Рішення від 31 серпня 2026 р. у справі №916/4504/25 — Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

_______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"01" вересня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/4504/25

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/4504/25

за позовом: Приватного акціонерного товариства «Одесавинпром» (вул. Французький бульвар, № 1А, с. Розівка, Білгород-Дністровський р-н, Одеська обл., 68262, код ЄДРПОУ 00412027)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Екологічні технології ХХІ» (вул. Героїв Крут, № 25, кв. 148, м. Одеса, 65078, код ЄДРПОУ 32271851)

про стягнення 60 471,48 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Приватне акціонерне товариство «Одесавинпром» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Екологічні технології ХХІ», в якій просить суд стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість у розмірі 30000,00 грн, інфляційні втрати в розмірі 23904,64 грн, 3% річних у розмірі 4745,12 грн та пеню в розмірі 1821,72 грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003 та договору на надання комунальних платежів в частині повної та своєчасної оплати відповідних платежів за договорами у період з 31.07.2020 по 30.09.2021.

Позивач зазначає, що між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Екологічні технології ХХІ» 01.05.2021 було укладено договір суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003, до якого неодноразово вносились зміни, згідно з яким відповідач прийняв у строкове платне користування частину державного нерухомого майна, а саме: нежитлове приміщення загальною площею 9,6 кв.м., що знаходиться на третьому поверсі триповерхової будівлі цілісного майнового комплексу, наданого орендарю в строкове платне користування згідно з договором оренди від 25.12.1992, укладеним з регіональним відділенням ФДМУ по Одеській області, та яке розташоване за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 8.

За ствердженням позивача, відповідач порушує умови договору суборенди, договору про надання комунальних послуг носить систематичний та тривалий характер, спроби врегулювання спору шляхом переговорів не мали позитивних наслідків, що зумовило ПрАТ «Одесавинпром» звернутися для вирішення спору до суду.

Так, як зауважує позивач, за період з 31.07.2020 по 30.09.2021 позивачем нараховано до сплати відповідачем за договором суборенди та надання комунальних послуг заборгованість в загальному розмірі 30000,00 грн. При цьому, сплаті підлягали відшкодування електроенергії, відшкодування постачання води та суборендна плата. Однак, починаючи з 14.07.2020 відповідачем не було виконано своїх зобов`язань щодо сплати наданих послуг, що призвело до виникнення основної суми заборгованості в розмірі 30000,00 грн.

Окрім того, оскільки відповідач у визначений договором строк свого обов`язку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов`язання, відповідно, на переконання позивача, є підстави для застосування встановленої законом відповідальності, у зв`язку з чим позивачем нараховано та заявлено до стягнення пеню, 3% річних та інфляційні втрати.

Відзив на позов відповідач суду не надав, своїм правом на захист не скористався.

Інші заяви по суті до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.11.2025 позовну заяву вх. № 4634/25 передано на розгляд судді Цісельському О.В.

17.11.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області позовну заяву (вх.№ 4634/25 від 10.11.2025) прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу № 916/4504/25 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у відповідності до вимог ст.165 ГПК України надати суду відзив на позов. Крім того, роз`яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч.7 ст.252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Також, даною ухвалою зобов`язано позивача надати до суду належним чином завірену копію суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003 та договору на надання комунальних послуг в строк до 01.12.2025 включно.

Так, частиною 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Ухвала Господарського суду Одеської області про відкриття провадження у справі від 17.11.2025 була надіслана учасникам справи до їх електронних кабінетів та доставлена їм 19.11.2025, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного документу.

Особи, які зареєстровані в ЄСІТС, мають змогу знайомитися з матеріалами справи в електронному вигляді, оскільки всі внесені до автоматизованої системи діловодства судів документи та повідомлення по справі надсилаються до Електронних кабінетів користувачів в автоматичному порядку.

Відповідно до відомостей, наявних у матеріалах справи, ТОВ «Екологічні технології ХХІ» є користувачем ЄСІТС, зареєстрований в «Електронному суді» та має власний «кабінет» в «Електронному суді».

Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Ухвала суду була надіслана відповідачу до його електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» та відповідно доставлена йому, а відтак, в силу п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України відповідач повідомлений належним чином. Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.

Окрім того, 24.11.2025 представник ТОВ «Екологічні технології ХХІ» звернувся до суду із заявою (вх. № 37332/25), якою просив надати можливість ознайомитись з матеріалами справи. Вказана заява судом була задоволена та 26.11.2025 справу надано представнику для ознайомлення та отримання необхідних фотокопій.

02.12.2025 від позивача до суду надійшла заява (вх. № 38339/25), якою останній просив продовжити строк на подання належним чином завіреної копії договору суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003 та договору на надання комунальних послуг, строком на 7 днів. В обґрунтування поданої заяви позивач зазначив, що через постійні обстріли Одеської області, відключення електроенергії та тимчасовою відсутністю можливості забезпечення позивача альтернативними джерелами живлення, позивач не встиг надати суду витребувані документи. Відтак, з метою реалізації права на захист, дотримання принципу змагальності сторін і забезпечення справедливого судового розгляду, позивач просив надати додатковий строк для подання договору суборенди та комунальних послуг.

Стосовно поданої Приватним акціонерним товариством «Одесавинпром» заяви про продовження процесуальних строків, суд враховує наступне.

Згідно Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена на належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішеннях Європейського суду з прав людини вказано та те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26.07.2007; «ТОВ «Фріда» проти України», заява № 24003/07, п. 33, 08.12.2016).

Згідно зі ст. 80 Господарського процесуального кодексу України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 ст. 80 ГПК України).

Згідно з ст. 113 Господарського процесуального кодексу України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Згідно зі ст. 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Так, відповідно до ст. 119 ГПК України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи. Пропуск строку, встановленого законом або судом учаснику справи для подання доказів, інших матеріалів чи вчинення певних дій, не звільняє такого учасника від обов`язку вчинити відповідну процесуальну дію.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено «право на справедливий суд» та право позивача бути почутим. Про обов`язок суду забезпечити особі, яка звернулася за судовим захистом, право «бути почутою» шляхом належної оцінки судом доводів та аргументів такої особи, викладених в її заяві (скарзі), з метою реалізації основних принципів правосуддя, зокрема принципу змагальності, неодноразово і послідовно зазначала Велика Палата Верховного Суду в постановах від 22.11.2023 у справі № 2610/7240/2012, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 06.11.2018 у справі № 1326/1314/2012.

Європейський суд з прав людини констатував, що завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (Ван де Гурк проти Нідерландів). Більш того, у визначення справедливого судового розгляду справи сторін не можна не враховувати загальні фактичні та юридичні обставини справи (Станкевич проти Польщі). Завданням Суду відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року є визначення справедливості провадження загалом, враховуючи порядок прийняття доказів (Ельсгольц проти Німеччини). Таким чином, Суд має визначити чи були докази представлені таким чином, що не суперечить гарантії справедливого судового слухання (Блюхер проти Чеської Республіки).

Відтак, суд наголошує, що право бути почутим є одним з ключових принципів процесуальної справедливості, яка передбачена статтею 129 Конституції України і статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950. Учасник справи повинен мати можливість захистити свою позицію в суді. Така можливість сприяє дотриманню принципу змагальності через право особи бути почутою та прийняттю обґрунтованого і справедливого рішення. Загальна концепція справедливого судочинства, яка охоплює основний принцип, згідно з яким провадження має бути змагальним, вимагає, щоб особа була поінформована про порушення справи та хід її розгляду.

В розрізі зазначеного вище суд звертає увагу позивача на те, що обставини відсутності можливості надати суду документи, визначені у відповідній ухвалі суду, через відключення електроенергії після подання позовної заяви в даному випадку не є тими поважними та незалежними від позивача причинами, що унеможливили вчасне звернення до суду із відповідним позовом з урахуванням презумпції обізнаності учасників судового процесу із приписами процесуального законодавства, у тому числі щодо порядку та строків подання доказів та документів першочергово разом з поданням позовної заяви.

