Постанова від 01 вересня 2026 р. у справі №166/682/26 — Волинський апеляційний суд

Справа № 166/682/26 Головуючий у 1 інстанції: Свистун О. М.

Провадження № 22-ц/802/1195/26 Доповідач: Бовчалюк З. А.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 вересня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Бовчалюк З.А.,

суддів - Карпук А.К., Осіпука В.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за апеляційною скаргою позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» на рішення Ратнівського районного суду Волинської області від 30 червня 2026 року,

В С Т А Н О В И В :

ТОВ « Кошельок» звернувся у суд із даним позовом.

Вказує, що 15 липня 2021 року між ТОВ №Кошельок» та ОСОБА_1 за допомогою вебсайту https://koshelok.ua/, який є сукупністю інформаційних та телекомунікаційних систем позивача, укладено договір № 3508113639-398547 про надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (далі – Кредитний договір), на умовах строковості, зворотності, платності, за яким відповідачка зобов`язалася повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом, відповідно до умов та правил, зазначених у договорі.

За умовами Кредитного договору ТОВ "Кошельок" надає ОСОБА_1 кредит для задоволення особистих потреб на наступних умовах: сума кредиту – 3000 грн; початковий строк кредитування – 14 днів; дисконтна відсоткова ставка – 0,01% на добу за початковий строк кредитування; базова процентна ставка – 2,2% на добу за продовження строку користування кредитом.

Кредитодавець виконав взяті на себе зобов`язання у повному обсязі, надавши ОСОБА_1 кредит відповідно до умов укладеного договору та перерахував грошові кошти на картковий рахунок відповідачки, який остання вказала в особистому кабінеті. Однак, ОСОБА_1 належним чином не виконує свої зобов`язання за Кредитним договором, у зв`язку з чим у нього станом на день подання позовної заяви до суду утворилася заборгованість в розмірі 8944 грн 20 коп., що складається з: 3000 грн – заборгованість за сумою кредиту; 5944 грн 20 коп. – відсотки за користування позикою.

Просить стягнути з відповідача заборгованість в сумі 8944 грн 20 коп., а також сплачений позивачем судовий збір у розмірі 2662 грн 40 коп. та понесені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн.

Рішенням Ратнівського районного суду Волинської області від 30 червня 2026 року позов задоволено частково.

Стягнуто із ОСОБА_1 у користь ТОВ «Кошельок» заборгованість за договором в розмірі 3000 гривень 14 копійок, з яких заборгованість за тілом кредиту –3000 гривень, відсотки за користування кредитом – 0,14 копійок.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

В іншій частині позовних вимог – відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивач ТОВ «Кошельок» подало апеляційну скаргу, в якій вказало, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення суми заборгованості за нарахованими відсотками за користування кредитом не відповідає вимогам закону. Просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, розподілити судові витрати.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував зміст пункту 3.6. кредитного договору, з яким позичальник була попередньо ознайомлена та погодилася, яким встановлено, що факт користування позичальницею сумою наданого кредиту після закінчення лояльного періоду користування кредитом є відкладальною обставиною, в розумінні ст. 212 ЦК України, що має наслідком подовження строку користування кредитом строком до 26.10.2021 року.

Відповідно до умов кредитного договору лояльний період це строк (період) протягом якого позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити процент за користування кредитом (в даному випадку 14 дні). А вразі невиконання відповідачкою умов протягом лояльного періоду, зобов`язання щодо повернення кредиту продовжується на строк 90 днів. Отже, в даному випадку строк користування кредитом складає 104 дні.

Оскільки, до спливу лояльного періоду у 14 днів відповідач не виконала свій обов`язок за договором, не повернула кредит та не сплатила проценти за користування кредитом, що підтверджується доданим до позовної заяви розрахунком заборгованості, то вона продовжила користуватися кредитом після закінчення лояльного періоду, що за договором є відкладальною обставиною, внаслідок настання якої строк користування кредитом продовжився до 104 дні з моменту укладення договору. Відповідно нарахування процентів за користування кредитом у цей період, розмір яких обумовлений пунктом 3.8. Договору, є законним.

Вважає, що позивач обґрунтовано нараховував проценти за користування кредитом в межах строку договору (кредитування) погодженому між сторонами, а саме :в межах 104 календарних дні (до 26.10.2021 року).

З апеляційної скарги вбачається, що позивач оскаржує рішення в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення відсотків у визначеному у позовній заяві розмірі, а тому, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з роз`ясненнями, які містяться у п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 24 жовтня 2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновки щодо не оскаржуваної частини рішення ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення.

