподіляється між іншими особами, які мають право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги. Особам, які мають право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги, її виплата здійснюється незалежно від реалізації права на призначення та отримання такої допомоги будь-якою з осіб, зазначених у статті 16-1 цього Закону.

Пунктом 6 ст. 16-3 Закону № 2011-XII встановлено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується Міністерством оборони України, іншими центральними органами виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями та правоохоронними органами, а також органами державної влади, військовими формуваннями та правоохоронними органами, в яких передбачено проходження військової служби військовослужбовцями, навчальних (або перевірочних) та спеціальних зборів - військовозобов`язаними, проходження служби у військовому резерві - резервістами.

Згідно із п. 7 ст. 16-3 Закону №2011-XII, якщо особа одночасно має право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Законом, та одноразової грошової допомоги або компенсаційної виплати, встановлених іншими нормативно-правовими актами, виплата грошових сум здійснюється за однією з підстав за її вибором.

Особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Законом, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення у них такого права (п. 8 ст. 16-3 Закону №2011-XII).

Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України (п. 9 ст. 16-3 Закону № 2011-XII).

З аналізу положень ст. 16-3 Закону №2011-XII вбачається, що право на отримання одноразової грошової допомоги у членів сім`ї, батьків та утриманців загиблого виникає з часу загибелі військовослужбовця.

З наведеними нормативними положеннями кореспондується абз. 2 Постанови від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (далі - Постанова №168), за змістом якого особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цією постановою, можуть реалізувати це право з дня його виникнення. Днем виникнення такого права є дата загибелі особи, зазначеної у пункті 1 цієї постанови, в період дії воєнного стану, що зазначена у свідоцтві про смерть.

Пунктом 2 Постанови № 168 установлено, що сім`ям загиблих осіб, зазначених у пункті 1 цієї постанови, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 15 000 000 гривень, яка розподіляється рівними частками на всіх отримувачів, передбачених у статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», крім громадян Російської Федерації або Республіки Білорусь та осіб, які постійно проживають на територіях цих країн, осіб, які засуджені за державну зраду, колабораційну діяльність, пособництво державі-агресору.

Відповідно до ч. 2 статті 16-4 Закону №2011-XII у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги може бути відмовлено або її виплата припинена чи призупинена особі, щодо якої рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено факт ухиляння від виконання обов`язку щодо утримання загиблої (померлої) особи за її життя.

Судом встановлено, що у даному спірному випадку отримувачами, передбаченими у статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», є, зокрема, батьки.

Батьками ОСОБА_3 є ОСОБА_1 (позивач у справі) та ОСОБА_2 (відповідач у справі).

Вказана одноразова грошова допомога виплачується рівними частками на всіх отримувачів.

Свідок ОСОБА_11 у судовому засіданні повідомила, що є двоюрідною сестрою загиблого ОСОБА_8 , а позивач є її тіткою, мамою її брата. Раніше, років 15 назад вони спілкувалися з відпоівдачем, зараз не спілкуються. До розлучення батьків ОСОБА_8 проживав разом з ними, потім у відповідача з`явилася інша жінка. Свідку відомо, що відповідач не відвідував сина після розлучення, не був на святах, ОСОБА_8 відносився до батька негативно, відповідач не брав участь у похованні.

Свідок ОСОБА_5 у судовому засіданні повідомив, що загиблий ОСОБА_8 хрестив його онуку, а він є дядьком ОСОБА_8 , його колишня дружина – сестра відповідача. З відповідачем не спілкується протягом останніх 17 років, до розлучення з сестрою відповідача свідок спілкувався з ним, а тепер – ні. ОСОБА_8 казав ОСОБА_5 , що з батьком не спілкується. Відповідач не спілкувався з сином ОСОБА_8 , його виховували мати та бабуся, ОСОБА_8 було 7-8 років, коли батьки розлучилися.

Свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні повідомила, що є подругою позивача ОСОБА_12 , раніше вони спільно працювали в магазині одягу, тоді ОСОБА_8 було 10 років. Про батька ОСОБА_8 знає, що той негідно з ним вчинив, коли виписав його з квартири, утриманням сина не займався та участі у його вихованні не брав, не допомагав. Батька ОСОБА_8 вона не знає та не бачила жодного разу.

