Вирок від 01 вересня 2026 р. у справі №674/536/26 — Хмельницький апеляційний суд

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2026 року

м. Хмельницький

Справа № 674/536/26

Провадження № 11-кп/820/449/26

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Хмельницького апеляційного суду у складі:

головуючої – судді ОСОБА_1 ,

суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

при секретарях ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

за участю прокурора ОСОБА_6 ,

обвинуваченого ОСОБА_7 ,

захисника ОСОБА_8 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференцзв`язку в залі суду апеляційну скаргу прокурора на вирок Дунаєвецького районного Хмельницької області від 04 травня 2026 року у кримінальному провадженні за №12026242000000160, внесеному доЄРДР 01 лютого 2026 року стосовно,

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Криків Чемеровецького району Хмельницької області, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за ст.382 ч.1 КК України та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діяннях складу даного кримінального правопорушення,

в с т а н о в и л а:

Обставини, вчинення кримінального правопорушення, встановлені апеляційним судом.

ОСОБА_7 , будучи визнаним постановою Кам?янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 28 травня 2025 року (справа № 676/3699/25), яка набрала законної сили 10 червня 2025 року, винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 130 ч. 1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, із накладенням стягнення у виді штрафу в розмірі 17 000 гривень з позбавленням права керування транспортними засобами на строк один рік, достовірно знаючи про наявність вказаної постанови суду, діючи умисно, з метою невиконання постанови суду щодо позбавлення права керування транспортним засобом, маючи реальну можливість її виконати, підриваючи авторитет органів правосуддя України, в порушення ч. 1 ст. 129-1 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", 31 січня 2026 року о 22 годині 46 хвилин, рухаючись по вул. Воздвиженська, 12 в с. Маків Кам`янець-Подільського району Хмельницької області, будучи позбавленим права керування транспортними засобами, керував транспортним засобом марки "Ford Escort", д.н.з. НОМЕР_1 , та був зупинений працівниками БПП з обслуговування Кам?янець-Подільського УПП в Хмельницькій області Департаменту патрульної поліції у зв`язку із порушенням правил дорожнього руху, за яке на останнього складено постанову про адміністративне правопорушення від 31 січня 2026 року серії ЕНА № 6597025 за ч. 4 ст. 126 КУпАП.

Таким чином, ОСОБА_7 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч.1 КК України, як умисне невиконання постанови суду, що набрала законної сили.

Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судом першої інстанції обставини.

За вироком суду, ОСОБА_7 було визнано невинуватим в пред`явленому обвинуваченні та виправдано за відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч.1 КК України.

На обґрунтування свого рішення про виправдання ОСОБА_7 , суд першої здійснивши детальний аналіз за критеріями, визначеними у рішенні Великої Палати ЄСПЛ у справі "А та Б проти Норвегії", врахувавши правовий висновок Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у постанові від 02 грудня 2019 року у справі № 612/712/16-к, а також дослідивши суб`єктивну сторону інкримінованого діяння та спрямованість умислу обвинуваченого, дійшов висновку, що застосування до ОСОБА_7 кримінальної відповідальності за ст. 382 ч. 1 КК України на підставі тих самих фактів, за які його вже притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 126 ч. 4, ч. 5 КУпАП із накладенням стягнення, яке за суворістю значно перевищує максимальну межу відповідного виду покарання за відповідною нормою Кримінального кодексу, порушує принцип non bis in idem, гарантований статтею 61 Конституції України та статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також суд зазначив, що адміністративне провадження щодо ОСОБА_7 є кримінальним у розумінні Конвенції і стосується тих самих фактів, а тому притягнення його до кримінальної відповідальності за ст. 382 ч. 1 КК України є несумісним із зазначеними гарантіями, а обвинувальний вирок суперечив би приписам ст. 2 ч. 3 КК України.

Отже, на переконання суду, застосування до обвинуваченого кримінальної відповідальності на підставі адміністративного правопорушення, за яке на нього вже накладене стягнення, яке за суворістю перевищує максимальну межу відповідного виду кримінального покарання, за відсутності в його діях ознак спрямованості умислу саме на посягання на правосуддя як самостійного об`єкту кримінально-правової охорони, та за відсутності будь-яких додаткових фактів, обставин чи доказів порівняно з адміністративним провадженням, являє собою надмірний тягар для такої особи та порушує принцип non bis in idem, передбачений статтею 61 Конституції України та частиною першою статті 4 Протоколу № 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Узагальнені доводи апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі прокурор, посилаючись на невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить вирок Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 04 травня 2026 року скасувати.

Ухвалити новий вирок, яким визнати винним ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч.1 КК України та призначити покарання у виді 1 року позбавлення волі, на підставі ст. 75 КК України звільнити його від призначеного покарання із випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покласти на нього обов`язки, передбачені ст. 76 КК України.

Стверджує, що наявність складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч.1 КК України в діях ОСОБА_7 доведено показаннями як самого обвинуваченого, так і свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 . Зокрема, будучи допитаним по суті обвинувачення ОСОБА_7 свою вину у вчиненні інкримінованого правопорушення не визнав, проте підтвердив, що будучи позбавленим права керування транспортним засобом в судовому порядку, керував автомобілем та на нього було накладено адміністративне стягнення у виді штрафу. Допитані в якості свідків працівники поліції ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 показали, що 31.01.2026 року близько 22 год.46 хв. в с. Маків по вул. Воздвиженська, 12 в с. Маків Кам`янець-Подільського району Хмельницької області, був зупинений автомобіль марки "Ford Escort", д.н.з. НОМЕР_1 , за порушення ПДР, при цьому водію було відомо, що його позбавлено права керувати транспортним засобом.

