Рішення від 31 серпня 2026 р. у справі №545/1221/26 — Полтавський районний суд Полтавської області

Справа № 545/1221/26

Провадження № 2/545/1550/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" вересня 2026 р. м. Полтава

Полтавський районний суд Полтавської області у складі

головуючого судді Зуб Т.О.,

за участю секретаря судового засідання Пінчук З.І.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача- адвоката Салашного М.О.,

представника третьої особи- Служби у

справах дітей Полтавської міської ради-Зубченка І.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Полтава цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Служба у справах дітей Полтавської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання і утримання дитини,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначив, що 18.10.2010 року зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 , від якого народилися ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

24.09.2024 року рішенням Полтавського районного суду Полтавської області у справі № 545/2984/24 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. Рішення набрало законної сили 24.10.2024 року.

11.03.2025 рішенням виконавчого комітету Шевченківської районної у місті Полтаві ради № 42 визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком ОСОБА_1

04.07.2025 року відповідачка разом із малолітнім сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 виїхала до Республіки Польща, а неповнолітній ОСОБА_3 з 01.09.2025 року зареєстрований та постійно проживає разом з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 повністю займається його вихованням, матеріальним утриманням, лікуванням забезпечує усі умови для повноцінного розвитку дитини його відпочинку.

ОСОБА_2 жодної участі в утриманні та вихованні сина не приймає, з дитиною не спілкується не цікавиться його станом здоров`я, успіхами в навчанні, аліментів не сплачує жодним чином участі в будь-якому іншому вигляді в матеріальному утриманні дитини участі не приймає. А з 04.07.2025 року відповідачка разом із іншим малолітнім сином ОСОБА_4 виїхала до Польщі та до України не поверталась.

Ухвалою судді від 06.04.2026 року відкрито провадження за правилами загального позовного провадження та призначене підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 27.04.2026 року підготовче провадження закрито та справу призначено до судового розгляду.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав з викладених підстав та просив задовольнити у повному обсязі.

Представник позивача- адвокат Салашний М.О. також позовні вимоги підтримав, зазначив, що позивач самостійно виховує та утримує сина. Відповідачка виїхала 04.07.2025 року за межу України, і до тепершнього часу не повернулася, ніякої участі в утриманні та вихованні сина не приймає, фактичне місце проживання її невідоме.

Неповнолітній ОСОБА_3 , який був допитаний у присутності педагога, пояснив, що не має бажання спілкуватися зі своєю матір`ю, та чи є у неї таке бажання- йому невідомо. Як йому сказали, що вона та теперішній час у Фінляндії. З батьком разом він проживає з 2024 року, а мати виїхала в середині літа 2025 року, матеріальної допомоги йому не надає, з днем народження не вітає, батьківські збори не відвідує. Ліки йому купує батько.

Педагог ОСОБА_5 пояснила, що матір дитини ніколи не бачила, батьківські збори відвідує виключно батько неповнолвтнього.

Представник третьої особи- Служби у справах дітей Полтавської міської ради- Зубченко І.О. проти задоволення позовних вимог не заперечував.

Відповідачка ОСОБА_2 в судові засідання не з`являлася, про час, місце і дату слухання справи повідомлялася належним чином, відзиву на позов не надала. Причини неявки суду невідомі.

Представник третьої особи- ІНФОРМАЦІЯ_4 надіслав письмове пояснення щодо позовних вимог, у яких зазначив, що ОСОБА_2 батьківських прав не позбавлена, отже вона зобов`язана виконувати обов`язки, які покладаються на неї, як на матір вимогами законодавства України, зокрема статтею 150 СК України, а тому за вказаних обставин не можна вважати, що позивач є особою, яка самостійно виховує сина. Також, позивачем не надано доказів, що в питанні виховання чи утримання неповнолітнього, матір умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації прав з даного приводу, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

У зв`язку з неявкою відповідачки, суд вважає можливим ухвалити заочне рішення на підставі наявних у матеріалах справи доказів в порядку ст. 280 ЦПК України.

