Постанова від 31 серпня 2026 р. у справі №380/890/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 вересня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/890/26 пров. № А/857/36986/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого судді Валюха В.М.,

суддів Бруновської Н.В., Хобор Р.Б.,

розглянувши без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) апеляційні скарги Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області та Територіального управління Бюро економічної безпеки України у Волинській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 червня 2026 року у справі № 380/890/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області, Територіального управління БЕБ у Волинській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії (суддя Кедик М.В.; час і місце ухвалення рішення - 02 червня 2026 року, м. Львів; дата складання повного рішення - 02 червня 2026 року),

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся з позовом до Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області (далі - відповідач - 1), Територіального управління БЕБ у Волинській області (далі - відповідач - 2), в якому із врахуванням заяви про зміну предмета позову, просив: - визнати бездіяльність Територіального управління Бюро економічної безпеки у Волинській області щодо не нарахування та невиплати грошового забезпечення із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб у 2023 році у розмірі 2684 грн за період з 14.03.2023 по 25.10.2023 протиправною; - зобов`язати Територіальне управління Бюро економічної безпеки у Волинській області нарахувати з 14.03.2023 по 25.10.2023 грошове забезпечення із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб у 2023 році у розмірі 2684 грн та здійснити виплату за рахунок фонду оплати праці Територіального управління Бюро економічної безпеки у Волинській області різниці з урахуванням раніше виплачених сум; - визнати бездіяльність Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області щодо не нарахування та невиплати грошового забезпечення, у тому числі, одноразової грошової допомоги при звільненні із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб у 2023 році у розмірі 2684 грн, у 2024 та у 2025 роках у розмірі 3028 грн, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2023, 2024 та 2025 роки», за період з 26.10.2023 по 17.12.2025 протиправною; - зобов`язати Територіальне управління Бюро економічної безпеки у Львівській області нарахувати грошове забезпечення, у тому числі одноразову грошову допомогу при звільненні, із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб у 2023 році у розмірі 2684 грн, у 2024 та у 2025 роках у розмірі 3028 грн, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2023, 2024 та 2025 роки», за період з 26.10.2023 по 17.12.2025 та здійснити виплату за рахунок фонду оплати праці Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області різниці з урахуванням раніше виплачених сум; - визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористану ним у 2023 році щорічної відпустки; - зобов`язати Територіальне управління Бюро економічної безпеки у Львівській області нарахувати грошову компенсацію за невикористану ним щорічну відпустку за 2023 рік та здійснити виплату за рахунок фонду оплати праці Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 02.06.2026 позов задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Бюро економічної безпеки у Волинській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 у період з 14.03.2023 по 25.10.2023 грошового забезпечення із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб у 2023 році у розмірі 2684 грн. Зобов`язано Територіальне управління Бюро економічної безпеки у Волинській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок за період з 14.03.2023 по 25.10.2023 грошового забезпечення із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб у 2023 році у розмірі 2684 грн та провести виплату з урахуванням раніше виплачених сум. Визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 за період з 26.10.2023 по 17.12.2025 грошового забезпечення, у тому числі, одноразової грошової допомоги при звільненні із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб у 2023 році у розмірі 2684 грн, у 2024 та у 2025 роках у розмірі 3028 грн, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2023, 2024 та 2025 роки». Зобов`язано Територіальне управління Бюро економічної безпеки у Львівській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок за період з 26.10.2023 по 17.12.2025 грошового забезпечення, у тому числі одноразової грошової допомоги при звільненні, із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб у 2023 році у розмірі 2684 грн, у 2024 та у 2025 роках у розмірі 3028 грн, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2023, 2024 та 2025 роки» та провести виплату з урахуванням раніше виплачених сум. Визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки у 2023 році. Зобов`язано Територіальне управління Бюро економічної безпеки у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану ним щорічну відпустку за 2023 рік.

Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржили відповідачі. У поданих апеляційних скаргах просять скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02.06.2026 та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Територіальне управління Бюро економічної безпеки у Львівській області вважає, що рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що норма частини третьої статті 31 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» є бланкетною, оскільки встановлює лише мінімальну кількість прожиткових мінімумів для обчислення посадового окладу осіб, які мають спеціальні звання у Бюро економічної безпеки України, але не встановлює розміру прожиткового мінімуму, який необхідний для цього. Розмір прожиткового мінімуму для визначення посадового окладу працівників Бюро економічної безпеки України встановлюють інші закони, які доповнять частину третю статті 31 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» і становлять єдину спеціальну норму, якою визначається розмір посадового окладу працівникам Бюро економічної безпеки. Аналіз положень законів України про Державний бюджет України на 2023–2025 роки свідчить про послідовну позицію законодавця щодо визначення вичерпного переліку суб`єктів, на яких не поширюється дія абзацу шостого статті 7 відповідного закону. При цьому Бюро економічної безпеки України до такого переліку не віднесено. Зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність у позивача права на отримання грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку за 2023 рік та, як наслідок, про протиправність бездіяльності відповідача-1 щодо її не нарахування та невиплати. Згідно з пунктами 59, 61 та 63 Положення № 1333 особам, які мають спеціальні звання БЕБ, надаються щорічні чергові оплачувані відпустки, тривалість яких становить 30 календарних днів, а щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. Відповідно до пункту 67 Положення № 1333 за не використану в році звільнення відпустку особі, яка має спеціальне звання БЕБ та звільняється зі служби, виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства. Наведена норма є спеціальною та імперативною, а її зміст прямо обмежує право на отримання компенсації лише відпусткою, не використаною в році звільнення. При цьому Положення № 1333 не містить жодних положень щодо можливості підсумування невикористаних відпусток за попередні роки служби чи виплати компенсації за такі відпустки під час звільнення. Отже, спеціальним законодавством питання виплати компенсації за невикористані відпустки врегульовано безпосередньо. Оскільки питання виплати компенсації за невикористані відпустки врегульовано пунктом 67 Положення № 1333, підстави для застосування статті 83 КЗпП України та статті 24 Закону України «Про відпустки» були відсутні. Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у залишенні позову без розгляду, оскільки у разі незгоди із порядком визначення посадового окладу чи застосуванням відповідної розрахункової величини для обчислення грошового забезпечення позивач об`єктивно повинен був дізнатися про можливе порушення свого права в момент отримання відповідних виплат, а не після направлення адвокатських запитів через значний проміжок часу.

Територіальне управління Бюро економічної безпеки України у Волинській області вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а висновки суду не відповідають обставинам справи. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що законами про Державний бюджет України не встановлювалась розрахункова величина, відмінна від тієї, що визначена спеціальним законом для визначення посадового окладу осіб, які мають спеціальні звання БЕБ, а власне визначалася ця величина – встановлювався грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів. У даному випадку, норма стосовно якої виник спір на момент визначення та нарахування грошового забезпечення позивача та відповідно на час розгляду справи, не визнана неконституційною й підстави для її незастосування ТУ БЕБ у Волинській області відсутні.

Представником позивача подано відзив на апеляційну скаргу Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області, в якому просить залишити апеляційну скаргу Територіального управління БЕБ у Львівській області без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02.06.2026 у справі № 380/890/26 - без змін. Зазначає, що спеціальним законом, котрий урегульовує діяльність БЕБ України та його територіальних підрозділів, встановлено, що посадовий оклад осіб, які мають спеціальні звання, не може становити менше 20 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. У разі якщо норми нормативних актів рівної юридичної сили містять різні моделі правового регулювання, перевагу при застосуванні слід надавати тій нормі, яка регулює вужче коло суспільних відносин, тобто є спеціальною. Відтак, розмір посадового окладу особи, яка має спеціальне звання БЕБ, напряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. З огляду на відсутність в спеціальному законодавстві, яке регулює умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу ДБР, чіткої регламентації питання невикористаних днів відпустки за попередні роки, Верховний Суд у постановах від 14.11.2024 у справі № 420/3971/23 та у справі № 380/16768/22 підтримав застосування до спірних правовідносин загальних норм трудового законодавства, зокрема КЗпП України та Закону №504/96-ВР.