Також, зазначає, що в ході перевірки через Інформаційний портал Національної поліції встановлено, що ОСОБА_7 рішенням суду позбавлений права керування транспортними засобами і вже притягувався до адміністративної відповідальності за ст. 126 КУпАП, тому відносно нього винесено постанову за ст. 126 ч.4 КУпАП та складено протокол за ст. 126 ч.5 КУпАП, який в подальшому спрямовано до суду для розгляду справи.

Крім того, прокурор вважає, що для підтвердження вини ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч.1 КК України надано та судом досліджено ряд письмових доказів. Однак, суд без належної мотивації їх не врахував, таким чином дійшов помилкового висновку про його виправдання за інкриміноване правопорушення.

Водночас, прокурор звертає увагу на те, що ОСОБА_7 достовірно знав про постанову суду щодо позбавлення його права керування транспортними засобами, однак свідомо продовжував керувати ним.

В той же час, сторона обвинувачення звертає увагу і на те, що у даному кримінальному провадженні адміністративна відповідальність за ст. 126 КУпАП застосовувалась за порушення встановленого порядку допуску до керування транспортними засобами та правил безпеки дорожнього руху, тоді як кримінальна відповідальність за ст.382 ч.1 КК України пов`язана із умисним невиконанням судового рішення, що набрало законної сили, тобто посяганням на інтереси правосуддя та авторитет судової влади. Отже, вказані провадження мають різний предмет доказування, різний об`єкт правової охорони та переслідують різні правові цілі, що виключає порушення принципу non bis in idem.

За таких обставин, на думку прокурора, оцінка обставин у даному кримінальному провадженні стосувалася не тих самих фактів, що досліджувались у провадженнях про адміністративні правопорушення (керування транспортними засобами ОСОБА_7 , до якого застосовано адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами), а його умисне невиконання постанови суду, яка набрала законної сили, що є підставою для притягнення ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності за ст. 382 ч.1 КК України. Отже, висновки суду щодо відсутності в діях ОСОБА_7 складу інкримінованого правопорушення, є необґрунтованими, оскільки в ст.126 КУпАП та ст. 382 КК України йдеться про склади правопорушень, які відрізняються не тільки за ознаками об`єкта посягання, а й за ознаками об`єктивної сторони і не має жодних підстав ототожнювати їх у разі коли йдеться про притягнення особи, позбавленої права керувати транспортним засобом, до відповідальності за ст. 382 ч.1 КК України.

Прокурор також акцентує увагу на тому, що встановлені факти не призвели до притягнення до відповідальності ОСОБА_7 двічі, оскільки в обґрунтування обвинувачення за ст. 382 ч.1 КК України щодо нього покладено лише обставини невиконання рішення, що не суперечить приписам ст.2 ч.3 КК України та протоколу №7 до Конвенції.

Крім того, прокурор посилається на те, що суд, ухвалюючи виправдувальний вирок щодо ОСОБА_7 , не вказав жодного із пунктів, передбачених ст. 373 ч.1 КПК України та підстав для виправдання у мотивувальній та резолютивній частинах вироку.

Вказані обставини, на думку прокурора, є підставою для скасування вироку суду із призначенням покарання в межах санкції ст. 382 ч.1 КК України із подальшим звільненням його від призначеного покарання із випробуванням.

Узагальнені доводи учасників апеляційного перегляду провадження.

Прокурор підтримав подану апеляційну скаргу, просив вирок суду скасувати, ухвалити новий вирок, яким визнати винним ОСОБА_7 в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні.

Обвинувачений ОСОБА_7 та захисник ОСОБА_8 заперечили проти апеляційних вимог прокурора, вважали вирок суду законним та обґрунтованим.

Докази, досліджені апеляційним судом в межах судового слідства.

В межах проведеного під час апеляційного перегляду провадження часткового судового слідства обвинувачений ОСОБА_7 відмовився від дачі показань, посилаючись на ст.63 Конституції України. Під час досудового розслідування даного провадження та судового розгляду справи ОСОБА_7 свою вину у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч.1 КК України не визнав, не заперечував того, що будучи позбавленим права керування транспортним засобом в судовому порядку, керував автомобілем та на нього було накладено адміністративне стягнення у виді штрафу.

Апеляційним судом у межах судового слідства також були досліджені письмові матеріали кримінального провадження, зокрема досліджено:

-протокол про вчинення ОСОБА_7 адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 130 ч.1 КУпАП (а.с.м.д.р.57);

-постанову Кам`янець-Подільського міськрайонного суду від 28.05.2025 року у справі №676/3699/25 (а.с.м.д.р.71-72);

-постанову про накладення на ОСОБА_7 адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення за ст. 126 ч.4 КУпАП від 31.01.2026 року серії ЕНА №6597025 (а.с.м.д.р.22);

-постанову Кам`янець-Подільського міськрайонного суду від 04.03.2026 року у справі №674/260/26 (а.с.62-64);

-відеозапис з нагрудних камер працівників поліції, яким підтверджується факт керування 31.01.2026 року ОСОБА_7 транспортним засобом без посвідчення водія (а.с.м.д.р.27).

Обвинувачений ОСОБА_7 під час апеляційного перегляду провадження відмовився давати показання суду в порядку ст. 63 Конституції України.

Вислухавши учасників судового розгляду, дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а вирок суду - скасуванню з ухваленням вироку апеляційним судом.

Мотиви суду з посиланням на норми кримінального та процесуального закону, яким він керувався.

У відповідності до положень ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Згідно ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Відповідно до ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України (ст. 86 ч.1 КПК України).

Згідно ст.85 КПК України - належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Разом з тим, відповідно до ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: 1)подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання та ін. Обов`язок доказування у кримінальному провадженні покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого. Обов`язок доказування належності та допустимості доказів та обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає.

