Вирок від 02 вересня 2026 р. у справі №949/1778/25 — Дубровицький районний суд Рівненської області

Справа №949/1778/25

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 вересня 2026 року Дубровицький районний суд Рівненської області у складі:

головуючого - судді ОСОБА_1 ,

секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,

за участю:

прокурора ОСОБА_3 ,

обвинуваченого ОСОБА_4 ,

захисника - адвоката ОСОБА_5 ,

представника потерпілого - адвоката ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дубровиця в режимі відеоконференції кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12023181110000339 від 10 листопада 2023 року по обвинуваченню

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Дубровиця Дубровицького району Рівненської області, зареєстрованого та фактично проживаючого в АДРЕСА_1 , із вищою освітою, працездатного, який не працює та не навчається, одруженого, раніше несудимого відповідно до положень ст. 89 КК України, громадянина України,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України,

В С Т А Н О В И В:

10 листопада 2023 року, приблизно о 19 годині, точний час в ході досудового розслідування не встановлено, ОСОБА_4 , керуючи автомобілем «Volkswagen» марки «Passat» реєстраційний номер НОМЕР_1 (країна реєстрації Республіка Білорусь), який йому належить, без пасажирів, рухаючись по асфальтованій дорозі по вулиці Миру, що в місті Дубровиця Сарненського району Рівненської області, в напрямку вулиці Макарівська, що в місті Дубровиця Сарненського району Рівненської області, в порушення вимог пунктів 12.2, 31.1 та 18.1, Правил дорожнього руху, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306 (далі - Правила дорожнього руху), не вибрав безпечної швидкості руху, не врахував дорожню обстановку, внаслідок чого допустив наїзд на пішохода ОСОБА_7 , який рухався по пішохідному переході.

У результаті дорожньо-транспортної пригоди пішохід ОСОБА_7 , отримав тілесні ушкодження у вигляді політравми, ЗЧМТ, струсу головного мозку, закритого перелому хірургічної шийки правої плечової кістки зі зміщенням, закритого перелому обох кісток правої гомілки зі зміщенням, закритого перелому проксимального мета епіфізу лівої великогомілкової кістки зі зміщенням, закритого перелому III-IV-V-VI ребер справа, контузія правої легені, правосторонній гемоторакс, багато уламковий перелом тіла правої лопатки, множинні садна голови, верхніх та нижніх кінцівок, що відповідно до п. 2.1.6. «Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом МОЗ України від 17.01.1995 №6, у своїй сукупності, за даним критерієм відносяться до тяжких тілесних ушкоджень.

В безпосередньому причинному зв`язку з виникненням даної дорожньо-транспортної пригоди і шкідливими наслідками являється грубе порушення водієм автомобіля ОСОБА_4 наступних пунктів Правил дорожнього руху України: п. 12.2 - згідно якого у темну пору доби та в умовах недостатньої видимості швидкість руху повинна бути такою, щоб водій мав змогу зупинити транспортний засіб у межах видимості дороги; - п. 31.1 - згідно якого технічний стан транспортних засобів та їх обладнання повинні відповідати вимогам стандартів, що стосуються безпеки дорожнього руху та охорони навколишнього середовища, а також правил технічної експлуатації, інструкцій підприємств-виробників та іншої нормативно-технічної документації; - п. 18.1 - згідно якого водій транспортного засобу, що наближається до нерегульованого пішохідного переходу, на якому перебувають пішоходи, повинен зменшити швидкість, а в разі потреби зупинитися, щоб дати дорогу пішоходам, для яких може бути створена перешкода чи небезпека.

Таким чином, своїми діями, які виразились у порушенні правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що заподіяло потерпілому тяжке тілесне ушкодження ОСОБА_4 обвинувачується у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.

Будучи допитаним обвинувачений ОСОБА_4 в ході судового розгляду свою вину визнав в повному обсязі та надав показання стосовнообставин вчинення інкримінованого йому кримінального правопорушення, які повністю узгоджуються зі встановленими фактичними обставинами, викладеними в обвинувальному акті, при цьому, пояснив, що жалкує про те, що сталося. Також зазначив, що швидкість не перевищував, однак не впорався із керуванням та не встиг зреагувати.

Водночас, просив врахувати, що він усвідомив та повністю визнав свою провину, зробивши для себе належні висновки, засуджує свою поведінку. Вказав, що розкаюється та просив суворо його не карати, надавши шанс на виправлення. Попросив у потерпілого вибачення.

Захисник обвинуваченого - адвокат ОСОБА_5 просив при обранні міри покарання обвинуваченому ОСОБА_4 врахувати визнання ним вини та наявність пом`якшуючих обставин, зокрема, щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, а також часткове відшкодування завданих збитків в розмірі 30000 грн., та призначити йому покарання із застосуванням ст. 75 КК України, з покладенням відповідних обов`язків з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 3 роки.

За словами допитаного в ході судового розгляду потерпілого ОСОБА_7 , внаслідок неправомірних дій ОСОБА_4 його життя змінилося на до і після дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якої він отримав інвалідність та став непрацездатним й таким, що потребує стороннього догляду.

До того ж, в поданих до суду потерпілим ОСОБА_7 заявах, він просить призначити ОСОБА_4 максимальне покарання передбачене санкцією ч. 2 ст. 286 КК України, а саме 8 років позбавлення волі та категорично висловився проти застосування до ОСОБА_4 ст. 75 КК України.

Представник потерпілого - адвокат ОСОБА_6 підтримав позицію свого довірителя та просив застосувати до обвинуваченого ОСОБА_4 максимальний термін покарання передбачений ч. 2 ст. 286 КК України, а саме позбавлення волі на 8 років із позбавленням права керування транспортними засобами на три роки. Також просив задоволити у повному обсязі заявлені у цивільному позові вимоги.

