Постанова від 30 серпня 2026 р. у справі №742/6631/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

31 серпня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 742/6631/25

Головуючий у першій інстанції – Давидчук Д. П.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1582/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого-судді Разгуляєвої О. В.,

суддів Любчика О. В., Супруна О. П.,

із секретарем Мисник С. В.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25 квітня 2026 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном,

У С Т А Н О В И В :

У грудні 2025 року адвокат Капічуленко С. І. в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

В обгрунтування позову посилався на те, що позивач є власником частини житлового будинку по АДРЕСА_1 та є користувачем земельних ділянок, частина яких перебуває у його приватній власності, а частина – у спільному користуванні з відповідачем.

Вказував, що відповідач систематично перешкоджає спільному користуванню спільною частиною земельної ділянки, розміщуючи свій автомобіль на в`їзді, що унеможливлює вільний доступ позивача до власної земельної ділянки, житла та господарських споруд, а неодноразові спроби вирішити спір з відповідачем в досудовому порядку були марними.

За доводами позову, позивач звертався до Прилуцького РВП в Чернігівській області із заявою про порушення відповідачем його прав, свобод та інтересів, на яку йому була надана відповідь, що в даних правовідносинах відсутні ознаки адміністративних чи кримінальних правопорушень та рекомендовано позивачу звернутись до суду в порядку цивільного судочинства.

У позові представник ОСОБА_1 – адвокат Капічуленко С. І. просив визнати дії відповідача такими, що перешкоджають користуванню спільною частиною земельної ділянки; зобов`язати відповідача усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом заборони паркування автомобіля, розміщення, зберігання інших речей та вчинення будь-яких інших протиправних дій відповідачем на земельній ділянці спільного користування за адресою: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 та встановити порядок користування спільною частиною земельної ділянки, що забезпечить рівні права сторін.

Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25.04.2026, з урахуванням ухвал від 21.05.2026 та від 24.06.2026 про виправлення описок, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано дії відповідача такими, що перешкоджають користуванню спільною частиною земельної ділянки, та зобов`язановідповідача усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом заборони паркування автомобіля, розміщення, зберігання інших речей та вчинення будь-яких інших протиправних дій відповідачем на земельній ділянці спільного користування за адресою АДРЕСА_2 .

У решті позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду обґрунтовано тим, що відповідач періодично розміщував на спільній земельній ділянці належний йому автомобіль без дозволу іншого співвласника на його розміщення чи паркування, тому суд дійшов висновку, що відповідачем порушено порядок користування земельною ділянкою спільного користування, а позовні вимоги в частині усунення перешкод у користуванні майном шляхом заборони паркування автомобіля та розміщення інших речей чи майна на спільній земельній ділянці підлягають задоволенню.

Також за висновком суду, рішенням народного суду м. Прилуки від 30.01.1981 у справі № 2-64 встановлено, яку частину будівель, споруд та земельних ділянок передати сторонам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , в подальшому набули у власність сторони у цій справі, а оскільки правовий режим спільної земельної ділянки, що перебуває в спільному користуванні згідно з цим рішенням, залишився незмінним, відсутні підстави повторно переглядати вже встановлений порядок користування.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_2 – адвокат Родіонова О. О. подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25.04.2026 в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном відмовити.

За доводами апеляційної скарги рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині є незаконним і необґрунтованним, та таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги заявник посилається на те, що суд першої інстанції задовольнив негаторний позов за відсутності доказів порушення права позивача, оскільки під час розгляду справи відповідачем надані докази та свідчення, які не були взяті до уваги судом, а саме: автомобіль ставився тимчасово; залишався безперешкодний, вільний прохід; доступ до будинку, господарських споруд та городу не перекривався; за першою вимогою автомобіль завжди переставлявся; доказів будь-яких перешкод позивач не надав.

Вказує, що в матеріалах справи відсутні і позивачем не надано доказів систематичності порушень з боку відповідача, суд першої інстанції не навів жодного доказу тривалості стоянки, частоти, конкретних дат, конкретних випадків перешкоджання і фактично визнав порушення прав лише з самого факту стоянки автомобіля.

Як зазначає заявник, судом не наведено жодної норми матеріального права, яка б передбачала обов`язок співкористувача земельної ділянки загального користування отримувати попередній дозвіл іншого співкористувача на тимчасове розміщення належного йому транспортного засобу, у зв`язку із викладеним, фактично єдиною підставою для задоволення позову стало саме розміщення автомобіля на території спільного користування.

