Постанова від 30 серпня 2026 р. у справі №620/2155/26 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 620/2155/26 Суддя (судді) першої інстанції: Оксана ТИХОНЕНКО

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Ключковича В.Ю.

Суддів: Вівдиченко Т.Р., Кузьмишиної О.М.,

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області № 254150027493 від 16.12.2025 року про відмову у призначенні пенсії за вислугу років, у частині не зарахування до спеціального стажу періоду роботи з 05.08.1991 року по 29.01.1996 року, який підтверджуються копією трудової книжки НОМЕР_1 від 05.08.1991 року, та дає право на пенсію за вислугу років відповідно до п.2-1 прикінцевих положень Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” та пункту “е” ст. 55 Закону України “Про пенсійне забезпечення”;

- зобов`язати Головне управління ПФУ в Одеській області повторно розглянути заяву про призначення пенсії за вислугу років з 16.12.2025 року, відповідно до п.2-1 прикінцевих положень Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” та пункту “е” ст. 55 Закону України “Про пенсійне забезпечення”, зарахувавши до спеціального стажу роботи період з 05.08.1991 року по 29.01.1996 року, який підтверджуються копією трудової книжки НОМЕР_2 від 05.08.1991 року, на посаді фармацевта аптеки № 156 м. Чернігова у урахуванням правових висновків суду по даній справі.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області № 254150027493 від 24.12.2025 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за вислугу років від 16.12.2025 відповідно до п.2-1 прикінцевих положень Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” та пункту “е” ст. 55 Закону України “Про пенсійне забезпечення”, зарахувавши до спеціального стажу роботи період з 05.08.1991 по 29.01.1996 згідно трудової книжки НОМЕР_2 від 05.08.1991 на посаді фармацевта аптеки № 156 м. Чернігова з урахуванням правової оцінки наданої судом у рішенні.

Суд вказав про те, що не зарахування до спеціального стажу позивача періоду роботи з 05.08.1991 по 29.01.1996, що зазначені в трудовій книжці серії НОМЕР_2 носить формальний характер і не відповідає вимогам пенсійного законодавства, що свідчить про те, що відповідачем не було забезпечено розгляду поданої позивачем заяви про призначення пенсії за вислугу років шляхом всебічного, повного та об`єктивного розгляду всіх поданих документів.

Таким чином, суд дійшов висновку, що за наявності у позивача стажу, як працівника охорони здоров`я станом на 11.10.2017 – понад 25 років, відповідач протиправно прийняв рішення № 254150027493 від 16.12.2025 року про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Чернігівського окружного адміністративного суду 25.05.2026 по справі №620/2155/26, постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ; справу розглянути без участі представника Головного управління.

Апелянт посилається на те, що рішення постановлене з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильних висновків по справі та повинно бути скасовано. При прийнятті оскаржуваного рішення суду від 25.05.2026 судом першої інстанції проігноровано той факт, що пунктом «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Крім того, апелянт зазначає про те, що при винесені рішення від 25.05.2026 судом першої інстанції не взято до уваги, що право на пенсію за вислугу років мають особи після досягнення віку встановленого ст. 55 ЗУ №1788, та які станом на 11.10.2017 року мають необхідний стаж роботи за спеціальністю від 25 до 30 років. Тобто, після 11.10.2017 року не зараховується до спеціального стажу період роботи за спеціальністю, що дає право на пенсію за вислугу років.

Також апелянт вказав про те, що судом першої інстанції не враховано, що обов`язок в наданні достатнього пакету документів законодавець покладає виключно на позивача, а Головне управління не наділено повноваженнями у підтвердженні страхового стажу та заробітної плати, а лише у відповідності до п. 4.2 Порядку №22-1 досліджує, аналізує та перевіряє вже надані документи та виявляє їх неточності та розбіжності. Вказані обставини суперечать вимогам Порядку №637, п. 2.1. Порядку №22-1, ст. 24, 26, 40, 41 Закону №1058 та слугували підставою для прийняття рішення про відмову у призначенні пенсії за віком.