Прокурор у судовому засіданні просив визнати ОСОБА_4 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України та призначити йому покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк три роки.

Також просив стягнути з ОСОБА_4 на користь держави документально підтверджені процесуальні витрати у справі на залучення експертів, які складають 16439,36 грн. та вирішити питання про речові докази відповідно до ст. 100 КПК України.

За правилами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, у якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Згідно зі ст. 94 КПК України, суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – із точки зору достатності та взаємозв`язку.

Незважаючи на визнання вини ОСОБА_4 , його винуватість в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні передбаченому ч. 2 ст. 286 КК України доведена сукупністю наступних доказів, досліджених та перевірених в судовому засіданні, зокрема показаннями свідків.

Так, допитана в ході розгляду справи свідок сторони обвинувачення ОСОБА_8 суду повідомила, що внаслідок неправомірних дій ОСОБА_4 її чоловік потерпілий ОСОБА_7 на даний час є особою з інвалідністю та особою, який не може сам себе обслуговувати, у зв`язку із чим вона змушена бути біля нього та надавати йому необхідну допомогу та догляд.

Свідок також суду повідомила, що до ДТП її чоловік жив звичним життям, та повідомляє, що із обвинуваченим примирення не відбулося.

Допитаний судом свідок ОСОБА_9 підтвердив обставини вчинення ОСОБА_4 кримінального правопорушення, зокрема факт керування ним автомобілем та завдання потерпілому ОСОБА_7 тілесних ушкоджень.

Показання свідків та потерпілого, допитаних в судовому засіданні, не викликають жодних сумнівів в їхній об`єктивності, оскільки є послідовними, логічними та узгоджуються з іншими письмовими доказами вини ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, які були досліджені судом та містяться в матеріалах кримінального провадження, зокрема:

- витяги з ЄРДР, які підтверджують факт фіксації правоохоронним органом відомостей про кримінальне правопорушення та початок досудового розслідування за цим фактом (т.1, а.п.1-3);

- протокол огляду місця дорожньо-транспортної пригоди від 10.11.2023 року, із схемою та ілюстративною фототаблицею, якими підтверджено об`єктивну обстановку на місці події, зафіксовану безпосередньо після аварії (т.1 а.п.8-19);

- постанову при визнання та приєднання речових доказів, якою визначено та надано статусу речового доказу автомобілю Volkswagen passat (т.1 а.п.22);

- ухвалу про арешт майна, якою на накладено арешт на автомобіль Volkswagen passat (т.1 а.п.31-32);

- постанову про доручення проведення судово-медичної експертизи від 20.11.2023 року на визначення наявності в крові ОСОБА_4 алкоголю (т.1 а.п.42);

- висновок експерта №1633 від 20.12.2023 року, яким спирту в крові ОСОБА_4 не виявлено (т.1 а.п.43-44);

- постанову про доручення проведення судово-медичної експертизи від 20.11.2023 року на визначення наявності в крові ОСОБА_7 алкоголю (т.1 а.п.54);

- висновки експертів №1079 та №1634 від 22.12.2023 року, якими в крові ОСОБА_7 виявлено 1,09% спирту (т.1 а.п.43-44);

- постанову про доручення проведення судової інженерно-транспортної експертизи з дослідження технічного стану транспортного засобу Volkswagen passat від 20.11.2023 року (т.1 а.п.59);

- висновок експерта від 15.01.2024 року №СЕ-19/118-23/12636-ІТ щодо технічного стану автомобіля Volkswagen passat (т.1 а.п.64-72);

- постанову про доручення проведення судової інженерно-транспортної експертизи за експертною спеціальністю 10.4 "Транспортно-трасологічні дослідження" від 20.03.2024 року (т.1 а.п.75-79);

- висновок експерта від 04.04.2024 року №СЕ-19/118-24/2277-ІТ, щодо обставин вчинення ДТП та характером ушкоджень автомобіля Volkswagen passat (т.1 а.п.80-85);

- постанову про доручення проведення судово-медичної експертизи від 10.04.2024 року (т.1 а.п.111);

- висновок експерта від 16.07.2024 року № 178 щодо отриманих внаслідок ДТП тілесних ушкоджень ОСОБА_7 (т.1 а.п.112-115);

- постанову про доручення проведення комплексної судової фототехнічної та автотехнічної експертизи за експертними спеціальностями 6.1 "Дослідження фотозображень та технічних засобів їх виготовлення" та 10.1 "Дослідження обставин та механізму дорожньо-транспортної пригоди" (т.1 а.п.117);

- висновок експерта від 10.06.2024 року №КСЕ-19/118-24/5294 щодо визначення швидкості руху автомобіля Volkswagen passat (т.1 а.п.119-127);

- постанова про доручення проведення додаткової судово-медичної експертизи від 20.11.2024 року (т.1 а.п.153-154);

- висновок експерта від 27.12.2024 року №309/178 щодо отриманих внаслідок ДТП тілесних ушкоджень ОСОБА_7 (т.1 а.п.155-181);

- постанову про доручення проведення судової інженерно-транспортної експертизи за експертною спеціальністю 10.1 "Дослідження обставин та механізму дорожньо-транспортної пригоди" (т.1 а.п.228-229);

- висновок експерта від 20.05.2025 року №СЕ-19/118-25/6699-ІТ, щодо порушення ОСОБА_4 правил дорожнього руху та причинний зв`язок із подією ДТП (т.1 а.п.233-239);

- постанову про доручення проведення комісійної судово-медичної експертизи від 22.05.2025 року (т.1 а.п.248-250);

- висновок експерта від 30.05.2025 року №40, щодо характеру та ступеню тілесних ушкоджень ОСОБА_7 (т.2 а.п.5-26);

- постанову про перекваліфікацію кримінального правопорушення від 10.07.2025 року (т.2 а.п.34).

