Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №466/4185/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 466/4185/25 Головуючий у 1 інстанції: Едер П.Т.

Провадження № 22-ц/811/3836/25 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Копняк С. М.,

суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

секретар судового засідання – Якимчук Л. С.,

з участю – позивача ОСОБА_1 , представника відповідача – адвоката Брухаля Т. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 жовтня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та процентів річних,

ВСТАНОВИВ:

в квітні 2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з останнього на свою користь 36 013 грн 98 коп. інфляційних втрат та 7 744 грн 50 коп. процентів річних.

Позов мотивований тим, що постановою Львівського апеляційного суду від 14 березня 2024 року по справі № 466/5072/21 частково задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 та стягнуто з ОСОБА_2 на його користь 237 925 грн 27 коп. У зв`язку з невиконанням рішення суду, позивач звернувся із заявою до державної виконавчої служби. Головним державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції 18 квітня 2024 року було відкрито виконавче провадження ВП № 74780729 про примусове стягнення з відповідача суми боргу. Зазначав, що за результатами примусового виконання рішення суду 25 березня 2025 року на його рахунок поступило 96 363 грн 64 коп., що підтверджується випискою з банку. Таким чином, постанова Львівського апеляційного суду від 14 березня 2024 року по справі № 466/5072/21 виконана частково. В частині сплаченого боргу дана постанова не виконувалось відповідачем у період з 15 березня 2024 року по 25 березень 2025 року. Залишок боргу відповідачем не сплачений, і станом на 29 квітня 2025 року становить 141 651 грн 63 коп. Рішення суду не виконувалось відповідачем в частині залишку боргу 141 651 грн 63 коп. у період з 15 березня 2024 року по 29 квітня 2025 року, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням і право на стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. У зв`язку з чим, позивачем було розраховано, виходячи із сплаченої суми боргу та залишку заборгованості, проценти річних у розмірі 7 744 грн 50 коп. та інфляційні втрати у розмірі 36 013 грн 98 коп., всього 43 758 грн 48 коп., що підлягають сплаті відповідачем за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 23 жовтня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 36 013 грн 98 коп. інфляційних втрат та 7 744 грн 50 коп. процентів річних, а також судовий збір у розмірі 1 211 грн 20 коп.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_2 , подавши в листопаді 2025 року через підсистему «Електронний суд» апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 жовтня 2025 року, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом при ухваленні рішення не враховано, що первинні зобов`язання, які виникли на підставі розписок про отримання грошових коштів в іноземній валюті не припинилися, тому нове грошове зобов`язання вже в національній валюті не могло виникнути на підставі рішення суду, яким стягнуто заборгованість за такими розписками, проте в національній валюті. Наведене не змінює базу нарахування відсотків річних та інфляційних втрат, з іноземної валюти в національну валюту. Враховуючи, що підставою позову є стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, нарахованих щодо невиконання саме судового рішення, позовні вимоги про їх стягнення є безпідставними, тому у їх задоволенні слід було відмовити. Вважає помилковими посилання в оскарженому рішенні на правові висновки, які є нерелевантними у справі, яка переглядається. Зазначає про те, що неможливим є нарахування інфляційних втрат на грошове зобов`язання, виражене в іноземній валюті, що має місце в даному випадку. Вказує на те, що судом не застосовано під час вирішення справи положення пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, згідно з якими у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу.

Апеляційна скарга також містить доводи щодо порушення судом норм процесуального права.

Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника відповідача, а також позивача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що постановою Львівського апеляційного суду від 14 березня 2024 року по справі № 466/5072/21 частково задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 та стягнуто з ОСОБА_2 на його користь 237 925 грн 27 коп.

Головним державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції 18 квітня 2024 року відкрито виконавче провадження ВП № 74780729 про примусове стягнення з ОСОБА_2 суми боргу.

Згідно з виписки з банку за результатами примусового виконання рішення суду 25 березня 2025 року на рахунок позивача поступило 96 363 грн 64 коп.

Тобто, постанова Львівського апеляційного суду від 14 березня 2024 року по справі № 466/5072/21 виконана частково, залишок боргу становить 141 651 грн 63 коп.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Слід зазначити, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Водночас, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, про що неодноразово зазначалося зокрема у постановах Верховного Суду від 03 липня 2024 року в справі № 759/17146/20, від 22 травня 2024 року в справі № 128/285/18, від 01 липня 2024 року в справі № 908/1884/23 та від 25 квітня 2024 року в справі № 927/977/23.

Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 598 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

За загальним правилом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У даній нормі визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 16 травня 2018 року в справі № 686/21962/15-ц та від 19 червня 2019 року в справі № 646/14523/15-ц.

Отже, положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 310/11534/13-ц зазначено, що результат правового аналізу статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат, виходив із того, що внаслідок ухвалення рішення суду грошове зобов`язання визначене у національній валюті, оскільки заборгованість визначена судом до стягнення у гривнях.

Колегія судів із таким висновком суду першої інстанції не погоджується.

Ухвалення судом першої інстанції рішення про стягнення заборгованості не припинило грошового зобов`язання відповідача, оскільки до моменту фактичного виконання рішення суду обов`язок боржника зі сплати заборгованості зберігається, а примусове виконання такого рішення здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження».

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Як встановлено судом, заборгованість відповідача виникла на підставі чотирьох договорів позики, відповідно до яких грошові кошти були передані позичальнику в іноземній валюті — доларах США. Отже, первісне грошове зобов`язання сторін було визначене в іноземній валюті.

Сам факт визначення судом суми заборгованості у гривнях не змінює валюти первісного грошового зобов`язання. Ухвалення постанови Львівського апеляційного суду від 14 березня 2024 року не припинило відповідного зобов`язання, а визначена судом сума підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно, зобов`язання, яке виникло на підставі договорів позики в іноземній валюті, не набуло характеру гривневого лише у зв`язку з визначенням судом суми заборгованості до стягнення у гривнях.

При цьому нарахування інфляційних втрат на суму грошового зобов`язання, визначеного в іноземній валюті, не передбачено, оскільки індексації у зв`язку з інфляційними процесами підлягає саме національна валюта України - гривня.

В постанові від 07 липня 2020 року в справі № 296/10217/15-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла наступного висновку: «Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає. У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти. Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6- 284цс17».

За таких обставин висновок суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат є помилковим, а вимоги позивача в цій частині задоволенню не підлягають, виходячи з наведених підстав.

Щодо стягнення процентів річних.

Відповідно до Закону України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 18, який передбачає, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцяти денний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Встановлено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Тлумачення цього пункту свідчить, що законодавець передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов`язань. Така особливість проявляється:

(1) в періоді існування особливих правових наслідків. Таким є період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування;

(2) в договорах, на які поширюються специфічні правові наслідки. Такими є договір позики, кредитний договір, і в тому числі договір про споживчий кредит;

(3) у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання). Такі наслідки полягають в тому, що позичальник звільняється (а) від відповідальності, визначеної частиною другою статті 625 ЦК України, (в) а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. У разі якщо неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

У постанові Верховного Суду від 12 лютого 2025 року в справі № 758/5318/23 зроблено висновок, що «у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення».

Висновок щодо застосування пункту 18 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України також викладено Верховним Судом в постановах від 04 червня 2025 року в справі № 752/30967/21 та від 06 травня 2025 року в справі № 464/2647/22.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з тим, що нарахуванням процентів річних на підставі положень статті 625 ЦК України можуть проводитись на суму грошового зобов`язання, визначеного в іноземній валюті, проте, з огляду на принцип дизпозитивності, виходячи з підстав та предмету цих позовних вимог, а саме того, що заявлені до стягнення проценти річних розраховані позивачем за період з 15 березня 2024 року по 29 квітня 2025 року, тобто у період введеного в країні воєнного стану, а відтак від сплати таких боржник звільняється, на підставі положень пункту 18 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України.

Тому, у задоволенні цих позовних вимог належить відмовити, виходячи з наведених підстав.

Відтак, доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування норм матеріального права знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду, що є самостійною та достатньою підставою для скасування оскарженого рішення суду. Тому, колегія суддів не убачає підстав для детального аналізу норм процесуального права, які містяться у поданій апеляційній скарзі.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).

За вказаних обставин, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції під час розгляду справи не дотримався норм матеріального права, не повно і всебічно з`ясував всі дійсні обставини спору сторін, відтак вирішив дану справу не у відповідності із законом, тому наявні підстави для скасування ухваленого у справі судового рішення з прийняттям нового про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Згідно зі частиною першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, з позивача на користь відповідача необхідно стягнути судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 жовтня 2025 року скасувати, ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та процентів річних відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 453 грн 44 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий С. М. Копняк

Судді: О. М. Ванівський

Р. П. Цяцяк