Статтею 94 КПК України передбачено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Колегія суддів вважає, що при ухваленні виправдувального вироку суд вказаних вимог законодавства не дотримався.

Приймаючи рішення за апеляційними доводами обвинувачення про доведеність вини ОСОБА_7 , у межах висунутого йому обвинувачення, колегія суддів вважає їх обґрунтованими, а висновки суду про відсутність в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч.1 КК України, неспроможними та виходить з наступного.

Як вбачається із вироку суду, суд першої інстанції, посилаючись на правові позиції Великої Палати ЄСПЛ, викладені у рішенні у справі «А та Б проти Норвегії», та Об`єднаної палати ККС ВС, викладені у постанові від 02 грудня 2019 року у справі № 612/712/16-к, а також надаючи оцінку суб`єктивній стороні інкримінованого ОСОБА_7 кримінального правопорушення та спрямованості його умислу, дійшов висновку, що його притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 382 ч. 1 КК України за ті самі фактичні обставини, за які його вже притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 126 ч.ч. 4, 5 КУпАП, порушуватиме принцип non bis in idem.

Однак, із таким висновком суду колегія суддів не погоджується з огляду на наступне.

Висновок суду про те, що притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_7 за ст. 382 ч. 1 КК України за ті самі фактичні обставини, за які його вже притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 126 ч.ч. 4, 5 КУпАП, порушуватиме принцип non bis in idem, колегія суддів вважає безпідставним та виходить з наступного.

Колегія суддів зазначає, що притягнення особи до адміністративної відповідальності за ст. 126 КУпАП та подальше притягнення її до кримінальної відповідальності за ст. 389 ч. 1 КК України ґрунтуються на різних юридично значущих фактах та різних складах правопорушень. Адміністративна відповідальність за ст. 126 КУпАП пов`язана з порушенням установлених правил керування транспортним засобом або відповідних вимог щодо права керування, тоді як кримінально караним діянням за ст. 389 ч. 1 КК України є умисне ухилення від відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Такий висновок колегії суддів узгоджується також із практикою Верховного Суду (постанови від 27 лютого 2023 року у справі №450/205/19; 22 травня 2025 року у справі 726/952/24).

Зокрема, відповідно до правової позиції від 22 травня 2025 року Верховний Суд надав оцінку аналогічній ситуації, коли особа, будучи позбавленою права керування транспортними засобами на підставі судового рішення, продовжувала керувати транспортними засобами, а суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відсутність у її діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч. 1 КК України, фактично виходячи з того, що такі дії охоплюються положеннями ст. 126 КУпАП. Верховний Суд із таким підходом не погодився та прямо зазначив, що у ст. 126 КУпАП та ст. 382 КК України передбачено склади правопорушень, які відрізняються не лише за ознаками об`єкта посягання, а й за ознаками об`єктивної сторони, а тому немає підстав їх ототожнювати у випадку притягнення особи, позбавленої права керування транспортним засобом, до кримінальної відповідальності за ст. 382 ч. 1 КК України. При цьому Верховний Суд виходив із того, що об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч. 1 КК України, полягає в умисному невиконанні судового рішення, що набрало законної сили, або перешкоджанні його виконанню. Особа, щодо якої судовим рішенням встановлено заборону керувати транспортними засобами протягом визначеного строку, є особою, яка безпосередньо зобов`язана виконувати таке рішення шляхом утримання від керування транспортними засобами.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджується матеріалами кримінального провадження, ОСОБА_7 раніше притягувався до адміністративної відповідальності за ст. 126 ч.4 КУпАП у зв`язку з керуванням транспортним засобом у період, коли він був позбавлений права керування транспортними засобами (а.с.м.д.р.22). Водночас кримінальне обвинувачення за ст. 382 ч. 1 КК України стосується не самого факту наявності у ОСОБА_7 статусу особи, позбавленої права керування транспортними засобами, і не факту керування транспортним засобом як такого, а умисного невиконання судового рішення, яким на нього було покладено юридично обов`язок утримуватися від керування транспортними засобами протягом визначеного судом строку.

Отже, колегія суддів вважає, що адміністративна відповідальність за ст. 126 КУпАП пов`язана з порушенням установлених правил керування транспортним засобом або відповідних вимог щодо права керування, а кримінально караним діянням за ст. 382 ч. 1 КК України є умисне невиконання судового рішення, що набрало законної сили.

Колегія суддів зазначає, що збіг окремої фактичної обставини - керування транспортним засобом у період позбавлення права керування не свідчить про тотожність правопорушень, оскільки у кримінальному провадженні підлягає встановленню інше юридично значуще діяння - умисне невиконання обов`язкового судового рішення.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що положення ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції у цьому випадку не перешкоджають притягненню ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності за ст. 382 ч. 1 КК України, отже висновок суду першої інстанції про порушення принципу non bis in idem є необґрунтованим.

Не змінює наведеного висновку колегії суддів і посилання суду першої інстанції на правовий висновок, викладений в постанові Об`єднаної палати ККС ВС від 02 грудня 2019 року у справі № 612/712/16-к.

Як вбачається із змісту цього правового висновку, притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 382 ч. 1 КК України після її притягнення до адміністративної відповідальності за ст. 126 КУпАП виключається у випадку, якщо обидва провадження стосуються одних і тих самих фактів, нерозривно пов`язаних між собою, а застосовані заходи правового реагування є непередбачуваними та непропорційними для особи; встановлені факти, які двічі призвели до притягнення до відповідальності, були нерозривно пов`язані між собою, а оцінка у кримінальному провадженні по суті стосувалася тих самих фактів, що досліджувались у провадженні про адміністративне правопорушення, і значну їх частину покладено в обґрунтування кримінального обвинувачення. У цьому випадку обвинувачення є несумісним із гарантіями, передбаченими у ст. 4 Протоколу № 7, а ухвалення обвинувального вироку суперечить приписам ст. 2 ч. 3 КК України.

