Постанова від 26 серпня 2026 р. у справі №160/11482/25 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

27 серпня 2026 року м. Дніпросправа № 160/11482/25

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Божко Л.А. (доповідач),

суддів: Лукманової О.М., Дурасової Ю.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 липня 2025 року (суддя Боженко Н.В.) в адміністративній справі №160/11482/25 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військовій частині НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , Військовій частині НОМЕР_2 , в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не оформлення довідки про склад і вартість неотриманого ОСОБА_1 речового майна та щодо невиплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно ОСОБА_1 при його звільненні з військової служби;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) оформити довідку про склад і вартість неотриманого ОСОБА_1 речового майна, нарахувати і виплатити ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) грошову компенсацію за неотримане речове майно станом на день його звільнення з військової служби, 19 грудня 2024 року.

Позовна заява обґрунтована посиланнями на протиправність бездіяльності відповідача щодо визначення розміру та виплати компенсації вартості неотриманого речового майна позивачу. Позивач стверджує, що відповідач не вчинив усіх належних та передбачених законодавством дій після отримання заяви про здійснення відшкодування, чим порушив права позивача.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 липня 2025 року позов задоволено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову про відмову у задоволені позову.

Апеляційна скарга фактично обґрунтована тим, що позивачем подано рапорт на звільнення з військової служби, однак в рапорті позивачем не заявлено вимоги щодо виплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно. Крім того в рапорті позивачем надано згоду про виключення його зі списків особового складу військової частини до проведення усіх необхідних розрахунків.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, зазначаючи що доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.

Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, правову оцінку досліджених судом доказів по справі, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги відповідача з огляду на таке.

Встановлені обставини справи свідчать про те, що наказом відповідача від 28.02.2022 року №44 позивача зараховано до списків особового складу відповідача-1.

Наказом відповідача від 19.12.2024 року №357 позивача виключено зі списків особового складу частини НОМЕР_1 з 19.12.2024 року.

13 березня 2025 року представник позивача направила відповідачу адвокатський запит від 12.03.2025 року б/н, в якому просила, зокрема, виплатити позивачу грошову компенсацію за неотримане речове майно.

Відповідь на адвокатський запит не була надана до звернення до суду, лише на виконання вимоги суду надати копію відповіді на адвокатський запит відповідач надав до суду копію відповіді.

Так, листом від 08.05.2025 року №434 у відповідь на адвокатський запит від 12.03.2025 року відповідач повідомив, що він не має свого забезпечувального органу – речової служби, а військовослужбовці перебувають на речовому забезпеченні у відповідача-2. Відповідно, відповідач-1 не володіє запитуваною інформацією, рекомендовано звернутися до відповідача-2.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо неоформлення довідки, ненарахування компенсації за неотримане речове майно, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає наступне.

За ч. 1 ст. 9-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20.12.1991 року №2011-XII (далі – Закон №2011-XII) порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 року №178 (далі – Постанова №178).

За п. 2 Порядку виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу.

Дія цього Порядку не поширюється на військовослужбовців строкової військової служби, курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети, кафедри, відділення військової підготовки.

Відповідно до п. 3 Порядку грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі звільнення з військової служби.

Згідно з п. 4 Порядку грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.

Пунктом 5 Порядку передбачено, що довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв`язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком.

Так, пункт 4 Порядку не встановлює виключно особистого способу звернення особи за відповідною компенсацією (тобто, без можливості використання представника).

В свою чергу згідно ч. 1 ст. 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Отже, порушення питання про виплату спірної компенсації шляхом направлення адвокатського запиту (не особистого звернення військовослужбовця) не перешкоджає розгляду відповідного прохання по суті та отриманню такої компенсації. Будь-яке інше тлумачення відповідних положень законодавства не має прямого нормативного обґрунтування та суперечить змісту інституту представництва та принципу верховенства права.

Прикладне правозастосування вищевикладеного підходу наявне у постанові Третього апеляційного адміністративного суду від 29.10.2024 року у справі №160/19209/23.

Відповідно, вищевказана обставина не впливає на суть порушеного позивачем питання та не перешкоджає його вирішенню відповідачами.

Першим аргументом відповідача-1 було твердження про неможливість отримання позивачем компенсації, оскільки в рапорті на звільнення відповідач про компенсацію не згадував, при цьому позивач в цілому порушив це питання після звільнення. Відповідач-2 також посилався на те, що позивач отримав талон-атестат під підпис і зауважень не висловив.