Також посилається, що у мотивувальній частині рішення відсутня оцінка фотознімків, пояснень відповідача щодо ширини проходу, можливості доступу до господарських споруд та відсутності будь-яких звернень позивача щодо неможливості проходу, тому вважає, що висновок суду першої інстанції про наявність перешкод не ґрунтується на належних та допустимих доказах, оскільки Верховний Суд неодноразово зазначав, що для задоволення негаторного позову необхідно довести реальне порушення права користування, а не лише припущення про його існування, а тягар доведення факту створення перешкод лежить на позивачеві.

За доводами скарги, суд першої інстанції неправильно застосував режим спільного користування земельною ділянкою, оскільки судом було встановлено, що двір площею 552 кв.м залишений у спільному користуванні сторін рішенням Народного суду м. Прилуки від 30.01.1981, тому земельна ділянка не належить виключно позивачу, проте суд першої інстанції дійшов протилежного висновку, що саме використання відповідачем спільної земельної ділянки для розміщення належного йому транспортного засобу є порушенням прав позивача, але такий висновок суперечить самій природі спільного користування. Тому вважає, що якщо двір залишено у спільному користуванні, то саме по собі тимчасове перебування автомобіля одного зі співкористувачів на території двору не може автоматично визнаватися порушенням прав іншого співкористувача, проте суд не роз`яснив, чому користування двором шляхом тимчасового розміщення автомобіля відповідачем є незаконним.

Як стверджує заявник, суд першої інстанції помилково ототожнив відсутність згоди співвласника з порушенням його права, оскільки жодної норми закону, яка б передбачала обов`язок отримувати попередній дозвіл іншого співвласника на тимчасове розміщення транспортного засобу на території спільного користування, не існує і такий підхід суперечить положенням ст. 319 ЦК України.

Крім того, на переконання заявника, обраний судом спосіб захисту не відповідає принципу пропорційності, оскільки фактично встановлює для одного зі співкористувачів повну заборону користування спільним майном без встановлення факту істотного порушення прав іншого співкористувача, тому вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував положення ст. 391 ЦК України; не встановив факту реального порушення прав позивача; не надав належної оцінки доказам відповідача; зробив висновки, які не відповідають встановленим обставинам справи; застосував надмірний та невизначений спосіб захисту права.

На виконання вимог ст. 361 ЦПК України учасникам справи було надіслано копії апеляційної скарги та додані до неї матеріали справи.

У поданому відзиві представник ОСОБА_1 – адвокат Капічуленко С. І. просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 , а рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25.04.2026 – залишити без змін. В обґрунтування посилається, що суд першої інстанції встановив, що відповідач періодично розміщував автомобіль на спільній земельній ділянці без погодження з іншим співвласником, чим створював перешкоди у користуванні майном, що підтверджується фотоматеріалами, доданими до позову; поясненнями самого відповідача, який визнав, що ставить автомобіль і лише «за потреби» готовий його прибрати; відповідями органів місцевого самоврядування та поліції, які рекомендували звернутися до суду. Вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано застосував норми Конституції України, Цивільного та Земельного кодексів України, які гарантують непорушність права власності та право кожної особи на судовий захист, оскільки власник майна має право вимагати усунення будь-яких перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, у тому числі шляхом подання негаторного позову і власники земельних ділянок зобов`язані дотримуватися правил добросусідства, не створювати неприпустимий вплив на користування суміжними ділянками та мають право вимагати усунення будь-яких порушень їхніх прав на землю. За доводами відзиву, рішенням Народного суду м. Прилуки від 30.01.1981 у справі №2-64 підтверджується, що двір площею 552 кв.м залишено у спільному користуванні, тому жоден зі співвласників не має права одноосібно займати спільну територію так, щоб інший співвласник був позбавлений доступу.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзиву та дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Пунктами 3, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок по АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 26.12.20212, що підтверджується витягом про державну реєстрацію прав КП «Прилуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації» Чернігівської обласної ради (а.с. 12).

Також у власності ОСОБА_1 перебуває земельна ділянка №7410700000:03:006:0214 площею 0,67 га та земельна ділянка №7410700000:03:006:0212, що підтверджується витягами з Державного реєстру прав (а.с. 10-11).

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 належить на праві власності 3/10 частини житлового будинку з належною частиною надвірних будівель по АДРЕСА_2 , розміщених на земельній ділянці площею 1374 кв. м на підставі договору купівлі-продажу від 13.11.1986 (а.с. 47-48) та свідоцтва про право власності від 29.12.2012 № НОМЕР_2 (а.с. 49).