Аналізуючи таку правову позицію, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що наведений правовий висновок підлягає застосуванню з урахуванням фактичних обставин конкретного кримінального провадження та характеру правопорушень, за які особу було притягнуто до відповідальності. У даній справі Об`єднана палата ККС ВС виходила саме з того, що адміністративне та кримінальне провадження стосувалися одних і тих самих фактичних обставин, а встановлені під час адміністративного провадження факти фактично становили основу подальшого кримінального обвинувачення. Саме така тотожність фактичної основи двох проваджень, у сукупності з характером застосованих до особи заходів, зумовила висновок про порушення гарантій, передбачених ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

Водночас, оцінюючи фактичні обставини цього кримінального провадження, колегія суддів не вбачає необхідної тотожності між адміністративним та кримінальним правопорушеннями. У провадженні про адміністративні правопорушення предметом оцінки було саме керування ОСОБА_7 транспортним засобом у період позбавлення його права керування, тоді як у цьому кримінальному провадженні підлягає встановленню факт умисного невиконання ним судового рішення, що набрало законної сили, яким на нього покладено обов`язок утримуватися від керування транспортними засобами. При цьому, для встановлення складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч. 1 КК України, необхідним є встановлення обставин, які не становили предмет адміністративного провадження, а саме: наявності судового рішення, що набрало законної сили, обізнаності ОСОБА_7 про його зміст та обов`язковість виконання, покладення на нього обов`язку утримуватися від керування транспортними засобами та умисного невиконання такого обов`язку.

Отже, кримінально-правова оцінка поведінки ОСОБА_7 не обмежується встановленням самого факту керування транспортним засобом, а охоплює встановлення його ставлення до обов`язкового судового рішення та умисного невиконання покладеного ним обов`язку.

Колегія суддів не погоджується і з посиланням суду першої інстанції на рішення Європейського суду з прав людини у справі «A. and B. проти Норвегії», яке суд врахував при вирішенні питання щодо застосування принципу «non ne bis in idem», з огляду на наступне.

У правовій позиції Великої Палати ЄСПЛ у справі «А та Б проти Норвегії» від 15 листопада 2016 року зазначено, що паралельне здійснення адміністративного та кримінального проваджень щодо одних і тих самих фактів саме по собі не становить порушення ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції, якщо такі провадження мають достатньо тісний зв`язок за суттю та в часі й утворюють єдине ціле (coherent whole), будучи пов`язаними між собою достатньо тісно як за суттю, так і в часі ("sufficiently close connection in substance and in time"). Для визначення того, чи існує такий тісний зв`язок, у пункті 132 рішення ЄСПЛ визначив матеріальні критерії, які мають бути перевірені. Слід відзначити, що у справі A and B v. Norway (№ 24130/11) Великою Палатою ЄСПЛ було системно переглянуто і викладено доктрину "єдиного цілого" та "достатньо тісного зв`язку", фундамент яких було закладено у справах R.T. v. Switzerland (№ 31982/96) та Nilsson v. Sweden (№ 73661/01) та згодом розвинено у справі "Сергій Золотухін проти Росії" (№ 14939/03) шляхом відступу від підходу idem crimen (збіг юридичної кваліфікації) на користь підходу idem factum (ті самі або по суті тотожні факти, незалежно від того, як ці факти кваліфіковані національним законом). Саме у A and B v. Norway цей тест із винятку для адміністративно-кримінальних паралелей перетворився на усталений алгоритм оцінки сумісності подвійних систем санкцій зі статтею 4 Протоколу № 7. З наведеного у рішенні ЄСПЛ у справі «А та Б проти Норвегії» також вбачається, що при встановленні наявності достатньо тісного зв`язку між провадженнями підлягають оцінці, зокрема, такі обставини: чи мають відповідні провадження взаємодоповнюючі цілі та, відповідно, чи стосуються вони різних аспектів неправомірної поведінки; чи є подвійність проваджень передбачуваним наслідком поведінки особи як у законі, так і на практиці; чи здійснювалися провадження таким чином, щоб уникнути, наскільки це можливо, дублювання у збиранні та оцінці доказів; а також чи враховувалася санкція, застосована у першому провадженні, при визначенні санкції у другому провадженні, аби особа не несла надмірного тягаря.

Аналізуючи дану правову позицію, колегія суддів вважає, що наведені у рішенні «А та Б проти Норвегії» критерії не дають підстав для висновку про порушення щодо ОСОБА_7 гарантій, передбачених ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

Колегія суддів виходить з того, що вагомим для застосування зазначеного підходу є встановлення того, що адміністративне та кримінальне провадження стосуються одних і тих самих або по суті тотожних фактів. Як встановлено колегією суддів, у цьому кримінальному провадженні така тотожність відсутня, оскільки адміністративне провадження стосувалося конкретного факту керування транспортним засобом особою, позбавленою права керування, а кримінальне провадження стосується умисного невиконання судового рішення.

Крім того, колегія суддів зазначає, що ЄСПЛ у справі «А та Б проти Норвегії» наголосив на необхідності оцінки характеру та мети відповідних проваджень. Водночас, на переконання колегії суддів, у даному провадженні вони мають різні правові цілі: адміністративне провадження спрямоване на притягнення особи до відповідальності за порушення правил керування транспортними засобами, а кримінальне провадження має на меті забезпечення виконання судового рішення та відповідальності за його умисне невиконання. Отже, відповідні провадження стосуються різних аспектів протиправної поведінки ОСОБА_7 та не є дублюванням одного й того самого переслідування.

Не може бути підставою для протилежного висновку і те, що факт керування транспортним засобом був використаний у кримінальному провадженні як доказ невиконання судового рішення. Використання одного й того самого фактичного епізоду як доказу іншого кримінально караного діяння не свідчить про подвійне притягнення до відповідальності, якщо юридична оцінка цього діяння у відповідних провадженнях має різний предмет та спрямованість.

Також, на думку колегії суддів, у даному провадженні відсутні ознаки надмірного або непропорційного тягаря для особи, на які звернув увагу ЄСПЛ. Застосування адміністративної та кримінальної відповідальності у цьому випадку не є непередбачуваним наслідком поведінки ОСОБА_7 , оскільки обов`язок виконувати судове рішення та встановлена законом відповідальність за його умисне невиконання були для нього передбачуваними.

Отже, критерії, сформульовані ЄСПЛ у справі «А та Б проти Норвегії», у цій справі не підтверджують висновків суду першої інстанції, а навпаки, з урахуванням встановлених фактичних обставин свідчать про відсутність підстав для застосування ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про наявність порушення принципу «nоn bis in idem».

Не погоджується також колегія суддів і з висновком суду першої інстанції щодо відсутності в діях ОСОБА_7 ознак спрямованості умислу на посягання на правовідносини у сфері правосуддя, оскільки такий висновок спростовується встановленими у кримінальному провадженні обставинами.

Як встановлено колегією суддів та підтверджується матеріалами кримінального провадження, ОСОБА_7 був обізнаний про постанову Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 28 травня 2025 року, яка набрала законної сили 10 червня 2025 року, якою його позбавлено права керування транспортними засобами. Про направлення йому копії зазначеного судового рішення свідчить супровідний лист від 28 травня 2025 року (а.с. 73 м.д.р.).

Отже, ОСОБА_7 достовірно знав як про існування судового рішення, так і про встановлений ним обов`язок утримуватися від керування транспортними засобами протягом визначеного строку. Незважаючи на це, у період дії зазначеної заборони він умисно керував транспортним засобом, тобто вчинив дії всупереч відомому йому судовому рішенню. Встановлені обставини свідчать про те, що невиконання ОСОБА_7 судового рішення не було наслідком його необізнаності щодо змісту чи обов`язковості такого рішення, помилки або неправильного його розуміння, а мало свідомий характер.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про відсутність у діях ОСОБА_7 умислу на невиконання судового рішення не відповідає встановленим фактичним обставинам кримінального провадження та спростовується сукупністю доказів по справі.

Крім того, суд першої інстанції, обґрунтовуючи висновок про недопустимість притягнення ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності за ст. 382 ч. 1 КК України, послався на те, що за вчинення адміністративних правопорушень, передбачених ст. 126 ч.ч. 4, 5 КУпАП, до нього вже застосовано адміністративне стягнення, суворість якого, на думку суду, значно перевищує максимальну межу відповідного виду покарання, передбаченого санкцією ст. 382 ч. 1 КК України.

Проте, із таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погодитися не може, оскільки він ґрунтується на неправильному співвідношенні передбачених законом видів та меж відповідальності. Зокрема за ст. 126 КУпАП до ОСОБА_7 застосовано адміністративне стягнення у виді штрафу, тоді як санкція ст. 382 ч. 1 КК України передбачає покарання, крім іншого і позбавлення волі. Отже, твердження суду першої інстанції про те, що застосоване адміністративне стягнення за своєю суворістю перевищує максимальну межу покарання, передбаченого ст. 382 ч. 1 КК України, є помилковим, оскільки суд фактично порівняв розмір адміністративного штрафу з одним із видів кримінального покарання, не врахувавши, що максимальна межа санкції ст. 382 ч. 1 КК України передбачає значно суворіший вид покарання - позбавлення волі.

Щодо висновку суду про те, що адміністративне провадження щодо ОСОБА_7 є кримінальним у розумінні Конвенції та стосується тих самих фактів, а тому притягнення його до кримінальної відповідальності за ст. 382 ч. 1 КК України є несумісним із гарантіями, передбаченими статтею 61 Конституції України та статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то колегія суддів виходить з того, що такий висновок є помилковим, оскільки ґрунтується на ототожненні адміністративного та кримінального правопорушень. Як встановлено в процесі апеляційного розгляду правопорушення, передбачені ст. 126 ч. 4 КУпАП та ст. 382 ч. 1 КК України, мають різні об`єкти посягання та об`єктивні сторони, а тому не є тотожними. Факт того, що адміністративне провадження за своїм характером може підпадати під автономне поняття «кримінального обвинувачення» у розумінні Конвенції, не означає автоматичного порушення ст. 4 Протоколу № 7, оскільки вагомим є встановлення того, чи стосуються обидва провадження однакових або по суті тих самих фактів. Оскільки у цьому випадку така тотожність відсутня, попереднє притягнення ОСОБА_7 до адміністративної відповідальності за ст. 126 КУпАП не перешкоджає його кримінальній відповідальності за ст. 382 ч. 1 КК України.

Також суд послався на відсутність у кримінальному провадженні будь-яких додаткових факів, обставин чи доказів порівняно з адміністративним правопорушенням. Однак колегія суддів не погоджується з таким висновком, оскільки під час кримінального провадження встановлено обставини, які мають самостійне значення для вирішення питання про наявність складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч. 1 КК України, зокрема факт обізнаності ОСОБА_7 про постанову суду, яка набрала законної сили, її зміст та встановлену нею заборону керувати транспортними засобами, а також подальше умисне невиконання ним цього судового рішення. Такі обставини не є предметом адміністративної відповідальності за ст. 126 КУпАП та мають значення для встановлення суб`єктивної та об`єктивної сторін кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч. 1 КК України.

Розглядаючи апеляційні вимоги прокурора, за результатами дослідження доказів, колегія суддів приходить до висновку про доведеність вини обвинуваченого ОСОБА_7 у висунутому обвинуваченні за ст. 382 ч.1 КК України та виходить з наступного.

Статтею 382 ч.1 КК України передбачена кримінальна відповідальність за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню.

Положеннями ст.2 ч.1 КК України передбачено, що підставою для настання кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.

Складом кримінального правопорушення визнається сукупність закріплених у законі України про кримінальну відповідальність ознак, за наявності яких реально вчинене суспільно небезпечне діяння визнається кримінальним правопорушенням.

Об`єктивна сторона злочину, передбаченого 382 ч.1 КК України, є умисне невиконання судового рішення, що набрало законної сили, і означає повне його ігнорування, та проявляється також і в перешкоджанні виконанню судового рішення, що набрало законної сили, яке полягає в активній протидії його виконанню.

Згідно доктрини кримінального права суб`єкт цього кримінального правопорушення може бути як спеціальним, так і загальним, тому питання про визнання особи суб`єктом цього кримінального правопорушення необхідно вирішувати диференційовано з урахуванням конкретних фактичних обставин кримінального провадження.

Суб`єктом злочину, передбаченого ст. 382 ч.1 КК України, може бути фізична особа, не на користь якої ухвалено рішення суду та яку зобов`язано вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

Обвинувачений ОСОБА_7 є особою, яка позбавлена права керування транспортними засобами, тобто судом на нього покладено обов`язок утриматись від таких дій (керування транспортними засобами) протягом визначеного судом строку.

Вказана обставина була встановлена як органом досудового розслідування, так і судом першої інстанції, та ніким не оскаржується.

В постанові колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного суду від 27.02.2023 у справі № 450/205/19, Верховний Суд прийшов до переконання, що особа, яку позбавлено права керування транспортними засобами строком на 1 рік, зобов`язана утриматися від керування транспортними засобами протягом визначеного судом строку.

Статтею 9 КУпАП встановлено, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

За вчинення адміністративного правопорушення до особи застосовується адміністративне стягнення, одним із видів якого є позбавлення спеціального права, зокрема, права керування транспортними засобами.

Відповідно до ст. 23 КУпАП адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Статтею 15 Закону України «Про дорожній рух» забороняється керування транспортними засобами особам, до яких застосовано адміністративне стягнення чи кримінальне покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, протягом строку позбавлення, а також особам, щодо яких державним виконавцем встановлено тимчасове обмеження у праві керування транспортними засобами.

Отже, позбавлення спеціального права, зокрема, права керування транспортними засобами, одночасно припиняє реалізацію вказаного права особою, до якої застосовано цей вид адміністративного стягнення.

Згідно ст.129 ч.1 п.9 Конституції України основними засадами судочинства є, в тому числі обов`язковість судового рішення.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Положеннями ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Положеннями ст. 8 КПК України передбачено, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, який застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Згідно зі статтею 4 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.

Згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, у справах «Сергій Золотухін проти Росії», «Ігор Тарасов проти України» (рішення від 10 лютого 2009 року та 16 червня 2016 року), ЄСПЛ констатував, що порушення ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції необхідно розуміти як заборону переслідування або судового розгляду іншого «правопорушення», якщо воно виникає з ідентичних фактів або фактів, однакових по суті, що не було встановлено у даному кримінальному провадженні.

Колегія суддів звертає увагу, що основним безпосереднім об`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч.1 КК України є інтереси правосуддя в частині забезпечення повного і своєчасного виконання судового рішення.

Об`єктом правопорушення, передбаченого статтею 126 КУпАП, є встановлений порядок отримання права на керування транспортним засобом, а також суспільні відносини у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. Таким чином, суспільні відносини, які охороняються законом про кримінальну відповідальність, не є ідентичними.

Крім того, відповідно до ст.317 ч.1, ст.317-1 ч.1 КУпАП постанова про позбавлення права керування транспортними засобами виконується посадовими особами органів Національної поліції. Виконання постанови про позбавлення права керування транспортним засобом здійснюється шляхом вилучення посвідчення водія на строк позбавлення права керування транспортними засобами та внесення до єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України відомостей про позбавлення права керування транспортним засобом на строк, визначений постановою, та про вилучення посвідчення водія.

Колегія суддів вважає, що оцінка обставин у даному кримінальному провадженні по суті стосувалася не тих самих фактів, що досліджувались у провадженнях про адміністративні правопорушення (керування транспортними засобами ОСОБА_7 , до якого застосовано адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами), а його умисне невиконання постанови суду, яка набрала законної сили, що є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 382 ч. 1 КК України.

Вирішуючи питання про доведеність вини ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, колегія суддів виходить із сукупності досліджених у судовому засіданні доказів, які підтверджують наявність у його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч. 1 КК України.

На підтвердження винуватості ОСОБА_7 у інкримінованому правопорушенні колегією суддів проаналізовано ряд доказів, яким надано оцінку з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та достатності для прийняття відповідного процесуального рішення.

Будучи допитаним у суді першої інстанції ОСОБА_7 показав, що будучи позбавлений права керування транспортним засобом в судовому порядку, керував автомобілем марки "Ford Escort", д.н.з. НОМЕР_1 , 31 січня 2026 року о 22 годині 46 хвилин, рухаючись по вул. Воздвиженська, 12 в с. Маків Кам`янець-Подільського району Хмельницької області та був зупинений працівниками БПП з обслуговування Кам?янець-Подільського УПП в Хмельницькій області ДПП у зв`язку із порушенням ПДР України, за яке на останнього складено постанову про адміністративне правопорушення від 31 січня 2026 року серії ЕНА № 6597025 за ст. 126 ч. 4 КУпАП.

Зазначені обставини узгоджуються з показаннями свідків - працівників поліції ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , які ствердили, що за обставин, які вказані у протоколі ними було зупинено автомобіль марки «Ford Escort», д.н.з. НОМЕР_1 , за порушення ПДР України. Свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_12 безпосередньо зазначили, що вказаним транспортним засобом керував саме ОСОБА_7 , якому було відомо про позбавлення його права керування транспортними засобами.

Факт керування транспортним засобом за обставин, які вказані в обвинувальному акті та обізнаність ОСОБА_7 про позбавлення його права керування транспортними засобами об`єктивно підтверджуються і письмовими доказами, дослідженими судом.

Як вбачається із постанови Кам`янець-Подільського міськрайонного суду від 28.05.2025 року у справі №676/3699/25, яка набрала законної сили 10 червня 2025 року, ОСОБА_7 визнатий винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 130 ч. 1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, із накладенням стягнення у виді штрафу в розмірі 17 000 гривень з позбавленням права керування транспортними засобами на строк один рік (а.с.м.д.р.71-72). Копія даної постанови була надіслана ОСОБА_7 , що підтверджується супровідним листом (а.с. м.д.р.73) та не заперечується останнім.

Відповідно до постанови про адміністративне правопорушення серії ЕНА №6597025 ОСОБА_7 був притягнутий до відповідальності, передбаченої ст. 126 ч.4 КУпАП України за керування транспортним засобом як особи, яка позбавлена права керування транспортними засобами (а.с.м.д.р.22).

Обставини керування 31.01.2026 року ОСОБА_7 транспортним засобом без посвідчення водія також вбачається із відеозапису з нагрудних камер працівників поліції, (а.с.м.д.р.27).

Наведені вище докази отримані у порядку, встановленому КПК України, підтверджують існування обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, зокрема, подію кримінального правопорушення (час, місце, спосіб, наслідки вчинення кримінального правопорушення) та інші обставини, які мають значення для кримінального провадження, а відтак, в силу положень ст.ст.84, 85, 86 КПК України, є належними, допустимими, достовірними та у своїй сукупності доводять винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.382 ч.1 КК України, поза розумним сумнівом.

При цьому, колегія суддів враховує, що стандарт доведення поза розумним сумнівом, відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 11.03.2020 у справі № 331/2686/16-к, означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину. Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний із елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.

Сукупність обставин, установлена під час судового розгляду в цій справі, на переконання колегії суддів, виключає будь-яке інше розумне пояснення подій, які є предметом судового розгляду, крім того, що злочин було вчинено і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Розглянувши справу в межах висунутого обвинувачення, оцінивши кожний досліджений та перевірений у судовому засіданні доказ за своїм внутрішнім переконанням із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення, суд вважає доведеною поза розумним сумнівом вину ОСОБА_7 за ст. 382 ч.1 КК України, як умисне невиконання рішення суду, що набрало законної сили.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що встановлені факти не призвели до притягнення до відповідальності ОСОБА_7 двічі, оскільки в обґрунтування обвинувачення за ст. 382 ч.1 КК України щодо нього покладено лише обставини невиконання судового рішення, що не суперечить приписам ст.2 ч.3 КК України та протоколу № 7 до Конвенції.

Приймаючи рішення за апеляційними доводами прокурора, в яких він наводить доводи на підтвердження вини ОСОБА_7 у висунутому обвинуваченні, колегія суддів вважає їх обґрунтованими та виходить також з положень ст.ст.2, 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477 від 23.02.06 року, якими передбачено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини, як обов`язкове джерело права. Основним джерелом правозастосовної діяльності ЄСПЛ є Конвенція «Про захист прав людини та основоположних свобод», якою на міжнародному рівні закріплені головні принципи права на справедливий публічний розгляд справи незалежним та безстороннім судом, права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі. Таким чином, норми Конституції України, національного законодавства, в тому числі і кримінально процесуального законодавства мають узгоджуватися з нормами Конвенції та рішеннями ЄСПЛ. Пріоритетність та загальна значущість норм Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод» та практики ЄСПЛ закріплена і в принципі законності, визначеному в ст. 9 КПК України в редакції 2012 року, за якою положення відповідного міжнародного договору України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України є обов`язковими, кримінально - процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ. Правова концепція доведення вини особи «поза розумним сумнівом» сформульована та обґрунтована у рішеннях ЄСПЛ «Авшар проти Туреччини», «Кобець проти України» від 14.02.08 року, «Козинець проти України» від 06.12.17 року та ін. За цією концепцією сукупність зібраних слідством та безпосередньо досліджених судом доказів з додержанням критеріїв їх належності, допустимості, достатності, виваженості та взаємозв`язку між собою з урахуванням особливостей національного кримінального та кримінально-процесуального закону повинна відповідати загальним принципам права особи на справедливий суд, закріпленим в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Сам процес та результат доведення вини особи має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Колегія суддів констатує, що докази, зібрані слідством та надані суду у даному кримінальному провадженні не викликають сумнівів з приводу їх належності, допустимості, достовірності та взаємозв`язку, підтверджують існування обставин, що підлягають доказуванню.

У підсумку, колегія суддів, вважає доведеною поза розумним сумнівом вину ОСОБА_7 за ст. 382 ч.1 КК України, як умисне невиконання рішення суду, що набрало законної сили. Дії ОСОБА_7 правильно кваліфіковані за ст. 382 ч.1 КК України.

Колегія суддів вважає, що при ухваленні виправдувального вироку щодо ОСОБА_7 суд першої інстанції припустився істотних порушень вимог кримінального та процесуального закону, що перешкодило ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Такі порушення згідно ст. 409 ч.1 п.3 п.4, ст. 412 ч.1 КПК є підставою для скасування вироку суду апеляційним судом.