Це питання було предметом розгляду Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду в постанові від 27.01.2021 року у справі №340/680/20, де сформовано наступні правові висновки:

З аналізу приписів пункту 4 Порядку вбачається, що особа має право отримати грошову компенсацію за неотримане речове майно:

- перед звільненням у разі подання відповідного рапорту під час проходження служби.

- після звільнення у разі подання відповідного рапорту після звільнення.

Тобто, йдеться не про те, що особа не має право отримати відповідну компенсацію після звільнення як таку, а про те, що особа не має право отримати таку компенсацію без подання рапорту про це (наприклад, просто очікувати її отримання).

Військовослужбовці після звільнення їх з військової служби зберігають право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.

Таке тлумачення положень Порядку є очевидним та єдиним можливим, оскільки дійсно словосполучення “у разі звільнення” не дорівнює змісту словосполучення “при звільненні”. Більш того, зворотній підхід не відповідав би суті спірних правовідносин, адже фактично позбавляв би осіб, які мають певне право, такого права з формальних підстав (наприклад, подання рапорту не в день звільнення, а на наступний день).

Вищевикладене одночасно вказує як на те, що особа може порушувати питання про отримання спірної компенсації після звільнення, так і на незначущість згадування або незгадування у рапорті на звільнення про отримання такої компенсації.

Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). Принцип законності в Україні належить до переліку конституційних. Частина друга ст. 6, частина друга ст. 19, пункт 12 частини першої ст. 92 Конституції України передбачають, що органи державної влади та місцевого самоврядування діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України. Це означає, що виключно законом визначаються повноваження, організація та порядок діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Ці органи діють у відповідності до режиму, за яким їм дозволено тільки те, що передбачено законом.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10.10.2024 року у справі №340/4709/23.

В свою чергу відповідний аргумент відповідача-1 фактично зводився до того, що він може не виконувати свій обов`язок, якщо про його виконання позивач просив після звільнення, а не до цього. Таке правозастосування не має нормативного обґрунтування та прямо суперечить принципу законності. Обов`язок діяти певним чином походить від норми права, в зв`язку з чим неприпустимим є тлумачення, за якого обов`язок можна не виконувати, якщо особа про це не просила. В даній справі право позивача на отримання спірної компенсації залежить не від його прохання, а від нормативного положення, яке надає юридичне значення проханню особи (її зверненню) лише як способу реалізації права (а не як джерелу та підстави виникнення такого права). Відповідно, коли позивач при звільнення не просив про надання спірної компенсації він не втратив на неї права, при цьому звернувшись за такою компенсацією після звільнення діяв належним чином та згідно встановленої процедури для реалізації такого права. Відповідач-1 в свою чергу безпідставно ухилився від виконання свого обов`язку таку компенсацію надати.

Отже, цей аргумент відповідача-1 є хибним.

Згідно Інструкції з діловодства у Збройних Силах України рапорт (заява) – письмове звернення військовослужбовця (працівника) до вищої посадової особи з проханням (надання відпустки, матеріальної допомоги, поліпшення житлових умов, переведення, звільнення тощо) чи пояснення особистого характеру.

Отже, позивач в будь-якому випадку не міг подати рапорт, бо вже на мав статусу військовослужбовця. Більш того, рапорт і заява є одним і тим самим документом за змістом – письмовим зверненням з певного питання, в зв`язку з чим відсутні підстави для відхилення заяви чи рапорту з підстав їх найменування, оскільки зміст цих документів має визначальне значення, а вказані терміни в самій інструкції вказані як альтернативні одне одному.

Як наслідок, відсутність звернення саме у формі рапорту не має юридичного значення для вирішення цього спору. При цьому раніше судом вже констатовано, що таке звернення правомірно здійснено не особисто, а через представника.

Другим аргументом відповідача було посилання на те, що позивач проходив військову службу за мобілізацією. Тотожний аргумент заявлено і відповідачем-2.

Водночас такі доводи є хибними, оскільки позивач як особа, призвана на військову службу за мобілізацією, є військовослужбовцем та на нього поширюються всі права та пільги для військовослужбовців, зокрема, і право на виплату компенсації замість речового майна.

Є помилковими посилання відповідача на п. 17 розділу ІІІ Інструкції, оскільки він передбачає лише обмеження права військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період під час звільнення на отримання речового майна, яке не було отримане під час проходження служби, проте жодним чином не позбавляє їх права на отримання компенсації за неотримане речове майно, право на яку вони мають у відповідності до Закону № 2011-ХІІ.