Свідок ОСОБА_7 повідомив, що є другом відповідача, знайомий з ним близько 50 років. Відповідач пишався сином, з дружиною на прогулянці бачили відповідача разом з сином. Зі слів відповідача ОСОБА_13 знає, що його син був прикордонником, він ним пишався. Відповідач був на заробітках в Польщі, працював у таксі, на м`ясокомбінаті, надавав кошти на утримання сина. Після розірвання шлюбу відповідач був дуже ображений на ОСОБА_14 (позивача).

Показання свідків сторони позивача та відповідача ОСОБА_11 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 у цій справі не заслуговують на увагу, оскільки є такими, що протирічать одне одному, мають емоційний та уривчастий характер щодо моральної сторони життя подружжя ОСОБА_15 у шлюбі та після розірвання шлюбу, не можуть об`єктивно та достовірно підтверджувати надання або ненадання матеріальної допомоги в грошовій або іншій формі, участі у вихованні дитини ОСОБА_2 в період до 18 років, тобто неповноліття ОСОБА_3 .

Надані особисто позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 пояснення у судовому засіданні з приводу утримання їх спільного сина ОСОБА_3 також протирічать одне одному, носять емоційний характер, засновані на давніх неприязних стосунках між колишнім подружжям, тому не беруться судом до уваги, як необ`єктивні.

Судом встановлено та сторонами не заперечується, що комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням та виплатою одноразової допомоги та компенсаційних сум підлягає розгляду питання про призначення одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 .

Крім того, право на отримання вказаної допомоги має ОСОБА_2 , оскільки останній, як встановлено судом, є батьком загиблого сина ОСОБА_3 та не позбавлений батьківських прав.

Доказів на підтвердженого того, що батько загиблого, ОСОБА_2 , позбавлений батьківських прав щодо сина ОСОБА_3 позивачем до суду не надано.

Згідно з приписами СК України правовий статус батьків включає сукупність прав і обов`язків, заснованих на факті споріднення з дитиною, а не спільного проживання з нею, як хибно вважає позивачка. Належне здійснення особою батьківських обов`язків як передумова наявності батьківських прав презюмується, доки протилежне не буде встановлено у визначеному законом порядку. Такий підхід є однією з необхідних у демократичному суспільстві юридичних гарантій захисту особистих немайнових прав людини як від свавільного втручання держави, так і від зловживань з боку третіх осіб.

Юридичним наслідком ухилення батька чи матері від їхніх обов`язків з виховання дитини є покладення на них згідно з частиною четвертою статті 155 СК України передбаченої законом відповідальності аж до позбавлення батьківських прав на підставі пункту 2 частини першої статті 164 СК України. Проте факт такого ухилення має бути доведеним у межах визначеної законом судової процедури, регламентованої статтями 164 і 165 СК України та відповідними приписами ЦПК України.

Лише позбавлення особою батьківських прав згідно з частиною першою статті 166 СК України має наслідком втрату цією особою всіх прав, заснованих на спорідненості з дитиною (аналогічний наслідок передбачав також чинний до 1січня 2004 року припис частини першої статті 74 Кодексу про шлюб та сім`ю України).

Отже, за наявності визначених в СК України (чи у Кодексі про шлюб та сім`ю України) підстав, позивачка могла вжити заходи для позбавлення відповідача батьківських прав. В іншому разі вона не може претендувати на те, щоби право на отримання одноразової грошової допомоги , належало лише їй як матері ОСОБА_3 , оскільки такі права належать обом батьками з огляду на їх правовий статус, заснований на спорідненості з дитиною.

За відсутності рішення суду про позбавлення особи батьківських прав матір і батько згідно зі статтею 141 СК України мають рівні права й обов`язки щодо дитини, незалежно від перебування чи неперебування батьків у шлюбі та їх спільного чи окремого проживання. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини (частина друга статті 141 СК України у редакції, чинній до 6 лютого 2018 року; близькі за змістом приписи були передбачені у статті 59 Кодексу про шлюб та сім`ю України).

Оскільки право на отримання одноразової грошової допомоги у разі загибелі військовослужбовця належить не останньому, і вказане майнове право не входить до складу спадщини після загибелі військовослужбовця, а набувається у зв`язку з фактом його загибелі, приписи ЦК України щодо спадкування незастосовні до регулювання спірних правовідносин між матір`ю та батьком загиблого.

Отже, чинне законодавство України не передбачає можливості усунення матері чи батька загиблого військовослужбовця від отримання гарантованої державою одноразової грошової допомоги.

З огляду на вказане, враховуючи те, що зміна правовідношення шляхом усунення від права згідно з ЦК України може бути застосована для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивачка звернулася до суду, обраний нею спосіб захисту є неналежним.

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові по справі №331/6927/16-ц від 13 березня 2019 року.

Надані позивачем докази не підтверджують факту позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо загиблого сина ОСОБА_3 , посилання про ухилення відповідача ОСОБА_2 від виконання батьківських обов`язків по утриманню та вихованню сина ОСОБА_3 , як підстави для усунення його від права на отримання державної правової допомоги, пов`язаної зі смертю військовослужбовця не доведено протягом розгляду належними та допустимими доказами.

Суд також зазначає, що самі показання свідків, за відсутності інших належних та об`єктивних доказів не є належним підтвердженням виконання або невиконання батьківських обов`язків сторонами. Стороною позивача не було доведено, що відповідач умисно ухилявся (самоусунувся) від виконання батьківських обов`язків по вихованню та утриманню дитини, не виконував зобов`язання зі сплати аліментів.

Суд погоджується з доводами представників відповідача, що суду не надано жодних доказів, що свідчать про пред`явлення до виконання виконавчих листів, розрахунку заборгованості відповідача по аліментах або інших доказів. Ті обставини, що АСВП не працював на час правовідносин з виконання рішення суду 1999 року не доводить неможливості надання таких доказів.

Наявність спору між сторонами з питань користування квартирою також не є належним підтвердженням ухилення відповідача від обов`язків батька.

Відсутність даних про примусове стягнення аліментів та заборгованості, притягнення до відповідальності, свідчить про ймовірність усної домовленості або фактичне виконання обов`язків іншими способами. Позивач не надала доказів звернення до органів опіки та піклування, поліції, щодо притягнення відповідача до адміністративної або кримінальної відповідальності за статтею 164 Кримінального кодексу України, не зверталася щодо позбавлення батьківських прав відповідача.

Крім того, суд зазначає, що встановлення факту ухилення батька від обов`язку по утриманню загиблого сина не призведе до збільшення її частки у одноразовій грошовій допомозі, оскільки це не передбачено чинним законодавством.

Згідно ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести обставини наявності підстав, для задоволення позову, збирання доказів не є обов`язком суду, суд тільки сприяє сторонам у наданні до суду доказів, за їх клопотаннями.

За змістом ст. ст. 76, 77 ЦПК України суд встановлює наявність або відсутність обставин, котрими обґрунтовують свої вимоги і заперечення сторони, на підставі доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування.

З огляду на викладене, оцінивши надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а також належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, перевіривши всі доводи і заперечення сторін, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Питання про розподіл судових витрат суд вирішує відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України. У зв`язку із відмовою у задоволенні позову суд покладає судові витрати на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 19, 75, 76, 81, 89, 141, 263-265, 268, 272, 273-276 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Міністерство оборони України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту ухилення від виконання батьківських обов`язків щодо сина, усунення від права на отримання державної грошової допомоги, пов`язаної зі смертю військовослужбовця - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення або з дня складання повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , РНОКПП НОМЕР_6 , АДРЕСА_3 .

Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_7 , АДРЕСА_3 .

Третя особа - Міністерство Оборони України, ЄДРПОУ: 00034022, м.Київ, проспект Повітрофлотський, буд. 6.

Третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_11 , ЄДРПОУ НОМЕР_8 , АДРЕСА_4 .

Повне рішення складено 03.09.2026 року.

Суддя Г. С. Шевченко