Частиною 1 ст. 369 ЦПК України передбачено, що апеляційні скарги на рішення суду з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Оскільки ціна позову в даній справі менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, її апеляційний розгляд здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

За змістом частин четвертої та п`ятої статті 268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляд справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Датою ухвалення постанови у даній справі є 02 вересня 2026 року, тобто дата складення повного судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції, в оскарженій частині, необхідно залишити без змін.

З матеріалів справи вбачається, що 15 липня 2021 року між ТОВ «Кошельок» та ОСОБА_1 було укладено договір, який підписаний електронним підписом відповідача шляхом відтворення одноразового ідентифікатора – 5001.

За умовами кредитного договору ТОВ «Кошельок» надає ОСОБА_1 кредит у розмірі 3000 гривень (п. 1.1 Кредитного договору) строком на 14 днів, (далі – Лояльний період) початком якого є дата підписання договору, а закінченням є дата зарахування на поточний рахунок кредитодавця (п. 1.2 Кредитного договору).

Пунктами 3.6-3.10 Кредитного договору сторони погодили, що факт користування позичальником сумою наданого кредиту після закінчення Лояльного періоду користування кредитом є відкладальною обставиною, в розумінні ст. 212 ЦК, що є наслідком продовження строку користування кредитом на наступних умовах: зобов`язання щодо повернення основної суми переносяться на наступний день після закінчення Лояльного періоду, але не більше ніж на 90 днів після закінчення Лояльного періоду; з наступного дня після закінчення Лояльного періоду позичальник зобов`язаний сплачувати кредитодавцю проценти з розрахунку 803 процента річних, що становить 2.2 проценти в день від суми кредиту за кожен день користування ним; з наступного дня після закінчення Лояльного періоду у відповідності до положень ч. 2 ст. 625 ЦК України, позичальний зобов`язаний сплачувати суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 3 проценти річних від простроченої суми; у разі порушення позичальником своїх зобов`язань щодо погашення суми кредиту та/або процентів за користування ним, кредитодавець має право нараховувати позичальнику пеню у розмірі до 2-х % від залишку суми кредиту за кожний день прострочення повернення заборгованості, починаючи з першого дня порушення до дня повного погашення заборгованості за кредитом.

Згідно з повідомленням ТОВ «ТАС Лінк» та наданим на виконання ухвали суду АТ КБ "Приватбанк" листом № 20.1.0.0.0/7-260501/97954-БТ від 07.05.2026 позивачем на виконання кредитного договору 15 липня 2021 року перераховано грошові кошти у сумі 3000 грн на належну відповідачу банківську картку № НОМЕР_1 .

З розрахунку заборгованості за Кредитним договором убачається, що заборгованість відповідача перед позивачем становить 8944 грн 20 коп., з яких: 3000 грн – тіло кредиту, 5944 грн 20 коп. – проценти за користування кредитом.

Таким чином, суд вважає доведеними факт укладення між сторонами договору про надання коштів у позику №3508113639-398547 від 15 липня 2021 року та виконання позивачем свого обов`язку щодо надання відповідачу кредитних коштів.

Разом із тим встановлення зазначених обставин саме по собі не є підставою для задоволення позову в повному обсязі, оскільки суд повинен перевірити обґрунтованість кожної складової заявленої до стягнення заборгованості.

Як убачається із додаткових письмових пояснень представника позивача, вимоги про стягнення процентів у сумі 5944,20 грн обґрунтовані тим, що пунктами 3.6–3.8 договору сторони погодили механізм продовження строку користування кредитом, а тому проценти нараховані за період до 26 жовтня 2021 року правомірно. На підтвердження цієї позиції представник позивача посилається на положення статті 212 ЦК України, принцип свободи договору та правові висновки Верховного Суду.

Договір містить повну інформацію щодо особи позичальника, його персональні дані, номер мобільного телефону, на який було відправлено одноразовий ідентифікатор в якості аналога власноручного підпису позичальника, та його електронну пошту. Також позивачем надано візуальну форму послідовності дій клієнта, з зазначенням дати та часу вчинення кожної дії в процесі оформлення договору.

Відповідачем не спростовано факту отримання кредитних коштів.

Факт підписання договору позики сторонами, його відповідності Закону України «Про електронну комерцію», отримання кредитних коштів, сторонами не оспорюється, а встановлені в цій частині рішення суду першої інстанції обставини справи позивачем не оскаржуються.

