Постанова від 30 серпня 2026 р. у справі №620/10408/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 620/10408/25 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Дубіна М.М., Суддя-доповідач Кобаль М.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Кобаля М.І.,

суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту – позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (далі по тексту – відповідач, ГУ ПФУ в Харківській області) в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ПФУ в Харківській області №253450003981 від 29.08.2025;

- зобов`язати ГУ ПФУ в Харківській області призначити та виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах зі зниженням пенсійного віку на 5 років, згідно зі статті 55 Закону України від 28.02.1991 № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», починаючи з 22.08.2025.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2025 року у задоволенні значеного адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивачка, через свого представника, подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимог в повному обсязі.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.

В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, а оскаржуване рішення скасувати, виходячи з наступного.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 317 КАС України передбачено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно із ч. 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 є громадянкою України, який постійно проживає на території зони посиленого радіологічного контролю (категорія 4).

Зазначене підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 29.07.2004 (а.с.7) та довідкою Семенівської міської ради Чернігівської області від 08.08.2025 № 4700/11-07, з якої вбачається, що позивачка постійно проживає у м. Семенівка, Новгород-Сіверського району Чернігівської області (а.с.8).

22.08.2025 ОСОБА_1 звернулася до територіального органу Пенсійного фонду України за місцем реєстрації із заявою про призначення їй пенсії за віком на пільгових умовах із зниженням пенсійного віку на 5 років, відповідно до статті 55 Закону України від 28.02.1991 № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

За результатом розгляду заяви позивачки, за принципом екстериторіальності, рішенням ГУ ПФУ в Харківській області від 29.08.2025 № 253450003981 ОСОБА_1 було відмовлено в призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, відповідно до статті 55 Закону України від 28.02.1991 № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», у зв`язку із відсутністю необхідного періоду постійного проживання (роботи) - 4 роки, в зоні посиленого радіоекологічного контролю, станом на 01.01.1993 року (далі по тексту – оскаржуване рішення).

Так, в оскаржуваному рішенні підставою для відмови у призначенні пенсії стало те, що страховий стаж ОСОБА_1 становить 37 років 0 місяці 7 днів; до періоду проживання (роботи) у зоні посиленого радіологічного контролю не зараховано періоди з 01.06.1989 по 31,08.1989, з 01.06.1990 по 31.08.1990, оскільки згідно довідки від 08.08.2025 № 4700/11-07, виданої Семенівською міською радою Чернігівської області зазначені періоди перетинаються з періодом навчанням з 01.09.1988 по 26.06.1991 у м. Чернігів. Підтверджений період постійного проживання (роботи) в зоні посиленого радіоекологічною контролю станом на 01.01.1993 становить - 3 роки 9 місяці 06 днів, що не достатньо для визначення права на зниження пенсійного віку.

Вважаючи дії та оскаржуване рішення відповідача протиправними, позивачка звернулася до суду з позовом за захистом своїх охоронюваних законом прав та інтересів.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження факту постійного проживання та (або) роботи ОСОБА_1 в зоні посиленого радіоекологічного контролю (26.04.1986) до 01.01.1993 не менше 4 років, тому відповідач правомірно відмовив позивачці в призначенні пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону №796-ХІІ, у зв`язку із чим його рішення від 29.08.2025 № 253450003981 відповідає критеріям, визначеним у статті 2 КАС України та статті 19 Конституції України, тому відсутні підстави для визнання його протиправним та скасування.

Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, оскільки вони не знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Згідно із положеннями статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Статтею 64 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII (далі - Закон №1788-XII) умови, норми та порядок пенсійного забезпечення громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, визначаються Законом Української РСР «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» або їм надається право на одержання пенсій на підставах, передбачених цим Законом.

Частиною 1 статті 15 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII визначено, що умови, норми та порядок пенсійного забезпечення громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, визначаються Законом Української РСР «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» або їм надається право на одержання пенсій на підставах, передбачених цим Законом.

Відповідно до частини 1 статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-XII (далі - Закон № 796-XII) особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.

Пунктом 5 частини 2 статті 55 Закону № 796-XII встановлено, що особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні безумовного (обов`язкового) відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 2 років за умови, мають право на зниження пенсійного віку на 4 роки та додатково 1 рік за кожний рік проживання, роботи, але не більше 9 років.

Початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначеній зоні з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що для отримання пенсії зі зниженням пенсійного віку, відповідно до Закону № 796-XII, особа має відповідати певним вимогам.

Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі - Закон №1058-IV, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років; з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років; з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років; з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років; з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років; з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років; з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року; з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.

Таким чином, для призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, як особи, яка перебувала на території, яка віднесена до зони радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської АЕС, необхідне дотримання обов`язкових умов: особа має бути потерпілою від Чорнобильської АЕС; у особи має бути необхідний страховий стаж; досягнення відповідного пенсійного віку.

У даному випадку, спірним є питання наявності у ОСОБА_1 права на зниження пенсійного віку на 4 роки та додатково 1 рік за кожний рік проживання, роботи, з урахуванням вимог чинного законодавства, станом на 1 січня 1993 року.

Так, в оскаржуваному рішенні, ГУ ПФУ в Харківській області дійшло висновку, що підтверджений період постійного проживання (роботи) ОСОБА_1 в зоні посиленого радіоекологічною контролю, станом на 01.01.1993, становить - 3 роки 9 місяці 06 днів, що не достатньо для визначення права на зниження пенсійного віку. Зазначені висновки підтримані судом першої інстанції.