Згідно положень ст. 420 ч.1 п.3 КПК України суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок у разі необхідності скасування необґрунтованого виправдувального вироку.

Приймаючи рішення про покарання, яке слід призначити обвинуваченому ОСОБА_7 за апеляційними вимогами прокурора колегія суддів виходить з наступного.

Визначаючи вид та міру покарання, яку слід призначити обвинуваченому ОСОБА_7 колегія суддів виходить з положень, ст. 50 КК України, за якою покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Загальні засади призначення покарання визначені в ст. 65 КК України, за якою суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів.

Колегія суддів також виходить з правових позицій ЄСПЛ, практика якого відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» при розгляді справ застосовується як джерело права. У справі Скоппола проти Італії» від 17.09.09 року (заява № 10249/03) ЄСПЛ зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування суспільством від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке суд вважає пропорційним тяжкості порушених суспільних інтересів, їх наслідкам з урахуванням всіх встановлених судом обставин конкретного провадження. У справі «Бакланов проти Росії» від 09.06.05 року та у справі «Фрізен проти Росії» від 24.03.05 року суд зазначив, що «досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи, лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним». Також у справі «Ізмалов проти Росії» від 16.10.08 року суд встановив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий надмірний тягар для особи». Наведені правові тези Суду, щодо співмірності, пропорційності та індивідуалізації покарання слід визнавати одними з головних складових права на справедливий суд, закріпленого в ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод».

Колегія суддів зазначає, що ОСОБА_7 , виходячи з положень ст. 12 КК України вчинив нетяжкий умисний злочин, за який законом передбачено покарання у виді штрафу від 50 до 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до трьох років. Визначаючи вид та міру покарання, колегія суддів враховує характер і ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, який раніше не судимий, свою вину в умисному невиконанні рішення суду, що набрало законної сили, не визнав, однак не заперечив, що керував транспортним засобом, будучи позбавлений права такого права керування в судовому порядку, на обліку у наркологічному та психіатричному кабінеті КНП ДМР «Дунаєвецької багатопрофільної лікарні» не перебуває (а.с.м.д.р.39, 41), є батьком п`яти неповнолітніх дітей (а.с.м.д.р. 43).

Обставин, що пом`якшують покарання ОСОБА_7 та обтяжують покарання, відповідно до ст.ст. 66, 67 КК України, колегією суддів не встановлено.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за можливе призначити ОСОБА_7 покарання у межах санкції ст. 382 ч.1 КК України у виді позбавлення волі строком на 1 рік, оскільки, саме таке покарання, буде необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів.

Разом з тим, колегія суддів вважає за доцільне звільнити ОСОБА_7 від призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, враховуючи наступне.

Відповідно до ст.75 КК України передбачено, що якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Вирішуючи питання щодо можливості звільнення ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання з випробуванням, колегія суддів враховує тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, який раніше не судимий, має на утриманні п`ятьох неповнолітніх дітей, а також відсутність обставин, що обтяжують покарання. Обставин, які б свідчили про його стійку кримінальну спрямованість або схильність до вчинення кримінальних правопорушень, колегією суддів не встановлено. Також, за матеріалами кримінального провадження не встановлено обставин, які б свідчили про необхідність ізоляції обвинуваченого від суспільства.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що виправлення та попередження вчинення ОСОБА_7 нових кримінальних правопорушень можливе без реального відбування призначеного покарання, а тому застосовує положення ст. 75 КК України із покладенням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.

У відповідності до практики Європейського суду з прав людини, складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (справа «Скополла проти Італії» від 17.09.2009). Для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити особистий і надмірний тягар для особи (справа Ізмайлов проти Росії від16.10.2008).

Відповідно до вимог ст. 374 ч. 4 п. 2 КПК України в резолютивній частині вироку, у разі визнання особи винуватою, окрім іншого, зазначається рішення щодо речових доказів і документів.

Вирішуючи питання про долю речових доказів, відповідно до вимог статті 100 КПК України, а саме оптичного диску із записаними, які були визнані речовими доказами у кримінальному провадженні та приєднані до кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку про залишення їх в матеріалах кримінального провадження.

На підставі викладених вище обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, вирок суду першої інстанції - скасуванню, з ухваленням нового вироку судом апеляційної інстанції, відповідно до вимог ст. 420 ч.1 п. 3 КПК України, яким ОСОБА_7 слід визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 382 ч.1 КК України та призначити покарання у виді позбавлення волі у мінімальному розмірі, передбаченому санкцією даної статті, звільнивши від його відбування з випробуванням.

Керуючись статтями 404, 405, 407, 420 КПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу прокурора задовольнити.

Вирок Дунаєвецького районного Хмельницької області від 04 травня 2026 року ухвалений щодо ОСОБА_7 - скасувати.

ОСОБА_7 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.382 ч.1 КК України та призначити покарання у виді 1 (одного) року позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання з випробуванням, із встановленням іспитового строку тривалістю 1 (один) рік.

Відповідно до ст.76 ч.1 КК України покласти на ОСОБА_7 обов`язки:

- періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;

- повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання та роботи;

- не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.

Речовий доказ - оптичний диск із записаними на ньому відеозаписами "clip-0.mp4", "clip-l.mp4", "clip-2.mp4", "clip-3.mp4", "clip-4.mp4", "Відео з реєстратора.mр4" залишити в матеріалах кримінального провадження.

Вирок суду набирає законної сили з дня його проголошення та може бути оскаржений протягом трьох місяців з дня його проголошення безпосередньо до Касаційного Кримінального суду Верховного Суду.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3