Задовольняючи частково позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованість за кредитним договором, суд врахував, що позивач довів наявність правових підстав для стягнення процентів за користування кредитом лише в розмірі 0,14 грн, тобто у межах умов кредитування, доведених до відома відповідача до укладення договору.

Суд правомірно дійшов висновку, що обґрунтованими та такими, що підлягають судовому захисту, є вимоги позивача про стягнення процентів за користування кредитом у розмірі 0,14 грн, саме ця сума підлягає першочерговому погашенню за рахунок здійсненого відповідачем платежу.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції оскільки такі зроблені з врахуванням обставин справи, умов договору , що укладений сторонами та норм Закону, який регулює дані правовідносини.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (ч.1 ст.1054 ЦК України).

Тобто позичальник отримує від банку грошові кошти, власником яких він не був, та отримує можливість певний час правомірно не повертати надані грошові кошти. Натомість у позичальника виникає зобов`язання повернути грошові кошти у встановлений строк та сплатити визначені договором проценти за користування кредитом.

Позичальник отримує «чужі» грошові кошти в борг, який зобов`язується повернути в майбутньому.

Поняття «користування кредитом» є окремим випадком «користування чужими коштами». Термін «користування чужими коштами» Велика Палата Верховного Суду розтлумачила в постанові від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 (пункти 34, 35, 37 відповідно).

Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу частини другої статті 1054 ЦК України та до відносин із комерційного кредиту - в силу частини другої статті 1057 цього Кодексу.

Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що проценти відповідно до статті 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).

Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає частина друга статті 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 ЦК України.

Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.

Разом з цим, зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до ст.1048 ЦК України.

Припис абз.2 ч.1 ст.1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із ч.2 ст.1050 ЦК України.

Вказаних вище висновків Велика Палата Верховного Суду також дійшла у постановах від 28.03.2018 у справі №444/9519/12 (пункти 53, 54) та від 04.02.2020 у справі №912/1120/16 (пункт 6.19). Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступу від таких висновків немає.

Якщо позичальник прострочив виконання зобов`язання з повернення кредиту та сплати процентів за «користування кредитом», сплив строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту не може бути підставою для невиконання такого зобов`язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов`язання.

Щодо нарахування процентів на підставі ст.625 ЦК України Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.04.2023 у справі №910/4518/16 дійшла наступних висновків.

Регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак якщо позичальник порушує зобов`язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні.

Інакше кажучи, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч.1 ст.1048 ЦК України і охоронна норма ч.2 ст.625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №912/1120/16 (пункт 6.28)).

На період після прострочення виконання зобов`язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до ст.1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до ст.625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст.625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 року у справі №646/14523/15-ц, від 18.03.2020 року у справі №902/417/18 (пункт 8.35).

Також Велика Палата Верховного Суду зауважила, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18 (пункт 8.22)).

При цьому, компенсаторний характер процентів, передбачених ст.625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Вказаний висновок сформульований в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12 (пункт 54) та від 04.02.2020 у справі №912/1120/16 (пункт 6.19).

Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу на сталості підходу до вирішення питання щодо нарахування процентів за «користування кредитом», сформульованого у постанові від 28.03.2018 у справі №444/9519/12 та підтвердженого у постанові від 04.02.2020 у справі №912/1120/16.

У справі №910/4518/16 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Приписи ч.2 та ч.3 ст.6 і ст.627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити.

Указані висновки викладені в п.22, 23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі №363/1834/17.

У ч.3 ст.6 ЦК України зазначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тобто ч.3 ст.6 ЦК України не допускає встановлення договором умов, які не відповідають закону.

Статтею 627 ЦК України зазначено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, ця стаття також не допускає свободу договору в частині порушення, зокрема, вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства.

Тому сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини виходячи з правової природи останніх. Це не означає, що сторони не можуть домовитися, що в разі прострочення повернення кредиту позичальник сплачує кредитору проценти саме як міру відповідальності, зокрема в тому ж розмірі, в якому він сплачував проценти як плату за наданий кредит, або в іншому розмірі. Водночас така домовленість за правовою природою є домовленістю про сплату процентів річних у визначеному договором розмірі на підставі ст.625 ЦК України, і цей розмір може зменшити суд (пункт 107 цієї постанови).

Установивши, що умова договору передбачає нарахування процентів, як міри відповідальності після закінчення строку кредитування, тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання, слід застосовувати як ст.625 ЦК України, так і інше законодавство, яке регулює наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (п. 122, 123).