Згідно з частиною 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа, відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, може звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд, вислухавши доводи учасників процесу, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази по справі в їх сукупності вважає, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).

Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 10).

24.09.2024 року рішенням Полтавського районного суду Полтавської області у справі № 545/2984/24 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. Рішення набрало законної сили 24.10.2024 року (а.с. 13-14).

Рішенням виконавчого комітету Шевченківської районної у місті Полтаві ради № 42 від 11.03.2025 року визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком ОСОБА_1 (а.с. 15).

Відповідно до інформації ТОВ «Центр МСД Сучасна педіатрія» (лист № 11 від 17.02.2026 року), за медичною допомогою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 звертався у супроводі батька. Декларацію про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу з сімейним лікарем укладено також ОСОБА_1 (а.с. 16).

Згідно довідки ліцею № 10 ім. В.Г. Короленка Полтавської міської ради від 20.02.2026 вих. № 02-15/78, неповнолітній ОСОБА_3 проживає за адресою: АДРЕСА_2 . Батько дитини- ОСОБА_1 приймає активну участь у житті, вихованні та навчанні сина, розвиває дитину, відвідує батьківські збори, постійно тримає зв`язок з класним керівником. Зі слів класного керівника, за період з 23.09.2025 року по теперішній час мати ліцей не відвідувала, у вчителів життям та успіхами дитини в ліцеї не цікавилася, не відвідувала батьківські збори (а.с. 17).

Згідно довідки КЗ «Полтавська дитячо-юнацька спортивна школа «Полтава» № 37 від 18.02.2026 року ОСОБА_3 відвідує тренування, бере участь у спортивних змаганнях. Вихованням, розвитком та забезпеченням дитини займається батько ОСОБА_1 (а.с. 18).

Як зазначає сторона позивача, ОСОБА_2 жодної участі в утриманні та вихованні сина не приймає, з дитиною не спілкується не цікавиться його станом здоров`я, успіхами в навчанні, аліментів не сплачує жодним чином участі в будь-якому іншому вигляді в матеріальному утриманні дитини участі не приймає. А з 04.07.2025 року відповідачка разом із іншим малолітнім сином ОСОБА_4 виїхала до Польщі та до України не поверталась, на підтвердження чого, надано лист ДПС України від 04.02.2026 року (а.с. 19).

Також ОСОБА_1 регулярно надсилає на картковий рахунок неповнолітнього ОСОБА_3 грошові кошти (а.с. 20), сумлінно відпочивав з сином за кордоном (а.с. 21-29).

Згідно акту обстеження житлово-побутових умов від 11.05.2026 року, встановлено, що ОСОБА_6 проживає разом зі своїм сином від першого шлюбу- ОСОБА_3 , та дружиною- ОСОБА_7 за адресою: АДРЕСА_2 (фактичне місце реєстрації: АДРЕСА_1 ). Для неповнолітнього є всі умови для сну, відпочинку та проведення дозвілля (а.с. 74, 75-78).

Згідно ст. 12 ЗУ «Про охорону дитинства», виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону.

Згідно із частиною 7 ст. 7 СК України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція), визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Згідно з частинами 1, 2 статті 3 Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

На рівні внутрішнього законодавства України принцип урахування найкращих інтересів дитини викладно у частині 8 статті 7 Сімейного кодексу України та у статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», згідно з якими регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів дитини.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно із ч. 6 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону.

Статтею 141 Сімейного кодексу України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до статей 150-152, 154, 155 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства, звертатися до суду за захистом прав та інтересів дитини. Право дитини на належне батьківське виховання гарантоване законом. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відповідно до статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

У частині четвертій статті 15 Сімейного кодексу України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 Сімейного кодексу України).

Оскільки в Сімейному кодексі України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

Сімейним кодексом України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 Сімейного кодексу України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 Сімейного кодексу України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

У цій справі позивач просить установити факт самостійного виховання і утримання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Така позиція суду повністю відповідає позиції Великої Палати Верховного Суду викладеній у постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22, і підстав для відступу від цієї позиції суд не вбачає.

