Постанова від 30 серпня 2026 р. у справі №380/5669/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

головуючий суддя у першій інстанції: Кондратюк Ю.С.

31 серпня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/5669/26 пров. № А/857/34231/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Бруновської Н.В.

суддів: Валюха В.М., Хобор Р.Б.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 травня 2026 року у справі № 380/5669/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,–

В С Т А Н О В И В:

27.03.2026р. ОСОБА_1 звернувся з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), у якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність щодо нарахування та виплати середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 22.10.2024р. - 27.02.2026р. (включно);

- зобов`язати нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 22.10.2024р. - 27.02.2026р., але не більше як за шість місяців.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 20.05.2026р. позов задоволено.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду в частині задоволених позовних вимог, апелянт Військова частина НОМЕР_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.

Апелянт просить суд, Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20.05.2025р. скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в органах Державної прикордонної служби України.

Згідно наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 24 жовтня 2024 року № 1442-ОС видно, що виключено із списків особового складу загону та всіх видів забезпечення штаб-сержанта ОСОБА_1 .

При звільненні, позивачу не виплачене належне грошове забезпечення.

27.02.2026р. на виконання Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.02.2025р. у справі № 380/718/25 ІНФОРМАЦІЯ_3 здійснив виплату грошового забезпечення на загальну суму 84345,94 грн., що підтверджується випискою по надходженню по картці/рахунку АТ КБ «ПРИВАТБАНК» .

ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч.1 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. № 2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

В п.2, п.4 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» видно, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

ч.2 ст.24 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (в редакції на час виключення позивача зі списків) передбачено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.

Із змісту п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008, визначено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

ч.1 ст.116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до ч.1,ч.2 ст.117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Верховний Суд у постанові від 30 квітня 2020 року (справа №805/4458/17-а), дійшов висновків, що ч.1 ст.117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає. Тобто, істотними є факт невиплати належних працівникові сум при звільненні та факт остаточного розрахунку з ним. Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом ч.2 ст.117 КЗпП, має право на відшкодування, передбаченого в цій статті, якщо спір буде вирішено на його користь. Якщо ж вимоги працівника задоволено частково, то розмір відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд. В останньому випадку суму заборгованості із заробітної плати, а також суму відшкодування за час затримки її виплати визначає суд, враховуючи, з-поміж іншого, такі чинники для його (відшкодування) визначення, як розмір спірної суми, яка підлягає стягненню, істотності цієї частки порівняно з середнім заробітком, інших обставин, які у кожній конкретній ситуації мають значення для визначення розміру відшкодування.

26.02.2020р. Велика Палата Верховного Суду у справі №821/1083/17 дійшла висновку про те, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у справі №821/1083/17 зазначила про те, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Задля забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів колегія суддів враховує позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.02.2020р. у справі № 821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені існуючі доти підходи до застосування приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України. На такому підході до досягнення зазначеної мети наголосила Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 30.01.2019р. у справі № 755/10947/17, в якій зазначено, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Подібним чином Верховний Суд діяв, приміром, під час розгляду справ №260/1754/23 (постанова від 23.05.2024р.), № 460/10582/21 (постанова від 02.12.2023р.), № 560/11489/22 (постанова від 28.06.2023р.), у яких порушувалося питання про застосування правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 04.12.2019р. у справі № 825/742/16 та під час розгляду справи № 420/11416/23 (постанова від 15.02.2024р.), у якій Верховним Судом надавалась оцінка правильності застосування судом апеляційної інстанції приписів ст.117 Кодексу законів про працю України з покликанням на висновки Верховного Суду щодо застосування вказаної норми, викладених у постанові від 04.12.2019р. у справі № 825/742/16.

У Рішенні від 15.10.2013р. № 9-рп/2013 Конституційний Суд України зазначив, зокрема, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

На думку Конституційного Суду України, спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.

За текстом цього Рішення, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Це право працівника відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим конституційного принципу верховенства права та не порушує балансу прав і законних інтересів працівників і роботодавців.

Отже, станом на день виключення позивача зі списків та всіх видів забезпечення суб`єкт владних повноважень не провів з ним розрахунок у повному обсязі.

Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Положенням № 1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, індексації грошового забезпечення чи проіндексованої вихідної допомоги) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

ст.117 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ, що діє на час звернення позивача до суду) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Наведена редакція ст.117 КЗпП України набрала законної сили з 19 липня 2022 року.

Варто зауважити, що ст.117 КЗпП України діяла і до цього часу (до змін введених Законом №2352-ІХ) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні указаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Водночас з 19 липня 2022 року ст.117 КЗпП України діє у чинній її редакції, якою передбачено, що час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Обчислення середнього заробітку проводиться згідно з вимогами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100 (далі – Порядок №100).

Відповідно до п.2 розділу ІІ Порядку №100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Як встановлено п.8 розділу VI Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

За змістом п.7 Порядку №260, розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

Як видно із змісту витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 24 жовтня 2024 року № 1442-ОС виключено із списків особового складу загону та всіх видів забезпечення штаб-сержанта ОСОБА_1 з 21.10.2024р. (а.с. 11).

При звільненні, позивачу не виплачене належне грошове забезпечення.

27.02.2026р. на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.02.2025р. у справі № 380/718/25 відповідач здійснив виплату грошового забезпечення на загальну суму 84345,94 грн., що підтверджується випискою по надходженню по картці/рахунку АТ КБ «ПРИВАТБАНК» (а.с. 7).

Таким чином, при розрахунку суми середнього заробітку, який належить до виплати, суд першої інстанції правомірно застосував норми ст.117 КЗпП України у редакції чинній на момент ухвалення рішення, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями.

Так, часом затримки розрахунку при звільненні є період з 22.10.2024р. (наступний день після звільнення) - 26.02.2026р. (день, що передував остаточному розрахунку при звільненні).

Обмежений 6 місяцями період у цьому спорі є з 22.10.2024р. - 21.04.2025р., що становить 182 дні.

Відповідно до наданої довідки про розмір середнього грошового забезпечення, грошове забезпечення позивача за два повних місяці служби перед звільненням (за серпень 2024 - вересень 2024 року) становить 48999,40 грн. (24499,70 грн. + 24499,70 грн.), тобто середньоденне грошове забезпечення позивача складає 803,27 грн. (48999,40 грн. /61 день).

Таким чином, середній заробіток за весь час затримки розрахунку за період з 22.10.2024р. - 21.04.2025р. становить: 803,27 грн. х 182 дні = 146195,14 грн.

При цьому, суд враховує, що виплачена позивачу заборгованість по заробітній платі становить 84345,94 грн., тобто частка такої заборгованості у сумі виплаченого грошового забезпечення становить 16,35 % ((84345,94 грн / 515733,89 грн) х 100).

З огляду на очевидну не співмірність суми середнього заробітку позивача за весь час затримки розрахунку при звільнені зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, апеляційним суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення належних при звільненні позивача виплат в розмірі - 23902,90 грн (146195,14 грн х 16,35 %).

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки суб`єкт владних повноважень в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) діяв не у спосіб визначений законами та Конституцією України.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.

Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, п.29).

Також згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

В ст.242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

ст.316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Із врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було, тому, відсутні підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд-

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України – залишити без задоволення, а Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 травня 2026 року у справі № 380/5669/26 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Н. В. Бруновська

судді В. М. Валюх

Р. Б. Хобор