Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №336/6399/24 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 27.08.2026

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________

Єдиний унікальний № 336/6399/24 Головуючий у 1 інстанції Дацюк О.І.

Провадження № 22-ц/807/1985/26 Суддя доповідач Салтан Лілія Геннадіївна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Салтан Л.Г.,

членів колегії:суддів: Бредуна Д.С., Сакояна Д.І.,

за участю секретаря судового засідання: Волчанової І.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 02 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи без самостійних вимог на предмет спору: районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, Центральна адміністрація Дніпровської міської ради, про визначення місця проживання неповнолітніх дітей з батьком, встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітніх дітей, звільнення від сплати аліментів та стягнення аліментів,

ВСТАНОВИВ:

27 червня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Запоріжжя з позовом до ОСОБА_3 , в якому просив визначити місце проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 разом із батьком ОСОБА_1 , звільнити ОСОБА_1 з 20 червня 2024 року від сплати аліментів на утримання дітей, стягнути з ОСОБА_3 з 20.06.2024 року аліменти на утримання дітей в розмірі 1/3 частини усіх видів заробітку відповідача, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що сторони є батьками неповнолітніх ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після розірвання шлюбу між сторонами діти проживали разом із позивачем. Рішенням Преображенської сільської ради Пологівського району Запорізької області від 28.10.2021 визнано доцільним визначити місце проживання обох дітей разом із матір`ю ОСОБА_3 у м. Дніпро, водночас діти, а також іноді і ОСОБА_3 , проживали разом із позивачем.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2022 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 на утримання дітей стягнуто аліменти в розмірі 1/3 частини доходів, починаючи з 07 грудня 2021 року.

08 червня 2024 року ОСОБА_3 забрала ОСОБА_5 та попрямувала до м. Дніпро, натомість ОСОБА_7 продовжив проживати разом із батьком.

Проживаючи у матері ОСОБА_8 не відвідував дитячий садочок, залишався часто один вдома, голодний.

Проживання двох синів з батьком забезпечить підтримання між ними сталих родинних зв`язків та буде відповідати їхнім якнайкращим інтересам.

22 жовтня 2025 року представником позивача подано уточнену позовну заяву, в якій представник просила визначити місце проживання обох дітей разом із батьком ОСОБА_1 , встановити юридичний факт того, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує синів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , звільнити ОСОБА_1 від сплати аліментів з 20 червня 2024 року, стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 на утримання дітей 1/3 частку усіх видів заробітку, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 20 червня 2024 року до досягнення повноліття.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 липня 2026 року позовні вимоги задоволені частково:

- визначено місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , за місцем проживання останнього;

- припинено стягнення аліментів з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 на утримання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , стягнуті рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2022 року, з 01 вересня 2023 року;

- припинено стягнення аліментів з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 на утримання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , стягнуті рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2022 року, з 11 серпня 2025 року;

- стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в розмірі 1/6 частини усміх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 01 вересня 2023 року і до досягнення повноліття ОСОБА_6 ;

- стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , в розмірі 1/6 частини усміх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 11 серпня 2025 року і до досягнення повноліття ОСОБА_6 ;

- відмовлено у задоволенні позову в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей;

- стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 968,96 грн.;

- стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави в особі Державної судової адміністрації України судовий збір в сумі 1211,20 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить:

- рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 липня 2026 року у справі № 336/6399/24 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей - скасувати;

- ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити: встановити факт, що ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_1 ) самостійно виховує та утримує неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ;

- в іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 липня 2026 року у справі № 336/6399/24 - залишити без змін.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до суперечливості висновків суду першої інстанції, оскільки, встановивши, що мати повністю ухиляється від виконання батьківських обов`язків, загрожує здоров`ю дітей, не надає їм утримання, а всі обов`язки з турботи, виховання, навчання та матеріального забезпечення виконує виключно батько ОСОБА_1 , суд зробив хибний висновок про те, що мати «не самоусунулася від виховання» та не надав оцінку доказам щодо самостійного утримання дітей батьком; не врахував правові позицій Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, за якими спори про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини підлягають розгляду судами цивільної юрисдикції у порядку позовного провадження (а не окремого) за наявності спору про право чи необхідності захисту сімейних прав.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 27 липня 2026 року для розгляду цієї справи визначений склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та члени колегії судді: Поляков О.З., Сакоян Д.І.

Ухвалою від 27 липня 2026 року, постановленою суддею-доповідачем Салтан Л.Г., вказану справу витребувано у суду першої інстанції.

30 липня 2026 року вищезазначена справа надійшла до апеляційного суду.

Ухвалою суду від 03 серпня 2026 року відкрито провадження по апеляційній скарзі, наданий строк на надання відзиву.