Суд апеляційної інстанції розглянув справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, з урахуванням пункту 3 частини першої статті 311 КАС України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що відповідно до витягу з наказу Територіального управління Бюро економічної безпеки у Волинській області від 13.03.2023 № 17-к/ДСК ОСОБА_1 прийняти на службу до Бюро економічної безпеки з 14.03.2023.

Згідно з витягом з наказу Територіального управління Бюро економічної безпеки у Волинській області від 18.10.2023 № 76-к/ДСК «Про направлення для подальшого проходження служби» ОСОБА_1 з 26.10.2023 направлений для подальшого проходження служби до Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області.

Відповідно до витягу з наказу Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області від 12.12.2023 № 47-к/ДСК ОСОБА_1 звільнений на служби в Бюро економічної безпеки з 17.12.2025.

Протягом спірного періоду проходження позивачем служби відповідачі обчислювали розмір його посадового окладу та доплати за спеціальним званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів в сумі 2102 гривні, визначеного у статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» та Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», на відповідні тарифні коефіцієнти.

За таким же принципом була обчислена одноразова грошова допомога при звільненні.

Позивач не погодився із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2102 грн. при нарахуванні та виплаті його грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги, оскільки вважає, що відповідач мав застосувати прожитковий мінімум для працездатних осіб, що встановлений законом на 01.01.2023, 01.01.2024, 01.01.2025 у зв`язку із чим звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову, з врахуванням такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Правові засади організації та діяльності Бюро економічної безпеки України, статус працівників Бюро, а також порядок проходження служби визначає Закон України «Про Бюро економічної безпеки України» від 28.01.2021р. №1150-ІХ (далі - Закон №1150-ІХ).

Згідно ч.1, ч.2 ст.1 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» Бюро економічної безпеки України - це центральний орган виконавчої влади, на який покладаються завдання щодо протидії правопорушенням, що посягають на функціонування економіки держави.

Відповідно до покладених завдань Бюро економічної безпеки України виконує правоохоронну, аналітичну, економічну, інформаційну та інші функції.

Діяльність Бюро економічної безпеки України спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України.

ч.1 ст.14 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» визначає, що Бюро економічної безпеки України є юридичною особою публічного права та здійснює свої повноваження через центральний апарат і територіальні управління.

Ст.19 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» передбачено, що до працівників Бюро економічної безпеки України належать особи, які є гласними і негласними штатними працівниками, з числа осіб, які мають спеціальні звання, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір з Бюро економічної безпеки України.

ст.31 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» передбачено, що заробітна плата працівників Бюро економічної безпеки України повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання ними службових обов`язків з урахуванням характеру, інтенсивності та небезпечності роботи, забезпечувати добір і закріплення у штаті Бюро економічної безпеки України кваліфікованих кадрів, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Особи, які мають спеціальні звання Бюро економічної безпеки України, отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби, інтенсивності та умов служби, кваліфікації.

Особливі умови та розміри оплати праці і грошового забезпечення працівників Бюро економічної безпеки України визначаються Кабінетом Міністрів України. Посадовий оклад осіб, які мають спеціальні звання, не може становити менше 20 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.

Відповідно до ч.3 ст.31 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України», Кабінет Міністрів України постановою від 06.10.2021р. № 1068 затвердив Умови та розміри оплати праці і грошового забезпечення працівників Бюро економічної безпеки (далі - Умови №1068).

З п.2 Умов № 1068 вбачається, що посадові оклади осіб, які мають спеціальні звання БЕБ, визначаються шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на відповідний коефіцієнт посадового окладу.