Відповідно до ст. 85 КПК України, належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Згідно із приписами ч. 1 ст. 86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку встановленому цим Кодексом.

Надаючи належну правову оцінку обсягу цих доказів, безпосередньо дослідженим судом у судовому засіданні, у своїй сукупності, у суду відсутні сумніви у їх належності та допустимості. Ці докази суд вважає достатніми для доведеності обвинувачення, яке пред`явлене ОСОБА_4 , оскільки ці докази узгоджуються між собою, не містять розбіжностей, об`єктивно відображають хід подій та відповідають фактичним обставинам справи.

Суд зауважує, що клопотань про недопустимість та неналежність доказів, а також зауважень щодо неповноти судового розгляду від учасників судового провадження не надходило.

Таким чином, дослідивши надані стороною обвинувачення докази, які визнаються судом належними, допустимими і достатніми, суд вважає доведеною винність обвинуваченого ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого діяння, а тому кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 286 КК України, як порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що заподіяли тяжке тілесне ушкодження є правильною.

Відповідно до ст. 65 КК України та п. 1 Постанови Пленуму Верховного суду України №7 від 24 жовтня 2003 року "Про практику призначення судами кримінального покарання" (з наступними змінами) (далі - постанова №7), призначаючи покарання у кожному конкретному випадку суди зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 286 КК України, згідно ст. 12 КК України класифікується, як тяжкий злочин.

Судом також досліджено характеризуючі особу обвинуваченого ОСОБА_4 матеріали.

Отже, суд враховує те, що обвинувачений ОСОБА_4 раніше несудимий відповідно до положень ст. 89 КК України, на обліку у лікаря нарколога та у лікаря психіатра не перебуває, характеризується позитивно (т.2 а.п.44-45, 47, 50).

В обвинувальному акті, обставинами, що пом`якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_4 зазначено щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України).

Проте суд враховує, що щире каяття характерне тим, що воно засновано на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовність нести кримінальну відповідальність, тобто характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Втім, суд не знаходить підстав для визнання щирого каяття обвинуваченого обставиною, що пом`якшує покарання.

Щире каяття – це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення у матеріалах кримінального провадження.

У зв`язку з наведеним можна зробити висновок, що щире каяття - це певний психічний стан особи винного, коли він засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, і це об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям усіх обставин справи, вчиненням дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину або відшкодуванню завданих збитків чи усуненню заподіяної шкоди.

На цьому наголосив у своїй постанові від 15 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 199/6365/19.

Також Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 24 вересня 2024 року по справі № 199/6365/19 зазначив, що про щирість каяття особи свідчить і поведінка її після вчинення злочину. Якщо особа сприяє розкриттю скоєного нею злочину (викриває співучасників, видає знаряддя та засоби вчинення злочину, видає або допомагає в розшуку майна, здобутого злочинним шляхом, надає інші докази тощо), добровільно відшкодовує завдані збитки або усуває завдану шкоду, такі дії об`єктивно підтверджують щире каяття особи.

До того ж, щире каяття слід відрізняти від визнання провини з метою створити формальні підстави для пом`якшення кримінальної відповідальності.

Навпаки, пасивна позиція обвинуваченого під час судового розгляду, свідчить про відсутність у нього щирого жалю з приводу скоєного та осуду своїх протиправних дій, тобто про відсутність ознак щирого каяття.

На це вказав Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 03 жовтня 2024 року по справі 701/1202/23.

Тож, сам по собі факт формального визнання вини не є безумовним свідченням щирого каяття, оскільки таке каяття повинно підтверджуватись критичною оцінкою власної поведінки, усвідомленням тяжкості вчиненого, щирим жалем з приводу наслідків кримінального правопорушення, відповідним ставленням до потерпілого та своєю процесуальною поведінкою.

Серед іншого, Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду у постанові по справі №166/1065/18 від 18 вересня 2019 року наголосив, що розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочинних дій, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в визнанні негативних наслідків злочину для потерпілої особи, намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження та поведінки обвинуваченого під час судового розгляду, останній фактично не висловлював ініціативного та послідовного жалю з приводу вчиненого, відсутні дані про те, що він бажає виправити ситуацію, що склалася, співчуває потерпілому, про те, що відшкодував шкоду, демонструє готовність понести заслужене покарання. Наведене обвинувачений не продемонстрував ні в судових дебатах, ні в останньому слові.

Отже, за змістом закону та відповідно до сталої практики Верховного Суду, щире каяття характеризується не лише суб`єктивним засудженням своєї поведінки, а й обов`язковими дієвими посткримінальними вчинками, спрямованими на відшкодування та усунення заподіяної шкоди.

Судом встановлено, що обвинувачений, будучи тверезим під час ДТП та повністю усвідомлюючи характер і масштаб її наслідків, з моменту вчинення правопорушення і до завершення судового розгляду не вжив жодних заходів для матеріальної підтримки потерпілого. Обвинувачений не поніс жодних витрат на придбання ліків, оплату медичних послуг чи стороннього догляду. Сама лише декларація «визнання вини» у залі суду, за повної матеріальної бездіяльності щодо потерпілого, свідчить про суто формальний характер такої заяви, обраний як процесуальна тактика захисту задля уникнення суворої відповідальності.

За таких обставин, суд констатує, що визнання вини обвинуваченим у даному випадку не може бути розцінене як щире каяття, у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України, та не є підставою для пом`якшення покарання.

Щодо наявності обставини, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України, як активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, суд зазначає наступне.

Обвинувачений ОСОБА_4 визнав свою вину у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення та не заперечував своєї причетності до події.