Ухвалою суду від 03 серпня 2026 року справа призначена до розгляду у судовому засіданні.

Відповідно до повторного Протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 26 серпня 2026 року для розгляду цієї справи визначений склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та члени колегії судді: Бредун Д.С. та Сакоян Д.І.

Право на надання відзиву учасники справи не використали.

Відводів, самовідводів у справі не заявлено.

У судовому засіданні представник апелянта наполягав на задоволенні своєї апеляційної скарги, просив скасувати рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей батьком.

У судове засідання інші учасники справи не з`явилися, причини неявки суд не повідомили, про час та місце судового розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином. З заявами про відкладення розгляду вони не зверталися, право на надання відзиву не використали.

Представник органу опіку та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району надав суду заяву щодо розгляду апеляційної скарги у його відсутність.

Вирішуючи питання щодо розгляду скарги у відсутність учасників, що не з`явилися в судове засідання, колегія суддів враховує, що за змістом ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шестидесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження; відповідно положень ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи; суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними

У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року по справі № 361/8331/18 зазначено, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд виходить з того, що якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, скаржник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів у апеляційній скарзі, інші учасники процесу проігнорували право на викладення своїх доводів у відзиві, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (ст. 367 ЦПК України), колегія суддів не вбачала підстав для відкладення розгляду справи та вважала за доцільне розглянути справу в даному судовому засіданні, оскільки неявка учасників справи не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи представника апелянта, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, матеріали справи в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Ухвалюючи рішення в оскаржуваній частині суд першої інстанції виходив з того, що в даному випадку не встановлено обставин, які свідчать, що мати дитини не здатна виконувати свої батьківські обов`язки чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дітей. Саме по собі проживання ОСОБА_3 окремо від дітей не свідчить про те, що вона самоусунулась від виховання та утримання дітей, і не звільняє її від батьківських обов`язків. При цьому ОСОБА_1 офіційно не працює та не надав належних та допустимих доказів того, що його доходи дозволяють йому утримувати дітей самостійно. Судом першої інстанції було враховано і те, що до серпня 2025 року ОСОБА_9 проживав разом із матір`ю.

З огляду на наведене, суд першої інстанції вважав, що підстави для задоволення позовних вимог щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей батьком відсутні.

Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що батьками малолітніх ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є позивач ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_3 .

Рішенням Оріхівського районного суду м. Запоріжжя від 17 серпня 2021 року шлюб між сторонами розірвано.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2022 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 стягнуті аліменти на утримання дітей у розмірі 1/3 частки усіх видів його заробітку, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму на кожну дитину відповідного віку до досягнення дітьми повноліття.

Рішенням Преображенської сільської ради № 190 від 28 жовтня 2021 року затверджено висновок органу опіки та піклування щодо визначення місця проживання ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом із матір`ю ОСОБА_3 .

Розпорядженням заступника голови адміністрації Дніпровської міської ради № 439-р від 25 вересня 2024 року затверджено висновок органу опіки та піклування Центральної адміністрації Дніпровської міської ради про недоцільність визначення місця проживання ОСОБА_4 з процесуальних підстав, у зв`язку з тим, що визначення місця проживання дитини розглядається за місцем проживання (перебування) дитини, відповідно наданих документів ОСОБА_10 проживає з батьком. Стосовно ОСОБА_5 орган опіки та піклування вважав недоцільним визначати місце проживання дитини разом з батьком.

Згідно із висновком районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району від 03 грудня 2024 року при перевірці умов проживання дітей за адресою: АДРЕСА_1 , спеціалісти органу опіки спілкувались із ОСОБА_1 та ОСОБА_11 , натомість ОСОБА_3 та ОСОБА_9 , які на момент обстеження були також в даному будинку, спілкуватись відмовились. На засідання комісії ОСОБА_3 також не з`явилась. Комісія дійшла висновку про доцільність визначення місця проживання обох дітей разом із батьком ОСОБА_1 .

Згідно із довідками КЗДО «Червона шапочка» від 23 вересня 2021 року ОСОБА_6 та ОСОБА_6 відвідували вказаний заклад з 2019 року.

З довідки Запорізької гімназії № 64 від 14 червня 2024 року вбачається, що ОСОБА_7 навчається у вказаному закладі з 14 вересня 2023 року, влаштуванням до закладу займався батько, який і відвідував навчальний заклад.

З характеристики від 14 червня 2024 року вбачається, що ОСОБА_7 навчається на задовільному рівні, забезпечений усім необхідним для навчання, не пропускає занять без поважних причин.

Згідно з актом обстеження умов проживання за адресою: АДРЕСА_2 , від 14 вересня 2021 року житло складається з однієї кімнати площею 17,7 кв.м у гуртожитку, душова кімната, кухня та туалет у спільному користуванні мешканців поверху гуртожитку.

