Рішення від 31 серпня 2026 р. у справі №420/37735/24 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/37735/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 вересня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Потоцької Н.В.

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в порядку ст. 262 КАС України) адміністративну справу за позовом Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 про стягнення коштів в рахунок відшкодування шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Одеського окружного адміністративного суду перебуває адміністративна справа за позовом Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 в якому позивач просить:

- стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) кошти в розмірі 142175,41 гривень ( сто сорок дві тисячі сто сімдесят п`ять гривень сорок одна копійка) в рахунок відшкодування шкоди, завданої отриманням без належної на те правової підстави грошового забезпечення, премії та додаткової винагороди під час дії воєнного стану.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 01.04.2024 року №154 «Про результати проведення службового розслідування» за самовільне залишення військової частини (місця несення служби), ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності (додаток №1) та відповідно до наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 року №260 « Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам», з 16.01.2023 року по 31.05.2023 року призупинено виплату грошового забезпечення, позбавлена щомісячна премія та додаткова винагорода під час дії воєнного стану, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року Nє168 «Питання деяких виплат Військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

Згідно довідки-розрахунку передплати грошового забезпечення, премії та додаткової винагороди під час дії воєнного стану (додаток №2) матросу ОСОБА_1 , за період з 16.01.2023 року по 31.05.2023 року, загальна сума до утримання складає 142175,41 гривень ( сто сорок дві тисячі сто сімдесят п`ять гривень сорок одна копійка).

9 вересня 2024 року з метою досудового урегулювання питання повернення 142175,41 гривень ( сто сорок дві тисячі сто сімдесят п?ять гривень сорок одна копійка), які отримані без належних правових підстав Відповідачу було направлено претензію з пропозицією добровільно сплатити суму заборгованості (додаток №3)

Станом на дату подання позову Відповідачем заборгованість не сплачено, за таких обставин військова частина НОМЕР_1 вимушена звернитись з даним позовом до суду.

Процесуальні дії

Ухвалою суду від 12.12.2024 року залишено позовну заяву без руху у зв`язку з відсутністю доказів сплати судового збору.

23.12.2024 року до суду за вхід. №ЕС77060/24 від позивача надійшла заява з доказами сплати судового збору.

Ухвалою суду від 22.01.2025 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження (відповідно до ст. 262 КАСУ) без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Копію ухвали від 22.01.2025 року було надіслано одержувачу ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 , та відповідно до довідки Ф.119 за трек-номером 0610226583370 від 19.02.2025 року вручено відповідачу.

Крім того, з наявних у Єдиному державному реєстрі судових рішень відомостей вбачається, що ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 22.01.2025 року про відкриття провадження по справі №420/37735/25 оприлюднена 24.01.2025.

Відзив до суду станом на дату розгляду справи не надходив.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Згідно витягу із Наказа №154 від 01.04.2024 року лейтенантом ОСОБА_2 , заступником командира морської піхоти військової НОМЕР_3 , було проведено службове розслідування за фактом самовільного залишення військової частини матросом ОСОБА_1 стрільцем-санітаром десантно-штурмової роти військової частини НОМЕР_1 , з метою уточнення причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушення, а також встановлення ступеня вини, дії якого стали причиною вчинення правопорушення.

Попередньо було встановлено, що військовослужбовець матрос ОСОБА_1 , стрілець-санітар десантно-штурмової роти військової частини НОМЕР_1 , з 15.01.2024 року був направлений на стаціонарне лікування до ВМКЦ Південного регіону, м Одеса.

26.02.2024 року начальником медичної служби військової частини НОМЕР_1 капітаном медичної служби ОСОБА_3 , був направлений запит №1399 від 26.02.2024 року про перебування матроса ОСОБА_1 , в ВМКЦ Південного регіону, м. Одеса.

28.02.2024 року в ВМКЦ Південного регіону, м. Одеса, надійшла відповідь №548/2739, в якій вказано, що матрос ОСОБА_1 , на стаціонарному лікуванні з 16.01.2024 року не перебував, огляд госпітальною військово-лікарською комісією не проходив.

Станом на 01.04.2024 матрос ОСОБА_1 , стрілець-санітар десантно-штурмової роти військової частини НОМЕР_1 ще не повернувся до складу підрозділу. Увесь цей час не пов`язаний з проходженням служби перебуває в невідомому місті, на зв`язок не виходить, а також на телефонні дзвінки не відповідає.

На підставі зазначеного, було наказано помічнику командира батальйону з правової роботи військової частини НОМЕР_4 , забезпечити претензійну роботу щодо стягнення з матроса ОСОБА_1 безпідставно отриманих грошових коштів, відповідно до довідки-розрахунку, щодо переплати грошового забезпечення (в т. ч. щомісячної премії) та винагороди військового стану за період з 16.01.2023 по теперішній час матросу ОСОБА_1 в судовому порядку.

Згідно довідки-розрахунку передплати грошового забезпечення (в т.ч. щомісячної премії) та винагороди військового стану, матросу ОСОБА_1 , за період з 16.01.2023 року по 31.05.2023 року, загальна сума до утримання складає 142175,41 гривень.

06.09.2024 року т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 складено та підписано претензію №5261 про повернення коштів, та запропоновано ОСОБА_1 у місячний строк, з моменту отримання даної претензії повернути грошові кошти у сумі 142175,41 грн.

Претензія направлена засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 на відділення ТОВ «Нова пошта» №1 с. Визирка, Одеська область, телефон для зв`язку НОМЕР_5 .

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ВИСНОВКИ СУДУ

Відповідно до ст.22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі Закон № 2232- ХІІ) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов`язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з абзацом першим статті 3 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1934-ХІІ «Про Збройні Сили України», статтями 1, 10 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-ХІІ «Про оборону України» Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. Органом державної військової та виконавчої влади на місцях у системі Збройних Сил України є командири (начальники) військових частин (установ, організацій), яким Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженим Законом України від 24 березня 1999 року № 548-ХІV «Про затвердження Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України» (далі - Статут), надано повноваження органу виконавчої влади в системі Міністерства оборони України.

Статут визначає загальні права та обов`язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов`язки основних посадових осіб бригади (полку, корабля 1 і 2 рангу, окремого батальйону) і його підрозділів, правила внутрішнього порядку у військовій частині та її підрозділах.

Згідно з статтями 26, 27 Статуту військовослужбовці залежно від характеру вчиненого правопорушення чи провини несуть дисциплінарну, адміністративну, матеріальну, цивільно-правову та кримінальну відповідальність згідно із законом. Військовослужбовці, на яких накладається дисциплінарне стягнення за вчинене правопорушення, не звільняються від матеріальної та цивільно-правової відповідальності за ці правопорушення. За вчинення злочину військовослужбовці притягаються до кримінальної відповідальності на загальних підставах.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлення єдиної системи їх соціального та правового захисту, гарантування військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулювання відносини у цій галузі визначає Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII).

Відповідно до статті 1 Закону № 2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Частиною другою статті 9 Закону № 2011-XII визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Відповідно до абзацу першого частини четвертої статті 9 Закону № 2011-XII грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України (абзац другий частини четвертої статті 9 Закону № 2011-XII).

Виплату грошового забезпечення військовослужбовцям врегульовано Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який затверджено наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року № 260 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі Порядок № 260).

Відповідно до пункту 15 розділу І «Загальні положення» Порядку № 260 грошове забезпечення не виплачується (окрім іншого) за час відсутності на службі без поважних причин одну добу і більше. Військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення. Призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України.

Стаття 1212 Цивільного кодексу України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Так, частина перша статті 1212 Цивільного кодексу України передбачає, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Умовами виникнення зобов`язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбiльшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

У разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

За змістом частини першої статті 1213 Цивільного кодексу України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України не підлягає поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 753/15556/15-ц зазначила, що у статті 1215 Цивільного кодексу України передбачені загальні випадки, за яких набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню. Її тлумачення свідчить, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності набувача такої виплати. При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються і, відповідно, тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема згідно наказу командира військової частини НОМЕР_6 (з основної діяльності) №154 від 01.04.2024 року, було проведено службове розслідування за фактом самовільного залишення військової частини матросом ОСОБА_1 стрільцем-санітаром десантно-штурмової роти військової частини НОМЕР_1 та попередньо було встановлено, що військовослужбовець матрос ОСОБА_1 з 15.01.2024 року був направлений на стаціонарне лікування до ВМКЦ Південного регіону, м Одеса.

Однак, матрос ОСОБА_1 , на стаціонарному лікуванні з 16.01.2024 року не перебував, огляд госпітальною військово-лікарською комісією не проходив та станом на 01.04.2024 матрос ОСОБА_1 , стрілець-санітар десантно-штурмової роти військової частини НОМЕР_1 ще не повернувся до складу підрозділу.

Таким чином, суд звертає увагу, що матеріалами службового розслідування, проведеного на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 №154 від 01.04.2024 року, встановлено факт самовільного залишення відповідачем військової частини саме з 16.01.2024 року. Вказані обставини згідно службовому розслідуванню, підтверджуються відповіддю ВМКЦ Південного регіону від 28.02.2024 року №548/2739, відповідно до якої матрос ОСОБА_1 на стаціонарному лікуванні з 16.01.2024 року не перебував та огляд госпітальною військово-лікарською комісією не проходив.

