Постанова від 30 серпня 2026 р. у справі №260/10151/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 260/10151/25 пров. № А/857/16901/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Заверухи О.Б.,

суддів Гінди О.М., Онишкевича Т.В.,

розглянувши в електронній формі у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційні скарги Державної міграційної служби України та Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області та Мукачівського відділу №1 Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

суддя (судді) в суді першої інстанції – Дору Ю.Ю.,

час ухвалення рішення – не зазначено,

місце ухвалення рішення – м. Ужгород,

дата складання повного тексту рішення – не зазначено,

В С Т А Н О В И В:

17 грудня 2025 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області та Мукачівського відділу №1 Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області в якому просила: визнати протиправним та скасувати наказ Державної міграційної служби України від 19.11.2025 № 1/ап «Про визнання недійсними протиправних адміністративних актів щодо надання дозволів на імміграцію та посвідок на постійне проживання повністю»; зобов`язати Мукачівський відділ № 1 Головного управління ДМС України в Закарпатській області відновити правовий статус в Україні відповідно до норм діючого законодавства України та надати дозвіл на імміграцію; зобов`язати ГУ ДМС України у Закарпатській області видати посвідку на проживання відповідно до рішення Мукачівського відділу № 1 Головного управління ДМС України в Закарпатській області про надання дозволу на імміграцію.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що Головним управлінням Державної міграційної служби України було надано дозвіл на імміграцію в Україну, на підставі чого було видано посвідку на постійне проживання до 09.05.2034 року. Надалі, вона отримала лист від відповідача у якому повідомлено про визнання недійсною посвідки від 24 листопада 2025 року, при цьому, у даному листі не вказано мотивів та документів на яких грунтується дане рішення відповідача.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2026 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Державної міграційної служби України від 19.11.2025 № 1/ап «Про визнання недійсними протиправних адміністративних актів щодо надання дозволів на імміграцію та посвідок на постійне проживання» ОСОБА_1 . Зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області в особі Мукачівського відділу № 1 повторно розглянути питання щодо правомірності та підтвердження дії дозволу на імміграцію ОСОБА_1 № 21114200097492 від 10.10.2024 з урахуванням правової оцінки суду. Зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області повторно розглянути питання щодо оформлення та підтвердження дії посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 № НОМЕР_1 від 15.11.2024 на підставі результатів повторного розгляду питання щодо дозволу на імміграцію та з урахуванням правової оцінки суду.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що Державна міграційна служба України визнала недійсними дозвіл на імміграцію та посвідку на постійне проживання позивачки з порушенням установленої законом процедури, зокрема без належного повідомлення її про розгляд цього питання та без урахування обставини її шлюбу з громадянином України понад два роки. Суд першої інстанції також врахував, що позивач раніше отримувала дозвіл на імміграцію та посвідки на проживання саме на підставі шлюбу.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що суд першої інстанції під час розгляду справи не врахував порушення позивачем та самим органом міграційного законодавства під час надання дозволу на імміграцію. Вказує, що позивач – громадянка рф звернулася за дозволом на імміграцію у період дії постанови КМУ № 1232, яка в умовах воєнного стану передбачала особливий порядок надання міграційних послуг громадянам рф, а фактично дозвіл їй було надано всупереч цим обмеженням. У зв`язку з цим вважає виданий дозвіл та посвідку незаконними й такими, що могли бути скасовані в порядку адміністративного провадження. Крім того, посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки позивач сформулювала альтернативні позовні вимоги («або»), які стосуються різних правовідносин, підстав та нормативного регулювання і тому не відповідають вимогам статті 160 КАС України. Також вважає, що суд неправильно застосував норми матеріального права, не врахував положення Закону України «Про імміграцію», постанови КМУ № 1232 та Закону України «Про адміністративну процедуру», а також помилково визнав за позивачем легітимні очікування на збереження незаконно наданого дозволу.

Також не погодившись з прийнятим рішенням, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що суд не врахував заперечення відповідача щодо нечіткості та альтернативності збільшених позовних вимог, які, на думку скаржника, не відповідали вимогам статті 160 КАС України. По суті спору стверджує, що дозвіл на імміграцію позивачу був наданий незаконно, оскільки на час звернення діяли встановлені постановою КМУ № 1232 особливості надання адміністративних послуг громадянам рф в умовах воєнного стану. Відтак, вважає правомірним визнання недійсними дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, оскільки діяла в межах наданих законом повноважень та з метою відновлення законності і захисту публічного інтересу.

Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження) (п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України).

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи, доводи апеляційних скарг, відзиву на апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є громадянкою російської федерації.

18 грудня 2018 році ОСОБА_1 уклала шлюб з громадянином України ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 .

Після укладення шлюбу позивач отримала дозвіл на імміграцію та посвідку на тимчасове проживання, видану ГУ ДМС України у Закарпатській області на підставі шлюбу.

В матеріалах справи наявні копії посвідок на тимчасове проживання № НОМЕР_3 від 14.12.2020 р. до 11.12.2021 р.; № 800259014 від 02.12.2021 р. до 01.12.2022 р.; № 800295622 від 21.12.2022 р. до 21.12.2023 р.; № 800312502 від 11.12.2023 р. до 08.12.2024 р.

Позивач звернулась до Мукачівського відділу № 1 ГУ ДМС України в Закарпатській області з питанням оформлення постійного місця проживання на підставі шлюбу. Однак через маму, яка народилась на території України, позивач звернулась до відділу державної реєстрації актів цивільного стану у місті Мукачеві Мукачівського району Закарпатської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції та отримала Витяг з ДРАЦС громадян про державну реєстрацію народження № 00043944186 від 07.03.2024 р.. Пізніше, звернулась для отримання дозволу на імміграцію за територіальним походженням і пізніше було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію за територіальним походженням.

Надалі, позивач, отримавши дозвіл на імміграцію звернулась до Головного управління ДМС України у Закарпатській області для отримання посвідки на постійне проживання. На підставі дозволу на імміграцію їй було видано посвідку на постійне проживання № НОМЕР_1 від 15.11.2024 року на період до 15.11.2034.

Однак, листом-повідомленням від ДМС України від 24.11.2025 № 8.1-12685/2-25 позивача повідомлено про визнання недійсною її посвідки та Витяг з наказу ДМС України № 1/ап від 19.11.2025 р. про визнання недійсними протиправних адміністративних актів щодо надання дозволів на імміграцію та посвідок на постійне проживання.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог в частині: визнання протиправним та скасовання наказу Державної міграційної служби України від 19.11.2025 № 1/ап «Про визнання недійсними протиправних адміністративних актів щодо надання дозволів на імміграцію та посвідок на постійне проживання» ОСОБА_1 ; зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області в особі Мукачівського відділу № 1 повторно розглянути питання щодо правомірності та підтвердження дії дозволу на імміграцію ОСОБА_1 № 21114200097492 від 10.10.2024 з урахуванням правової оцінки суду; зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області повторно розглянути питання щодо оформлення та підтвердження дії посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 № НОМЕР_1 від 15.11.2024 на підставі результатів повторного розгляду питання щодо дозволу на імміграцію та з урахуванням правової оцінки суду.

Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI (далі – Закон № 3773) іноземець – це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Згідно із частиною першою статті 3 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до частини першої статті 4 Закону № 3773-VI іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закон України «Про імміграцію» від 07.06.2021 № 2491-III (далі – Закон № 2491-III).

Статтею 1 Закону № 2491-III визначено, що імміграція – це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант – іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію – рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

За приписами частини першої статті 3 Закону № 2491-III, правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до пункту 3 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженим постановою Кабінету міністрів України від 20 серпня 2014 р. № 360 (далі – Положення № 360), основними завданням Державної міграційної служби України є, зокрема, реалізація державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Згідно з підпунктом 33 пункту 4 Положення № 360 ДМС відповідно до покладених на неї завдань здійснює відповідно до закону державний контроль за дотриманням законодавства у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів у передбачених законодавством випадках, притягає порушників до адміністративної відповідальності.

Відповідно до п. 1.1 та 2.4. Положення про Департамент у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України, затвердженого наказом Державної міграційної служби України від 10.05.2016 № 90 Департамент у справах іноземців та осіб без громадянства є самостійним структурним підрозділом апарату Державної міграційної служби України, одним з основних завдань якого є координація та контроль за роботою територіальних органів та територіальних підрозділів Державної міграційної служби України з питань надання дозволу на імміграцію, оформлення та видачі посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, продовження іноземцям та особам без громадянства строку перебування на території України.