За договором оренди житлового приміщення від 01 травня 2024 року ОСОБА_1 орендує будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно із актом обстеження умов проживання за адресою: АДРЕСА_1 від 31 травня 2024 року (місце проживання позивача на момент розгляду справи) будинок складається з чотирьох кімнат, стан будинку задовільний, наявні необхідні меблі та побутова техніка.

З наданих запитів, довідок та заяв вбачається, що протягом 2021-2022 років ОСОБА_1 звертався до органу поліції з приводу застосування ОСОБА_3 фізичного насильства щодо нього та дітей, щодо викрадення дитини, щодо самовільної зміни місця проживання дитини.

10 червня 2023 року та 08 червня 2024 року ОСОБА_3 були винесені термінові заборонні приписи у зв`язку з нецензурною лайкою, приниженням на адресу ОСОБА_1 строком на 5 діб в кожному випадку.

Згідно відповіді УПП в Дніпропетровській області від 23 грудня 2025 року на адвокатський запит, 05 грудня 2025 року відносно ОСОБА_3 був складений протокол про адміністративне правопорушення за ст. 172 КУпАП та винесено постанову за ч. 1 ст. 178 КУпАП.

З наявного в матеріалах справи, наданого позивачем, відеозапису вбачається, що відеозапис здійснений 05 грудня 2025 року боді-камерами працівників поліції, які були викликані, ймовірно, сусідами ОСОБА_3 . Під час спілкування із працівниками поліції ОСОБА_3 поводиться агресивно, нецензурно лається, незважаючи на неодноразові зауваження поліцейських, стверджує, що сусідка продала її дитину, звинувачує сусідів у сепаратизмі, тощо.

На інших наданих представником відеозаписах зафіксовані обставини спілкування ОСОБА_3 із працівниками екстреної медичною допомоги та поліції, під час якого вона також нецензурно лається, поводиться неадекватно.

За змістом виписки з медичної картки стаціонарного хворого ОСОБА_9 з 03 по 08 вересня 2025 року перебував на стаціонарному лікуванні у зв`язку із лікуванням рубцевого фімозу.

Згідно із висновком спеціаліста-психолога від 24 жовтня 2021 року при проведенні психологічного дослідження ОСОБА_4 психологом зроблено висновок про те, що, враховуючи психоемоційні особливості ОСОБА_3 , доцільним буде визначити місце проживання дитини із батьком ОСОБА_1 .

Звертаючись за захистом своїх прав позивач заявив вимоги про встановлення факту самостійного виховання синів, які проживають із позивачем та перебувають на повному його утриманні, визначення місця проживання дітей разом із батьком, припинення стягнення аліментів на користь відповідачки та стягнення з неї аліментів на утримання дітей.

Зазначене стало підставою для висновків суду щодо можливості задоволення вимог щодо визначення місця проживання дітей з батьком, припинення стягнення аліментів на користь відповідачки та стягнення з неї аліментів на утримання дітей.

Межі перегляду рішення суду першої інстанції зводяться до висновків суду в частині позовних вимог щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дітей.

Спірні правовідносини мають наступне правове регулювання.

Згідно зі ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У ч.1 ст. 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51 Конституції України).

Врегулювання сімейних відносин здійснюється нормами Сімейного Кодексу з метою зміцнення сім`ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов`язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім`ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (ч. 2 ст. 2 СК України).

Стаття 160 СК України закріплює право батьків на визначення місця проживання дитини, що може бути реалізовано за згодою батьків.

У свою чергу ст. 161 СК врегульовує особливості вирішення спору між матір`ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, що відбувається у випадку якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина. Такий спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2026 року (справа № 137/1845/24, провадження № 61-14408св25) вкотре звернув увагу на те, що в умовах війни при вирішенні сімейних спорів поширеним є заявлення вимог про встановлення факту самостійного виховання та/або утримання дитини, що в переважній частині випадків пов`язано із питаннями мобілізації, що відповідає посиланню представника апелянта на ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як в апеляційній скарзі, так і в судовому засіданні.

Суд апеляційної інстанції насамперед наголошує на тому, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків (постанова Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України відповідно до ст. 65 Конституції України, ст. 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок та військову службу», ст. 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України».

Конституційний Суд України у рішенні від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19) вказав на те, що зі змісту ст. 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом).

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв`язку зі збройним нападом Російської Федерації, який триває і тепер.

Указом від 24 лютого 2022 року № 69/2022 Президент України оголосив проведення загальної мобілізації.

Відповідно до ст. 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Законом України від 11 квітня 2024 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» внесено зміни до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», зокрема, п. 4 ч. 1 ст. 23Закону № 3543-XII викладено у наступній редакції, зокрема, серед іншого не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки які самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду.

