Рішення від 31 серпня 2026 р. у справі №140/1550/26 — Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 вересня 2026 року ЛуцькСправа № 140/1550/26

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Сороки Ю.Ю.,

при секретарі судового засідання Кухтея В.Р.,

розглянувши за правилами визначеними статтею 287 КАС України (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ОСОБА_2 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Волинського окружного адміністративного суду з позовом до Відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку в якому просить:

визнати протиправними дії державного виконавця Відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку Віолетти Павлович щодо стягнення коштів з банківського рахунку його дружини ОСОБА_2 ;

стягнути на його користь з Відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку кошти в сумі 763,00 грн;

стягнути на його користь з Відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку 510 360,00 грн завданої моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що згідно платіжної інструкції №2079PBNKI01860001 від 22.01.2025 КБ «Приватбанк» стягнув з дружини позивача - ОСОБА_2 763 грн. 50 коп, при цьому постанова про звернення стягнення на кошти на адресу ОСОБА_2 не поступала.

У призначенні платежу вказано, що ці кошти стягнено за виконавчим провадженням ВП №78889944 на користь Відділу державної виконавчої служби у м.Луцьку. Постановою від 19.08.2025 відкрито виконавче провадження ВП 78889944.

Зазначає, що постанова державного виконавця про відкриття виконавчого провадження оскаржена до Луцького міськрайонного суду, а тому державний виконавець, не дочекавшись вирішення спору по суті у справі №161/10476/24, протиправно стягнув кошти з банківського рахунку його дружини, завдавши цим зокрема позивачу майнової та моральної шкоди, що полягає у його душевних стражданнях та переживаннях внаслідок протиправних дій виконавця.

З огляду на наведене, стверджує, що такі дії державного виконавця є протиправними.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії.

В подальшому, постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено та ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2026 року у справі №140/1550/26 – скасовано та направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

30 липня 2026 року супровідним листом Восьмого апеляційного адміністративного суду матеріали справи за позовом ОСОБА_1 до Відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії повернулися після закінчення апеляційного провадження до Волинського окружного адміністративного суду та передано судді Сороці Ю.Ю.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2026 року позовну заяву залишено без руху, позивачу надано строк на усунення позовної заяви шляхом подання до суду нової редакції позовної заяви з чітким викладенням змісту позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, у разі якщо позовні вимоги заявляються в інтересах ОСОБА_2 , позивачу необхідно надати документи, що підтверджують його повноваження на звернення до суду в інтересах цієї особи.

12 серпня 2026 року на адресу суду надійшли заява ОСОБА_1 про усунення недоліків позовної заяви. У вказаній заяві ОСОБА_1 вказав, що саме він є позивачем.

Ухвалою суду від 17.08.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_2 .

21.08.2026 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позовні вимоги не визнав. На обґрунтування своїх заперечень зазначив, що на виконанні у Відділі перебувало виконавче провадження №78889944 з примусового виконання виконавчого листа №161/10476/24, виданого 13.06.2025 Луцьким міськрайонним судом щодо стягнення з ОСОБА_2 605,60 грн несплаченого судового збору на користь КП «Луцькводоканал». Боржником у зазначеному виконавчому провадженні є ОСОБА_2 , а стягувачем – Комунальне підприємство «Луцькводоканал».

Виконавче провадження відкрито постановою державного виконавця від 19.08.2025. Постановою про відкриття виконавчого провадження також зобов`язано боржника подати декларацію про доходи та майно, а також постановлено стягнути виконавчий збір у розмірі 978,38 грн.

У зв`язку з невиконанням виконавчого документа та з метою його повного і своєчасного виконання головним державним виконавцем Відділу 13.01.2026 винесено постанову про арешт коштів боржника у виконавчому провадженні №78889944.

При цьому в самій постанові про арешт коштів прямо зазначено, що арешт не накладається на кошти, які перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, а також на інших рахунках, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом.

Таким чином, при винесенні постанови державним виконавцем були враховані встановлені законом обмеження щодо коштів, на які не може бути накладено арешт. 20.01.2026 у межах виконавчого провадження №78889944 сформовано платіжну інструкцію №1144.