Отже, розмір посадового окладу, осіб, які мають спеціальні звання БЕБ визначається спеціальним законодавством, а саме: ч.3 ст.31 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» та п.2 Умов № 1068.

З огляду на викладене, спеціальним законом, який врегульовує діяльність БЕБ України та його територіальних підрозділів встановлено, що посадовий оклад осіб, які мають спеціальні звання, не може становити менше 20 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

У даному випадку має місце колізія загальних та спеціальних норм, що врегульовують спірні правовідносини.

При наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм, необхідно керуватися принципом «Lex specialis» (лат. спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального і спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом «Lex specialis derogat generali», суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальною.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.05.2022 у справі № 120/1196/19-а.

Таким чином, розмір посадового окладу особи, яка має спеціальне звання БЕБ напряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 №966-XIV (далі - Закон №966-XIV).

ст.1 Закону України «Про прожитковий мінімум» передбачено, що прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Також у цій статті Закону визначено, що прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

Із змісту вказаної норми Закону України «Про прожитковий мінімум» вбачається, закріплення вичерпного переліку основних соціальних і демографічних груп населення відносно яких визначається прожитковий мінімум.

ст.4 Закону України «Про прожитковий мінімум» передбачено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

Отже, Законом України «Про прожитковий мінімум» не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу працівників державних органів.

Водночас, працівники державних органів Законом №966-XIV не віднесені до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.

Проте, ст.7 Законів України про Державний бюджет України на 2023, 2024 та 2025 роки разом із установленням на 01.01.2023 прожиткових мінімумів у розмірі 2684 грн, з 01.01.2024 та з 01.01.2025 у тому числі для працездатних осіб в розмірі 3028,00 грн, введений новий вид прожиткового мінімуму, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів, розмір якого становить 2102,00 грн.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що зміни до Закону України «Про Бюро економічної безпеки України», в частині, яка регламентує розмір посадового окладу осіб, які мають спеціальні звання у спірному періоді, а також до Закону України «Про прожитковий мінімум» щодо визначення прожиткового мінімуму, не вносилися.

Законом України «Про Бюро економічної безпеки України» встановлено, що для визначення розміру посадового окладу осіб, які мають спеціальні звання до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; посадовий оклад осіб, які мають спеціальні звання не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом України «Про Бюро економічної безпеки України», а тому зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 01 січня календарного року, з метою визначення посадового окладу осіб, які мають спеціальні звання (працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами) відсутні законні підстави.

Водночас, приписи Законів України про Державний бюджет України на 2023, 2024 та 2025 роки фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу осіб, які мають спеціальне звання БЕБ, що порушує гарантії незалежності вказаної категорії працівників БЕБ, одна з яких передбачена частиною першою статті 5 Закону №1150-ІX.

Закони України про Державний бюджет України на 2023, 2024 та 2025 роки не повинні містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.

Зважаючи на вищевикладені обставини, колегія суддів наголошує, що грошове забезпечення позивача за період з 14.03.2023 по 17.12.2025 мало обчислюватися з урахуванням положень абзацу 4 частини 1 статті 7 Законів України про Державний бюджет на 2023, 2024 та 2025 роки, якими було визначено величину прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 01.01.2023 у розмірі 2 684 грн, з 01.01.2024 та з 01.01.2025 у розмірі 3 028 грн.

При цьому, колегія суддів відхиляє за необґрунтованістю покликання скаржника – відповідача-2 на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 24.04.2025 у справі №240/9028/24 з приводу того, що починаючи з 2021 року у законах про Державний бюджет України на відповідний рік встановлювався на 1 січня відповідного календарного року грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення розміру посадового окладу судді, з огляду на те, що ці правові висновки стосуються розміру суддівської винагороди, встановленої Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Водночас, предметом даного спору є розмір грошового забезпечення працівників Бюро економічної безпеки України, які регулюються іншими законами, зокрема, статтею 31 Закону про БЕБ та постановою КМУ №1068.