У свою чергу під активним сприянням розкриттям злочину розуміють дії винної особи, спрямовані на надання органам досудового розслідування і суду допомоги у з`ясуванні дійсних обставин справи, які ще не були відомі цим органам. Саме лише визнання власної винуватості під тиском зібраних доказів і підтвердження інформації, вже встановленої компетентними органами з інших джерел, не є активним сприянням у розкритті злочину, про що наголошує у постанові від 24 вересня 2024 року по справі №607/14572/22 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду.

Втім, у ході судового розгляду стороною захисту не мотивовано яким же чином обвинувачений ОСОБА_4 сприяв розкриттю вчиненого ним злочину.

У даному кримінальному провадженні механізм ДТП, дорожня обстановка, швидкість автомобіля та характер порушень ПДР були встановлені органом досудового розслідування шляхом огляду місця події, допитом очевидців та висновками експертів. Судом не встановлено, що обвинувачений повідомив слідству якісь факти, які прискорили чи полегшили досудове розслідування.

Навпаки, як вбачається з матеріалів кримінального провадження, відомості про вчинення кримінального правопорушення внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 10 листопада 2023 року, а закінчення досудового розслідування та затвердження обвинувального акту відбулося 31 липня 2025 року. Тобто, між вказаними подіями пройшов значний проміжок часу (1 рік 8 місяців 11 днів), що, відповідно, теж не може свідчити про активність обвинуваченого у сприянні розкриттю вчиненого ним кримінального правопорушення.

Тому, на думку суду, пасивна згода із зібраними органом досудового розслідування доказами, не утворює ознак активного сприяння у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України.

Відтак, суд не вбачає підстав для визнання активного сприяння розкриттю кримінального правопорушення обставиною, що пом`якшує покарання, оскільки обвинувачений нових істотних обставин не повідомив, а механізм вчинення злочину встановлено переважно експертизами, показами свідків та іншими зібраними у ході досудового розслідування доказами.

Тож суд, дослідивши матеріали кримінального провадження та поведінку обвинуваченого, вважає за необхідне виключити ці обставини як такі, що не знайшли свого підтвердження, оскільки обвинувачений не вчинив жодної дії, спрямованої на полегшення стану потерпілого, не компенсував витрати на лікування тяжких тілесних ушкоджень, а його «визнання вини» є суто формальним.

Водночас, до обставин, які відповідно до статті 67 КК України обтяжують покарання обвинуваченого ОСОБА_4 суд відносить вчинення кримінального правопорушення, щодо особи похилого віку.

У п. 2 постанови №7 зазначено, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

У п. 4 вказаної постанови №7, Верховний Суд України зазначив, що виходячи з того, що встановлення пом`якшувальних та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення. При цьому таке рішення має бути повністю самостійним і не ставитись у залежність від наведених в обвинувальному висновку обставин, які пом`якшують чи обтяжують покарання. Суди, зокрема, можуть не визнати окремі з них такими, що пом`якшують чи обтяжують покарання, а також визнати такими обставинами ті, які не зазначено в обвинувальному висновку.

Разом з тим, наведений у ч. 1 ст. 67 КК України перелік обставин, що обтяжують покарання, є вичерпним, тому суд не вправі посилатись у вироку як на обтяжуючі і враховувати при призначенні покарання інші обставини, не передбачені цією статтею (п. 6 постанови №7).

Відповідно до п. 1 постанови №7, суди при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Вказані роз`яснення узгоджуються і з положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою встановлено, що кожен при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

У п. 113 рішення ЄСПЛ в справі "Коваль проти України" від 19 жовтня 2006 року суд наголосив, що "основна мета статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у рамках кримінального провадження забезпечити справедливий розгляд справи судом, який встановить обґрунтованість будь - якого кримінального обвинувачення".

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі "Христов проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Тому, вирішуючи питання про призначення обвинуваченому ОСОБА_4 покарання, суд виходить із встановленої ст. 50 КК України його мети: кари, виправлення винної особи і запобігання вчиненню винним нових кримінальних правопорушень, заснованої на вимогах виваженості та справедливості, з урахуванням позиції Європейського суду з прав людини, відповідно до якої покарання як втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи) (справи "Бакланов проти росії" від 09 червня 2005 року, "Фрізен проти росії" від 24 березня 2005 року, "Ісмайлова проти росії" від 29 листопада 2007 року).

Тобто, суд має призначити покарання конкретній особі за конкретне кримінальне правопорушення, максимально індивідуалізуючи покарання з урахуванням справедливості відносно конкретної особи, яке має бути необхідним і достатнім для виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень (ч. 2 ст. 50 КК України).

Вирішуючи дане питання, суд, зокрема бере до уваги правову позицію, зазначену в постанові Верховного Суду України від 14 квітня 2016 року, відповідно до якої Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України). Відповідно до ч. 1 ст. 8 Основного Закону України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх забезпечення.

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо (постанова Верховного Суду від 01.02.2018 по справі №634/609/15-к).

Так, об`єктом злочину, передбаченого ст. 286 КК України, є життя та здоров`я особи. Згідно зі ст. 3 Конституції України життя та здоров`я людини є найвищою соціальною цінністю, невід`ємним правом, яке ніхто не може порушувати. Тому злочини проти особи становлять найбільшу суспільну небезпеку та потребують призначення покарання, яке б забезпечувало виправлення особи та попередження аналогічних протиправних діянь.

Санкцією ч. 2 ст. 286 КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Scoppolav. Italy (№ 2) (Заява № 10249/03)" від 17 вересня 2009 року констатовано, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним. Справедливе застосування норм права означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.

Водночас, захист клопотав про звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням, застосувавши ст. 75 КК України, у зв`язку із визнанням ним вини, щирим каяттям, активним сприянням розкриттю злочину, а також частковим відшкодування збитків.

Так, згідно з ч. 1 ст. 75 КК України, висновок суду про можливість виправлення засудженого без ізоляції від суспільства має бути глибоко обґрунтованим.

Проте, посткримінальна поведінка обвинуваченого, у даному випадку, свідчить про зворотне.

Так, внаслідок дій обвинуваченого настали незворотні тяжкі наслідки — потерпілий отримав інвалідність та з моменту ДТП дотепер залишається прикутим до ліжка, позбавленим можливості самообслуговування. Залишення потерпілого у такому стані без будь-якої фінансової допомоги з боку винуватця свідчить про високий ступінь суспільної небезпеки особи обвинуваченого, його байдужість та моральну недеформованість.

Суд вважає, що звільнення від реального покарання особи, яка скалічила іншу людину і не спробувала мінімізувати її страждання, створить у суспільстві ілюзію безкарності за вчинення ДТП, що нівелює мету покарання в частині загальної превенції.

Разом з тим, суд критично оцінює вказану захистом обставину про часткове відшкодування завданого збитку, оскільки матеріали кримінального провадження та безпосередньо дослідженні докази, містять лише інформацію, що відшкодування коштів відбулося не від ОСОБА_4 через поштовий переказ без зазначення призначення даного платежу. Також судом з`ясовано, що з часу вчинення ОСОБА_4 ДТП, він жодного разу не спілкувався з потерпілим ОСОБА_7 і його не бачив.

Тому, суд переконується в тому, що застосування щодо обвинуваченого ОСОБА_4 положень ст. 75 КК України буде недоцільним та не виправданим в аспекті визначеної законом мети покарання - не тільки виправлення винного, а й попередження вчинення нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, оскільки не зможе забезпечити реалізацію цілей покарання у вигляді загальної превенції та негативно вплине на сприйняття суспільством необхідності дотримуватися ПДР й запобігання вчиненню нових злочинів іншими водіями.

При цьому, суд враховує і думку потерпілого ОСОБА_7 , який має реальні претензії до обвинуваченого ОСОБА_4 та наполягає на максимальній для нього реальній мірі покарання передбаченій санкцією ч. 2 ст. 286 КК України,

Заразом суд зважає на те, що думка та позиція потерпілого ОСОБА_7 , який просить суд призначити обвинуваченому ОСОБА_4 реальне покарання за ч. 2 ст. 286 КК України, хоча і не є визначальною, однак у сукупності з іншими обставинами справи також враховується судом під час призначення обвинуваченому ОСОБА_4 покарання, з урахуванням того, що внаслідок його протиправних дій потерпілому ОСОБА_7 були спричинені тяжкі тілесні ушкодження.

Таким чином, підстав для застосування ст. 75КК України, про яку просив захисник, до обвинуваченого суд не вбачає у зв`язку з відсутністю передумов, за яких дана правова норма може бути застосована та з огляду на відсутність обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характер вчиненого діяння, ступінь заподіяних потерпілому тілесних ушкоджень, обставини його вчинення та наявність обставини, що обтяжують покарання.

У даному випадку суд зауважує, що справедливість покарання полягає насамперед у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства, переконувати громадян у правильності судової практики.

Тому обвинувачений ОСОБА_4 повинен понести адекватне покарання за свої вчинки і звільнення його від відбування призначеного покарання з випробуванням, про що просив захисник, не досягає мети за ч. 2 ст. 50 КК України.

Таким чином, узявши до уваги принцип правової справедливості, який є однією із ключових засад системи права та посідає особливе місце у кримінальному праві, де однією із складових цього принципу є співрозмірність вчиненого особою злочинного діяння та призначеного за нього покарання, урахувавши всі обставини, які за законом мають правове значення, зокрема обставини вчиненого злочину, його тяжкість та наслідки - грубе порушення Правил дорожнього руху України та, як наслідок, завдання вкрай тяжких наслідків для здоров`я потерпілого (прикутість до ліжка), особу обвинуваченого, повне невідшкодування ним шкоди, суд, зважаючи на безкомпромісну і законну позицію потерпілої сторони, та враховуючи відсутність обставин, які пом`якшують покарання, приходить до обґрунтованого висновку про те, що виправлення та перевиховання обвинуваченого можливе виключно в умовах ізоляції від суспільства з призначенням за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України покарання у виді позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами в межах санкції статті.

Ізоляція обвинуваченого ОСОБА_4 від суспільства відповідає у даному випадку вимогам справедливості при застосуванні даного виду покарання і відображає співмірність вчинених діянь та покарання й в цілому відповідає меті, передбаченій ст. 50 КК України, із дотриманням принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Таке покарання, на переконання суду, перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного, адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню.

Питання про речові докази та розподіл процесуальних витрат суд вирішує відповідно до вимог ст.ст. 100, 124 КПК України.

Крім цього, відповідно до ч. 4 ст. 174 КПК України, суд одночасно з ухваленням рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна.

Згідно з ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у разі якщо до такої юридичної особи може бути застосовано захід кримінально-правового характеру у вигляді конфіскації майна, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому цим Кодексом порядку. Відповідно до вимог цього Кодексу арешт майна може також передбачати заборону для особи, на майно якої накладено арешт, іншої особи, у володінні якої перебуває майно, розпоряджатися будь-яким чином таким майном та використовувати його.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, ухвалою слідчого судді Дубровицького районного суду Рівненської області від 15 листопада 2023 року накладено арешт на автомобіль марки "Volkswagen passat", з р.н. НОМЕР_1 , який належить ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 із забороною права власнику на розпорядження та користування цим автомобілем до прийняття процесуального рішення у кримінальному провадженні.

У зв`язку з тим, що провадження по даній кримінальній справі закінчується, суд вважає, що відпала потреба в подальшому застосуванні арешту на зазначене майно, оскільки зняття вказаного обтяження не перешкоджає виконанню судового рішення в майбутньому.

Щодо вирішення цивільного позову у кримінальному провадженні варто зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого.