Згідно з платіжною інструкцією платником зазначено ОСОБА_2 , а сума платежу становить 1787,02 грн. У призначенні платежу прямо зазначено, що стягнення здійснюється за ВП №78889944 з виконання виконавчого листа №161/10476/24, виданого Луцьким міськрайонним судом.

Отже, звернення стягнення на кошти здійснювалося не поза межами виконавчого провадження, а в межах конкретного виконавчого провадження №78889944 та на виконання конкретного виконавчого документа.

Дії державного виконавця були спрямовані на виконання судового рішення та здійснювалися в межах повноважень, наданих Законом України «Про виконавче провадження», а тому просив у задоволенні позову відмовити.

27.08.2026 позивачем подано до суду відповідь на відзив у якій просив відзив відповідача не приймати до уваги та розглянути справу на основі наявних в матеріалах справи письмових доказів. Крім того, просив розгляд справи проводити за його відсутності.

28.08.2026 на адресу суду надійшла заява третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_2 у якій просить розгляд справи проводити за її відсутності.

01.09.2026 від державного виконавця надійшла заява про розгляд справи за її відсутності.

Згідно ч.9 ст.205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З урахуванням вимог ч.9 ст.205 КАС України дану справу розглянуто у письмовому провадженні.

З`ясувавши обставини справи та дослідивши наявні у матеріалах справи докази судом встановлені наступні обставини.

На виконанні у Відділі перебувало виконавче провадження №78889944 з примусового виконання виконавчого листа №161/10476/24, виданого 13.06.2025 Луцьким міськрайонним судом щодо стягнення з ОСОБА_2 605,60 грн несплаченого судового збору на користь КП «Луцькводоканал».

Боржником у зазначеному виконавчому провадженні є ОСОБА_2 , а стягувачем – Комунальне підприємство «Луцькводоканал».

Виконавче провадження відкрито постановою державного виконавця від 19.08.2025, якою зобов`язано боржника подати декларацію про доходи та майно, а також постановлено стягнути виконавчий збір у розмірі 978,38 грн.

У зв`язку з невиконанням виконавчого документа та з метою його повного і своєчасного виконання головним державним виконавцем Відділу 13.01.2026 винесено постанову про арешт коштів боржника у виконавчому провадженні №78889944.

20.01.2026 у межах виконавчого провадження №78889944 сформовано платіжну інструкцію №1144. Згідно з платіжною інструкцією платником зазначено ОСОБА_2 , а сума платежу становить 1787,02 грн. У призначенні платежу прямо зазначено, що стягнення здійснюється за ВП №78889944 з виконання виконавчого листа №161/10476/24, виданого Луцьким міськрайонним судом.

Згідно платіжної інструкції №2079PBNKI01860001 від 22.01.2025 КБ «Приватбанк» стягнув з дружини позивача - ОСОБА_2 кошти в сумі 763 грн 50 коп.

Позивач вважаючи такі дії державного виконавця протиправними звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.

Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII) визначає, що виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до ст.3 Закону №1404-VIII серед рішень, що підлягають примусовому виконанню на підставі виконавчих документів зазначені виконавчі листи, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (ст.5 Закону №1404-VIII).

Під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (ч.1 ст.13 Закону №1404-VIII).

Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (ч.1 ст.18 Закону №1404-VIII).

Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну; накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку; залучати в установленому порядку понятих, працівників поліції, інших осіб, а також експертів, спеціалістів, а для проведення оцінки майна - суб`єктів оціночної діяльності - суб`єктів господарювання; здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом (п.1, п.3, п.6, п.15, п.22 ч.3 ст.18 Закону №1404-VIII).

Згідно з ч.5 ст.18 Закону №1404-VIII під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних. Порядок доступу до такої інформації з баз даних та реєстрів встановлюється Міністерством юстиції України разом із державними органами, які забезпечують їх ведення.

Відповідно до ч.1 ст.10 Закону №1404-VIII заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Згідно із ч.3 ст.36 Закону №1404-VIII у разі необхідності розшуку транспортного засобу боржника виконавець виносить постанову про такий розшук, яка є обов`язковою для виконання поліцією.