Згідно з технічним паспортом на об`єкт нерухомого майна на цій земельній ділянці розміщені житловий будинок площею 53,7 кв.м, зазначений в плані під літ А-1 сарай Б-1, сарай В-1, сарай Г-1, огорожа, вбиральня У-1 (а.с. 59-60).

Рішенням Народного суду м. Прилуки від 30.01.1981 у справі №2-64 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 встановлено порядок користування присадибною земельною ділянкою по АДРЕСА_3 : ОСОБА_3 виділено в користування частину городу під №1 площею 67 кв.м та 353 кв.м, а ОСОБА_4 - під № 2 площею 109 кв.м та 311 кв.м із залишенням в їх спільному користуванні двору із забудовами загальною площею 552 кв.м, як це зазначено на схемі Прилуцького МБТІ (а. с. 63).

Також судом встановлено, що між сторонами існує конфлікт щодо користування спільною земельною ділянкою.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач періодично розміщував на спільній земельній ділянці належний йому автомобіль без дозволу іншого співвласника на його розміщення чи паркування не надавалося, тому суд дійшов висновку, що відповідачем порушено порядок користування земельною ділянкою спільного користування, тому позовні вимоги в частині усунення перешкод у користуванні майном шляхом заборони паркування автомобіля та розміщення інших речей чи майна на спільній земельній ділянці підлягають задоволенню.

Також за висновком суду, рішенням народного суду м. Прилуки від 30.01.1981 у справі № 2-64 встановлено, яку частину будівель, споруд та земельних ділянок передати сторонам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , в подальшому набули у власність сторони у цій справі, а оскількиправовий режим спільної земельної ділянки, що перебуває в спільному користуванні згідно з цим рішенням, залишився незмінним, відсутні підстави повторно переглядати вже встановлений порядок користування.

За змістом апеляційної скарги рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог про встановлення порядку користування спільною земельною ділянкою учасниками справи не оскаржується, та, відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, в апеляційному порядку не переглядається.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.10.2018 у справі № 186/1743/15-ц, яка, зокрема зазначає, у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Таким чином, апеляційний суд переглядає рішення суду лише в частині задоволених вимог про визнання дій відповідача такими, що перешкоджають користуванню спільною частиною земельної ділянки та зобов`язання відповідача усунути перешкоди у користуванні спільною частиною земельної ділянки шляхом заборони паркування автомобіля, розміщення, зберігання інших речей та вчинення будь-яких інших протиправних дій відповідачем на земельній ділянці спільного користування за адресою АДРЕСА_2 .

Проте, апеляційний суд не може повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції в оскаржуваній частині, враховуючи наступне.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Згідно з ч. 1 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - спір вирішується у судовому порядку. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру його частки (стаття 88 ЗК України).

Відповідно до п. «е» ч. 1 ст. 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Статтею 103 ЗК України передбачено, що власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).

У п. 33 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07 лютого 2014 року роз`яснено, що, застосовуючи положення ст. 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень ст. 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки. Позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об`єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача.

Згідно з абз. 2 п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» № 7 від 16 квітня 2004 року власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.

Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб`єктів на один об`єкт.

Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно з частинами першою, другою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Разом з тим право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (частина перша статті 358 цього Кодексу).

Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватися до майнових прав на майно, зокрема до права користування земельною ділянкою.

Тому право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь-якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п`ята статті 319 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

У постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 265/5516/17 зазначено, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у визначені законом способи, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Звертаючись до суду з позовними вимогами про усунення перешкод у користуванні спільною земельною ділянкою, позивач посилався на те, що відповідач систематично перешкоджає користуванню спільною частиною земельної ділянки, розміщуючи свій автомобіль на в`їзді, що унеможливлює вільний доступ позивача до власної земельної ділянки, житла та господарських споруд, а неодноразові спроби вирішити спір з відповідачем в досудовому порядку були марними, у зв`язку з чим позивач звертався до Прилуцького РВП в Чернігівській області із заявою про порушення відповідачем його прав, свобод та інтересів.

Аналізуючи вищевикладені обставини, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем доведено спричинення відповідачем перешкод у використанні земельної ділянки площею 552 кв.м, яка є спільними двором сторін, що виражається у здійсненні на ній паркування автомобіля відповідача. Викладені у позовній заяві обставини доведені належними і допустимими доказами, зокрема фотозображеннями, якими підтверджується розміщення на спільній земельній ділянці автомобіля, а також зверненнями позивача до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області та виконавчого комітету Прилуцької міської ради Чернігівської області (а.с. 8, 13, 14, 15, 17, 86-91). При цьому, відповідач не заперечував використання вказаної земельної ділянки без згоди позивача як місця для паркування транспортного засобу та вважає, що не створює перешкод позивачу в доступі до житлових та господарських будівель і споруд.