Потерпілим ОСОБА_7 в рамках даного кримінального провадження подано цивільний позов до обвинуваченого ОСОБА_4 про відшкодування моральної шкоди, в якому просить стягнути з обвинуваченого на свою користь моральну шкоду в розмірі 3000000,00 грн.

Вказує, що у результаті дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася 10 листопада 2023 року, він отримав тілесні ушкодження, що у своїй сукупності, відносяться до тяжких тілесних ушкоджень.

Внаслідок вказаних тілесних ушкоджень, він став лежачим, перебуває у безпорадному стані, потребує постійного догляду, позбавлений можливості не лише ходити, а і сидіти, оскільки коліна останнього внаслідок ДТП не згинаються.

Перебуваючи на лікуванні, йому було проведено ряд обстежень та призначене відповідне лікування, після закінчення якого необхідне подальше відновлення його нормального стану здоров`я, що передбачає за собою комплекс медичних заходів та процедур для реабілітації.

У зв`язку із ушкодженням здоров`я, заподіяного вчиненням ОСОБА_4 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 286 КК України йому була завдана моральна шкода, яка полягала у фізичному болі та душевних стражданнях, моральних переживаннях, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя та інших негативних явищах.

Вказує, що нормальний фізіологічний та психологічний стан, який мав місце до настання ДТП, не відновився, він довічно буде лежачим та перебуватиме у безпорадному стані.

Відтак враховуючи перераховані вище обставини, заподіяну йому моральну шкоду він оцінює в сумі 3000000,00 грн. Крім цього, просив стягнути із ОСОБА_4 , на свою користь 182100,00 грн. витрат на правову допомогу.

Як зауважив потерпілий ОСОБА_7 , у добровільному порядку обвинувачений ОСОБА_4 збитки, завдані внаслідок протиправних дій з його боку, йому не відшкодував.

У поданому відзиві на позов, представник цивільного відповідача - обвинуваченого ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_5 не заперечує того, що внаслідок ДТП потерпілий ОСОБА_7 дійсно поніс моральні страждання, однак розмір морального відшкодування у сумі 3000000,00 грн. не є належним чином обґрунтованим та є таким, що не відповідає принципу розумності та справедливості.

Зазначив, що з моменту настання дорожньо-транспортної пригоди по 13 серпня 2024 року включно, ОСОБА_4 звертався до дружини потерпілого ОСОБА_7 з пропозицією матеріально допомогти на лікування. Зокрема, ОСОБА_4 телефонував їй, приходив до їхнього будинку, однак його пропозиції надати допомогу всіляко ігнорували.

Тому сторона потерпілого, вказуючи на відмову ОСОБА_4 відшкодувати завдану шкоду на засадах добровільності та совісності, вводить суд в оману.

Просив відмовити у позовних вимогах про стягнення з ОСОБА_4 моральної шкоди у розмірі 3000000,00 грн., а прийняти рішення про стягнення на користь потерпілого моральної шкоди у розмірі 30000,00 грн.

У відповіді на відзив, представник потерпілого - адвокат ОСОБА_6 вказав, що потерпілий - цивільний позивач, ще раз стверджує, що від самого відповідача він не отримував жодної копійки відшкодування, ні будь-яких вибачень, ні жодних інших проявів і намагань загладити вину та будь-яких інших дій щодо пом`якшення своєї відповідальності. Тому, просить суд позовні вимоги задовольнити повністю.

У судовому засіданні представник потерпілого - адвокат ОСОБА_6 просив заявлені позовні вимоги задоволити у повному обсязі, зважаючи на наведені обставини.

У ході розгляду кримінального провадження встановлено, що обвинувачений ОСОБА_4 , цивільний позов визнав частково. Втім додав, що він не має коштів, щоб сплатити їх потерпілому у заявленому розмірі, однак не відмовляється від надання допомоги й тому заявлені вимоги визнає у розмірі 700000-800000 грн.

Однак, захисник обвинуваченого просив цивільний позов задоволити частково, зменшивши розмір заявленої моральної шкоду до 800000грн.

Прокурор просив цивільний позов потерпілого ОСОБА_7 вирішити відповідно до норм цивільного законодавства, проти його задоволення не заперечив.

Дослідивши матеріали цивільного позову, заслухавши доводи потерпілого та його захисника, позицію обвинуваченого, його захисника та прокурора, суд прийшов до наступного висновку.

Згідно з вимогами ст. 127 КПК України, шкода, завдана кримінальним правопорушенням, або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Відповідно до ч. 1 ст. 129 КПК України, ухвалюючи обвинувальний вирок, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє у ньому.

У п. 7 ч. 1 ст. 368 КПК України зазначено, що, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання про те, чи підлягає задоволенню пред`явлений цивільний позов і, якщо так, на чию користь, в якому розмірі та в якому порядку.

Пленум Верховного суду України у п. 2 своєї постанови "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 23 березня 1992 року №2 (з подальшими змінами та доповненнями) роз`яснив, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

Частинами 1, 2 ст. 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом національного законодавства, порушення прав людини вже само по собі тягне за собою моральні страждання та виникнення моральної шкоди, а тому факт страждань доказування не потребує, для суду достатньою підставою для присудження компенсації моральної шкоди є сам факт порушення права (справи «Войтенко проти України», «Науменко проти України»).

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»" роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб, а згідно п. 5 даної Постанови обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості.

Згідно із ч. 3 ст. 23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.ч. 4, 5 ст. 23 ЦК України).

Згідно ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.

Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", судам слід звернути увагу на те, що встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб. Тому суди повинні забезпечити своєчасне, у повній відповідності із законом, вирішення справ, пов`язаних з відшкодуванням такої шкоди.

Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

У п. 9 вищевказаної Постанови роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Як зазначається у рішеннях Європейського суду з прав людини від 25 липня 2001 року у справі "Перна проти Італії" (п. 53), від 09 лютого 2007 року у справі "Білуха проти України" (п. 79), які є остаточними, в окремих випадках визнання судом порушення саме по собі становить достатньо справедливу сатисфакцію за моральну шкоду, завдану особі.

Вирішуючи позовні вимоги потерпілого про відшкодування моральної шкоди, суд приходить до висновку про те, що неправомірними діями обвинуваченого дійсно така була завдана.

Крім того, не залишається поза увагою той факт, що потерпілий отримав групу інвалідності і зараз потребує постійного стороннього догляду.

На переконання суду, вказані обставини безумовно спричинили потерпілому глибокі моральні переживання, які напряму пов`язані з негативними змінами в емоційній сфері.

Так, внаслідок злочинних дій обвинуваченого, потерпілий отримав найтяжчі травми, став особою з інвалідністю і з моменту ДТП до сьогодні прикутий до ліжка. Його життя та життя його родини повністю зруйноване. Потерпілий потребує щоденного стороннього догляду та медичних засобів.

При цьому, обвинувачений. знаючи про важкий стан потерпілого, за весь цей час не надав матеріальної допомоги.

Суд зважає на те, що обвинувачений був тверезим під час вчинення ДТП, тобто він усвідомлював і усвідомлює наслідки своїх дій, але свідомо обрав позицію матеріального ігнорування потерпілого.

Тому, суд вважає, що визнання вини обвинуваченим, у даному випадку, є цинічним інструментом захисту для пом`якшення своєї відповідальності, не понісши жодних матеріальних витрат.

Вирішуючи заявлений цивільний позов потерпілого про відшкодування моральної шкоди, суд виходить із вимог ст.ст. 23, 1167, 1168 ЦК України та враховує характер і наслідки вчиненого кримінального правопорушення, глибину та тривалість моральних страждань потерпілого, ступінь вини обвинуваченого, а також засади розумності, виваженості та справедливості.

Отже, моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями, відшкодовується особою, яка її завдала, в зв`язку з чим суд виходить з того, що задоволення позовних вимог повинно відповідати як заподіяній моральній шкоді, так і критерію справедливості.

При визначенні розміру моральної шкоди суд виходить із засад розумності, виваженості та справедливості, враховує ступінь вини обвинуваченого, характер немайнових втрат потерпілого та незворотність наслідків вчиненого кримінального правопорушення.

Водночас, розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш ніж достатнім для розумного задоволення потерпілої особи і не має призводити до її збагачення.

Тож, визначений позивачем розмір моральної шкоди у 3000000,00 грн, хоча й зумовлений винятково тяжкими наслідками злочину, має оцінюватися судом з урахуванням вказаних вище засад розумності, справедливості та співмірності, оскільки відшкодування моральної шкоди має компенсаційний, а не каральний характер.

Водночас, запропонований стороною захисту розмір 800000,00 грн. не відповідає характеру завданих потерпілому страждань, оскільки йдеться про невідворотну втрату працездатності внаслідок тяжкого злочину.

З огляду на наведене суд дійшов висновку, що заявлений розмір моральної шкоди є завищеним, а тому цивільний позов у цій частині підлягає частковому задоволенню.

Гроші виступають еквівалентом завданої моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та справедливої сатисфакції потерпілому. При визначенні компенсації моральної шкоди враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості.

Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа.

Аналогічної позиції притримується Верховний Суд, зокрема в постановах від 25 травня 2022 року (справа № 487/6970/20), від 23 листопада 2022 року (справа № 686/13188/21), від 19 квітня 2023 року (справа № 336/10216/21), від 27 лютого 2025 року (справа № 204/2952/17).

Розмір відшкодування моральної шкоди не є сталою величиною, а визначається судом в кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи.

На переконання суду, справедливим, співмірним та таким, що відповідає характеру й обсягу завданих потерпілій моральних страждань, є відшкодування моральної шкоди у розмірі 1000000 (один мільйон) гривень.

Розглядаючи питання щодо стягнення витрат, понесених потерпілим у зв`язку з необхідністю звернутись за правовою допомогою, суд зазначає наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 118 КПК України, до процесуальних витрат віднесено, в тому числі, витрати на правову допомогу.

Згідно з ч. 2 ст. 120 КПК України, витрати, пов`язані з оплатою допомоги представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які надають правову допомогу за договором, несе відповідно потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, юридична особа, щодо якої здійснюється провадження.

Положеннями ч. 1 ст. 124 КПК України встановлено, що у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 91 КПК України, вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, розмір процесуальних витрат, належить до обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року №13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

Згідно з п.п. 4, 6, 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави.

За висновком, викладеним у п. 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін.

Тобто, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю провадження, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.

Чинне кримінальне процесуальне законодавство України не встановлює чіткого переліку доказів, які необхідно надати суду на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, однак зобов`язує надати докази на підтвердження розміру процесуальних витрат, у тому числі на таку допомогу, що входить до предмета доказування у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК України).

Відповідно до позиції Верховного Суду, що висвітлена у постановах КЦС ВС від 09 червня 2020 року по справі №466/9758/16-ц та від 15 квітня 2020 року по справі №199/3939/18-ц, аналізовані витрати сторони судового процесу мають бути документально підтверджені та доведені.

Так, на підтвердження витрат на правову допомогу потерпілим ОСОБА_7 суду надано договір про надання правової допомоги від 29 листопада 2024 року, укладений із адвокатом ОСОБА_10 , додаткову угоду до цього ж договору від 29 листопада 2024 року, акт виконаних робіт від 21 вересня 2025 року, квитанцію до прибуткового касового ордера від 29 листопада 2024 року на суму 42100,00 грн. (сорок дві тисячі сто гривень).

