Рішення від 01 вересня 2026 р. у справі №152/513/26 — Шаргородський районний суд Вінницької області

Справа № 152/513/26

2/152/617/26

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

02 вересня 2026 року м. Шаргород

Шаргородський районний суд Вінницької області у складі:

головуючого – Войнаровського І.В.,

за участі:

секретаря – Дроган Н.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання права власності на земельну ділянку (пай),

у с т а н о в и в:

01 квітня 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою до Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання права власності на земельну ділянку (пай).

Зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 85 років померла її мати - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка на день смерті була зареєстрована в АДРЕСА_1 . Після смерті матері відкрилась спадщина на належне їй майно, яке складається в тому числі із житлового будинку з господарськими будівлями, який знаходиться в АДРЕСА_2 та із земельної ділянки (паю) кадастровий номер 0525384300020010043 площею 1,8817 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Шаргородської міської (в минулому - Конатковецької сільської) ради Жмеринського (в минулому - Шаргородського) району Вінницької області. Єдиним спадкоємцем зазначеного спадкового майна матері по закону є позивачка, в порядку ст. 1261 ЦК України, як спадкоємець першої черги. Інших спадкоємців, які б в силу вимог заповіту та/чи Закону мали б право на спадщину матері немає, оскільки її батько і чоловік її матері ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 у віці 61 рік. На даний час в оформленні своїх спадкових прав по закону у нотаріальній конторі позивачці відмовили, посилаючись на те, що вона пропустила строк прийняття спадщини матері, оскільки вони не були зареєстровані (прописані) разом, і вона протягом шести місяців після її смерті не написала відповідної заяви нотаріусу про прийняття спадщини матері. Тож, приватним нотаріусом Жмеринського районного нотаріального округу Вінницької області Цимбалюком І.М. винесено постанову від 13 жовтня 2025 року № 109/02-31 про відмову їй в оформленні спадкових прав та усно рекомендовано звернутись до суду для продовження терміну прийняття спадщини. Разом з тим, ще з перших чисел лютого місяця 2022 року по час смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 мати, фактично, постійно проживала зі позивачкою - з її сім`єю в її будинку АДРЕСА_3 , оскільки мати постійно хворіла та потребувала постійної сторонньої допомоги і за цих підстав позивачка забрала матір до себе і своєї сім`ї. Захворювання матері з кожним наступним періодом унеможливили її здатність до самообслуговування та викликали потребу у постійному сторонньому догляді та допомозі. Тож, позивачка та в певних випадках і її чоловік піклувалися про матір, максимально забезпечували її необхідними доглядом, харчуванням, ліками, надали допомогу, якої вона потребувала. Тривалий час мати пересувалась за допомогою коляски. Таким чином, з лютого 2022 року проживаючи постійно спільно з позивачкою та її сім`єю вони становили збільшену сім`ю, яка була пов`язана спільним побутом, мала взаємні права та обов`язки і створена була на підставі її шлюбу з чоловіком та кровного споріднення з матір`ю, що не суперечило моральним засадам суспільства. Тож, позивачці було необхідно встановити в судовому порядку факт її постійного проживання із матір`ю на час відкриття її спадщини для оформлення своїх спадкових прав після її смерті. Факт постійного проживання із спадкодавцем - матір`ю на час відкриття її спадщини пояснюється тим, що маючи поважний вік та стан здоров`я мати потребувала сторонньої допомоги, яку позивачка та її сім`я їй посильно надавала, проживаючи з нею постійно в будинку позивачки, де мати не була зареєстрована. Вважає, що медичні документи, оформлені в м. Вінниця підтверджують факт її проживання у м. Вінниці, а могла вона проживати тільки з позивачкою.

З огляду на вищевикладене, позивачка просить: встановити юридичний факт постійного проживання її разом зі спадкодавцем - своєю матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час відкриття її спадщини, за адресою: АДРЕСА_3 та визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну ділянку площею 1,8817 га, кадастровий номер 0525384300020010043, розташовану на території Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області.

Ухвалою суду від 06 квітня 2026 року цю позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі (а.с.29).

Ухвалою суду від 09 червня 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду (а.с.85).

В судове засідання позивачка та представник позивача не з`явилися. 02 вересня 2026 року від представника позивача – адвоката Костриці В.С. до суду надійшла заява, в якій він просить справу розглянути у відсутність позивача та її представника. На позові наполягає, з підстав зазначених в позові, відповіді на відзив та у письмовому тексті виступу в судових дебатах (а.с.101).