Згідно з ст. 86 Закону України «Про адміністративну процедуру», якою регламентовані загальні вимоги відкликання або визнання недійсним адміністративного акту, визначено, що адміністративний орган приймає рішення про відкликання або визнання недійсним адміністративного акта для відновлення законності та/або захисту публічних інтересів у випадках та порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 46 Закону України «Про адміністративну процедуру» адміністративний орган розпочинає адміністративне провадження за власною ініціативою на його власний розсуд, крім випадку, якщо згідно із законом адміністративний орган зобов`язаний ініціювати та розпочати адміністративне провадження.

Адміністративний акт відкликається або визнається недійсним шляхом прийняття адміністративного акта відповідно до Закону України «Про адміністративну процедуру».

Згідно ст. 87 Закону України «Про адміністративну процедуру» адміністративний акт є правомірним, якщо він прийнятий компетентним адміністративним органом відповідно до закону, що діяв на момент прийняття акта, тому протиправним є адміністративний акт, що не відповідає вимогам, визначеним частиною першою цієї статті, зокрема, порушує норми матеріального права.

Статтею 89 Закону України «Про адміністративну процедуру» передбачено, що протиправний адміністративний акт визнається недійсним, у тому числі із зворотною дією в часі (тобто з дня набрання чинності попереднім адміністративним актом), якщо інше не передбачено законом.

Протиправний адміністративний акт може бути визнано недійсним протягом трьох місяців з дня, коли адміністративному органу стало відомо про факти, що можуть бути підставою для визнання адміністративного акта недійсним, але не пізніше трьох років з дня прийняття адміністративного акта, а щодо адміністративного акта, який потребує виконання, - не пізніше трьох років з дня завершення його виконання.

Статтею 6 Закону України «Про імміграцію», зокрема, визначено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів відносяться, зокрема, організація роботи з прийняття заяв разом із визначеними Законом України «Про імміграцію» документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; організація роботи з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, у тому числі перевірку обставин, визначених статтею 41 Закону України «Про імміграцію», відсутності підстав для відмови у його наданні, надсилає запити до заінтересованих органів державної влади з метою отримання інформації про наявність/відсутність підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію; організація роботи з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видачі копій цих рішень особам, яких вони стосуються.

Згідно з п. 73 Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321, передбачено, що посвідки на постійне проживання, видані з порушенням вимог законодавства, визнаються недійсними за наказом ДМС.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 9 Закону № 2491-III заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Згідно частини другої статті 9 Закону № 2491-ІІІ заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.

У той же час, положення частини п`ятої статті 9 Закону № 2491-III передбачають, що для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

За приписами пункту 4 частини сьомої статті 9 вказаного Закону, крім зазначених документів подаються для осіб, зазначених у пункті 4 частини другої та у пункті 1 частини третьої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з громадянином України.

Частинами десятою - одинадцятою статті 9 Закону № 2491-III передбачено, що у разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.

Пунктом 11 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» передбачено, що право на отримання дозволу на імміграцію мають особи, зазначені в частинах четвертій - дванадцятій статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», за умови безперервного проживання на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання протягом останніх п`яти років.

Пунктом 3 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» визначено, що право на отримання дозволу на імміграцію мають особи, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням (крім осіб, які раніше перебували в громадянстві України).

Однак, з 24 лютого 2022 року Указом Президента України від 24.02.2022 № 64 «Про введення воєнного стану в Україні», який затверджено Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан.

09 листопада 2022 року набрала чинності Постанова № 1232 «Деякі питання надання Державною міграційною службою адміністративних послуг в умовах воєнного стану» (далі – Постанова № 1232), яку прийняв Кабінет Міністрів України від 01 листопада 2022 року.

Відповідно до п. 1, 2 Постанови № 1232 у період воєнного стану та протягом 30 календарних днів з дня його припинення або скасування надання територіальними органами/територіальними підрозділами Державної міграційної служби адміністративних послуг громадянам російської федерації здійснюється з урахуванням визначених особливостей, а саме згідно до абз. 3 п. 1 Постанови № 1232 у разі звернення громадянина російської федерації із заявою про оформлення дозволу на імміграцію, продовження строку перебування, оформлення посвідок на постійне проживання, оформлення (у тому числі замість втрачених або викрадених) та обмін посвідок на тимчасове проживання територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС інформує про відмову в прийнятті документів до набрання чинності законом щодо врегулювання відносин за участю осіб, пов`язаних з державою-агресором.