Колегія суддів також відхиляє доводи скаржника і про те, що фіксований розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2102 грн для розрахунку посадових окладів працівників БЕБ є правомірним та таким, що відповідає принципам спеціального регулювання, юридичній визначеності та ефективного використання бюджетних коштів, з огляду на таке.

Введення законодавцем у Законах України про Державний бюджет України на 2023, 2024 та 2025р.р. нової грошової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб для визначення посадових окладів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (у том числі податкових та митних органів) у розмірі 2102 грн без внесення змін до спеціальних законів, якими визначені посадові оклади таких працівників із розрахунку такої величини як прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 01 січня відповідного календарного року не відповідає меті Законів України про Державний бюджет України, які мають врегульовувати лише витрати та доходи Держави на відповідний календарний рік і не можуть врегульовувати правовідносин, які регулюються іншими спеціальними законами, з урахуванням того, що згаданої величини (прожиткового мінімуму для працездатних осіб для визначення посадових окладів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (у тому числі податкових та митних органів) у розмірі 2102 грн) Законом №966-ХІV не передбачено.

Принцип правової визначеності це загальний принцип права, який гарантує, що зміст права є чітким, зрозумілим і стабільним, а права та свободи людини можуть бути реалізовані на практиці. Це означає, що правові норми повинні бути сформульовані недвозначно, передбачувано та стабільно, щоб громадяни могли знати свої права і передбачати наслідки своїх дій.

Як наслідок, застосування розрахункової величини для визначення посадових окладів працівників БЕБ у згаданому періоді, яка відсутня у спеціальному законі та у Законі №966-ХІV не може свідчити про відповідність її принципам спеціального регулювання та правовій визначеності.

Щодо нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні відпустки за 2023 рік, то колегія суддів зазначає таке.

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про відпустки» №504/96-ВР (далі – Закон №504/96-ВР) установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); відпустка при народженні дитини (стаття 19-1 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 24 Закону №504/96-ВР).

Аналогічні положення містяться в частині першій КЗпП України.

Особливості організації трудових відносин в умовах цього стану визначено Законом України від 15 березня 2022 року №2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Положеннями абзацу четвертого частини першої статті 12 вказаного Закону встановлено, що у разі звільнення працівника у період дії воєнного стану йому виплачується грошова компенсація відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки».

Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 19 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» трудові відносини працівників Бюро економічної безпеки України регулюються цим Законом, законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами. На державних службовців Бюро економічної безпеки України поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади державних службовців Бюро економічної безпеки України відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до ч. 2 ст. 30 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» особи, які мають спеціальні звання Бюро економічної безпеки України, користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.

Постановою Кабінету Міністрів України №1333 від 29.11.2022 було затверджено Положення про проходження служби особами, які мають спеціальні звання Бюро економічної безпеки України (далі - Положення №1333).

Розділом «Відпустки» Положення №1333 визначено, що особам, які мають спеціальні звання БЕБ, надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Положенням.

Додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток надаються відповідно до законодавства про відпустки.

Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки осіб, які мають спеціальні звання БЕБ, становить 30 календарних днів. Під час визначення тривалості щорічної основної відпустки, що надається особам, які мають спеціальні звання БЕБ, святкові та неробочі дні не враховуються.

За кожний повний календарний рік вислуги років, який обчислюється відповідно до вимог пункту 35 цього Положення, після досягнення п`ятирічного стажу служби особі, яка має спеціальні звання БЕБ, надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

Щорічна основна відпустка надається протягом календарного року.

Щорічна відпустка на прохання особи, яка має спеціальні звання БЕБ, може бути поділена на частини за умови, що основна її безперервна частина становить не менше 10 календарних днів.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між особою, яка має спеціальне звання БЕБ, і відповідним керівником, який зобов`язаний письмово повідомити такій особі про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком строку.