Однак, з метою забезпечення принципу змагальності, для реалізації прав сторін на повне та об`єктивне встановлення всіх обставин справи, суд вважав за можливе продовжити позивачу строк, встановлений ухвалою суду від 17.11.2025, та не відмовляти позивачу у задоволенні поданого ним клопотання шляхом постановлення відповідної ухвали.

В свою чергу, судом було встановлено, що з часу відкриття провадження у справі у позивача було достатньо часу, визначеного законом, для реалізації власних процесуальних прав, якими останній не скористався за відсутності поважних причин. У той же час, будь-яких причин ненадання договору суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003 та договору на надання комунальних послуг протягом розгляду справи позивач не навів. Також позивач, заявивши клопотання про продовження строку, не вчинив процесуальної дії, стосовно якої пропущено строк, тобто не надала письмових доказів, на які посилався в обґрунтування позову.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5,7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов`язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об`єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв`язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв`язку потребує додаткового часу. Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров`ю.

На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв`язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, періодичну відсутність електроенергії у зв`язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об`єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов`язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст.2,6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.3 Конституції України та ст.ст.2,11 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об`єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов`язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Відповідач своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, жодних заперечень проти позову не надав, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

01.09.2026 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

Як з`ясовано судом, 10.08.2016 між Приватним акціонерним товариством «Одесавинпром» (орендар, позивач, ПрАТ «Одесавинпром») та Товариством з обмеженою відповідальністю «Екологічні технології ХХІ» (суборендар, відповідач, ТОВ «Екологічні технології ХХІ») укладено додаткову угоду про внесення змін до договору суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003, відповідно до п.1. якої сторони вирішили викласти пункт 1.1. договору у наступній редакції: « 1.1. Орендар передає, а суборендар приймає в строкове платне користування частину державного нерухомого майна, а саме: нежитлове приміщення загальною площею 9,6 кв.м., вартість якого згідно звіту з незалежної оцінки станом на 24.02.2016 становить 144903,82 грн без урахування ПДВ. Об`єкт знаходиться на третьому поверсі триповерхової будівлі цілісного майнового комплексу, наданого орендарю в строкове платне користування згідно договору оренди від 25.12.1992, укладеним з регіональним відділенням ФДМУ по Одеській області, зі змінами та доповненнями, яке розташоване за адресою: м. Одеса, Французький бульвар, 8».

Пунктом 2 додаткової угоди сторони погодили викласти п. 2.3. договору у наступній редакції: « 2.3. Передача майна в суборенду здійснюється за вартістю, визначеною відповідно до експертної оцінки станом на 24.02.2016 року. У разі припинення цього договору майно повертається орендарю. Суборендар повертає майно аналогічно порядку, встановленому при передачі майна суборендарю за цим договором. Майно вважається переданим з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі.».

Відповідно до п. 3 додаткової угоди сторони вирішили викласти пункт 3.1. договору у наступній редакції: « 3.1. Суборендна плата визначається на підставі Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.95 № 786 (зі змінами) (далі – Методика розрахунку) і становить за базовий (грудень 2015р.) місяць розрахунку 2173,56 грн. Розрахунок суборендної плати за базовий місяць є невід`ємною частиною цього договору. Нарахування ПДВ на суму суборендної плати здійснюється відповідно до діючого законодавства України. Сума суборендної плати за базовий місяць (грудень 2015р.) з ПДВ складає 2608,27 гривень.».

За умовами п. 4 додаткової угоди сторони вирішили розділ 3 договору доповнити пунктом 3.10. наступного змісту: « 3.10. Керуючись п. 9 Прикінцевих положень Закону України «Про державний бюджет України на 2016 рік», індексацію плати за суборенду за цим договором слід вважати призупиненою на період з січня по грудень 2016 року. Отже, у період з 01.01.2016 по 31.12.2016 щомісячний розмір плати за суборенду за цим договором становитиме плату, визначену за грудень 2015 року.».