У своєму письмовому виступі в судових дебатах по позову до Шаргородської міської ради у справі №152/513/26 просить: встановити юридичний факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , разом зі спадкодавцем - своєю матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час відкриття її спадщини, за адресою: АДРЕСА_3 ; визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ідентифікаційний податковий номер НОМЕР_1 , право власності в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну ділянку площею 1,8817 га, кадастровий номер 0525384300020010043, розташовану на території Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області; стягнути з Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області на користь ОСОБА_1 , понесені нею судові витрати в сумі 2056,80 грн. понесених на сплату судового збору та додаткове забезпечення доказів та фіксовані витрати за надання їй правничої допомоги в сумі 20000 гривень, а разом 22056 гривень 80 копійок; винести окрему ухвалу щодо неналежного виконання процесуальних обов`язків та зловживання процесуальними правами представника відповідача - Шаргородської міської ради Барецького Володимира Івановича, за електронним підписом якого направлялись до суду певні процесуальні документи у формі «відзиву» та «Додаткових пояснень ...» та направити її безпосередньо самому міському голові Барецькому В.І. та до Шаргородської міської ради, оскільки саме цей орган є колегіальним суб`єктом місцевого самоврядування, якому підзвітний міський голова (а.с.102-104).

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, однак 13 квітня 2026 року від представника відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить справу розглянути без участі представника Шаргородської міської ради, при вирішенні якої звернути увагу на наступне: відповідно до вимог частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 29 ЦК України встановлено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Всупереч вказаним вимогам матеріали цивільної справи не містять належних та допустимих доказів підставності заяви ОСОБА_1 . Покази свідків за відсутності інших належних доказів не можуть встановлювати такий факт. Схожі за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 221/4624/20 (провадження № 61-13965св21) та від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16. Крім цього, відсутність доказів спільного проживання з особою, а саме: ведення спільного господарства, пов`язаності осіб спільним побутом, наявності взаємних прав та обов`язків, є підставою для відмови в задоволенні позову про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме проживання зі спадкодавцем однією сім`єю не менш ніж п`ять років до часу відкриття спадщини. Таку правову позицію висловив Верховний Суд в своїй постанові від 02.11.2021 року у справі № 753/11869/18. За вказаних обставин просить в задоволенні позову ОСОБА_1 до Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання права власності на земельну ділянку (пай) відмовити в повному обсязі (а.с.30-31).

08 червня 2026 року від представника позивачки до суду надійшла відповідь на відзив Шаргородської міської ради, в якому вказує, що позовна заява підтверджується належними та допустимими доказами, які додані до неї, а стороною відповідача зазначені письмові докази не спростовано. Твердження сторони відповідача вважає надуманим, а тому заявлені позовні вимоги в позові підтримує в повному обсязі та просить їх задовольнити. При цьому просить стягнути з Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області судові витрати в сумі 2056,80 грн понесених на сплату судового збору та додаткове забезпечення доказів, та фіксовані витрати за надання правничої допомоги в сумі 20000 грн (а.с.56-82).