Тривалість щорічної основної відпустки у році початку служби обчислюється з розрахунку 1/12 тривалості відпустки, на яку має право особа, яка має спеціальне звання БЕБ, за кожний повний місяць служби до кінця календарного року.

За не використану в році звільнення відпустку особі, яка має спеціальне звання БЕБ, яка звільняється з БЕБ, виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Відповідно до п. 10 ст. 93 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським, які звільняються зі служби в поліції, виплачується грошова компенсація за всі не використані під час проходження служби дні:

щорічних основної та додаткової оплачуваних відпусток поліцейського;

щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Спеціальним законодавством - Законом №1150-ІХ та Положенням №1333, не врегульовано питання компенсації невикористаної частини відпустки за минулі роки, а тому при вирішені спору треба застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України та Закону №504/96-ВР, якими передбачено право працівника у разі звільнення на виплату грошової компенсації за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки, що підтверджено рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин 2, 3 статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб).

Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, особа має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку, адже це суперечить суті та гарантіям, як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Стаття 45 Конституції України гарантує кожному, хто працює, право на відпочинок. Така конституційна гарантія створює для роботодавця безумовний обов`язок забезпечити реалізацію права працівника на відпочинок не лише шляхом його декларування (як, наприклад, затвердження графіків відпусток), а й через безпосереднє видання наказів про відпустку у передбачений законодавством спосіб та термін. Невиконання роботодавцем цього обов`язку з будь-яких причин, не може створювати для працівника негативні наслідки, зокрема щодо позбавлення гарантованих Конституцією України днів відпочинку під час оплачуваної щорічної відпустки. Для забезпечення дотримання цієї конституційної гарантії законодавець передбачив можливість перенесення відпусток на інший період або компенсації у вигляді грошових виплат.

З огляду на відсутність в спеціальному законодавстві, яке регулює умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу ДБР, чіткої регламентації питання невикористаних днів відпустки за попередні роки, Верховний Суд у постановах від 14.11.2024 у справі №420/3971/23 та у справі №380/16768/22 підтримав застосування до спірних правовідносин загальних норм трудового законодавства, зокрема КЗпП України та Закону №504/96-ВР.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постановах від 29.11.2024 у справі №560/19513/23, від 05.12.2024 у справі №160/13485/23, від 21.01.2025 у справі №400/11565/23.

Таким чином, доводи апеляційної скарги відповідача-1, що Положення № 1333 повністю врегульовує питання компенсації невикористаних відпусток за попередні роки, а норми загального трудового законодавства не можуть застосовуватися при вирішенні цих правовідносин, є необґрунтованими.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачі протиправно не нараховували та не виплачували позивачеві грошове забезпечення та одноразову грошову допомогу при звільнення із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2023 у розмірі 2684 грн, на 01.01.2024 та на 01.01.2025 у розмірі 3028 грн, встановленого абзацом 4 частини першої статті 7 Законів України про Державний бюджет України на 2023, 2024 та 2025 роки, а порушене право позивача підлягає відновленню шляхом зобов`язання відповідачів нарахувати та виплати грошове забезпечення, у тому числі одноразової грошової допомоги при звільненні, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленим на 01.01.2023 у розмірі 2684 грн, з 01.01.2024 та з 01.01.2025 у розмірі 3028,00 грн, з урахуванням раніше виплачених сум. Колегія суддів також вважає обґрунтованим та правильним висновок суду першої інстанції про те, що при звільненні зі служби з Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області ОСОБА_1 протиправно не нарахували та не виплатили грошову компенсацію за невикористану ним щорічну відпустку за 2023 рік.

Щодо покликання відповідачів на пропущення позивачем строку звернення до суду, оскільки у разі незгоди із порядком визначення посадового окладу чи застосуванням відповідної розрахункової величини для обчислення грошового забезпечення позивач об`єктивно повинен був дізнатися про можливе порушення свого права в момент отримання відповідних виплат, а не після направлення адвокатських запитів через значний проміжок часу, то перевіряючи правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права в частині застосування до спірних правовідносин строку звернення до суду з позовом, колегія суддів зазначає, що питання дотримання строку звернення до суду було вирішено ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 02.06.2026 у цій справі.