Пунктом 5 додаткової угоди сторони домовились подовжити строк дії договору до 31.12.2016 включно.

Згідно з п. 6 додаткової угоди сторони вирішили викласти пункт 10.6. договору у наступній редакції: « 10.6. У разі, якщо у місячний строк до дня закінчення строку дії договору жодна зі сторін письмово не повідомить іншу сторону про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його дії, договір вважається кожного разу продовженим на один рік на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, але не більше терміну дії договору оренди від 25.12.1992 року (зі змінами та доповненнями), тобто до 26.12.2020 – укладеного між орендарем та РВ ФДМУ по Одеській області.».

При цьому, за умовами п. 7 додаткової угоди сторони вирішили викласти пункт 10.8. договору у наступній редакції: « 10.8. Чинність цього договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; приватизації суборендованого майна; загибелі суборендованого майна; дострокового розірвання за взаємною згодою сторін або рішенням суду; дострокового розірвання за ініціативою орендаря у разі повідомлення про це суборендаря у строк за 10 календарних днів до дня припинення дії (розірвання) договору.

Як свідчать матеріали справи, 16.12.2019 між сторонами також було укладено додаткову угоду до договору суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003, згідно з п. 1 якої сторони вирішили розірвати договір суборенди № 14 нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003 з 01 січня 2020 року.

При цьому, п. 2 вказаної додаткової угоди визначено, що зобов`язання сторін за цим договором після спливу вказаного строку припиняються, крім тих, що виникли до дати його розірвання. Зокрема, чинними після розірвання договору залишаються зобов`язання суборендаря зі здійснення оплати за договором.

Пунктами 3, 4 додаткової угоди від 16.12.2019 суборендар підтвердив, що станом на 16 грудня 2019 року його заборгованість за договором перед орендарем складає 65705,15 грн. Суборендар зобов`язаний у строк до 31 січня 2020 року виконати перед орендарем свої зобов`язання по сплаті заборгованості, яка станом на 16 грудня 2019 року складає 65705,15 грн у повному обсязі.

Відповідно до п. 5 додаткової угоди від 16.12.2019 суборендар зобов`язаний у строк до 15 січня 2020 року сплатити суборендну плату за договором за грудень 2019 року, відповідно до виставленого орендарем рахунку на послуги.

Дана додаткова угода набирає чинності з моменту її підписання орендарем та суборендарем та є невід`ємною частиною договору суборенди № 14 нерухомого майна, що належить до державної власності від 10.11.2003 (п. 7 додаткової угоди від 16.12.2019).

Позивачем до матеріалів справи наданий рахунок на послуги № 16 від 31.01.2020, виставлений відповідачу на оплату відшкодування електроенергії, опалення, відшкодування постачання води і каналізації та оплату суборендної плати за період січня на загальну суму 4850,03 грн з ПДВ. Також наявний акт наданих послуг від 31.01.2020 по договору № 14 від 10.11.03 на загальну суму наданих послугу в розмірі 4850,03 грн з ПДВ, підписаний представниками обох сторін.

Окрім того, матеріали справи містять податкову накладну № 284 від 31.12.2019 на 4760,18 грн з ПДВ та податкову накладну № 98 від 31.01.2020 на 4850,03 грн з ПДВ, які позивачем зареєстровані в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Додатково позивач надав до суду акти звірки взаємних розрахунків від 11.06.2025 на залишок заборгованості в сумі 30000,00 грн, які не підписані з боку відповідача, а також акт звірки взаємних розрахунків від 04.03.2020 на залишок заборгованості в сумі 66515,37 грн, який підписаний представниками обох сторін.