Колегія суддів апеляційної інстанції вважає вказані висновки помилковими, з огляду на наступне.

Згідно довідки Семенівської міської ради Чернігівської області від 08.08.2025 № 4700/11-07 ОСОБА_1 постійно проживає у м. Семенівка, Чернігівської області Новгород-Сіверського району, у період з 26.04.1986 по 31.07.1986, з 01.08.1986 по 31.08.1988, з 01.06.1989 по 31.08.1989, з 01.06.1990 по 31.08.1990 та з 01.08.1991 і по теперішній час, яке до 31.12.2014 року відносилося до 4 зони радіоактивного забруднення - зони посиленого радіоекологічного контролю (а.с.8).

Зазначена довідка є належним доказом та містить інформацію, що, станом на 01.01.1993, ОСОБА_1 проживала в зоні посиленого радіоекологічного контролю, більше 4 років, які передбачені умовами статті 55 Закону № 796-XII, з урахуванням зазначених літніх періодів, які не відносяться до періоду навчання позивачки в місті Чернігові, що помилково не взято до уваги судом першої інстанції.

Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про непідтвердження періоду постійного проживання (роботи) ОСОБА_1 в зоні посиленого радіоекологічною контролю, станом на 01.01.1993, - 4 роки.

Також, в контексті встановлених обставин суд враховує та вважає застосованою позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 27.02.2018 у справі №344/9789/17, від 24.10.2019 у справі №152/651/17, від 25.11.2019 у справі №464/4150/17, від 27.04.2020 у справі №212/5780/16-а, від 18.06.2020 у справі №404/5266/16-а (2-а/404/29/17), де зокрема суд дійшов наступних висновків:

«…єдиним документом, що підтверджує статус потерпілого від Чорнобильської катастрофи, учасника ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС та надає право користування пільгами, встановленими Законом, зокрема призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або Потерпілий від Чорнобильської катастрофи. Довідки про період роботи (служби) у зоні відчуження, про евакуацію, відселення, самостійне переселення, про період проживання та роботи на забруднених територіях тощо є лише підставами для визначення в установленому порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або потерпілих від Чорнобильської катастрофи...».

Враховуючи вищенаведену позицію Верховного Суду, суд апеляційної інстанції зазначає, що посвідчення особи, яка постійно проживає у зоні безумовного (обов`язкового) відселення (категорії 4) серії НОМЕР_1 від 29.07.2004 є самостійною підставою, яка надає позивачці право користування пільгами, встановленими Законом №796-ХІІ, у тому числі, призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку.

Разом з цим, колегія суддів апеляційної інстанції наголошує, що матеріали справи не містять доказів визнання недійсним посвідчення позивачки, як на момент звернення останньої із заявою про призначення пенсії, так і на момент розгляду даної справи.

Отже, вказане посвідчення підтверджує право позивачки на зниження пенсійного віку, але не більше 5 років, з урахуванням встановлених вище судом апеляційної інстанції обставин про проживання ОСОБА_1 , станом на 01.01.1993, в зоні посиленого радіоекологічного контролю, більше 4 років.

Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що ОСОБА_1 , має право на зменшення пенсійного віку, відповідно, оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скауванню, а позивачка, станом на момент звернення за пенсією – 22.08.2025, має право на її призначення.

Пунктом 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.

У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що для прийняття рішення за результатами поданої позивачем заяви за принципом екстериторіальності структурним підрозділом визначено - ГУ ПФУ в Харківській області.

Таким чином, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що дії зобов`язального характеру щодо призначення, починаючи з 22.08.2025, ОСОБА_1 пенсії за віком, зі зниженням пенсійного віку, відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», має вчинити територіальний орган Пенсійного фонду України, визначений за принципом екстериторіальності, яким у даному випадку є - ГУ ПФУ в Харківській області.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2024 року по справі № 500/1216/23.

Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У зв`язку із зазначеним, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а апеляційна скарга задоволенню, з зобов`язанням ГУ ПФУ в Харківській області призначити, починаючи з 22.08.2025, ОСОБА_1 пенсію за віком, зі зниженням пенсійного віку, відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що даний адміністративний позов та апеляційна скарга підлягають задоволенню, оскільки рішення суду підлягає скасуванню, з прийняттям в цій нового рішення.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року).

Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.

При задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа (ч.1 ст. 139 КАС України).

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що сплачений позивачем під час подання позовної заяви та апеляційної скарги судовий збір підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача пропорційно до задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 1211,20 грн. судового збору за подання адміністративного позову, та 1816,80 грн. судового збору за подання апеляційної скарги, що підтверджується квитанціями, які містяться в матеріалах справи.

З огляду на задоволення позовних вимог, вказаний судовий збір в розмірі 3028,00 грн. (1211,20 грн. за подання позовної заяви + 1816,80 грн. за подання апеляційної скарги) підлягає стягненню з ГУ ПФУ в Харківській області, як суб`єкта владних повноаважень, на користь позивачки.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2025 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області №253450003981 від 29.08.2025 про відмову у призначенні пенсії.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області (код ЄДРПОУ 14099344) призначити та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) пенсію за віком, на пільгових умовах зі зниженням пенсійного віку на 5 років, згідно зі статті 55 Закону України від 28.02.1991 № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», починаючи з 22.08.2025 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (код ЄДРПОУ 14099344) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ), витрати пов`язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 3 028,00 грн. (три тисячі двадцять вісім грн. 00 коп.).

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: М.І. Кобаль

Судді: Н.П. Бужак

Ю.К. Черпак

Повний текст виготовлено 31.08.2026 року