Аналіз змісту вказаних положень свідчить, що норма пункту 29 розділу V Інструкції не суперечить праву військовослужбовця на отримання компенсації за неотримане речове майно, що належало до видачі, яке передбачено Порядком № 178, натомість встановлює лише неможливість видачі предметів речового майна особистого користування, які не були отримані за період проходження служби, у разі звільнення військовослужбовців з військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період.

Тобто, пункт 29 розділу V Інструкції передбачає лише обмеження права військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період під час звільнення на отримання речового майна, яке не було отримане під час проходження служби, проте, жодним чином не позбавляє їх права на отримання компенсації за неотримане речове майно, право на яку вони мають у відповідності до Закону № 2011-ХІІ.

Таким чином, пункт 29 розділу V Інструкції не може бути підставою для відмови у виплаті позивачу грошової компенсації за неотримане під час проходження військової служби речове майно.

Стосовно посилання скаржника на перебування позивача на речовому забезпеченні відповідача-2, то цей же аргумент вказано і в листі відпвоідача-1 від 08.05.2025 року №434 на пряме прохання позивача виплатити спірну компенсацію (інші аргументи наявні лише у відзиві).

Згідно п. 1.5. Правил організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту, затверджених Наказом Міністерства оборони України від 22.05.2017 року №280 (далі – Правила), командир військової частини, зарахованої на фінансове забезпечення до військової частини – розпорядника коштів третього рівня, організовує своєчасне оформлення та подання розпоряднику коштів усіх документів, необхідних для здійснення належного фінансового забезпечення військової частини.

При цьому в п. 1.4. Правил вказано, що основним завданнями фінансового забезпечення військової частини є, зокрема, належне, у межах діючих норм, та своєчасне забезпечення коштами військової частини для здійснення покладених на неї завдань.

Більш того, згідно п. 4 Порядку “грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби …”.

Отже, позивач діяв правомірно, порушивши питання про отримання відповідної компенсації саме перед відповідачем-1, в якого позивач і проходив військову службу. В свою чергу обставина перебування відповідача-1 на забезпеченні іншої частини не заперечує ані встановленої п. 4 Порядку процедури звернення особи за такою компенсацією, ані загального принципу взаємодії військових частин, які перебувають на забезпеченні/здійснюють утримання, оскільки первинні дії щодо визначення потреби здійснює саме військова частина, яка перебуває на забезпеченні – саме вона оформлює і подає розпоряднику коштів документи для здійснення виплат, в той час як військова частина-утримувач діє на підставі та після отримання документів від військової частини, що перебуває на забезпеченні.

Відповідно, безпідставними є доводи про те, що позивач мав звертатись до відповідача-2 для отримання спірної компенсації.

В даному випадку позивач звернувся до відповідача-1 не лише з проханням надати інформацію, що дійсно могло б бути підставою для переадресування такого запиту до відповідача-2. Натомість в адвокатському запиті прямо висловлено прохання “… виплатити … грошову компенсацію за неотримане речове майно”. Цілком очевидно, що йдеться не про надання інформації, а про вчинення конкретних юридично значущих дій.

Відповідач-1 в свою чергу в листі від 08.05.2025 року №434 вказує, що він “не володіє запитуваною інформацією”. Відповідно, поведінка відповідача-1 в спірних правовідносинах має характер протиправної бездіяльності: за наявності правових та фактичних підстав для видачі спірної довідки він таку видачу не здійснив, чим допустив порушення прав позивача. Викладені обставини та підстави для нездійснення відповідних дій оцінені судом та визнані такими, що не свідчать про відсутність у позивача права на видачу відповідної довідки.

Також надана відповідь в цілому не узгоджується з вищевикладеними висновками суду, оскільки предметом спору є поведінка відповідача щодо розгляду звернення про надання компенсації, яку відповідач в підсумку не здійснив.

Також відповідачами прямих та однозначних заперечень саме проти права позивача на спірну компенсацію (обставини звернення за нею після звільнення, проходження служби за мобілізацією, відсутність зауважень при оформленні звільнення і тд) свідчать про невизнання такого права відповідачами, в зв`язку з чим таке право підлягає судовому захисту.

З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позову.

Підсумовуючи викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції, в частині задоволених позовних вимог, є законним та обґрунтованим і підстави для його скасування, в межах доводів апеляційної скарги, відсутні.

Керуючись статтями 241-244, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 липня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, за винятком наявності підстав передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України

Головуючий - суддя Л.А. Божко

суддя О.М. Лукманова

суддя Ю. В. Дурасова