За ствердженням позивача, неналежне виконання відповідачем з 14.07.2020 умов договору суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003 в частині повної та своєчасної оплати відповідних платежів за договором стало підставою для звернення позивача до суду з відповідним позовом.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при ухваленні рішення.

За змістом ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).

У відповідності до ч.1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов`язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов`язку, є зустрічним виконанням зобов`язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов`язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.

Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною 1 ст. 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Відповідно до ч.1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно до п. 1 ст. 628 Цивільного Кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно вимог ст. 629 Цивільного Кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 631 ЦК України визначено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

За положеннями ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За приписами частини першої статті 651 Цивільного кодексу України розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 653 ЦК України, у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили (ч. 3 ст. 653 ЦК України).

Статтею 759 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Відповідно до ст. 761 ЦК України, право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

За змістом частин 1, 3, 5 ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

За умовами ч. 1 ст.763 ЦК України, договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Згідно зі ст. 774 Цивільного кодексу України передання наймачем речі у володіння та користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму. До договору піднайму застосовуються положення про договір найму.

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

Згідно із ст.129 Конституції України однією з засад судочинства є змагальність.

За змістом ст.13 Господарського процесуального кодексу України встановлений такий принцип господарського судочинства як змагальність сторін, згідно з яким судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Тобто, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності своєї правової позиції.

В свою чергу, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Позивач посилається на укладений між сторонами договір суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003 з подальшими його змінами та на договір на надання комунальних платежів без зазначення його дати та номеру, як на належну підставу, у розумінні статей 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов`язків.

При цьому, суд констатує факт відсутності в матеріалах справи як договору суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003, так і відповідного договору на надання комунальних послуг. Матеріали справи містять лише додаткову угоду від 10.08.2016 до вказаного договору, якою сторони погодили викласти описані вище за текстом пункти договору в новій редакції. При цьому, позбавлений можливості встановити та дослідити всі умови договору в цілому.

Укладений між сторонами правочин, на який посилається позивач, за своєю правовою природою є договором піднайму (суборенди), він є різновидом договору найму, який підпадає під правове регулювання Глави 58 Цивільного кодексу України та до нього застосовуються положення ст. 774, 759 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, статтею 14 ГПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Суд встановив вище, що додатковою угодою від 16.12.2019 до договору суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003, сторони вирішили розірвати вказаний договір суборенди з 01 січня 2020 року.

За змістом наведених норм, договір є підставою виникнення права наймача (суборендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку дії договору зі сплатою наймодавцю (орендарю) орендної плати, погодженої умовами договору; а припинення договору є підставою виникнення обов`язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин.

Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.

Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України.

Отже, оскільки в силу ч. 1 ст. 651 ЦК України договір суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності № 14 від 10.11.2003 є розірваним з 01.01.2020, а зобов`язання сторін відповідно до ч. 2 ст. 653 ЦК України є припиненими, у відповідача були відсутні підстави для користування нерухомим майном. Доказів існування між сторонами протягом заявленого позивачем періоду іншого договору суборенди нерухомого майна, ніж того, на який позивач посилається, та щодо якого між сторонами укладено додаткові угоди, наявні в матеріалах справи, матеріали справи не містять та до суду не надані, як і не надані докази користування відповідачем спірним майном після розірвання договору.

Оскільки відповідно до частини першої статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, то припинення дії договору унеможливлює покладення на сторону договору зобов`язань за цим договором, лише - відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Встановлені судом обставини щодо припинення договору суборенди з 01.01.2020 дають мотиви стверджувати, що правові підстави для стягнення з відповідача коштів в сумі 30000,00 грн відсутні, оскільки як вже зазначалося зазначений договір припинений, а докази користування відповідачем у період, за який позивачем заявлено вказані кошти, приміщенням та докази споживання ним відповідно електроенергії та постачання води у матеріалах справи відсутні, як і відсутній відповідний договір, який би врегульовував між сторонами зобов`язальні відносини щодо відшкодування витрат на комунальні послуги.