У цьому випадку вирішення приватноправового спору між позивачем та відповідачкою у зв`язку з пред`явленням вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави.

Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави. Такий висновок Верховний Суд висловив у постановах від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-7345св25.

Отже, на своє глибоке переконання суд апеляційної інстанції вважає, що пояснення представника апелянта в судовому засіданні дають підстави вважати, рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина вирішує питання про права та обов`язки держави.

Щодо доводів апелянта відносно того, що зазначена вимога була необхідна для правильного вирішення спору про встановлення місця проживання дітей з батьком, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що у справі № 137/1845/24 (провадження № 61-14408св25) Верховний Суд наголосив, що сам факт проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини.

Крім того, вирішуючи питання щодо законності рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, апеляційний суд враховує, що відповідно до ст. 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК).

Сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, та не можуть бути передані іншій особі тому можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

Сімейним Кодексом України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною 1 статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком, пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена ч. 1 ст. 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорах між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання та утримання дитини (стягнення/припинення аліментів, позбавлення батьківських прав тощо).

У своїй практиці Верховний Суд визнавав необґрунтованими доводи касаційних скарг щодо відмов у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту одноосібного виховання та утримання позивачем дітей (див., наприклад, ухвали Верховного Суду про відмову у відкритті касаційного провадження від 02 липня 2025 року у справі № 199/4800/24, від 28 листопада 2025 року у справі № 760/2822/25, від 04 червня 2026 року у справі № 725/6548/25.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності в матеріалах справи беззаперечних доказів того, що мати дітей самоусунулася від виховання та утримання дітей.

Напроти зазначене спростовується тим, що на час судового провадження, а саме до серпня 2025 року ОСОБА_9 проживав разом з матір`ю, що свідчить про те, що матір дитини забезпечувала щонайменше життєві потреби дитини.

Крім того, рішенням Краногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2022 року з позивача на користь відповідачки були стягнуті аліменти на утримання двох дітей.

За змістом ст. 186 СК України контроль за цільовим витрачанням аліментів здійснюється органом опіки та піклування у формі інспекційних відвідувань одержувача аліментів, порядок та періодичність здійснення яких визначаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері усиновлення та захисту прав дітей. За заявою платника аліментів (крім тих, які мають заборгованість зі сплати аліментів) інспекційні відвідування одержувача аліментів здійснюються органом опіки та піклування позапланово, але не більше одного разу на три місяці. У разі нецільового витрачання аліментів платник має право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів або про внесення частини аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.

Доказів щодо нецільового витрачання відповідачкою отриманих за рішенням суду аліментів на утримання дітей позивачем не надано. З пояснень представника апелянта вбачається, що батько дітей до органу опіки та піклування з заявою щодо здійснення контролю за цільовим витрачанням аліментів не звертався.

Зазначене в сукупності підтверджує правильність висновків суду першої інстанції щодо недоведеності факту самостійного утримання батьком дітей.

Щодо доводів апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року, суд апеляційної інстанції зазначає, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Посилання представника апелянта на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, висловлених у зазначеній ним постанові Великої Палати Верховного Суду не є подібними з правовідносинами у цій справі, оскільки стосувалися вирішення питань в якому провадженні: окремому чи позовному слід вирішувати цей факт. При цьому Велика Палата Верховного Суду не зробила жодних висновків щодо можливості заявлення в позовному провадженні окремих позовних вимог щодо встановлення факту, який просить представник апелянта або щодо встановлення зазначеного факту як підстави для задоволенні інших вимог при наявності спору між сторонами у сімейних правовідносинах.

Отже, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітніх дітей, суд першої інстанції виходив із того, що обов`язок батьків виховувати та утримувати дітей є невід`ємним, а встановлення факту протилежного у позовному провадженні можливе лише під час вирішення спору про позбавлення батьківських прав, тим самим дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей батьком.

Суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Крім того, згідно ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) та правових позицій, викладених в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Бендерський проти України (заява № 22750/02 параграф 42) - відповідно до практики, яка відображає принцип здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлині обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Таким чином, на глибоке переконання апеляційного суду доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, що обґрунтовано викладені в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.

У справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникли при в регулюванні спірних відносин, як у матеріально-правовій, так і у процесуальній площах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.

З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Також, в силу вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України, у разі відмови апелянтові у задоволенні його апеляційної скарги, останній не має права на компенсацію за рахунок іншої сторони будь-яких судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 02 липня 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст виготовлений 03 вересня 2026 року. Копію повного тексту постанови скерувати учасникам провадження для відома.

Головуючий суддя: Л.Г. Салтан

Члени колегії:

Суддя: Д.С. Бредун

Суддя: Д.І. Сакоян