18 серпня 2026 року від представника відповідача до суду надійшли додаткові пояснення, в яких він вказує, що законодавством України визначено нотаріальний порядок оформлення права на спадщину (глава 89 ЦК України). Пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 року № 7 визначено, що за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Проте, позовними вимогами про визнання права власності на спадкове майно досить часто «прикриваються» вимоги, зокрема, про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Верховний Суд у справі № 175/654/22 в своїй постанові від 31.01.2024 року висловив правову позицію, згідно з якою питання про право спадкоємця на спадкове майно вирішується судом у разі невизнання такого права чи відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. Відповідно до частин першої та другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. З урахуванням наведеного правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16). Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19). Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20). Відповідно до частини 1 статті 1217 ЦК України заповітом або за законом. спадкування здійснюється за Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця (частина 1 статті 1221 ЦК України ). У відповідності до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять всі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинились у зв`язку з його смертю. Відповідно до статті 1217 ЦК України або за законом. спадкування здійснюється за заповітом Відповідно до частини 1 статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Аналіз змісту даної норми свідчить про те, що саме спадкоємець в залежності від власної волі та діючи на власний розсуд, з метою реалізації свого права на спадкування майна спадкодавця, повинен засвідчити своє бажання отримати спадкове майно, для чого приймає спадщину у встановлений законом спосіб. Відповідно до частини 3 статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановлено статтею 1270 цього Кодексу він не заявляв про відмову від неї. , У постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-2962цс16, Верховний Суд України наводить правовий висновок про те, що згідно із частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу , він не заявив про відмову від неї. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина 1 статті 1269 ЦК України ). Згідно із частиною 1 статті 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу , не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (частина 1 статті 1272 ЦК України ). Відповідно до частини 1 статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Таким чином, прийняття спадщини спадкоємцем, є обов`язковою умовою здійснення права на спадщину як за законом, так і за заповітом, а також і права на обов`язкову частку у спадщині. Відповідно до пункту 210 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України №20/5 від 03 березня 2004 року , яка діяла до 07 березня 2012 року, свідоцтво про право на спадщину видається на підставі письмової заяви спадкоємців після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною другою статті 1270 , статтею 1276 Цивільного кодексу України , - не раніше зазначених у цих статтях строків. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, ніяким строком не обмежена. Пунктом 211 вказаної Інструкції передбачалось, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які постійно проживали разом зі спадкодавцем чи подали заяву нотаріусу про прийняття спадщини. Доказом постійного проживання разом за спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом за спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або у будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом за спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем. Відповідно до пункту 4.9. глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22 лютого 2012 року та зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595, який набрав чинності з дня його офіційного опублікування, опубліковано 07 березня 2012 року, свідоцтво про право на спадщину видається на підставі заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною другою статті 1270 статтею 1276 Цивільного кодексу України, не раніше зазначених у цих статтях строків. Пунктом 3.21. Порядку передбачено, що спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 Цивільного кодексу він не заявив про відмову від неї. , Відповідно до пункту 3.22. глави 10 Порядку у разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем може бути: довідка органу реєстрації місця проживання про те, що місце проживання спадкоємця на день смерті спадкодавця було зареєстровано за однією адресою зі спадкодавцем. Пунктом 4.14. глави 10 Порядку передбачено, що при видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов`язково перевіряє: факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства, якщо має місце спадкування за законом, прийняття спадкоємцем спадщини у встановлений законом спосіб, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин від спадкоємців витребовуються документи, які підтверджують вказані факти. Таким чином, до спадкоємців, які на час відкриття спадщини постійно проживали спільно із спадкодавцем, встановлюється презумпція прийняття спадщини, яка може бути спростована лише шляхом подання ними заяви про відмову від спадщини до нотаріальної контори. Відповідно до статті 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчинення нотаріальних дій в України покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльність (приватні нотаріуси). Завданнями нотаріату є забезпечення захисту та охорони власності, прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, сприяння зміцненню законності та правопорядку, попередження правопорушень. Нотаріус посвідчує безспірні права та безспірні факти, у наявності яких він може упевнитися безпосередньо або на підставі відповідних документів, а також вчиняє інші дії, спрямовані на юридичне підтвердження та закріплення цивільних прав, щоб запобігти їх можливому порушенню в майбутньому. Виходячи зі змісту частини 2 ст. 16 Цивільного кодексу України , кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту права, встановленого законом, є оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, оскарження нотаріального акту. Оскарження нотаріальної дії можливе, якщо особа вважає, що така дія була вчинена неправомірно. Оскарження ж відмови у такому вчиненні матиме місце у разі, якщо особа вважає, що нотаріус неправомірно відмовив у вчиненні нотаріальної дії. Відповідно до статті 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Таким чином, може відбуватися оскарження нотаріальної дії, відмови у вчиненні нотаріальної дії або ж нотаріального акта. Щодо осіб, що мають право на оскарження, то частина 2 статті 50 Закону України «Про