При цьому, суд позбавлений можливості встановити з матеріалів справи, що зобов`язання визначені договором, що стосуються оплати за користування нежитловим приміщенням та інших платежів, виникли у зв`язку із невиконанням зі сторони відповідача таких зобов`язань до розірвання договору, оскільки жодних належних первинних документів на підтвердження цього позивачем суду не надано.

Відтак, суд констатує, що позивачем не надано суду договору спірного договору суборенди № 14 від 10.11.2003, на який позивач в першу чергу посилається як на підставу для задоволення позовних вимог, а також не надано належних та допустимих доказів укладення договору на надання комунальних послуг та в який спосіб такий договір укладався між сторонами, та які істотні умови вказані договори містять, зокрема, що предмету договору, його строку дії, порядку розрахунку, ціни тощо. Не надано доказів також того, що у період, за який позивачем заявлено заборгованість, відповідач продовжував користуватися таким суборендованим майном (якою частиною) та споживати відповідні послуги.

При цьому, суд зауважує, що відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.

Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

З урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що користування майном після припинення договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв`язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) та регулятивним нормам ЦК України та ГК України.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма статті 762 ЦК України («Плата за користування майном») і охоронна норма частини другої статті 785 ЦК України («Обов`язки наймача у разі припинення договору найму») не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов`язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно.

Неврахування таких висновків щодо застосування положень цивільного та господарського законодавства на практиці призводить до того, що з орендаря, який після припинення строку дії договору не повернув майно орендодавцю на його вимогу, фактично стягується потрійний розмір орендної плати, а саме: безпосередньо орендна плата, а також неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Такий підхід у регулюванні орендних правовідносин вочевидь не узгоджується з такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

З огляду на наведене вимога позивача про стягнення з відповідача на підставі спірного договору основного боргу з суборендної плати та відшкодування комунальних послуг в сумі 30000,00 грн за період з 31.07.2020 по 30.09.2021 задоволенню не підлягає.

Також суд відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача суми пені у розмірі 1821,72 грн, суми 3% річних у розмірі 4745,12 грн, суми інфляційних втрат у розмірі 23904,64 грн, оскільки ці вимоги є похідними від вимоги щодо стягнення суми основного боргу у розмірі 30000,00 грн, у задоволенні якої суд відмовив.

Згідно із п.1 ст.2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Положеннями частин 1-4 статті 13 ГПК України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до вимог частини 2 статті 76 ГПК України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з статтею 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд виходить з того, що обов`язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Суд зауважує, що важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні існують такі основні стандарти доказування: «баланс ймовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).

Законом України №132-IX від 20.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (набув чинності 17.10.2019), зокрема, внесено зміни до ГПК України: змінено назву статті 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції, тобто фактично впроваджено у господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».

Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, із введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. (частини 1-2 статті 86 ГПК України).

Зважаючи на викладене, суд виснує, що у даній справі відсутні підстави для стягнення з відповідача орендної плати, витрат на комунальні послуги, пені, 3% річних та інфляційних втрат, оскільки договір суборенди припинив свою дію 01.01.2020, а інших належних доказів на підтвердження заявленої суми заборгованості позивачем до суду не надано.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Із урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи документів та доводів позивача була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно відсутності підстав для задоволення позову у даній справі не спростовує.

Дослідивши фактичні обставини справи, що входять до предмету доказування у цій справі та стосуються кваліфікації спірних відносин, оцінивши наявні у справі докази як кожен окремо, так і в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, законодавство, що регулює спірні правовідносини, ураховуючи вище встановлені обставини, предмет та визначені підстави позову, принципи диспозитивності, змагальності та рівності сторін перед законом і судом, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи висновки суду про відмову в задоволенні позовних вимог витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову – відмовити.

2. Судові витрати по справі № 916/4504/25 покласти на Приватне акціонерне товариство «Одесавинпром».

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Повне рішення складено 01 вересня 2026 р.

Суддя О.В. Цісельський