За змістом частин першої та другої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).

Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України при тлумаченні норми ст. 233 КЗпП України виходив з того, що право на отримання заробітної плати повинно бути гарантоване незалежно від строку. Таким чином, у цій статті КЗпП України встановлена додаткова гарантія для осіб, що звертаються до суду з вимогами про стягнення заробітної плати.

Таким чином, строки звернення до суду із позовом про нарахування та виплату грошового забезпечення та його складових частин до 19.07.2022 не застосовувалися.

Законом України № 2352-IX від 01.07.2022 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин” (далі - Закон №2352-IX ) внесені зміни до норм КЗпП України.

Зокрема, частини 1 і 2 ст. 233 КЗпП України викладені в новій редакції, згідно з якою працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (ч.1).

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (ч. 2).

Згідно з новою редакцією ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

Закон № 2352-IX набрав чинності 19.07.2022.

Отже, з 19.07.2022 положеннями ст. 233 КЗпП України встановлено 3-місячний строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, який починає свій відлік з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Характерною особливістю спірних правовідносин є те, що позивач просить перерахувати грошове забезпечення за період, який охоплює часові проміжки після внесення змін до статті 233 Кодексу законів про працю України (19.07.2022).

Верховний Суд у постанові від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 дійшов висновку, що: "Якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин”, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин”). З урахуванням пункту 1 глави XIX “Прикінцеві положення” КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року."

Крім того, на переконання Верховного Суду у складі cудової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду (постанова від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23) початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову (у частині вимог за період з 19.07.2022 по 19.05.2023) слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що, у цій справі, відбулося шляхом вручення грошового атестата (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні).

Позивач звільнений зі служби в Бюро економічної безпеки України 17.12.2025 на підставі наказу Територіального управління БЕБ у Львівській області від 12.12.2025 № 47-к/ДСК

Предметом спору є виплати, що належать позивачу за час проходження служби, а також виплати, нараховані йому при звільненні.

Отже, оскільки позивач на момент звернення до суду перебував у статусі звільненої особи, а предметом позову є саме виплати, що належать працівникові у зв`язку зі звільненням та за час служби, до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 2 ст. 233 КЗпП України.

Для правильного вирішення питання дотримання позивачем строку звернення до суду з позовними вимогами, що охоплюють період з 14.03.2023 по 25.10.2023, з 26.10.2023 по 17.12.2025 слід з`ясувати наявність/відсутність у відповідача документального підтвердження ознайомлення позивача у травні 2025 року (отримання відповіді від відповідача) з розміром нарахованого та виплаченого у спірному періоді грошового забезпечення, як-то докази направлення/видачі розрахункових листів, довідок про грошове забезпечення тощо.

Із пояснень позивача та матеріалів справи слідує, що при звільненні 17.12.2025 грошовий атестат, як і будь-яке інше письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, позивачу видані не були.

Доказів вручення позивачу такого повідомлення відповідачем до матеріалів справи не подано.

З метою отримання документально підтвердженої інформації про нараховані та виплачені йому при звільненні суми позивач направив письмові запити.

Інформацію про розмір посадового окладу за період з березня 2023 року по жовтень 2023 року дізнався з інформації наданої Територіальним управлінням БЕБ у Волинській області від 05.01.2026 № 1 та довідки від 05.01.2026 № 1 про нараховані суми грошового забезпечення та утримані податки з 14.03.2023 по 26.10.2023.

У відповідь на адвокатський запит від 07.01.2026 Територіальне управлінням БЕБ у Львівській області листом від 09.01.2026 надало грошовий атестат № 13 старшого лейтенанта ОСОБА_1 .