Тимчасове затримання та зберігання поліцією на спеціальних майданчиках чи стоянці виявленого за результатами розшуку транспортного засобу боржника здійснюються в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Розшук транспортного засобу боржника припиняється в разі його виявлення, про що виконавцем не пізніше наступного робочого дня виноситься постанова про зняття майна з розшуку.

На підставі п.1 ч.1 ст.26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Позивач – ОСОБА_1 у позовній заяві наполягає на тому, що оскільки він є чоловіком ОСОБА_2 , то спірні дії державного виконавця щодо стягнення з його дружини коштів в сумі 763 грн 50 коп є протиправними, оскільки згідно ч.2 ст.61 Сімейного кодексу України заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя є спільною сумісною власністю.

Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати економічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з ст.ст.316, 317 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Частиною першою статті 368 Цивільного кодексу України визначено, що спільна сумісна власність - це спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.

Згідно з ч.1 ст.356 цього Цивільного кодексу України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до ч.1 ст.18 Сімейного кодексу України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Частиною 2 статті 61 Сімейного кодексу України визначено, що об?єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

За приписами статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Перший протокол) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У прецедентній практиці Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно суспільний, публічний інтерес; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Встановлені обставини справи в їх сукупності дають підстави для висновку, що спірні дії вчинені державним виконавцем у відповідності до вказаних критеріїв, позаяк відбулись на підставі відповідних норм діючого національного законодавства (Закону №1404-VIII), переслідують публічний інтерес, оскільки спрямовані на забезпечення реального виконання рішення суду, яке набрало законної сили.

Вказане свідчить, що дії відповідача в процесі здійснення виконавчого провадження не можуть розглядатися як незаконне перешкоджання володінню, користуванню чи розпорядженню майном.

Висновки аналогічні за змістом викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29.07.2020 у справа №159/3073/18.

Суд враховує, що у численних постановах (зокрема, від 02.08.2019 у справі №0240/3532/18-а, 30.04.2020 у справі №826/10631/17, 14.05.2020 у справі №805/1479/16- а) Верховний Суд сформував правову позицію, відповідно до якої обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.

Згідно зрішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 у справі №18-рп/2004термін «порушене право», який вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». При цьому з приводу останнього, то в тому ж рішенні Конституційного Суду України зазначено, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване ст.55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Тобто, для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що у зв`язку з прийняттям рішення, дією або бездіяльністю суб`єктом владних повноважень порушуються права позивача.

Проте право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 6 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем у публічно-правових відносинах.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №687/1539/16-а та від 04 лютого 2020 року у справі №320/7969/17.

Право оскаржити індивідуальний акт має особа, якої він стосується. Позивач оскаржив рішення, яке є правовим актом індивідуальної дії. Такі правові акти породжують права й обов`язки тільки для тих суб`єктів (чи визначеного цим актом певного кола суб`єктів), яким його адресовано. Право на захист це самостійне суб`єктивне право, яке з`являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оскарження останнього. Отже, відсутність у будь-кого, в тому числі і позивача, прав чи обов`язків у зв`язку із оскаржуваним рішенням не породжує для останнього і права на захист, тобто, права на звернення із адміністративним позовом.

В свою чергу, позивач не навів доказів, що оскаржені дії стосується безпосередньо його прав або створює для нього обов`язки.

З огляду на встановлені в ході розгляду справи обставини, суд вважає, що державний виконавець діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені чинним законодавством. При цьому, вчинення державним виконавцем дій, зокрема стягнення коштів з боржника, спрямованих на виконання рішення суду, яке набрало законної сили, не може вважатися порушенням і обмеженням прав позивача – ОСОБА_1 , оскільки боржником у ВП №78889944 є ОСОБА_2 .

За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.

З урахуванням зазначеного суд не надає оцінку іншим доводам сторін, оскільки вони не мають суттєвого впливу на рішення суду за результатами вирішення цього спору.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з частинами 1-3 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

На підставі викладеного суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 до Відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ОСОБА_2 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії такими, що не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Керуючись статтями 2, 72-77, 243-246, 271, 272, 287 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Відділу державної виконавчої служби у м. Луцьку, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ОСОБА_2 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач: Відділ державної виконавчої служби у м. Луцьку (43025, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Винниченка, будинок 27А, код ЄДРПОУ 35041461).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

Суддя Ю.Ю. Сорока