Отже, враховуючи вищенаведені норми матеріального права та встановлені судом обставини колегія суддів апеляційного суду відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції задовольнив негаторний позов за відсутності доказів порушення права позивача, оскільки під час розгляду справи відповідачем надані докази та свідчення, які не були взяті до уваги судом, а також доводи про відсутність в матеріалах справи доказів систематичності порушень з боку відповідача, та вважає, що суд першої інстанції правильно вважав доведеним факт обмеження прав, зокрема, позивача ОСОБА_1 , на вільне користування земельною ділянкою нарівні з іншим співкористувачем.

Крім того, звертаючись з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що через паркування автомобіля відповідачем на земельній ділянці спільного користування унеможливлює його вільний доступ до власної земельної ділянки, житлового будинку та господарських будівель, чим порушує його право на вільне користування спільною земельною ділянкою.

Апеляційний суд враховує, що рішенням Народного суду м. Прилуки від 30.01.1981 у справі №2-64 підтверджується, що двір площею 552 кв.м залишено у спільному користуванні, тому жоден зі співвласників не має права одноосібно займати спільну територію так, щоб інший співвласник був позбавлений доступу.

Разом з тим, відповідач, заперечуючи проти позову, не надав ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду належних і допустимих доказів, того, що позивач безперешкодно має доступ до спільної земельної ділянки, хоча згідно приписів ст. 12, 81 ЦПК України, то є його обов`язком.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що паркування автомобіля на території спільної земельної ділянки було тимчасове, доступ до будинку, господарських споруд та городу не перекривався, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції та не мають правового значення по даній справі з урахуванням заявлених позовних вимог, їх змісту та підстав та спростовуються матеріалами справи.

Не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції і доводи скарги про не доведеність позивачем протиправність дій відповідача та причинного зв`язку між діями відповідача та порушенням права позивача, оскільки такі доводи спростовуються зверненнями позивача до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області щодо вчинення відповідачем протиправних дій та виконавчого комітету Прилуцької міської ради Чернігівської області щодо зберігання автотранспорту на земельній ділянці спільного користування.

Щодо доводів апеляційної скарги про обрання позивачем неналежного споособу захисту своїх прав, апеляційний суд враховує наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов`язані з позбавленням володіння (п. 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16).

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює в користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Схожі висновки викладені, зокрема, у пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі №488/2807/17.

Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України).

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06. 018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16, від 26.10.2022 у справі №227/3760/19, від 10.04.2024 у справі №496/1059/18.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17.12.2025 у справі №908/2388/21 зазначила, що негаторний позов пред`являється у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.

Позивачем за негаторним позовом може бути власник (співвласник) або титульний володілець, в якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпоряджання річчю.

Встановивши, що відповідач фактично користується спільною земельною ділянкою, створюючи перешкоди в її користуванні позивачу, суд першої інстанції правильно вважав, що в цьому випадку належним та ефективним способом захисту права, яке позивач як співвласник спірної земельної ділянки вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні спільною земельною ділянкою шляхом заявлення вимоги про заборону відповідачу паркувати автомобіль на спільній земельній ділянці.

Тобто матеріалами справи підтверджено, що дії відповідача щодо паркування автомобіля на земельній ділянці, яка перебуває у спільній власності, обмежили права позивача, зокрема щодо вільного доступу до його житлового будинку, господарських будівель та городу.

Інші доводи скарги щодо порушення судом норм процесуального права не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального, а зводяться лише до переоцінки доказів та неправильного тлумачення заявником норм законодавства.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та надавши обґрунтовану правову оцінку наявним у матеріалам справи доказам у їх сукупності, дійшов мотивованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог шляхом визнання дій відповідача такими, що перешкоджають користуванню спільною частиною земельної ділянки шляхом заборони паркування автомобіля.

Разом з тим, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку в частині задоволення вимог про зобов`язання ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом розміщення, зберігання інших речей та вчинення будь-яких інших протиправних дій відповідачем на земельній ділянці спільного користування за адресою: АДРЕСА_2 , враховуючи наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 дійшла висновку, що: "Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном. Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Звернення з негаторним позовом спрямоване на відновлення суб`єкта речового права у попередньому стані. Вимоги за негаторним позовом полягають в усуненні порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Негаторний позов може бути пред`явлений впродовж всього строку тривання відповідного порушення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц). Частиною 2 ст. 212 ЗК України встановлено право власника вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою з боку суб`єктів, які створюють такі перешкоди. Отже, враховуючи негаторний характер позову власника земельної ділянки, обов`язок з приведення земельної ділянки у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, покладається на особу, яка чинить такі перешкоди на момент звернення власника земельної ділянки з позовом до суду".