На переконання суду, для встановлення обставин самостійності виховання позивачем дитини обов`язковим елементом є підтвердження виключних (непереборними/ винятковими/ неординарними/ особливими) у конкретних життєвих ситуаціях (наприклад: особа, яка розлучена та самостійно здійснює обов`язки по вихованню та утриманню дитини, в той час коли інший з батьків позбавлений фактичної змоги виконувати свої обов`язки; батько або матір не беруть участі у вихованні та утриманні дитини або зникли, проте не визнані судом безвісно відсутніми або такими, що позбавлені батьківських прав; якщо один з батьків перебуває на окупованій території, в полоні і не може фактично виховувати та утримувати дитину тощо).

Наведених вище виключних обставин, зокрема позбавлення фактичної змоги виконувати свої обов`язки іншого з батьків, у даній справі відсутні.

Суд також критично відноситься до доводів сторони позивача про відсутність ОСОБА_2 на території України з 04.07.2025 року, та звертає увагу, що згіднолиста ДПС України від 04.02.2026 року, інформація про перетин державного кордону України відповідачкою вказана за період з 01.06.2025 р. по 27.10.2025р. (а.с. 19). ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом 23.03.2026 року, а тому твердження останнього про неповерення ОСОБА_2 на територію України до теперішнього часу (у тому числі, починаючи з 27.10.2025р.) не знайшли підтвердження в судовому засіданні.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що встановлення факту самостійного виховання дитини зумовлене, зокрема, відстрочкою від призову на військову службу, оскільки відповідно до ст. 23 ЗУ« Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку», не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої ст. 135 Сімейного кодексу України.

На момент звернення з даним позовом (23.03.2026р.) ОСОБА_1 мав відстрочку від мобілізації до 03.05.2026р. як людина з інвалідністю (а.с. 30-32).

Надані суду докази лише свідчать про факт перебування матері дитини на кордоном, однак жодним чином не підтверджують факту ухилення матері від участі у вихованні дитини та її утриманні.

Таким чином, суд прийшов до висновку про відсутність достатніх підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , як і гострої соціальної необхідності у цьому, оскільки проживання матері дитини за кордоном створює певні труднощі, а не ухилення її від участі у її вихованні.

Суд наголошує, що факт свідомого ухилення іншого з батьків від участі у вихованні та утриманні дитини може бути підтверджений лише рішенням суду виключно в разі вирішення питання щодо позбавлення відповідача батьківських прав. Тобто, захист порушених прав у зв`язку самоусуненням від виконання батьківських обов`язків, має розглядатись в іншому порядку шляхом пред`явлення позову про позбавлення батьківських прав, а не позову про встановлення факту самостійного виховання дитини.

Такий підхід до вирішення цієї справи, на переконання суду, цілком відповідає мотивам, з яких виходила Велика Палата Верховного Суду у справі № 201/5972/22, адже конкретних вказівок, з яким із видів позову повинна звернутися заінтересована особа для підтвердження обставин самостійного виховання дитини- у ній не наведено. Суд вважає, що таким позовом має бути саме про позбавлення батьківських прав, а не встановлення юридичного факту, з міркувань, що були висловлені вище.

Таким чином, оскільки позивач звернувся до суду з позовом про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без наявних порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних його інтересів з боку інших осіб. З поданого ОСОБА_1 позову вбачається, що між позивачем та відповідачем відсутній спір щодо виховання та утримання дитини.

Враховуючи, що обов`язок батьків виховувати та утримувати дитини є невід`ємним, а встановлення факту протилежного у позовному провадженні можливе лише під час вирішення спору про позбавлення батьківських прав, суд дійшов висновку, що у задоволенні цього позову необхідно відмовити за безпідставністю.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у разі відмови у задоволенні позову, судові витрати покладаються на сторону позивача.

Керуючись ст. 12, 81, 89, 133, 140, 141, 247, 263, 265, 280-282 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Служба у справах дітей Полтавської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання і утримання дитини- відмовити.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд- якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

На рішення може бути подана апеляційна скарга до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи якому повне рішення не було вручено в день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: Т. О. Зуб