нотаріат» передбачає, що право на оскарження нотаріальної дії або відмови в її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Відмова у вчиненні нотаріальної дії та оскарження нотаріальної дії або відмови у вчиненні нотаріальної дії регламентується главами 13 і 14 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року №296/5 . Главою 14 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачено, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії, забороняється безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії (частина 3 статті 49 Закону України «Про нотаріат» ). Якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно-правовий спір, що підлягає розглядові у позовному провадженні. З матеріалів справи вбачається, що постановою приватного нотаріуса Жмеринського районного нотаріального скругу Вінницької області від 13 жовтня 2025 року ОСОБА_4 про відмову у вчиненні нотаріальної дії ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право спадщину за законом після смерті матері. Підставою для відмови було те, що остання не надала нотаріусу факту підтвердження прийняття нею спадщини, а саме: відповідно до ст. 1268 ЦКУ України на день смерті ОСОБА_2 вона разом з спадкодавцем за місцем її реєстрації не проживала, заяви про прийняття спадщини в межах встановленого строку відповідно до ст.ст. 1269 та 1270 ЦКУ до нотаріальної контори не подавала. Означена постанова ОСОБА_1 не оскаржувалась, що свідчить про її згоду з прийнятим рішенням. Частиною першою статті 1296 ЦК України встановлено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України ). Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Зі змісту цієї статті вбачається, що право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Верховний Суд неодноразово зазначав, що стаття 392 ЦК, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності (постанова від 22 листопада 2023 р., справа № 591/2393/18; постанова від 10 січня 2023 р., справа № 199/6456/21). Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Відповідно до частини другої статті 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не встановлено законом або якщо незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з підпунктами 4.12, 4.15, 4.18 пункту 4 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, свідоцтво про право на спадщину видається за наявності у спадковій справі всіх необхідних документів. Видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, здійснюється нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, за винятком випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І цього Порядку, а також після перевірки відсутності заборони чи арешту на відповідне майно. У разі якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, нотаріус отримує інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно шляхом безпосереднього доступу до нього. За відсутності у спадкоємця документів, необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину, нотаріус роз`яснює йому право на вирішення цього питання у судовому порядку. Відповідно до пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа має право звернутися до суду за правилами позовного провадження. Отже, чинним законодавством України визначено порядок оформлення спадкових прав шляхом отримання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, видача якого відповідно до норм цивільного законодавства та Закону України «Про нотаріат» віднесена до компетенції нотаріуса. Зі змісту вищевказаної постанови нотаріуса також вбачається, що 13 жовтня 2025 року до нотаріальної контори з метою отримання свідоцтва про право на спадщину за законом після померлої звернулася її дочка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , яка надала відповідні документи на спадкове майно, що належить спадкодавцю на праві власності, за винятком документів, які би підтверджували факт прийняття нею спадщини після смерті матері. За вказаних обставин, у разі доведення позивачкою факту прийняття нею спадщини після смерті матері, в останньої не існуватиме перешкод для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку, а тому у ОСОБА_1 відсутні правові підстави у зверненні до суду з позовом про визнання права власності в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну ділянку площею 1,8817 га кадастровим номером 0525384300020010043. З огляду на викладене дійсна справа в означеній частині підлягає закриттю на підставі п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України за відсутністю предмету спору, оскільки в даному випадку відсутній спір про право. Щодо вимоги про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини прошу суд звернути увагу на наступне:- відповідно до вимог ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. За правилами п. 5 ч. 2 цієї статті суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Частиною 2 ст. 315 ЦПК України визначено, що в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. З огляду на викладене вимога про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини повинна бути розглянутою в порядку окремого провадження, оскільки встановлення такого факту допоможе заявниці вступити в права спадкоємця і, як уже зазначалось вище, при цьому спір про право відсутній. Посилання у своїх заявах про нібито упереджене ставлення до представника позивача з боку міської ради являється лише нічим не підтвердженим припущенням позивачки, що не може бути підставою для задоволення її позовних вимог. З таким самим успіхом міська рада має право стверджувати те, що звернення з дійсним позовом до суду переслідується мета безпідставного стягнення з міської ради судових витрат, в тому числі витрат на правничу допомогу, як це вже мало місце у справі № 152/1/25, в якій, завдяки об`єктивності суду, вдалось уникнути такого стягнення. На це також вказують вимоги п. 7 ст. 294 ЦПК України, в якій зазначено, що при ухваленні судом рішення у справі в порядку окремого провадження судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом. Решта доводів позивачки зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для неї, що має за мету прийняття судом вигідного для себе рішення. На підставі викладеного, прошу справу в частині визнання права власності в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну ділянку кадастровим номером 0525384300020010043 площею 1,8817 га закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України за відсутністю предмету спору, а в частині встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини– перейти до розгляду справи в порядку окремого провадження. Зазначені обставини є самостійною підставю для відмови у задоволенні вимоги про стягнення судових витрат. В будь-якому разі витрати на правничу допомогу з боку позивача є не виправданими з огляду на наступне: за приписами статті 59 Конституції Українти кожен має право на професійну правничу допомогу. Так, Конституційний Суд України у Рішенні від 30 вересня 2009 року № 23 рп/2009 абзаци перший та другий підпункту 3.2. пункту 3 мотивувальної частини (справа про право на правову допомогу) вказав, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо; вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати; право на правову допомогу це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Відповідно до частини першої статті 1312 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. За правилами положень частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу (частини перша, третя ст. 133 ЦПК України). Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Крім цього, відповідно до вимог ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За приписами ч. 1 та п. 2 ч. 2 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються висновками експертів. За правилами ч.ч. 1 – 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України). Частиною 1 ст. 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Згідно з частинами першою, другою статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Із положень частин першої - п`ятої статті 137 ЦПК України слідує, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. В той же час за змістом статей 137 та 141 ЦПК України витрати на правничу допомогу мають бути дійсними (реальними), необхідними, а їх розмір розумним з огляду на складність справи. З огляду на правову позицію Верховного Суду, наведену у додатковій постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 826/841/17 (провадження № К/9901/5157/19), суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одним з основних елементів верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість та кількість підготовлених документів, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19) зазначено, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Суд повинен оцінити витрати сторони у справі на оплату правничої допомоги у сукупності з критеріями, на які звертає увагу Європейський суд з прав людини, ураховуючи реальні обставини їх понесення та необхідності таких трат. Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Об`єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року в справі №925/1137/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року в справі № 317/1209/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/ 16-ц. Судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача (пункт 2 частини другої статті 141 ЦПК України). У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Згідно з пунктом 4 частини першої статті Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги – це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону встановлено, що представництво це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги – це види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону). Відповідно до статті 19 Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Згідно з статтею 30 Закону гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до Постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/9215/15-ц від 19 лютого 2020 року розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Як передбачено частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таку правову позицію щодо застосування норм права висловив Верховний Суд у постанові від 23 січня 2019 року по справі № 552/2145/16-ц. Так, відповідно до положень частини шостої статті 137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Суд під час вирішення питання про розподіл судових витрат може не тільки за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката, а і за власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами третьою - п`ятою та дев`ятою статті 141 ЦПК України, не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. Аналогічна позиція відображена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, відповідно до яких Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Також, у постанові Верховного Суду від 13 травня 2021 року у справі № 903/277/20 зазначено, що оцінка обґрунтованості, пропорційності витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням обсягу наданих адвокатом послуг, складністю справи, беручи до уваги, зокрема критерії реальності понесення адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, співмірності, а також підтвердженість таких витрат належними та допустимими доказами вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин кожної справи. Крім того, Верховний Суд свого часу зазначав, що «… суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що визначена адвокатом сума понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу не є обґрунтованою та є завищеною у контексті дослідження обсягу фактично наданих ним послуг із урахуванням складності справи, досліджених та підготовлених доказів, обсягу нормативно-правових актів, використаних адвокатом та, відповідно, співмірності обсягу цих послуг з розміром заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу … дійшовши висновку про неспівмірність розміру витрат на правничу, суди першої та апеляційної інстанцій не визначили розмір судових витрат на правничу допомогу, який має бути відшкодований» (пункти 81 та 82 постанови Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №160/6762/21). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Враховуючи викладене, прошу суд звернути увагу на неспівмірність заявлених вимог по відшкодуванню витрат на правничу допомогу, оскільки категорія справ зі спірних правовідносин відноситься до справ незначної складності, по яким є стала судова практика. Окремо прошу суд звернути увагу на те, що розрахунок та погодження винагороди адвоката, зокрема, на те, що виготовлення копій документів не входить до переліку адвокатських послуг; ознайомлення з справою та здійснення з неї копій, яка розглядалась іншим судом; трикратний додатковий аналіз законодавства та судової практики, підготовка розрахунку та погодження винагороди адвоката також не входить до переліку адвокатських послуг. Наведене здійснено представником позивача умисно для штучного збільшення нібито наданого обсягу послуг і, як наслідок, сума витрат на правову допомогу є суттєво завищеною. Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 1 жовтня 2018 року у справі № 569/17904/17 та від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17. З огляду на викладене, враховуючи суть спору, обсяг наданих послуг позивачу, обізнаність адвоката з предметом справи ще зі справи № 127/35130/25, складність цієї справи та наявність сформованої судової практики у цій категорії справи, з урахуванням необхідності дотримання критерію розумності та справедливості, вважає, що при наявності підстав, стягнення витрат на правничу допомогу може підлягати до задоволення лише на суму в розмірі 3000 грн (а.с.87-94).