Отже, саме у січні 2026 року позивач був належно проінформований про види та розміри усіх складових грошового забезпечення, які він отримував (є моментом з якого позивач мав дізнатись про порушення його прав, та відліку часу для звернення за захистом свої прав до суду).

Доказів, які б спростовували вказане вище, відповідачі суду не надали.

Щодо покликання відповідача-2 на те, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, оскільки ОСОБА_1 обіймав посаду старшого детектива Територіального управління БЕБ у Волинській області, є суб`єктом на якого поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції», і його посада віднесена до посад, які передбачають зайняття відповідального та особливо відповідального становища, у зв`язку з чим справа має розглядатися в загальному позовному провадженні з викликом сторін, то колегія суддів зазначає про таке.

Верховний Суд у постанові від 26.05.2022 у справі №640/594/20 дійшов таких висновків: у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина шоста статті 12 КАС України), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 12 КАС України) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 КАС України); якщо справа не належить до справ незначної складності у розумінні частини шостої статті 12 КАС України, це не забороняє її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження, як і не вимагає, щоб такий розгляд відбувався за виключно за правилами загального позовного провадження (крім випадків, передбачених у частині четвертій статті 257 КАС України; за відсутності імперативних вимог до порядку розгляду справи (спрощеного або загального) презюмується, що суд розглядає (усі) адміністративні справи за правилами спрощеного позовного провадження; водночас, з урахуванням вимог, встановлених у частині третій статті 257 КАС України, суд може прийняти рішення про розгляд певної справи (яку дозволено розглядати у порядку спрощеного позовного провадження) за правилами загального позовного провадження; скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд з підстави, встановленої пунктом 2 частини другої статті 353 КАС України, стосується тих випадків, коли суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, щодо якої процесуальний закон містить імперативні вимоги про розгляд за правилами загального позовного провадження.

Тільки те, що ця справа не є справою незначної складності ще не визначає процедури її розгляду (тобто за правилами загального позовного провадження). Зважаючи на положення частини четвертої статті 12, частини четвертої статті 257 КАС України, прямої заборони розглядати цю справу у порядку спрощеного провадження, немає. Скоріш навпаки, адже за відсутності у процесуальному законі вказівки (прямої чи опосередкованої) на необхідність розгляду справи (з огляду на її категорію) тільки за правилами загального позовного провадження, суду дозволено розглядати цю справу за правилами спрощеного позовного провадження (відповідно до частини другої статті 257 КАС України).

Аналіз частини другої статті 12 та частини другої статті 257 КАС України дає підстави для висновку, що крім малозначних справ у порядку спрощеного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, за винятком справ, які обов`язково мають бути розглянуті в порядку загального позовного провадження. Перелік справ, що не можуть розглядатися у порядку спрощеного позовного провадження, визначено у частині четвертій статті 12 та частині четвертій статті 257 КАС України.

Отже, оскільки ця справа не належить до справ незначної складності у значенні пункту 1 частини шостої статті 12 КАС України, однак заборони для її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження відсутні, тому враховуючи також передбачені частиною третьою статті 257 КАС України обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про можливість розгляду цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження (вказані висновки суду відповідають правовій позиції, викладеній у постановах Верховного Суду від 22.07.2021 у справі №460/6542/20, від 27.01.2022 у справі №640/15957/20, від 30.06.2022 у справі №640/27145/20, від 28.02.2023 у справі №480/7097/20 та ін.).

ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права.

Інші доводи та доповнення апеляційних скарг фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянтів з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.

Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також згідно п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

В силу вимог статті 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право: залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно із статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення, з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують, тому апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Відповідно до приписів статті 139 КАС України понесені судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги необхідно покласти на апелянтів.

Керуючись статтями 139, 242, 292, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Територіального управління Бюро економічної безпеки у Львівській області та Територіального управління Бюро економічної безпеки України у Волинській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 червня 2026 року у справі № 380/890/26 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її складення.

Головуючий суддя В. М. Валюх

судді Н. В. Бруновська

Р. Б. Хобор