Умовами договору в розділі 2 «Строки в договорі» (п.2.1.) було обумовлено надання кредиту строком на 14 дні, а також, що встановлений в п.2.1. Договору строк лояльного періоду може бути продовжено позичальником, шляхом оплати ним протягом лояльного періоду всіх процентів, фактично нарахованих за користування кредитом (п.2.2.).

В п.3.6. 3.8. Договору розділу 3 «Плата за користування» сторони погодили, що факт користування позичальником сумою наданого кредиту після закінчення лояльного періоду користування кредитом є відкладальною обставиною, в розумінні ст.212 ЦК України, що має наслідком подовження строку користування кредитом на наступних умовах: пункт 3.7. зобов`язання щодо повернення основної суми переносяться на наступний день після закінчення лояльного періоду, але не більше ніж на 90 днів після закінчення лояльного періоду; пункт 3.8. з наступного дня після закінчення лояльного періоду позичальник зобов`язаний сплачувати кредитодавцю проценти з розрахунку 803 процентів річних, що становить 2,2 проценти в день від суми кредиту за кожен день користування ним.

Позивач, нараховуючи заборгованість по процентах після закінчення строку дії договору (14 дні), виходив з іншого строку кредитування (п.3.7 договору) та процентної ставки (п.3.8 договору), що свідчить про істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків сторін договору, в той час коли відповідач, як споживач банківських послуг, є слабшою стороною цих правовідносин.

Зазначення в кредитному договорі двох різних строків кредитування та процентних ставок призвело до неясності такої умови договору, як строк кредитування, що в даному випадку слід тлумачити проти того, хто їх написав (Contra proferentem), а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для стягнення заборгованості в повному обсязі, в тому числі й нарахованих відсотків за кредитним договором після закінчення строку кредитування.

В свою чергу, із встановлених та досліджених умов кредитного договору вбачається, що розділ 3 Договору «Плата за користування» одночасно містить посилання на ст.212 ЦК України, яка регулює умовні правочини, у даному випадку - правочин під відкладальною умовою, порушення кредитного зобов`язання як підставу для збільшення процентів (відкладальна умова) та сплату підвищених процентів як наслідок порушення кредитного зобов`язання саме за користування кредитом.

За наведеними вище висновками Великої Палати Верховного Суду користування кредитом може бути як правомірним, так і не правомірним.

Сплата процентів, передбачених договором, за користування кредитними коштами може випливати лише з правомірного їх користування, а відповідальність за неправомірне користування кредитними коштами знаходиться у царині охоронних відносин, зокрема, ст. 625 ЦК України.

У цій справі, на думку позивача, підвищення розміру процентів, що визначені в п.3.8. кредитного договору, є платою за користування кредитними коштами за межами строку кредитування з посиланням на норму ст.212 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов`язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Зазначена норма розміщена законодавцем в Главі 16 «Правочини» Розділі 1 «Загальні положення про правочини».

В свою чергу, положення ст.625 ЦК України містяться в Главі 51 ЦК України «Правові наслідки порушення зобов`язання. Відповідальність за порушення зобов`язання», тобто є відмінними від суспільних відносин, врегульованих ст.212 ЦК України.

У силу ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Таким чином, сума кредиту та процентів належить до основного зобов`язання у кредитних відносинах.

Встановлюючи у п.3.8. Договору підвищений процент саме за користування кредитом після порушення кредитного зобов`язання, сторонами було встановлено підвищене основне зобов`язання зі сплати договірних процентів у силу ст.212 ЦК України, про яку прямо зазначається у п.3.6. Договору.

Пов`язуючи одночасно підвищений процент за користування кредитом саме з порушенням кредитного зобов`язання, сторони встановили фактично підвищений договірний процент як частину основного зобов`язання за користування кредитними коштами поза строком кредитування, що суперечить зазначеній вище практиці Великої Палати Верховного Суду.

За наведених обставин, позивач не вправі був нараховувати відповідачу проценти за користування кредитом на протязі 90 днів у розмірі 2,2 проценти в день від суми кредиту за кожен день користування ним після закінчення лояльного періоду.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав до стягнення на користь позивача відсотків, нарахованих за межами строку кредитування, що визначений в п. 2.1 договору, оскільки підставою до їх нарахування фактично є неналежне виконання позичальником умов договору, а саме неповернення кредитних коштів у встановлений п. 2.1 договору строк, що має наслідком відповідальність, визначену ст. 625 ЦК України, а не право нараховувати відсотки на підставі ст. 1048 ЦК України.

Висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи та правовим позиціям Верховного Суду, ґрунтуються на наявних у справі доказах та не спростовуються помилковими доводами апеляційної скарги про те, що нараховані відсотки за кредитним договором є процентами за користування кредитом, що нараховані в межах строку кредиту.