Враховуючи на викладені обставини в їх сукупності, апелянт вважає свої дії правомірними та такими, що ґрунтуються на Конституції та Законах України, а відтак позовна заява є безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню.

Також апелянт зазначив про те, що суди не вправі втручатися в діяльність державних органів, що застосовують надані їм у межах закону повноваження на власний розсуд, без необхідності узгодження в будь-якій формі своїх дій з іншими суб`єктами. Втручання в дискреційні повноваження суб`єкта влади виходить за межі завдань адміністративного судочинства. Відтак, задоволення наведених вище позовних вимог свідчитиме про вихід суду за межі завдань адміністративного судочинства та повноважень при прийнятті судового рішення. Отже, судом першої інстанції не було повно і всебічно з`ясовані обставини, оскільки в своєму рішенні суд не врахував всі вищезазначені факти, отже, порушено вимоги ст. 242 КАС України.

01.07.2026 позивач подав відзив на апеляційну скаргу.

Керуючись частинами 1 та 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з матеріалів справи, 16.12.2025 ОСОБА_1 звернулась до Пенсійного фонду України із заявою та необхідним пакетом документів про призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, чинній до 01.04.2015.

Вказана заява за принципом екстериторіальності розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області.

За результатами розгляду заяви Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області прийнято рішення від 24.12.2025 № 254150027493, яким позивачу відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до ст. 55 Закону, в зв`язку з відсутністю необхідного спеціального стажу станом на 10.10.2017 – 26 років 06 місяців.

У оскаржуваному рішенні вказано: вік заявника - 54 роки.

Пунктом 2-1 Прикінцевих положень Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” та пунктом “е” статті 55 Закону України “Про пенсійне забезпечення” передбачено призначення пенсій за вислугу років працівникам освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення за наявності спеціального стажу роботи за Переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на:

1 квітня 2015 року - не менше 25 років, 1 січня 2016 року - не менше 25 років 06 місяців, 10.10.2017 року - не менше 26 років 06 місяців.

Страховий стаж особи становить 34 роки 06 місяців 08 днів, спеціальний стаж роботи, який дає право на призначення пенсії за вислугу років станом на 10.10.2017 рік становить 21 рік 08 місяців 14 днів.

Результати розгляду документів, доданих до заяви: за доданими документами до страхового стажу зараховано всі періоди.

До спеціального стажу не зараховано: період роботи з 05.08.1991 по ... згідно трудової книжки НОМЕР_2 від 05.08.1991, оскільки відсутній запис про звільнення. Згідно акту перевірки від 28.10.2025 № 2500-0902-1/5958 та довідки про заробітну плату №1191/17.112 від 18.11.2025, оскільки відсутня інформація про перебування у відпустках без збереження заробітної плати та у декретних відпустках, а також відсутні дані на якій посаді працювала заявниця.

Враховуючи вищезазначене, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області прийнято рішення № 254150027493 від 24.12.2025 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до статті 55 Закону за відсутності необхідного спеціального стажу станом на 10.10.2017 - 26 років 06 місяців. Дата з якої особа матиме право на пенсійну виплату з 12.11.2034.

Вважаючи вказане рішення відповідача протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся за захистом своїх прав та інтересів до суду з цим позовом.

Переглядаючи справу за наявними у ній доказами, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

За приписами пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

Статтею 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII (далі – Закон № 1788-XI) визначено, що за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років; б) соціальні пенсії.

Згідно зі статтею 7 Закону № 1788-XI звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію.

Відповідно до статті 52 Закону № 1788-XI право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту «е» статті 55.

Пунктом «е» статті 55 Закону № 1788-XI (в редакції, чинній до 01.04.2015) було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

У подальшому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII (далі – Закон № 213), зокрема, підвищено спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію (абзаци перший - одинадцятий пункту «е» статті 55 Закону № 1788-XI), а Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII (далі – Закон № 911) встановлено як додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 55 років для осіб, зазначених у пункті «е» статті 55 Закону № 1788-XI.

Так, відповідно до внесених змін пунктом «е» статті 55 Закону № 1788-XII було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років. До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними, зокрема, такого віку: 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року.

У свою чергу, рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII.

При цьому, Конституційний Суд України зазначив, що зміни у сфері пенсійного забезпечення мають бути достатньо обґрунтованими, здійснюватися поступово, обачно й у заздалегідь обміркований спосіб, базуватися на об`єктивних критеріях, бути пропорційними меті зміни юридичного регулювання, забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й обов`язком захищати права людини, не порушуючи при цьому сутності права на соціальний захист.

Відповідно до статті 51 Закону № 1788-XI пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Тобто, у зазначеній нормі йдеться про роботи, які мають безпосередній вплив на здоров`я працівника і можуть призвести до втрати професійної працездатності (здатності виконувати роботу за професією) до настання віку, що дає право на пенсію за віком, а отже, до неможливості ефективно виконувати роботу без шкоди для власного здоров`я і безпеки оточуючих.

З наведеного випливає, що втрата професійної працездатності або придатності не пов`язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.

Конституційний Суд України вказав, що положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону № 1788-XI зі змінами, внесеними Законом № 911 у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті «а» статті 54 Закону № 1788-XI, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах «е», «ж» статті 55 Закону № 1788-XI, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.

Також Конституційний Суд України зазначив, що положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону № 1788-XI зі змінами, внесеними Законом № 213 щодо підвищення на п`ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави, з огляду на що, оспорювані положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону № 1788-XI зі змінами, внесеними Законом № 213, суперечать положенням статей 1, 3, 46 Основного Закону України.

Відповідно до пункту 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019 положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Отже, з 04.06.2019 при призначенні пенсії за вислугою років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-XII необхідно керуватися вказаною нормою у редакції до внесення змін Законом № 213 та Законом № 911.

З огляду на викладене, на день звернення позивача із заявою від 16.12.2025 про призначення пенсії за вислугу років, пунктом «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Як вбачається з оскаржуваного рішення від 24.12.2025 № 254150027493 стаж роботи по спеціальності (по 11.10.2017) становить 21 рік 08 місяців 14 днів.

За доданими позивачем документами до страхового стажу зараховано всі періоди. До спеціального стажу не зараховано: період роботи з 05.08.1991 по ... згідно трудової книжки НОМЕР_2 від 05.08.1991, оскільки відсутній запис про звільнення. Згідно акту перевірки від 28.10.2025 № 2500-0902-1/5958 та довідки про заробітну плату №1191/17.112 від 18.11.2025, оскільки відсутня інформація про перебування у відпустках без збереження заробітної плати та у декретних відпустках, а також відсутні дані на якій посаді працювала заявниця.

Як вбачається з записів трудової книжки позивача НОМЕР_2 від 05.08.1991 останній 05.08.1991 прийнятий на роботу фармацевтом аптеки № 156 у м. Чернігові. Запис про звільнення відсутній, при цьому наявний запис № 2 від 29.01.1996 згідно якого позивача було переведено в інше підпорядкування та прийнято на посаду фармацевта в порядку переводу з ДКВП «Фармація» Чернігівської обласної лікарні.

Згідно Наказу № 26 від 29.01.1996 працівників аптеки № 156 прийнято в штат обласної лікарні та наказано зробити відповідні записи в трудових книжках згідно КЗ про ПУ.

Відповідно до наказу від 29.01.1997 аптеку № 156 в м. Чернігові передано обласній лікарні.

Згідно наказу № 12/08-4 від 01.03.1996 позивача прийнято на посаду фармацевта в штат обласної лікарні та вважати працюючою з 29.01.1996. Також вказано, що позивач - фармацевт аптеки, з 11.12.1995 по 18.08.1998, перебувала у відпустці по догляду за дитиною до 3 років.

Згідно наказу від 24.03.1997 № 12/08-6 позивач, фармацевт аптеки, приступила до роботи з 01.04.1997 до закінчення наданої відпустки по догляду за дитиною до 3 років.

Згідно наказу № 13/08-4 від 05.03.1999 позивач, фармацевта аптеки, звільнено з займаної посади за власним бажанням (ст. 38 КЗпП України, підстава заява, з 05.03.1999).

Також стаж роботи позивача підтверджується наявною в матеріалах справи архівною довідкою № 1017/17112 від 02.10.2025.

Згідно довідки про заробітну плату для обчислення пенсії № 159 від 31.12.2025 вбачається, що на всі виплати за 1997-1999 роки нараховані страхові внески.

Також як слідує з матеріалів справи ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача народився син - ОСОБА_2 .

Згідно довідки КНП «ЧОЛ» Чернігівської обласної ради від 12.09.2025 № 2-28/02/351 позивач дійсно працювала в ЧОЛ з 29.01.1996 по 05.03.1999.

З 29.01.1996 працівник аптеки № 156, прийнята в штат обласної лікарні на посаду фармацевта аптеки.

05.03.1999 позивач звільнена з займаної посади фармацевта за власним бажанням.

За вищевказаний період позивач перебувала у відпустці по догляду за дитиною до 3 років з 29.01.1996 по 31.03.1997.

В свою чергу, 11.09.1997 Чернігівська обласна лікарня перейменована на КЛПЗ «ЧОЛ», з 17.04.2019 КЛПЗ «ЧОЛ» реорганізована шляхом перетворення в КПП «ЧОЛ» ЧОР.

Статтею 62 Закону № 1788-XII встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок № 637).

Відповідно до пункту 1 Порядку № 637 основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

У силу вимог абзацу першого пункту 3 Порядку № 637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Пунктом 20 Порядку № 637 передбачено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.

Отже, зміст наведених норм дає підстави стверджувати, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. У тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються інші документи.

Вказане узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 31 січня 2022 року у справі № 620/1178/19.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив, що спеціальний стаж роботи ОСОБА_1 на момент звернення із заявою про призначення пенсії становив понад 25 років, що є достатнім для призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-XII (у редакції до внесення змін Законом № 213-VIII від 02.03.2015 року та Законом № 901-VIII від 23.12.2015 року).

З урахуванням наведеного, беручи до уваги встановлені обставини, враховуючи принцип верховенства права, аналізу чинного законодавства, обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права позивача та уникаючи надмірного формалізму, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правомірно дійшов висновку зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за вислугу років від 16.12.2025 відповідно до п.2-1 прикінцевих положень Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” та пункту “е” ст. 55 Закону України “Про пенсійне забезпечення”, зарахувавши до спеціального стажу роботи період з 05.08.1991 по 29.01.1996 згідно трудової книжки НОМЕР_2 від 05.08.1991 на посаді фармацевта аптеки № 156 м. Чернігова з урахуванням правової оцінки наданої судом у рішенні.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Вимога п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен аргумент заявника; ст. 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінювання, що є предметом регулювання, насамперед, національного законодавства та оцінювання національними судами (зокрема, рішення у справі «Суомінеен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97).

У п. 96 рішення у справі «Вагнер та J.M.W.L. проти Люксембургу» (Wagner and J.M.W.L. v. Luxembourg, №76240/01) та у п. 72 рішення у справі «Фабрі проти Франції» (Fabris v. France, №16754/08) ЄСПЛ підкреслив, що навіть якщо суди не зобов`язані викладати мотиви відмови стосовно кожного доводу сторін, вони не звільнені від обов`язку розглядати їх належним чином і надавати оцінку основним наданим доводам. Крім того, якщо ці доводи стосуються прав і свобод, що гарантовані Конвенцією і протоколами до неї, національні суди повинні розглядати їх в обов`язковому порядку і з особливою ретельністю, тому що йдеться про засади принципу субсидіарності.

ЄСПЛ також неодноразово наголошував, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган державної влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36).

На підставі вищенаведеного колегія суддів зауважує, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Враховуючи викладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до вимог статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно.

Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області залишити без задоволення.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович

Судді: Т.Р. Вівдиченко

О.М. Кузьмишина