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у зв`язку з неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Оцінивши досліджені докази, суд доходить висновку, що позов слід задовольнити, виходячи із такого.

Постановою приватного нотаріуса Жмеринського районного нотаріального округу Вінницької області Цимбалюка І.М. від 13 жовтня 2025 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на майно після смерті матері, ОСОБА_2 , з підстави пропуску нею строку для подання заяви про прийняття спадщини (а.с.8).

Відповідно до копії свідоцтва про укладення шлюбу, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 15 травня 1994 року уклали шлюбу. Після реєстрації шлюбу позивачка змінила прізвище з « ОСОБА_7 » на « ОСОБА_8 » (а.с.11).

Згідно з копією свідоцтва про народження, ОСОБА_6 народила ІНФОРМАЦІЯ_7 в с. Конатківці Шаргородського району Вінницької області. Її батьком записаний ОСОБА_3 , а матір`ю ОСОБА_2 (а.с.12).

Відповідно до копії свідоцтва про смерть, ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Вінниця (а.с.13).

Згідно з копією довідки №431 від 08 жовтня 2025 року, виданої виконавчим комітетом Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області, померла ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно актового запису №377 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.14).

Відповідно до копії інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) №82862774 від 13 жовтня 2025 року, спадкова справа після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 не заводилась (а.с.15).

Згідно з копією державного акта на право власності на земельну ділянку серії ВН №073863, ОСОБА_2 була власником земельної ділянки площею 1,8817 га, яка розташована на території Конатковецької сільської ради Шаргородського району Вінницької області, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0525384300020010043 (а.с.16).

Відповідно до копії свідоцтва про смерть, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_8 в с. Конатківці Шаргородського району Вінницької області (а.с.17).

Згідно копій медичних документів, які видавались ОСОБА_2 медичними закладами (виписок із медичних карток амбулаторного (стаціонарного) хворого), ОСОБА_2 проходила лікування у медичних закладах м. Вінниці (а.с.18-21).

Відповідно до копії лікарського свідоцтва про смерть №405 від 03 грудня 2024 року, ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 по АДРЕСА_4 (а.с.22).

Згідно з копією ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 17 лютого 2026 року, заяву ОСОБА_1 , за участі заінтересованої особи Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області, про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, залишено без руху (а.с.23).

Відповідно до довідки №303 від 30 березня 2026 року, виданої виконавчим комітетом Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області, померла ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно актового запису №377 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.24).

Допитані в судовому засіданні свідки: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , в сукупності пояснили, що покійна ОСОБА_2 проживала разом з своєю дочкою ОСОБА_1 в її будинку, яка здійснювала за нею догляд, оскільки матір позивачки хворіла та потребувала стороннього догляду.

Таким чином, судом встановлено, що ОСОБА_2 постійно проживала зі своєю дочкою ОСОБА_1 , яка здійснювала за нею догляд, оскільки остання хворіла та потребувала стороннього догляду.

Окрім того, факт проживання ОСОБА_1 із її матір`ю ОСОБА_2 у судовому засіданні підтверджений поясненнями представника позивачки, доданими до позовної заяви належними доказами та поясненнями свідками, які в сукупності суду довели, що дійсно ОСОБА_1 та її матір ОСОБА_2 проживали однією сім`єю на час смерті останньої, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно зі ст.ст. 1216 та 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять всі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті.

Частинами 1 та 2 ст. 1220 ЦК України встановлено, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Відповідно до ч. 1 ст. 1222 ЦК України, спадкоємцями за заповітом і за законом, зокрема, можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини.

Відповідно до ст. 1261 ЦК України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно з ч.ч. 1 та 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Отже, належним способом захисту прав спадкоємця у разі відмови нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку є звернення спадкоємця з вимогами про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування.

Згідно із статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 3 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За приписами ч. 1, 2 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно зі статтями 11 та 212 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених сторонами вимог, на підставі доказів, які він оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Пунктом 2 Постанови пленуму Верховного суду України № 14 від 18 грудня 2009 року встановлено, що обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з?ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Позивачкою доведено належними та допустимими доказами викладенні у позовній заяві обставини, окрім того, на переконання суду, спосіб захисту порушеного права, обраний позивачкою, передбачений законом, а тому суд доходить висновку, що позов підлягає задоволенню.

Щодо постановлення окремої ухвали, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 262 ЦПК України, суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (в тому числі, якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором.

Виходячи з аналізу змісту правових норм ЦПК України, суд зазначає, що чинним процесуальним законодавством не передбачено винесення окремої ухвали за клопотанням сторін у справі та відсутнє посилання на порядок і строки розгляду такого клопотання. Судом самостійно встановлюються наявність обставин та підстав для винесення окремої ухвали, що визначені ст. 262 ГПК України. В даному випадку, з огляду на предмет спору та матеріали справи, таких обставин та підстав не вбачається.

Більше того, вказівки стосовно неналежного виконання процесуальних обов`язків та зловживання процесуальними правами представник відповідача – Шаргородської міської ради Барацького Володимира Івановича, за електронним підписом якого направлялись до суду певні процесуальні документи у формі «відзиву» та «Додаткових пояснень ...», не повинні виходити за межі компетенції суду, тобто суд не вправі давати вказівки, приміром щодо подання/не подання процесуальних документів, оскільки учасники справи користуватися визначеними законом процесуальними правами.

З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення клопотання представника позивачки про винесення окремої ухвали.

Згідно з пунктом 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.

Із матеріалів справи вбачається, що позивачці правова допомога надавалась адвокатом Кострицею Володимиром Сергійовичем, що підтверджується витягом з договору про надання правничої (правової) допомоги та представництва від 07 листопада 2025 року та ордером на надання правничої допомоги серії АВ №1263855 від 31 березня 2026 року.

Відповідно до розрахунку та погодження винагороди (гонорару, понесених витрат) за надану правничу допомогу (послуги) адвоката і передача-прийняття роботи від 07 серпня 2026 року та квитанцій до прибуткового касового ордера, позивачці надано юридичні послуги, за що позивачкою сплачено адвокату суму гонорару в розмірі 20000 грн за надані послуги.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України (Рішення від 16 листопада 2000 року №13-рп/2000; Рішення від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009; Рішення від 11 липня 2013 року №6-рп/2013).

Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу – це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (ст.15 ЦПК України).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 ч.3 ст.2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з ч. 3 ст. 137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас зі змісту ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу учасник справи має подати (окрім договору про надання правничої допомоги) детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом (для визначення розміру гонорару, що сплачений або підлягає сплаті) та опис здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Суд враховує те, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із ціною позову та/або значенням справи для сторони, складністю справи та виконаними адвокатом роботами, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт.

Суд вважає, що зазначена сума витрат на правничу допомогу в сумі 20000 грн є неспівмірною зі складністю справи та обсягом наданих адвокатських послуг.

Відтак, суд вважає, що співмірною у цій справі компенсацію вартості виконаної адвокатом роботи лише у сумі 3000 грн., з урахуванням, зокрема, складності справи, обсягу наданих у цьому випадку адвокатських послуг і виконаних робіт у межах підготовки справи до розгляду та впродовж судового розгляду. Зазначена сума адвокатських витрат є співмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи, зважаючи на складність справи, обсяг наданих адвокатських послуг.

Отже, вимоги про стягнення судових витрат на надання правничої допомоги підлягають частковому задоволенню на суму 3000 грн.

Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, у зв`язку з задоволенням позову, відповідно до ст. 141 ЦПК України підлягають стягненню із Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької областіна користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 1996,80 грн.

Тому, керуючись статтями 2, 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 137, 141, 247, 259, 263-265 ЦПК України, ст.ст. 1216, 1217, 1220, 1222, 1261, 1268 ЦК України, суд -

у х в а л и в :

Позов ОСОБА_1 до Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання права власності на земельну ділянку (пай) – задовольнити.

Встановити юридичний факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , разом зі спадкодавцем - своєю матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час відкриття її спадщини, за адресою: АДРЕСА_3 .

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , право власності в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну ділянку площею 1,8817 га, кадастровий номер 0525384300020010043, розташовану на території Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області.

Стягнути з Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на сплату судового збору у розмірі 1996 (одна тисяча дев`ятсот дев`яносто шість) гривень 80 копійок судового збору та на професійну правову допомогу у розмірі 3000 (три тисячі) гривень.

Відмовити у винесенні окремої ухвали в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Шаргородської міської ради Жмеринського району Вінницької області про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання права власності на земельну ділянку (пай).

Згідно зі статтями 273, 354, 355 ЦПК України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Вінницького апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя І.В. Войнаровський