Зазначені у пункті 1 цієї постанови обмеження не поширюються на: осіб, що мають законні підстави для оформлення дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, передбачені пунктами 4, 6, 9 та 10 частини другої та пунктами 1, 2 та 4 частини третьої статті 4 Закону України “Про імміграцію”;

Отже, судом першої інстанції встановлено, що починаючи з 2022 року позивачу видана посвідка на тимчасове проживання 21 грудня 2022 року та дійсна до 21 грудня 2023 року, пізніше їй видано посвідку на тимчасове проживання 11 грудня 2023 року та дійсна до 08 грудня 2024 року.

Враховуючи вищенаведене та те, що відповідно до постанови № 1232 підрозділ ДМС не проінформував позивача щодо розгляду питання щодо неї, розглянув таке питання без її відома, що призвело до порушення вимог ст. 4, 12, 17 Закону України «Про адміністративну процедуру», що призвело до порушення процедури та порушення прав позивача, наслідком чого було видано протиправний наказ відповідача 1 ДМС України від 19.11.2025 р. № 1/ап.

Згідно із частиною 1 статті 4 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Підпунктом 1 частини 3 статті 4 Закону регламентовано, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Відповідно до підпункту 3 пункту 2 Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС – стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами поза квотової категорії, а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.

Суд першої інстанції правильно встановив, що 18 грудня 2018 році ОСОБА_1 уклала шлюб з громадянином України ОСОБА_2 , після чого отримала дозвіл на імміграцію та посвідку на тимчасове проживання на підставі шлюбу та поновлювала їх протягом п`яти років.

У 2024 році позивач отримала посвідку на постійне проживання № НОМЕР_1 від 15 листопада 2024 року, яка була дійсною зі строком до 08 грудня 2024 року за наявністю підстав територіального походження.

Державною міграційною службою України не було враховано при винесенні оскаржуваного наказу від 19.11.2025 того факту, що позивач одружена з громадянином України понад два роки.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що слід задовольнити позовну вимогу позивача про визнання протиправним та скасувати наказ Державної міграційної служби України від 19.11.2025 № 1/ап «Про визнання недійсними протиправних адміністративних актів щодо надання дозволів на імміграцію та посвідок на постійне проживання» щодо ОСОБА_1 .

Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки, позовна вимога щодо Державної міграційної служби України визнана протиправною, то відповідно позовні вимоги щодо зобов`язання Мукачівського відділу № 1 Головного управління ДМС України у Закарпатській області повторно розглянути питання щодо правомірності та підтвердження дії дозволу на імміграцію ОСОБА_1 та зобов`язання Головного управління ДМС України у Закарпатській області повторно розглянути питання щодо оформлення та підтвердження дії посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 на підставі результатів повторного розгляду питання щодо дозволу на імміграцію з урахуванням правової оцінки суду, теж підлягають задоволенню.

Крім того, враховуючи те, що позовна вимога про визнання протиправним та скасування наказу відповідача 1 від 19.11.2025 р. № 1/ап підлягає задоволенню, то позовна вимога про визнання протиправними дій, щодо визнання недійсним дозволу на імміграцію ОСОБА_1 від 10.10.2024 р. та недійсною довідки на постійне проживання від 15.11.2024 р. та зобов`язання знятися із реєстрації, здати посвідку і покинути територію не підлягає задоволенню оскільки такі дії були реалізовані шляхом видання оспорюваного наказу від 19.11.2025 р. , а такий наказ судом визнано протиправним та скасованим у межах даної справи, чим відновлено порушене право позивача.

Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні альтернативної позовної вимоги позивача про усунення наслідків протиправного рішення та повторного розгляду питання позивачки, а саме: «У разі, якщо суд дійде висновку про неможливість підтвердження правомірності надання ОСОБА_1 дозволу на імміграцію за територіальним походженням, то зобов`язати Головне управління ДМС України у Закарпатській області: 1) усунути наслідки протиправного рішення та відновити правовий статус позивача шляхом визнання чинною посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_4 від 11.12.2023 року, виданої на підставі шлюбу, або, у разі необхідності, 2) повторно розглянути питання щодо оформлення та/або продовження посвідки на тимчасове проживання ОСОБА_1 за шлюбом, з урахуванням правової оцінки суду, принципу правової визначеності та недопустимості погіршення правового становища особи», враховуючи те, що до задоволенню підлягають позовні вимоги про повторний розгляд відповідачем 2 та відповідачем 3.

Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Таким чином, доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд –

УХВАЛИВ:

Апеляційні скарги Державної міграційної служби України та Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2026 року у справі № 260/10151/25 – без змін.

Постанову разом із паперовими матеріалами справи надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя О. Б. Заверуха

судді О. М. Гінда

Т. В. Онишкевич