Проте, звертаючись до суду з позовом, позивач просив, крім іншого, зобов`язати відповідача усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом заборони розміщення, зберігання інших речей та вчинення будь-яких інших протиправних дій відповідачем на земельній ділянці спільного користування за адресою АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 .

Апеляційний суд враховує, що у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних й допустимих доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов`язаний свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 4 ЦПК України), тому суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб.

Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві викладає предмет і підставу позову. Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення. Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19 квітня 1994 року у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands), № 288).

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що кожна особа, чиї права чи інтереси було порушено, має право звернення до суду для їх захисту. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити (постанова від 28 вересня 2021 року у справа № 761/45721/16-ц, провадження № 14-122цс20).

Отже, підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови в позові.

Особа, яка звертається до суду з позовом вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги зокрема щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову, наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 450/2875/19, провадження № 61-5051св22.

За обставин, коли позивач не доводив обставин порушення його прав чи інтересу та зважаючи на приписи цивільного процесуального законодавства про те, що суд ухвалює рішення в межах заявлених особою вимог, суд доходить висновку, що позивачем не доведено порушення його прав.

Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №910/15262/18 та від 03.03.2020 у справі №910/6091/19).

Верховний Суд неодноразово у своїх постановах наголошував на тому, що у разі з`ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного рішення на предмет його відповідності положенням законодавства.

Отже, в межах заявлених позовних вимог, встановивши, що позивач не довів наявності у нього порушеного права (інтересу), суду у задоволенні позову належить відмовити.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач звернувся до суду за захистом порушеного права користування спільною земельною ділянкою шляхом заборони відповідачу розміщення і зберігання інших речей та вчинення будь-яких інших протиправних дій на земельній ділянці спільного користування, проте позивачем наявності фактів порушення відповідачем інших цивільних прав позивача станом на день звернення до суду в позові не наведено та не обґрунтовано, а також не подано належних та допустимих доказів з цього приводу.

Враховуючи викладене, позивачем не доведено за захистом яких порушених цивільних прав він звернувся до суду, у зв`язку із чим у задоволенні позовних вимог щодо заборони відповідачу розміщення і зберігання інших речей та вчинення будь-яких інших протиправних дій на земельній ділянці спільного користування слід відмовити.

Апеляційний суд також враховує, що судовий захист є способом реагування на порушення прав, яке вже відбулось, а задоволення вимог на майбутнє суперечить способам захисту порушених прав та інтересів.

Зважаючи на вищенаведені обставини, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права, висновки суду не відповідають обставинам справи, а тому з підстав, передбачених п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, рішення суду підлягає скасуванню в частині задоволених вимог про зобов`язання ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом розміщення, зберігання інших речей та вчинення будь-яких інших протиправних дій відповідачем на земельній ділянці спільного користування за адресою: АДРЕСА_2 , та ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині. В іншіій частині рішення суду Прилуцького міськрайонного судду Чернігівської області від 25.04.2026 підлягає залишенню без змін.

Крім того, оскільки ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 27.07.2026, на підставі ч. 4 ст. 359 ЦПК України, зупинено дію рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25.04.2026, тому дія цього рішення підлягає поновленню частині, яка залишена без змін.

Статтею 382 ЦПК України передбачено, що постанова суду апеляційної інстанції складається, в тому числі, з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційним судом відмовлено в частині вимог немайнового характеру, яка була заявлена позивачем як одна вимога, підстави для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції відповідно до положень ст. 141, 382 ЦПК України відсутні.

Керуючись ст. 141, 367, 368, 374, 376, 381-384, 389,390 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25 квітня 2026 року скасувати в частині задоволення вимог про зобов`язання ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом розміщення, зберігання інших речей та вчинення будь-яких інших протиправних дій відповідачем на земельній ділянці спільного користування за адресою: АДРЕСА_2 , відмовивши в задоволенні цих вимог.

У іншій частині рішення суду залишити без змін.

Поновити дію рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 25 квітня 2026 року в частині, яка залишена без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 02.09.2026.

Головуючий О. В. Разгуляєва

Судді О. В. Любчик

О. П. Супрун