Окрім того, суд звертає увагу, що, довідкою-розрахунком №136 від 11.04.2024 року позивач визначив період переплати грошового забезпечення, яке підлягає стягненню у розмірі 142175,41 грн, за період з 16.01.2023 року по 31.05.2023 року, тобто за період, який не відповідає встановленим матеріалами службового розслідування фактичним обставинам справи.

06.09.2024 року т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 складено та підписано претензію №5261 про повернення коштів за період з 16.01.2023 року по 31.05.2023 року, та запропоновано ОСОБА_1 у місячний строк, з моменту отримання даної претензії повернути грошові кошти у сумі 142175,41 грн.

Щодо вищезазначеного суд зауважує, що Верховний Суд висловив позицію, що порушення процедури прийняття рішення суб`єктом владних повноважень саме по собі може бути підставою для визнання його протиправним та скасування у разі, коли таке порушення безпосередньо могло вплинути на зміст прийнятого рішення.

Певні дефекти адміністративного акта можуть не пов`язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі).

Отже, саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом.

Виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття.

Так, дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra- invalid). Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним.

Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.

Суд наголошує, що, у відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.

Таким чином, ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення».

Межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.

Виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття. Дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків. Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним.

Фундаментальне порушення - це таке порушення суб`єктом владних повноважень норм права, допущення суттєвої, істотної помилки при прийнятті певного рішення, яке мало наслідком прийняття незаконного рішення.

Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.

Отже, суд, не применшуючи значення необхідності дотримання встановленої законодавством процедури ухвалення того чи іншого рішення, вважає, що порушення такої процедури може бути підставою до скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за тієї умови, що воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2020 року у справі № 813/1790/18.

Як вже зазначалось, відповідно до пункту 15 розділу І «Загальні положення» Порядку № 260 військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби. Отже, саме з 16.01.2024 року у відповідача припинилося право на отримання грошового забезпечення за час відсутності на військовій службі.

Оскільки позивачем не доведено наявності правових підстав для стягнення грошового забезпечення у розмірі 142175,41 грн визначеного за період з 16.01.2023 року по 15.01.2024 року, а матеріали справи підтверджують лише самовільне залишення військової частини з 16.01.2024 року, визначений позивачем розрахунок переплати не відповідає встановленим обставинам справи.

Жодного іншого належного та допустимого доказу, який би підтверджував самовільне залишення відповідачем військової частини з 16.01.2023 року, позивачем до суду не надано. Крім того, позивачем не надано доказів фактичного нарахування та переплати відповідачу грошового забезпечення саме з 16.01.2024 року, тобто за період, з якого відповідно до пункту 15 розділу І Порядку №260 могла бути призупинена виплата грошового забезпечення. За таких обставин суд дійшов висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами ані період, за який заявлено вимоги про стягнення, ані розмір безпідставно отриманих відповідачем коштів.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що позивач при визначенні періоду переплати грошового забезпечення, оформленні наказу №154 від 01.04.2024 року, довідки-розрахунку №136 від 11.04.2024 року та претензії №5261 від 06.09.2024 року допустив істотні помилки, оскільки визначив початком такого періоду 16.01.2023 року, тоді як матеріалами службового розслідування встановлено факт самовільного залишення відповідачем військової частини лише з 16.01.2024 року.

Таким чином, правові підстави для стягнення з відповідача грошового забезпечення, як безпідставно набутого можуть існувати лише щодо сум, нарахованих починаючи з 16.01.2024 року, тоді як вимоги позивача про стягнення коштів, розрахованих з 16.01.2023 року, є необґрунтованими та задоволенню не підлягає.

Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.

Отже, суд зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Як зазначено в п.4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 року №15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Аналіз наведених положень дає підстави суду дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню, оскільки позивачем доведено правомірність стягнення з відповідача безпідставно отриманих коштів, у вигляді грошового забезпечення, премії та додаткової винагороди у розмірі 142175,41 грн.

У п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994р. Справа «Руїз Торіха проти Іспанії» (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Згідно ч.1 ст.72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Таким чином, на підставі ст.8 КАС України, згідно якої, усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст.9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в надані ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з`ясувавши обставини у справі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди підлягають задоволенню частково.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При розв`язанні спору, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999 року у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007 року у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011 року у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010 року у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994 року у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003 року у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008 року у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") і тому надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2-9 , 242, 246, 250, 251, 255, 262, 293-297 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволені адміністративного позову Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 про стягнення коштів в рахунок відшкодування шкоди відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Військова частина НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_7 , ел. пошта ІНФОРМАЦІЯ_1 , тел. НОМЕР_8 )

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , тел. НОМЕР_5 )

Головуючий суддя Нінель ПОТОЦЬКА

.