Враховуючи наведене, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду, є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що задовольняючи позов в частині стягнення суми кредиту та нарахованих процентів за користування кредитом лише за лояльний період, суд при цьому проігнорував та не надав оцінки доводам позивача щодо подовження періоду користування кредитом внаслідок настання відкладальної обставини, що є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

З огляду на наведене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно визначив підстави для часткового задоволення позову, а доводи апеляційної скарги наведених висновків не спростовують.

Щодо витрат на правничу допомогу понесених позивачем в суді першої інстанції.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у додатковій постанові від 17 січня 2022 року у справі № 756/8241/20 (провадження № 61-9789св21).

На підтвердження витрат на правничу допомогу суду надано: договір про надання правничої допомоги від 12.02.2025, укладений між ТОВ "Кошельок" та адвокатським бюро "Герман Гурський та партнери"; копію свідоцтва про заняття адвокатською діяльністю серії ДН № 5506 від 29.09.2019; акт № 1 приймання-передачі правової допомоги від 10.04.2026, відповідно до якого адвокатським бюро "Герман Гурський та партнери" надано правову допомогу ТОВ "Кошельок" щодо стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_1 за кредитним договором № 3508113639-398547 від 15.07.2021 на суму 10000 грн.

Відповідно до закріпленого на законодавчому рівні принципу співмірності, розмір витрат на послуги адвоката при їхньому розподілі визначається з урахуванням складності справи, часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги, обсягу наданих послуг та виконаних робіт, ціни позову, а також значення справи для сторони.

Ґрунтуючись на вказаному принципі, при здійсненні дослідження та оцінки наданих сторонами доказів, колегія суддів враховує, зокрема, пов`язаність витрат на правову допомогу з розглядом справи, обґрунтованість витрат та їхню пропорційність до предмета спору.

Суд може зменшити розмір понесених витрат на правничу допомогу, якщо обсяг робіт і час, витрачений на підготовку документів, є явно неспівмірним із складністю виконаних адвокатом робіт.

Дослідивши матеріали справи, взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатським бюро документів, їх значення для спору, колегія суддів приходить до висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 10 000 грн не є розумним та співмірним із складністю справи; виконаними адвокатським бюро роботами (наданими послугами; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт).

Спір у цій справі не належить до категорій справ значної складності, обсяг матеріалів справи не є значним, фактично сформована судова практика за спорами такої категорії, а тому для професійних досвідчених адвокатів дана категорія справ не становить надмірної складності, не потребує допомоги помічників, значних витрат часу та не вимагає великого обсягу аналітичної й технічної роботи, тобто не займає багато часу на виготовлення документів та збору додатків до них.

Виходячи з розумності розміру витрат на професійну правничу (правову) допомогу, слід звернути увагу на те, що: оформлення документів щодо надання правничої допомоги(додаток до договору про надання правової допомоги, ордер адвоката) не є видом адвокатської діяльності відповідно до ст. 19 ЗУ «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», а є технічним документом для бухгалтерського обліку, отже не підлягає відшкодуванню взагалі.

Відправка позову стороні, до суду, формування матеріалів адвокатського досьє по справі, є організаційним етапом необхідним для подачі позову до суду, однак слід звернути увагу що сама позовна заява з додатками була направлена на адресу суду за допомогою системи «Електронний суд», тобто процес не зайняв багато часу та витрат на папір, а отже визначена вартість послуг у розмірі 10000 грн є завищеною та підлягала зменшенню.

Збір та аналіз доказів, формування правової позиції, визначення підсудності справи та платіжних реквізитів для сплати судового збору, складання позовної заяви, формування додатків (доказів) до позовної заяви ( для суду та відповідачу) за своєю суттю є складовою підготовки та подання позовної заяви, тому не можуть вважатися фактично понесеними як окремий вид робіт, виконаних адвокатом, тому визначена вартість у розмірі 10000 грн, є завищеною та підлягала зменшенню. у зв`язку з чим колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо визначення на відшкодування витрат понесених позивачем на правничу допомогу саме у розмірі 1500 грн, які документально підтвердженні та є співмірними з складністю справи та виконаних адвокатом робіт.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст.374, ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги ТОВ «Кошельок» відсутні.

Керуючись статтями 268, 367, 368, 375, 382, 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» залишити без задоволення.

Рішення Ратнівського районного суду Волинської області від 30 червня 2026 року, в оскарженій частині, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий-суддя:

Судді: