Рішення від 30 серпня 2026 р. у справі №140/16716/25 — Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня 2026 року ЛуцькСправа № 140/16716/25

Волинський окружний адміністративний суд у складі судді Денисюка Р.С., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернулася до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (далі – військова частина НОМЕР_1 , відповідач) з позовом про:

визнання протиправною бездіяльності ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 24 листопада 2018 року по день фактичного розрахунку 27 листопада 2025 року;

зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за весь за час затримки розрахунку при звільненні з 24 листопада 2018 року по день фактичного розрахунку 27 листопада 2025 року.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 вказала, що проходила військову службу в органах Державної прикордонної служби України.

Відповідно до витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 від 23 листопада 2018 року № 318-ос ОСОБА_1 , звільнену з військової служби в запас наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 від 23 жовтня 2018 року № 283-ос (у зв`язку із закінченням строку контракту), виключено із списків особового складу, усіх видів забезпечення частини з 23 листопада 2018 року.

На день виключення 23 листопада 2018 року зі списків частини та всіх видів забезпечення повного розрахунку вона не отримала.

28 листопада 2025 року відповідач на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року у справі №140/670/25, залишеного без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року, здійснив виплату одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у 2018 році, компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої частиною четвертою статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постановою Кабінету Міністрів України №702 від 01.08.2012, компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України «Про відпустки» та статтею 182-1 Кодексу законів про працю України, з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення на загальну суму 43187,16 грн, що підтверджується випискою по надходженню по картці/рахунку АТ КБ «ПРИВАТБАНК».

ОСОБА_1 вважає, що оскільки відповідачем не було своєчасно нараховано та виплачено у належному розмірі грошового забезпечення (компенсаційні виплати), то тим самим допущено затримку розрахунку при звільненні з військової служби, що є порушенням статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакціях, які діяли до та після 19 липня 2022 року) це є підставою для виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку у повному обсязі.

З наведених підстав просила позов задовольнити.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 05 січня 2026 року відкрито провадження у справі, її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) (а.с.26).

У поданому до суду відзиві на позов відповідач заперечив позовні вимоги та у їх задоволенні просив відмовити (а.с.29-34). В обґрунтування цієї позиції вказав, що позивачку було звільнено з військової служби 23 листопада 2018 року.

На виконання рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року у справі №140/670/25, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22.10.2025, позивачу 28 листопада 2025 року ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснив виплату нарахованих сум у розмірі 43187,16 грн.

Відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Тобто передбачено, що підприємство, установа, організація повинна виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки лише у разі відсутності спору про їх розмір.

Спір між ОСОБА_1 та ІНФОРМАЦІЯ_4 виник 29 січня 2025 року при винесенні ухвали Волинського окружного адміністративного суду у справі №140/670/25 та наявний у цій справі. Прийняте рішення від 30 квітня 2025 року Волинським окружним адміністративним судом у справі №140/670/25 не продовжувало (не поновлювало) трудові правовідносини між позивачем та відповідачем.

Зазначив, що порядок проходження військовослужбовцями військової служби урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами та на них не поширюються норми КЗпП України. Між тим, на момент звільнення позивача з військової служби спору щодо правильності розрахунку грошового забезпечення не існувало, а тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 24 листопада 2018 року по 27 листопада 2025 року.

Зазначає, що позивач хибно вважає що 27 листопада 2025 року є днем остаточного розрахунку, яке передбачено КЗпП України. Відповідно до статті 116 К КЗпП України, чинної редакції зазначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Тобто коли існують трудові правовідносини між позивачем та відповідачем. Виплата всіх належних сум при звільненні було здійснено вчасно. З того моменту трудові правовідносини були припиненні. Відповідно до частини 2 статті 117 КЗпП України чинної редакції, зазначено що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. В зазначені статті чітко вказано, що спір про розміри належних звільненому працівникові сум в адміністративному судочинстві є відшкодуванням. 28 листопада 2025 року ІНФОРМАЦІЯ_2 виконав рішення суду та здійснив відшкодування.

Відповідач також наголосив, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Інших заяв по суті справи, клопотань про розгляд справи у судовому засіданні від сторін у встановленому порядку не надходило.

Дослідивши письмові докази, перевіривши доводи сторін у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.

Не є спірною та обставина, що позивач ОСОБА_1 проходила військову службу в органах Державної прикордонної служби України, зокрема у період з 2015 року по 23 листопада 2018 року на підставі контракту проходила військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), що підтверджується матеріалами справи.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 від 23 листопада 2018 року № 318-ос (по особовому складу), старшого прапорщика за контрактом ОСОБА_1 (Сенатор), звільнену з військової служби в запас наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 від 23 жовтня 2018 року № 283-ос згідно підпункту «а» п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку із закінченням строку контракту), виключено із списків особового складу, усіх видів забезпечення частини з 23 листопада 2018 року (а.с.9-10).

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року у справі №140/670/25, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року, визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) щодо нездійснення перерахунку та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у 2018 році, компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої частиною четвертою статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, постановою Кабінету Міністрів України № 702 від 01.08.2012, компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України “Про відпустки” та статтею 182-1 Кодексу законів про працю України, з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення. Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_2 ) провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у 2018 році, компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої частиною четвертою статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, постановою Кабінету Міністрів України №702 від 01.08.2012, компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України “Про відпустки” та статтею 182-1 Кодексу законів про працю України, з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення.

Із наданого Військовою частиною НОМЕР_3 листа від 22 грудня 2025 року №09/33154-25-Вих. та розрахунків сум коштів на виконання рішення суду у справі №140/670/25 вбачається, що Військова частина НОМЕР_3 здійснила позивачу донарахування одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у 2018 році з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення у розмірі 31198,16 грн; компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої частиною четвертою статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” та статтею 182-1 Кодексу законів про працю України, з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення у розмірі 10102,26 грн;

компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України № 702 від 01.08.2012, з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення у розмірі 4159,75 грн (всього 45460,17 грн) (а.с.15-17 зворот).

На виконання рішення суду, відповідач 28 листопада 2025 року здійснив ОСОБА_1 виплату грошового забезпечення у сумі 43187,16 грн, що підтверджується банківською випискою АТ КБ «ПРИВАТБАНК» (а.с.8).

Спірні правовідносини у справі виникли щодо права позивача на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

При вирішенні спору суд керується такими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 1-2 цього Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі - Закон №2011-XII) військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Згідно з пунктом 2 статті 9 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (пункт 3 статті 9 Закону №2011-ХІІ).

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII “Про військовий обов`язок і військову службу” закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Приписами пункту 242 розділу XII Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

З наведеного слідує, що при звільненні з військової служби та виключенні зі списків особового складу військової частини з військовослужбовцем повинен бути повністю проведений розрахунок.

За правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Законом №2011-XII та іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не встановлено відповідальність за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті. Водночас такі питання врегульовані КЗпП України.

Відповідно до статті 116 КЗпП України (в редакції Закону України від 20 грудня 2005 року №3248-IV “Про внесення змін до Кодексу законів про працю України”, яка була чинною до 18 липня 2022 року, далі – Закон №3248-IV) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 КЗпП України (в редакції Закону №3248-IV) передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Так в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Цією нормою Кодексу на роботодавця покладено обов`язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Верховний Суд України в постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а/15 зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

За змістом висловленої у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справах №807/3664/14, від 31 жовтня 2019 року у справі №2340/4192/18 правової позиції питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу не врегульовані положеннями спеціального законодавства, тому щодо них слід застосувати положення КЗпП України, а саме статті 116, 117 цього Кодексу як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Отже, у цьому випадку з метою забезпечення рівності прав та дотримання принципу недискримінації у трудових відносинах підлягають застосуванню до спірних правовідносин приписи КЗпП України. Нерозповсюдження на військовослужбовців норм КЗпП України стосується лише врегулювання оплати праці (грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення (як-от щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати).

Як зазначалось вище, позивач виключена зі списків особового складу військової частини НОМЕР_3 та усіх видів забезпечення (зокрема, грошового) у зв`язку із звільненням з 23 листопада 2018 року.

Після звільнення з військової служби між сторонами існував спір щодо правильності виплати грошового забезпечення (одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у 2018 році, компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої частиною четвертою статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, постановою Кабінету Міністрів України №702 від 01.08.2012, компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України “Про відпустки” та статтею 182-1 Кодексу законів про працю України, з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення індексації грошового забезпечення), нарахованих та виплачених у зв`язку із проходженням військової служби, який був вирішений судом на корись позивача (справа №140/670/25).

Наведене дає підстави для висновку, що відповідач не дотримався обов`язку провести розрахунок із позивачем у день звільнення.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної, зокрема, у постанові від 21 березня 2017 року у справі №826/5111/15, установивши, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Такого підходу дотримувався Верховний Суд й у інших постановах (від 21 жовтня 2021 року в справі №640/14764/20, від 18 листопада 2021 року у справі №600/1071/20-а, від 02 лютого 2023 року у справі №826/1575/17 та ін.

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Звідси, правила статті 117 КЗпП України розповсюджується і на правовідносини, що виникають після винесення судового рішення про присудження виплат, що підлягають виплаті при звільненні з військової служби.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17.

У постанові від 29 березня 2023 року у справі №260/2583/21 Верховний Суд вказував, що передбачений статтею 117 КЗпП України спосіб захисту вимагає також, щоб орган, який вирішує спір щодо суми заборгованості при звільненні, визначив також і суму, яка підлягатиме стягненню на користь позивача.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі – Порядок №100), середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Як встановлено пунктом 8 розділу VI Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Суд зауважує, що за змістом пункту 3 розділу ІІІ Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються суми саме нарахованої заробітної плати (а не виплаченої).

Згідно з підпунктом “б” пункту 4 розділу ІІІ Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

З урахуванням цих правил, відповідно до особистої картки грошового забезпечення військовослужбовця ОСОБА_1 за 2018 рік за вересень-жовтень 2018 року (тобто за два останні місяці перед звільненням) нараховано грошове забезпечення у розмірі 17758,80 грн (за вересень 2018 року у сумі 8879,40 грн та за жовтень 2018 року у сумі 8879,40 грн) (а.с.20).

Таким чином, середньоденне грошове забезпечення становить 291,13 грн (17758,80 грн /61, де 61 кількість календарних днів у вересні-жовтні 2018 року).

У постанові від 01 травня 2024 року у справі №140/16184/23 Верховний Суд зазначив, що незважаючи на визначення приписами статті 117 КЗпП України невиплачених працівнику сум як оспорюваних, так і неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов`язані з обов`язком роботодавця розрахуватися з працівником у строк, встановлений приписами статті 116 КЗпП України, яким переважно є день звільнення.

Отже, датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 КЗпП України, у цій справі є 23 листопада 2018 року - дата звільнення позивача.

Період затримки розрахунку при звільненні розпочинається з першого дня після звільнення (у цьому разі – з 24 листопада 2018 року), а закінчуватися днем, що передує дню остаточного розрахунку - 27 листопада 2025 року, оскільки саме в цей період у роботодавця існує заборгованість перед звільненим працівником.

Водночас суд враховує, що 19 липня 2022 року набрав чинності Закон України від 01 липня 2022 року №2352-IX “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин” (далі – Закон №2352-IX), яким норми статті 117 КЗпП України викладено в новій редакції.

Так відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Особливість внесених Законом №2352-ІХ змін полягає у тому, що попередня редакція статті 117 КЗпП України не містила обмеження стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку шестимісячним строком.

У Рішенні від 12 липня 2019 року №5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).

Аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX (19 липня 2022 року) положення статті 117 КЗпП України у попередній редакції втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України. Якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України (у редакції Закону №3248-IV), і були на момент чинності дії статті 117 КЗпП України уже в редакції Закону №2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП України у попередній редакції Закону №3248-IV; у період з 19 липня 2022 року - норми статті 117 КЗпП України у новій редакції Закону №2352-IX.

Отже, відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній редакції період затримки розрахунку при звільненні можна визначити остаточно та його умовно можна поділити на дві частини: з 24 листопада 2018 року (згідно з витягом з наказу позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 23 листопада 2018 року) до 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року по 18 січня 2023 року (у межах шести місяців, визначених у новій редакції статті 117 КЗпП України).

Наведене відповідає правовому висновку у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі №306/2708/23.

Таким чином, середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 24 листопада 2018 року по 18 січня 2023 року (шість місяців з 19 липня 2022 року) становить 441 644,21 грн (291,13 грн х 1517 календарних днів).

Натомість Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного Судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.

Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата, зокрема, нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що “виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України”.

Велика Палата зі змісту статті 117 КЗпП в новій редакції, яка доповнила частину першу словами “... але не більш як за шість місяців”, виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій “період затримки (прострочення)”, установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик “нескінченної” відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати, поняття “обмеження максимального строку” та “досягнення співмірності” не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата повторила, що Закон №2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок: “Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців”.

Враховуючи обов`язковість висновків Верховного Суду, суд взяв до уваги, що грошове забезпечення та інші виплати у загальній сумі 43187,16 грн були нараховані позивачу після звільнення; позивач звернувся за вирішенням спору про нарахування і виплату всіх належних сум грошового забезпечення в 2025 році (через шість років після звільнення зі служби 23 листопада 2018 року). Тож за таких обставин суд уважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України.

Зокрема, істотність частки невиплаченої суми грошового забезпечення позивача 43187,16 грн в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку 441 644,21 грн становить 43187,16 грн / 441 644,21 грн = 0,098.

З огляду на очевидну неспівмірність можливих до нарахування та виплати сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат за період з 24 листопада 2018 року по 18 січня 2023 року у сумі 43281,13 грн (291,13 грн х 1517 календарних днів х 0,098).

Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №806/345/16, Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі №825/325/16, від 04 квітня 2018 року у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі №6-39цс11.

Таким чином, виходячи зі встановлених судом обставин справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги слід задовольнити частково у спосіб стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 43281,13 грн.

Одночасно суд наголошує, що суми, які визначені до стягнення як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів.

Верховний Суд у постанові від 23 квітня 2019 року у справі №340/3023/18 вказав, що податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, нараховує роботодавець при виконанні відповідного судового рішення.

Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Отже, на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір, пропорційно задоволеної частини позовних вимог, в сумі 484,48 грн, сплачений квитанцією від 29.12.2025 (а. с. 5).

Керуючись статтями 2, 72-77, 244-246, 255, 262 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 43281,13 грн (сорок три тисячі двісті вісімдесят одну гривню 13 копійок).

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 484,48 грн (чотириста вісімдесят чотири гривні 48 копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене учасниками справи в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ).

Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ).

Суддя Р.С. Денисюк