Також, в матеріалах справи є договір про надання правничої допомоги від 25 грудня 2023 року укладений потерпілим ОСОБА_7 із Адвокатським бюро "Слободін і партнери", додаток до вказаного договору від 25 грудня 2023 року та квитанція до прибуткового касового ордера від 27 грудня 2023 року № 18 на суму 6000,00 грн., від 07 липня 2024 року № 23 на суму 5000,00 грн. та від 23 серпня 2024 року № 27 на суму 4000,00 грн.

Крім цього, матеріали справи містять договір про надання професійної правничої (правової) допомоги №ЗДЗЗ від 24 січня 2025 року, укладеного потерпілим ОСОБА_7 із адвокатським об`єднанням "Автопоміч", додаток №1 до вказаного договору від 24 січня 2025 року з додатками, акт надання послуг №6 від 24 вересня 2025 року на суму 80000,00 грн., рахунок на оплату №9 9 від 22 вересня 2025 року на вказану суму та квитанція РН-12816 від 23.09.2025 року на суму 80000,00 грн.

Також ОСОБА_7 надано укладений із адвокатом ОСОБА_6 договір про надання правничої допомоги №01-122/25 від 22 серпня 2025 року, додатковий договір №01-122/25 від 12 травня 2026 року та копії квитанцій до прибуткового касового ордеру №01-89/26 від 15 травня 2026 року на суму 25000,00 грн., №01-122/25 від 22 серпня 2025 року на суму 20000,00 грн.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Відповідно до правової позиції, висловленої у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2019 року по справі № 922/445/19, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Витрати на надану професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною, чи тільки має бути сплачено (Постанова Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі №300/3178/20).

Відповідно до ч. 5-6 ст. 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Крім того, у згаданих вище постановах Верховний Суд зазначає, що при визначенні розміру витрат на правничу допомогу на підставі поданих сторонами доказів, суд має виходити з критеріїв: їхньої реальності (тобто встановлення їхньої дійсності та необхідності); розумності їхнього розміру (виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін).

Стороною захисту клопотання про зменшення суми судових витрат через неспівмірність, не заявлялося.

Отже, зважаючи на вищевикладене, потерпілим ОСОБА_7 документально підтверджено понесені ним процесуальні витрати на правову допомогу в сумі 182100,00 грн (сто вісімдесят дві тисячі сто гривень), які підлягають стягненню з обвинуваченого ОСОБА_4 .

Керуючись ст.ст. 100, 118, 120, 124, 174, 368, 370, 371, 373, 374, 394, 395 КПК України, суд –

У Х В А Л И В:

ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 3 (три) роки.

Обрати до ОСОБА_4 запобіжний захід по даному кримінальному провадженню у виді тримання під вартою до вступу вироку в законну силу, взявши його під варту негайно в залі суду.

Строк відбування основного покарання ОСОБА_4 у виді позбавлення волі рахувати з 03 вересня 2026 року, тобто з моменту обрання йому міри запобіжного заходу у виді тримання під вартою по даному кримінальному провадженню.

Строк додаткового покарання ОСОБА_4 у виді позбавлення права керування транспортними засобами обчислювати з моменту відбуття основного покарання у виді позбавлення волі.

Скасувати арешт, накладений на майно на підставі ухвали слідчого судді Дубровицького районного суду Рівненської області від 15 листопада 2023 року.

Речові докази по кримінальному провадженню, а саме:

- автомобіль марки "Volkswagen passat", д.н.з. НОМЕР_1 , який належить ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який знаходиться на відповідальному зберіганні в складському приміщенні ВП №1 Сарненського РВП ГУНП в Рівненській області - повернути власнику ОСОБА_4 ;

- DVD-RW диск з трьома відеофайлами, що упакований в паперовий конверт та опечатаний печаткою ВП №1 Сарненського РВП "Для пакетів", що зберігається при матеріалах справи - залишити при матеріалах справи.

Стягнути з ОСОБА_4 документально підтвердженні процесуальні витрати на проведення судових експертиз в загальній сумі 16439,36 грн. (шістнадцять тисяч чотириста тридцять дев`ять гривень тридцять шість копійок), зокрема, за проведення:

- судової інженерно-транспортної експертизи з дослідження технічного стану транспортного засобу №CE-19/118-23/12636-IT від 15 січня 2024 року вартістю 6058,24 грн.;

- судової інженерно-транспортної експертизи за експертною спеціальністю №10.4 «Транспортно-трасологічні дослідження» №CE-19/118- 24/2277-ІТ від 04 квітня 2024 року вартістю 3786,40 грн.;

- комплексної судової фототехнічної та автотехнічної експертизи за експертними спеціальностями 6.1 «Дослідження фотозображень та технічних засобів їх виготовлення» та 10.1 «Дослідження обставин та механізму дорожньо-транспортної пригоди» №КСЕ-19/118-24/5294-IT від 10 червня 2024 року вартістю 3029,12 грн.;

- судової інженерно-транспортної експертизи за експертною спеціальністю №10.1 «Дослідження обставин та механізму дорожньо-транспортної пригоди» №СЕ-19/118-25/6699-IT від 20 травня 2025 року вартістю 3565,60 грн.

Цивільний позов потерпілого - цивільного позивача ОСОБА_7 до обвинуваченого - цивільного відповідача ОСОБА_4 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної злочином - задоволити частково.

Стягнути з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , 1000000,00 грн. (один мільйон гривень) моральної шкоди та 182100,00 грн. (сто вісімдесят дві тисячі сто гривень) понесених витрат на правову допомогу.

У задоволенні решти вимог цивільного позову відмовити.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Рівненського апеляційного суду через Дубровицький районний суд Рівненської області.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

Обвинуваченому та прокурору копію вироку вручити негайно після його проголошення.

Суддя: підпис.

Згідно з оригіналом

Суддя Дубровицького

районного суду ОСОБА_1